В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 26

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Схожа концепція в рамках системного підходу представлена Ю. Яковцем. Дослідник аналізує співвідношення мінливості і спадковості в кризові моменти розвитку соціуму і в цьому контексті виокремлює три рівні соціальної системи: генетичне спадкове ядро, пояс спадкової мінливості і пояс поверхової мінливості. Генетичне спадкове ядро визначає фундаментальні основи суспільної системи і практично не зачіпається трансформацією. Пояс спадкової мінливості відображує модифікацію окремих елементів, що знаходяться на верхньому контурі спадкового ядра відповідно до нових умов еволюції. Поверховий пояс мінливості - рівень, на якому відбувається заміна колишніх елементів системи новими, які виражають характерні ознаки нового циклу і приречені на відторгнення при переході до наступного етапу.

22ВЗ цих позицій доречно говорити про наявність у культурі моментів абсолютного, неперехідного (що виражає глибинні інваріанти людського буття) і моменти відносного, історично мінливого (що виражає особливості культури певного історичного типу суспільства, притаманні йому форми і способи спілкування і діяльності людей, збереження і передачі соціального досвіду, прийняту в ньому шкалу цінностей). Якщо ми накладемо рівні мінливості (поверхневий і глибинний) на систему культури суспільства, то отримаємо модель мінливості соціуму (рис. 2.1). На наш погляд, модель має трирівневу структуру:

1-й рівень включає характеристики, що визначають людство як соціальний феномен, вони загальні для всіх, не підвладні простору і часу, тобто незмінні; 2-й рівень - це атрибутивне ядро. До нього входять цінності, які створюють відмінність однієї цивілізації (нації) від іншої і формують її унікальну культуру. Подібна відмінність між цивілізаціями зумовлена просторовими характеристиками, тобто територіально-географічними. Зміни в системі цінностей відбуваються досить повільно, але стосуються самих основ існування суспільства, отож мінливість на рівні атрибутивного ядра можна окреслити як глибинну; 3-й рівень - це рівень поверхневої мінливості, який містить компоненти, що змінюються порівняно швидко і визначають конкретний історичний етап розвитку певного суспільства. Залежно від темпу мінливості, нами виокремлено такі її прояви, як стиль, мода та захоплення. Таким чином, запропонована модель містить абсолютно незмінну компоненту (1-й рівень), відносно змінну (2-й рівень) і абсолютно змінну (3-й рівень).

Поверхнева мінливість

Глибинна мінливість

Рис. 2.1 Модель мінливості соціумуЯк видно з рис. 2.1 до рівня глибинної мінливості ми відносимо цінності або ціннісне ядро. Етнокультурна цілісність тієї або іншої цивілізації, за вченням Т. Парсонса, виростає з системи цінностей, що є ядром культури. Саме зміна цінностей супроводжується докорінною зміною всіх сфер суспільного буття. Кожна окрема цивілізація, нація, суспільство мають свою систему цінностей, що створює її унікальність, специфічність, особливість, відмінність від інших. Завдяки прийнятій і відтворюваній у часі системі цінностей суспільство зберігає себе як цілісність і протистоїть негативним впливам. Цінності є досить сталими і відносно незмінними у часі культурними утвореннями. Тому нерідко їх вважають непохитними стовпами існування соціуму. Проте періодично в історії кожної цивілізації, нації або держави настають такі моменти, коли цінності потребують трансформації, тобто вони все ж таки мінливі. Але в нашій моделі зображено той пласт культури, що непідвладний мінливості (принципи світопорядку) - перший рівень.

З огляду на позиції багатьох філософів щодо відносності усякої постійності, ми все ж таки візьмемо на себе сміливість висловити думку про існування певних інваріантів буття, що перебувають поза простором і часом.

Тобто вони загальні для всього людства загалом і не залежать від національної приналежності і конкретно історичного часу. Вони випливають з самої природи людини.

