В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 24

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Другий підхід (його можна назвати епістемолого-методологічним) заключається в тому, що система розглядається як епістемологічний конструкт, що не має натуральної природи, і задає специфічний спосіб організації знань та мислення. Тоді системність визначається не властивостями самих об' єктів, а цілеспрямованістю діяльності й організації мислення [135, C. 915-916]. На нашу думку, епістемологічне трактування скоріше можна застосувати для поняття "системний підхід" який є методологічним імперативом сучасного пізнання. В даному дослідженні автор спирається на онтологічний підхід, що визначає систему як реальний об' єкт з власними життєвими закономірностями.

Системи класифікуються за різними критеріями: за походженням -розрізняють штучні та природні системи; за змістом - матеріальні та ідеальні; за причинно-наслідковими характеристиками - детерміновані та імовірнісні; за структурною побудовою - однорідні (гомогенні) та неоднорідні (гетерогенні); за динамікою - стійкі та нестійкі тощо [134, с. 52].

Взагалі, як відомо, всі існуючі та мислиннєві системи (в тому числі й соціальні) можна поділити на два загальних класи. Один із них - це закриті системи, в яких домінує організуюче начало, а вільна самоорганізація елементів виступає негативним фактором. Вони практично не обмінюються із зовнішнім середовищем речовиною, енергією та інформацією, а існують за рахунок внутрішнього метаболізму. Їх можна назвати лінійними, тому що розвиток таких систем передбачуваний, він відповідає запланованому руху, а ймовірність настання кожної події можна прорахувати [134, C. 83].

Системи другого класу складають повну протилежність першим. Вони відкриті для обміну з навколишнім середовищем, причому можуть існувати виключно за умови такого обміну (і через необхідне розсіювання енергії в ході цього процесу їх називають дисипативними). Розвиток їх нелінійний, а тому має численність варіантів і практично не передбачуваний [134, C. 83].Системи другого класу характеризуються як системи, здатні до самоорганізації. Самоорганізація - це процес виникнення просторових, часових або просторово-часових структур чи функцій у макроскопічних масштабах через внутрішні властивості системи, і підтримка за їх допомогою цілісності. Самоорганізація відбувається без спеціальних зовнішніх дій, котрі нав' язали б системі структуру або способи функціонування [134, C. 83]. Самоорганізація системи визначається дією двох сил: потягом до самозбереження і стабільності з одного боку, і прагненням до змін і оновлення - з другого. Тому еволюція системи позначається як дрейф від одного стану стабільності до іншого через хаос і невизначеність. О. Мостяєв зазначає, що нерівноважні системи перебувають у розвитку, котрий здійснюється то поступово, то через катастрофи - такі фази чергуються. Поступові зміни відбуваються внаслідок внутрішніх та зовнішніх коливань, самоорганізації та самовідбудови системи [128, C.98].

Самозбереження системи здійснюється завдяки механізму аутопоезису - поведінки системи, що дозволяє їй самовідтворюватися й існувати автономно. Як зазначає Н. Луман, завдяки аутопоезису система може забезпечити байдужість до оточуючого світу. Автономія системи виявляється в тому, що в ній народжуються свої регулярності (структури, норми, значення, рішення, процеси), що дозволяють зберігати і відтворювати її цілісність у часі та просторі. Цілісність системи визначається її структурно-функціональними характеристиками [117].

У загальному плані структура - мережа стійких та упорядкованих зв' язків у системі, котрі забезпечують її цілісність та збереження основних властивостей за різних зовнішніх та внутрішніх змін. У синергетичному смислі функція - це доцільна поведінка системи, підсистеми, елемента.

За словами І. Пригожина: "структура домінує і всіляко намагається себе зберегти" [128, C.54]. При цьому структурність не означає статичність системи, ми дотримуємось думки, що структура є теж динамічним утворенням, і її доцільніше описувати не як жорстку детермінованість і взаємозв' язок елементів, а за допомогою "параметрів порядку" системи. Параметри порядку породжуються окремими елементами системи, що визначають поведінку елементів. Коли система тотожна сама собі, її параметри порядку балансують у межах середніх показників. Іноді вони можуть зростати (флуктуація), але якщо в системі задано чіткий діапазон зростання, з часом система поверне їх до середніх показників. Такі флуктуації визначаються як автоколивання - повторювані органічні рухи відносно середнього стаціонарного стану, котрий в окремих випадках може бути станом рівноваги. Коливання виникають та самопідтримуються в системах далеких від рівноваги, через які проходить потік енергії. Система здійснює автоколивання, циклічно змінюючи свої параметри [9, С.54-55; 128;181]. Зміни тут відбуваються в межах циклу існування певної системи.У разі коли параметри порядку різко перебільшують допустимі межі, система приречена змінитись. Еволюція системи деякою мірою теж обумовлена її структурно-функціональною будовою. З точки зору інформаційної теорія, кожна система має інформаційну матрицю (алгоритм, правило), за допомогою якої досягається побудова системи і регулюється її мінливість [22; 123; 239].

Мінливість є властивістю системи, яка випливає з її відкритості. Відкритість означає чутливість до зовнішніх імпульсів і передбачає зворотній зв' язок з оточенням. Показником активізації мінливості в системі є порушення параметрів порядку внаслідок дії керівних параметрів середовища. Приток речовини, енергії, інформації системи визначають як керівні параметри середовища. Зміна цих параметрів призводить до реорганізації або розпаду системи. Однак система у певних межах їхніх змін здатна зберегти власну цілісність [128, c. 55]. Чим більший потік енергії, котра надходить до системи, тим більш віддаленою від рівноваги вона є, і тим інтенсивніше нарощуються процеси у ній. Режим надшвидкого нарощення процесів у відкритих нелінійних середовищах, за яких характерні параметри необмежено зростають за кінцевий час, визначають як режим з загостренням [128, c. 63]. У такому режимі відбувається розбалансування існуючого порядку в системі, що супроводжується зростанням флуктуаційного шуму. Часто дана стадія сприймається як хаос і повна невизначеність, тому про вибір системою подальшого шляху розвитку кажуть як про випадковість. Проте зовнішній хаос - лише видимість надскладного порядку, а випадковість зовсім не є абсолютною. Слід розрізняти фатальний хаос, за якого відбувається остаточний розпад структур та порушення функцій, та проміжний хаос, різновидом якого можна вважати хаотичну поведінку.

Момент вибору системою подальшого шляху розвитку позначається як точка біфуркації. Розвиток відкритих систем здійснюється через біфуркації - суттєві події у самоорганізації, у ході яких зростає складність та реалізуються нові канали еволюції, при цьому хаос, який розглядається як надскладна форма порядку, виступає основним матеріалом, з якого з' являється нове [128, c. 99]. Поведінка системи в цій позиції характеризується надчутливістю, і будь-який, навіть незначний вплив на неї може визначити подальшу долю системи, інакше кажучи, визначити її вибір. Біфуркація - це розгалуження можливих альтернатив (шляхів) подальшого розвитку. Акцентуємо увагу на тому, що це найможливіші, за даних умов існування альтернативи, а не будь-які.

Можна сказати, що біфуркація - це зустріч минулого системи з її майбутнім, а альтернативи - це поєднання її "пам' яті" і "надії". "Пам' ять" системи - це внутрішня інформація про її минулі стани, яка виступає обмеженням для змін і тяжіє до відтворення існуючої впорядкованості в нових умовах (фрактальності). "Надія" - це майбутня впорядкованість, щосприймається системою як більш доскональна ніж попередня, в синергетиці вона позначається як атрактор. Атрактор є певним стаціонарним станом, до якого притягується система і характер якого залежить від властивостей системи. Тобто атрактори теж не є сторонніми для системи і формуються з урахуванням її властивостей. Отже, вибір обмежений певною кількістю можливих альтернатив, проте яку саме обере система, передбачити, у більшості випадків, складно, оскільки на відкриту складну систему впливає дуже багато факторів як зовнішніх, так і внутрішніх.

Таким чином, мінливість системи як процес передбачає перехід системи від одного стану порядку до іншого через здійснення наступних стадій: 1) режим із загостренням (розбалансування порядку); 2) точка біфуркації (вибір, стрибок); 3) нова атрактивність (реалізація нових правил, структур, функцій).

Механізм здійснення мінливості покликаний на формування найбільш пристосованої до оточення системи. Така задача передбачає налагодження оптимального співвідношення між внутрішніми можливостями системи і зовнішніми вимогами середовища. Зміна системи є її відповіддю на сукупність умов, що склалися, причому тільки однією з можливих відповідей [128, c. 78]. Спірним для синергетики залишається питання вибору тієї або іншої альтернативи, за якими законами система обирає лише один із можливих варіантів подальшого розвитку, чи взагалі існують такі закони?