На такі інваріантні сутності звернув увагу К. Юнг. Він розглядав їх як "колективне несвідоме" - загальнолюдська основа життя індивідів, що унаслідується, а не формується. В його вченні основним поняттям є архетип - центральний елемент колективного несвідомого, що є ідентичним у всіх людей і утворює всезагальну основу духовного життя кожного, будучи за природою надіндивідуальним. Власне архетипи не мають конкретного психічного смислу (К. Юнг уподібнював їх осям кристалу), а наповнюються вони архитипічними уявленнями (символами) як результатом сумісної роботи свідомості і колективного несвідомого. Архитипний пласт психіки безпосередньо пов' язаний з інстинктами, тобто спадковими факторами. Динаміка архетипів (наприклад, образів героя, демона, матері-землі і т. п.), за К. Юнгом, лежить в основі міфів, символіки художньої творчості, сновидінь. За історичною мінливістю конкретних символів К. Юнг вбачав інваріантність архетипів, що трактуються психологом як результат спонтанного породження образів, єдиних для всіх часів і народів нейродинамічними структурами мозку [135].

Т.де Шарден визначає такі сутності, як "відчуття", що породжують організаційну свідомість, притаманні людині як виду і є непорушними в своїй основі. Вчений виокремлює наступні види почуттів:

відчуття простору та неосяжності в великому і малому, розмежування в просторі предметів;відчуття глибини нескінченності минулого; відчуття кількості відкриває множину матеріальних предметів; відчуття пропорції - ловить різницю в фізичному масштабі; відчуття якості і новизни - розрізняє сходинки удосконалення і зростання;

відчуття руху - здатність сприймати постійний розвиток;

відчуття органічного - бачити фізичний зв'язок і структурну єдність.

У сучасному осмисленні колективних форм несвідомого високої оцінки заслуговує концепція В. Василькової, де вона використовує теорію самоорганізації, "...оскільки ключовою домінантою всіх архетипічних уявлень в основі будь-якої культури (як національної, так і загальнолюдської) є тема переупорядкування, а точніше тема організації світу за законами універсального космічного порядку". Людина і людське суспільство в своїй еволюції прагне організувати свій соціальний простір, соціальні відносини і соціальні ідеали за законами світопорядку, згрупованими і вираженими в архетипічних символах і смислах" [39, c. 375]. В. Василькова зазначає, що структурно-еволюційною основою соціальної впорядкованості виступає єдина для всіх народів універсальна міфологічна модель Космоутворення.

Використовуючи сучасні наукові аналогії, можна сказати, що світовий порядок розгортається, структурується подібно до глобального фракталу, відтворюючи в кожному фрагменті картини світу першочерговий структурний малюнок, описаний в міфах як народження Космосу з Хаосу [39, c. 376].

Модель світу відповідає сакральному світопорядку і має наступні параметри:

- просторово-часовий (організація простору і часу з показом найбільш сакральних точок - центру Всесвіту, його початку в часі, відтворюваного в головному річному ритуалі;

- причинний (встановлення загальних схем, тобто певної міри, якій все відповідає і за якою все визначається, основного світового закону за типом Рта в Стародавній Індії, Логосу в Стародавній Греції, Маат в давніх єгиптян та ін.);

- етичний (визначення сфер доброго і поганого, дозволеного і недозволеного, того, що має бути, і того, що не має бути);

- кількісний (надання числовим позначенням сакрального змісту, відображення через їх ритміку основних характеристик та етапів еволюції Всесвіту);

- семантичний (визначення якісної структури світу через серію протиставлень, дихотомій, що описують світ і організують його) [33, c. 377].

Завдяки культурній традиції, космологічна модель світу з її основними світоорганізуючими параметрами (вираженими в архитипічних символах) вусі епохи присутня в суспільній свідомості людей як певне сховище метафізичних смислів світопорядку і в різних формах втілюється в соціальній практиці та соціальних відносинах.

В. Василькова аналізує універсальні принципи світобудови, що утворюють базовий, первинний рівень організаційної свідомості людства. Це відчуття, а точніше уявлення про простір і час, про добре і погане, про мінливе і постійне і т.д. Як влучно зазначає К. Юнг, це саме "осі кристалу" - організаційний каркас, що може бути наповнений різним змістом. З цих позицій, первинним атрибутом соціальної системи є одвічне протиріччя між людиною і суспільством. У суб' єкта завжди було відчуття протилежності між "Я" і "Вони". Але це співвідношення може наповнюватись різним змістом залежно від історичних періодів та національних особливостей. Традиційним є поділ суспільств на "західні" та "східні" цивілізації. Так, для "східної" свідомості характерним є розчинення власного "Я" в колективному "Вони", тут переважає колективізм, неможливість автономного існування індивіду у соціумі. В "західному" мисленні, навпаки, особистість локалізована, і певна ізольованість від суспільства є нормою. Різні історичні етапи розвитку людства теж наповнюють це протиріччя своїм змістом: на ранніх етапах існування людина була пов' язана з суспільством безпосередніми кровно-родинними зв' язками, на більш пізніх - формується цілий комплекс опосередкованих зв' язків (професійних, політичних, духовних, "за інтересами" і т. д.), що включають її до складного калейдоскопу соціальних відносин.

Принципи світопорядку (архетипи) є найбільш стійкими і глибинними, існують на підсвідомому рівні колективної свідомості. Вони ніколи не переосмислюються людством, вони просто є як даність. Це зумовлює їх інваріантний характер і в запропонованій моделі (рис. 2.1) вони утворюють перший рівень, де мінливість як така відсутня.

Зазначені базові уявлення (принципи світопорядку) є фундаментом для формування цінностей. Як вже зазначалось на початку даного підрозділу, цінності це те, що різнить одну національну культуру від іншої і зумовлює унікальність і неповторність кожного окремо взятого суспільства. Ціннісне ядро в такому контексті є атрибутивною, відносно незмінною сутністю, що відтворює цілісність суспільства у часі і просторі.

Про існування основ, що визначають специфіку і унікальність кожного окремого суспільства, зазначають багато філософів, істориків, культурологів, соціологів і психологів: "первісний символ" (О. Шпенглер), "культурно-історичний тип" (М. Данилевський, П. Сорокін), "соціогенетичний код" (М. Вебер), "культурологічне ядро" (Ю. Яковець), "культурна матриця" (В. Степін), "медійний код" (Н. Луман), тощо.

О. Шпенглер виокремлює вісім "вищих культур": єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, класична (греко-римська), арабська,мексиканська, західна. Кожна з них, на думку О. Шпенглера, мала свій "первісний символ", який втілювався в усіх її компонентах, визначав образ мислення, науку, мистецтво, звичаї і т. д. Первісним символом для греко-римської цивілізації є культ чуттєвого, тема Аполона, для китайської -"Дао" - шлях життя, для західної - призначення фаустівська тема [242, c. 192]. Первісний символ визначає тотожність стилю, що проявляється в мистецтві, політиці, економічному житті, науковому баченні світу і т.д. Він відповідає за автентичність кожної цивілізації, не дозволяє їй змінитись до втрати власної неповторності.

Схожої думки дотримувався російський історик та філософ М. Данилевський. Він запевняв, що кожна цивілізація проявляє себе, свою творчу сутність лише в одній обраній сфері, і це відтворюється в усіх її компонентах. Так, грецька - це краса, семітська - релігія, римська - закон і адміністрація, китайська - практика, індійська - уява, фантазія, містика, германо-романська - наука і технологія [242, c. 191].

На думку вищезгаданих вчених, коли суспільство усвідомлює і відтворює свій "первісний символ", воно здатне створити велику цивілізацію і досягнути її розквіту. Для П. Сорокіна сутнісні риси культури суспільства зосереджені в ментальності. Вчений пише, що кожна з культурних надсистем "... володіє притаманною їй ментальністю, власною системою істини і знань, власною філософією й світоглядом, своєю релігією і взірцем "святості", власними уявленнями правого й необов' язкового, власними формами витонченої словесності і мистецтва, законами, кодексом поведінки, своїми домінуючими формами соціальних відносин, власною економічною і політичною організацією, нарешті, власним типом особистості з притаманним лише йому менталітетом і поведінкою [87, c. 481]".

Ціннісне ядро можна назвати соціогенетичним кодом, що забезпечує стійкість соціальної системи, захищає її від дії імпульсів інших культур, особливо якщо вони несуть загрозу існуванню. Цінності являють собою абстрактні поняття про те, що є добро і зло, правильне і неправильне, справедливе і несправедливе. Цінності не піддаються сумніву, слугують еталоном та ідеалом для всіх людей [103, c. 882].

Цінності містяться в колективній свідомості і відображуються в світоглядних позиціях певного суспільства, а дія їх проявляється через традиції, моральні норми, табу тощо. Зазначені форми структурують соціальний світ через формування у людей схожих реакцій на факти довколишньої дійсності. "В кожному суспільстві, на кожному етапі його розвитку, - пише А. Гуревич, - існують специфічні умови для формування індивідуальної свідомості: культура і традиція, мова, спосіб життя і релігійність - все це утворює свого роду матрицю, в рамках якої і формується ментальність" [78, c. 33].