Більшість дослідників погоджується з думкою, що в самій системі наявна як її хаотичність (присутність ступенів свободи), так і її обмеження (присутність певних заборон). Чим більш складною є система, тим більше ступенів свободи вона має, але їх кількість все одно не є безкінечною [17; 125, c. 3-22; 165].

Випадковий характер мінливості системи є таким для зовнішнього спостерігача, насправді ж кожна зміна має причину. Під причинністю слід розуміти генетичний зв' язок між станами системи у часі та просторі. Інакше кажучи, причинність вибудовує події певним способом [128, c. 73]. У теоріях самоорганізації, на думку Мойсеєва: "... причинність виражається у поняттях каналів еволюції, під якими мається на увазі низка генетично пов' язаних континуальних станів системи, та еволюційного стрибка як дискретного переходу між такими каналами [128, c. 78]". В процесі зміни одна річ не може перетворитись на іншу, оскільки, не дивлячись на будь-яку зміну властивостей, річ залишається генетично тотожною тій, що мала місце раніше.

Законом, що зумовлює поведінку системи в точці біфуркації і визначає її майбутній вибір, є закон збереження енергії, згідно з яким із сукупності можливих станів системи реалізується той, якому відповідає мінімальне розсіяння енергії. Як узагальнена еволюційна закономірність він бувсформульований М. Мойсеєвим: " Якщо... за певних умов можливі декілька типів організації матерії, то реалізується та структура, якій відповідає мінімальне зростання ентропії. Оскільки зменшення ентропії можливе тільки за рахунок поглинання зовнішньої енергії і (або) речовини, реалізуються ті з можливих форм організації, які здатні максимально поглинати зовнішню енергію і (або) речовину [120, c. 28]".

І. Пригожин на основі другого правила термодинаміки сформулював теорему, згідно з якою відкрита система прагне до стійкого стаціонарного стану. Якщо у даних конкретних умовах можливі декілька типів еволюції організації системи, то реалізується та структура, котрій відповідає мінімальне зростання або максимальне зменшення ентропії [128, c. 64]. Таким чином, мінливість здійснюється шляхом найменшої енерговитратності.

Результатом чи продуктом мінливості системи є структурні та /або функціональні оновлення. Структурне оновлення здійснюється трьома шляхами: через збільшення/зменшення кількості елементів, або через ускладнення/спрощення взаємозв' язків між ними. Нові складові призводять до виникнення нової мережі реакцій між її компонентами. Подекуди нова мережа конкурує зі строю структурою. Коли система структурно стійка, новий режим функціонування не встановлюється, нові одиниці елімінуються. Втім інколи структурні флуктуації приживаються, і система перебудовується на новий режим функціонування. Але у деяких випадках з' являються нові функції, здатні протягом певного часу трансформувати структури. Функціональне ускладнення/спрощення відбувається, коли збільшується/зменшується мінімальна довжина алгоритму, за яким ми можемо відтворити поведінку системи [128, c. 91]. Ускладнення структурно-функціональних характеристик системи сприяє її адаптації до оточення, а, відповідно, спрощення призводить до руйнації і розпаду.

Вище ми розглянули основні характеристики системи як такої, а також описали загальну мінливість складної відкритої системи. На цій основі тепер ми розглянемо специфіку мінливості в біологічній і соціальній системі.

Біологічні системи - біологічні об'єкти різної складності (клітини, тканини, органи, системи органів і організмів, біоценози і екосистеми, аж до біосфери загалом), що мають, як правило, декілька рівнів структурно-функціональної організації. Являючи собою сукупність взаємопов' язаних і взаємодіючих елементів, біологічні системи наділені властивостями цілісності (неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей її елементів), відносної стійкості, а також здатністю до адаптації по відношенню до зовнішнього середовища, розвитку, самовідтворенню та еволюції.

Будь-яка біологічна система є динамічною: в ній постійно відбувається багато процесів. В той же час біологічна система - це відкрита система,умовою існування якої слугує обмін енергією, речовиною і інформацією як між частинами системи (підсистемами), так і з середовищем [27, c. 65]. При цьому обміні кожна істота в кожну хвилину свого життя, залишаючись сама собою, разом з тим безперервно змінюється не тільки у силу взаємодії з мінливими умовами середовища, але й в силу його філогенетичного типу розвитку. Таким чином, протягом усього індивідуального життя (онтогенезу) організму обов' язково мають місце явища мінливості, що проявляються в морфологічних, фізіологічних і будь-яких інших ознаках. При індивідуальному розвитку немає і не може бути ознаки, в становленні якої не брали б участі спадковість і середовище. Важливою особливістю є те, що даний обмін здійснюється під контролем спеціальних механізмів реалізації генетичної інформації і внутрішнього управління, що дозволяють уникнути "термодинамічної смерті" шляхом використання енергії із зовнішнього середовища. Стійкість стаціонарних станів біологічної системи (збереження постійності внутрішніх характеристик на фоні нестабільного і мінливого середовища), а також здатність їх переходу з одного стану в інший (властивість нестійкості стаціонарних станів біологічної системи) забезпечується багатьма механізмами саморегуляції. В основі саморегуляції біологічних систем лежить принцип зворотного зв' язку, негативного або позитивного [27, c. 65].