Цінності відображені в багатьох культурних проявах: традиціях,ритуалах, нормах, правилах, культі тощо. Ми не будемо розглядати мінливість всього спектру культурних зразків, а зосередимо нашу увагу на так званих "заборонах". Даний об' єкт аналізу логічно випливає з висновків отриманих нами в п. 2.1. При розгляді мінливості організму нами було вказано на наявність генетичних і зовнішніх заборон, які обмежують варіативність мінливості і дозволяють організму еволюціонувати в окреслених напрямках. В соціальній системі є теж аналогічні заборони і зовнішні фактори, що обмежують свободу індивідів і формують природні для системи канали еволюції. Т. Парсонс звернув увагу на те, що самі "інтеракції" індивідів здійснюються в суспільстві під нормативним контролем знакових систем, примусових "рамок" та інститутів.

Мабуть, первинними "заборонами" слід вважати табу. Табу -абсолютна заборона, що накладається на певну дію, слово, предмет порушення якої карається надприродними силами. Це найсильніший з існуючих у людському суспільстві вид соціального обмеження, порушення якого карається особливо страшно. З розвитком людства табу поступово накладалось на кровозмішення, канібалізм, поплюження могил, тощо. За допомогою табу зберігались ключові сторони колективного життя.

Пізніше, з появою релігій, табу перетворюються на догми. Догми фіксуються в сакральних текстах, що закріплюють опозицію "істинне" -"хибне". Релігія створює ієрархічно побудовану систему догматів, у відповідності до яких одні дії дозволені, інші - заборонені, чим визначає моральні позиції по відношенню до світу, надає смисл соціальній дії (М. Вебер), а також виступає як засіб соціальної солідарності (Е. Дюркгейм) [128, c. 196]. Відхилення від догм карається надприродним абсолютом (Богом) або самою церковною організацією.

З подальшою диференціацією та ускладненням соціального життя догми вже не могли охопити все нові і нові соціальні реалії, з' являються норми і правила, моральні, а пізніше правові, а також кодекси як системи норм і правил (моральні, правові, професійні тощо). Правова норма -загальноприйняті правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою і забезпечені її примусовою силою.

Таким чином, обмеження формують внутрішні межі варіативної поведінки системи, виступають параметрами соціального порядку, так би мовити, правилами гри. Обмеження як спосіб детермінації індивідуальної і колективної поведінки містять і альтернативність (правильно поступати так, але може відбутись і інше), тобто завжди існує можливість порушити обмеження. Урахування свободи волі людини обумовило встановлення санкцій по відношенню до "неправильної" поведінки. Санкції варіюють від фізичного насилля до осуду на словах. Слід вказати, що самі правила чи обмеження теж мінливі. По-перше, можна відмітити їх циклічний характер - період жорсткого тиску норм і релігії змінюється етапом "відлиги", і навпаки.   По-друге,  мінливість   заборон  має  напрямок,  який можнаокреслити як загальну гуманізацію "заборон", а також санкцій. Якщо на зорі розвитку людства за неправильну поведінку карали смертю, зараз існує кореляція між тяжкістю злочину і методом покарання за нього.

Як уже було вказано, темп мінливості ціннісного ядра дуже повільний. Багато дослідників - філософів, культурологів, істориків зауважують, що однією з найхарактерніших рис культури є її відносна стабільність, малозмінюваність основних характеристик. Всі аспекти й структури суспільного життя, в яке інтегровані люди в даній цивілізації, - пише В. Косміна, - закріплюються в їхньому менталітеті як звичні зовнішні обставини, а незмінні принципи взаємодії з ними перетворюються в звичні стереотипи поведінки. Після цього вже сам менталітет маси людей оберігатиме цивілізацію від будь-яких глибоких перетворень, що вимагатимуть від них змінити власні звички свідомості, мислення, діяльності. Тому динаміка цінностей і всіх культурних форм, в яких вони закріплюються, характеризується здебільшого спадковістю, ніж мінливістю. Треба визнати, що більшість вчених відзначають позитивну роль традиціоналізму і повільних перетворень культурних основ суспільств.

Наприклад, О. Конт постійно підкреслює роль спадкоємності між поколіннями і колосальний вплив усіх попередніх поколінь на подальший розвиток і розглядає кожен наступний стан суспільства як результат попереднього його стану.

В "Позитивістському катехізисі" він стверджує: "Живі завжди і все дужче і