Так, при негативному зворотному зв' язку інформація про відхилення регульованої величини від заданого рівня включає в дію регулятор, який впливає на регульований об' єкт таким чином, що перебільшена величина знову повертається до свого вихідного рівня. Механізм позитивного зворотного зв' язку (вплив на регульований об' єкт викликає зміну, яка збігається за знаком з вихідним відхиленням регульованої величини, внаслідок чого система виходить за межі стаціонарного стану) лежить в основі переходу біологічної системи з одного стаціонарного стану до іншого і утворених на цих переходах закономірних змін системи, що забезпечують її адаптацію до мінливих умов середовища, переміщення, інші важливі функції та її еволюцію [27, c. 65]. При позитивному зворотному зв' язку організм виходить зі стаціонарного стану, щоб змінитись.

Мінливість є атрибутивною властивістю організму і являє собою позитивний зворотній зв' язок із середовищем. Мінливі всі ознаки: зовнішньої та внутрішньої будови, фізіологічні, поведінкові і т.д. На основі мінливості організмів виникає генетичне розмаїття форм, які в результаті дії природного відбору перетворюються в нові підвиди і види.

Для переважної більшості дослідників джерелом мінливості є протиріччя між внутрішніми стійкими ознаками організму (спадковістю) і зовнішнім середовищем. Ф. Енгельс чітко сформулював положення про суперечливу єдність спадковості і пристосування до середовища, боротьба яких продовжується у процесі всього органічного розвитку. "...теоріярозвитку показує, як, починаючи з найпростішої клітини, кожен крок вперед до найскладнішої рослини, з одного боку, і до людини - з другого, здійснюється через боротьбу спадковості і пристосування". Мінливість можна розглядати як виникнення відхилень у функціях і будові організму, що з'являються як відповідь на зміну умов середовища [215, c. 243]. Співвідношення впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на мінливість розкривається через її поділ на модифікаційну (фенотипічна) і мутаційну (генотипічна).

Мутаційна (генотипічна) мінливість - це зміни одиниць спадковості -генів, що тягнуть за собою зміну спадкових ознак. Термін "мутація" був введений де Фрізом. Мутації обов'язково викликають зміни генотипу і успадковуються нащадками. Генотип - сукупність генів в організмі [215, c. 241]. Структурно-функціональна будова організму і його поведінка зумовлені його спадковим ядром, що міститься в генетичному коді. Генетичний код (ДНК) виступає як структурна матриця, котра функціонально спрямовує певні процеси, які розгортаються від неї як опори для самозбирання організмів [239, c. 70]. Вона є достатньо жорсткою, спрямованою на сувору визначеність. Однак, у ході її коваріантно-реплікативного відтворення накопичуються помилки та відхилення, які стають матеріалом еволюції [239, c. 71].

Здатність до мутації - одна з властивостей гена. Кожна окрема мутація викликається певною причиною, але в більшості випадків ці причини невідомі. Ч. Дарвін назвав спадкову мінливість невизначено індивідуальною мінливістю, підкреслюючи тим самим її випадковий, неспрямований характер і відносну рідкість. Сьогодні вчення про спадкову мінливість, тобто про мутації містить цілу низку робіт, де експериментально доводиться факт стрибкоподібного спонтанного виникнення нових спадкових змін (Г. Надсон, Г. С. Філіпов, г. Мьоллер, Л. Стедлер, та ін.). Спрямування і характер спадкової мінливості будь-якого виду рослинних і тваринних організмів визначається всією передісторією еволюції окремого виду (філогенетичним хвостом) [215, c. 244].

Мутації мають такі ознаки: 1) вони виникають несподівано, стрибкоподібно; 2) вони успадковуються, тобто стійко передаються з покоління в покоління; 3) мутації неспрямовані: мутувати може будь-який локус, викликаючи зміну як незначних, так і життєво важливих ознак; 4) одні і ті самі мутації можуть повторюватись; 5) за своїм проявом вони можуть бути як корисними, так і шкідливими, як домінантними, так і рецесивними [215, с. 244].

У поняття неспадкової мінливості входять ті зміни ознак і властивостей, котрі викликаються впливом зовнішніх факторів (харчування, температура, освітлення, вологість тощо). Такі неспадкові ознаки (модифікації) в їх конкретному прояві у кожної особини неуспадковуються, вони розвиваються в особин майбутніх поколінь лише за наявності умов у яких вони виникли. Така мінливість називається модифікаційною. Модифікаційна або фенотипічна мінливість пов' язана з реакцією певного генотипу на зміни в зовнішньому середовищі. Фенотип -сукупність зовнішніх і внутрішніх ознак, процесів життєдіяльності організму. Фенотип формується в результаті взаємодії генотипу і факторів середовища [215, c. 244]. З позицій інформаційної теорії фенотип розглядають як інтерпретацію генотипу, яка може проявитись залежно від варіації зовнішніх умов та випадкових відхилень у самозбиранні. Варіативність такої інформації обмежена нормою реакції організму, а інваріантність - тим, що ця інформація виступає як структурне надбання, що не зникає з розпадом окремого організму, але генетично залишається у роді [239, c. 71].

Генетика поки що не володіє даними які, б твердо вказували на те, що вплив якихось факторів завжди переважає, проте середовище ніколи не може вивести фенотип за межі детерміновані генотипом. Ступінь варіативності ознаки (або межі модифікаційної мінливості) називаються нормою реакції. Широта норми реакції обумовлена генотипом і залежить від важливості ознаки в житті організму. Наприклад, близнюки завжди дивують своєю схожістю, хоча життя накладає на кожного з них свої індивідуальні властивості. Психологічно, інтелектуально вони можуть достатньо відрізнятись одне від одного, але їх фізіологічна схожість залишається дуже великою. Це пояснюється тим, що визначена зовнішніми умовами мінливість не може вийти за межі, допустимі однією і тією ж нормою реакці [215, c. 243].

Вищезазначені форми мінливості відображують зміни на поверховому та глибинному рівнях. Фенотипічна мінливість підвищує або знижує життєздатність організму і його адаптацію, в той час як при генотипічній мінливості корисні зміни сприяють перемозі в боротьбі за існування, а шкідливі - призводять до загибелі організму.

Процес мінливості в біологічній системі відбувається "автоматично", шляхом зміни фенотипічних або генотипічних ознак і властивостей. Фенотипічна мінливість відбувається порівняно швидко (в межах життєвого циклу окремого організму), а темп генетичних змін доволі повільний, вони можуть відбуватись протягом життя декількох поколінь. Також мінливість тут характеризується так званим "ефектом відтягування" - зміни реалізуються лише тоді, коли в організму немає іншого виходу. Протиріччя між його внутрішньою організацією та сукупністю умов оточуючого середовища вкрай загострюються, і не змінитись означає загинути. Тобто генотипічна мінливість у біологічній системі активізується при загрозі її існуванню.

Механізм мінливості передбачає "збирання" найбільш пристосованого до середовища організму. Як ми вже зазначали, генетичні рекомбінації імутації спонтанні і випадкові (у будь-якому разі є такими для нашого сприйняття на даному етапі розвитку науки), тому ми зосередимо увагу на механізмі "збирання" фенотипу як варіанту втілення генотипу у межах певного діапазону залежно від зовнішніх обставин. У середовищі можна виокремити багато факторів, що тиснуть на організм і він готує свою "відповідь" на цей вплив, змінюючи структурні/функціональні властивості. При цьому діапазон таких змін (варіація фенотипу) окреслюється генотипом. Межа можливих мікростанів, ступінь свободи підлягає постійному обмеженню. Як зазначає Ф. Добржанский, мутаційний репертуар гена не безмежний - він обмежений композицією гена. Тому в мутаційному репертуарі, а тим більше в репертуарі ознак, є певні заборони В силу генетичних і епігенетичних обмежень деякі мутації взагалі не можуть виникнути [200, c. 50-51]. Генотип накладає заборону на одні властивості і також категорично передбачає інші. Виникнення нових структур та властивостей і напрямок їх змін не вимушений, але, відбуваючись випадково, вони в той же час заключні в деякому діапазоні можливостей, що визначається спадковістю організму.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни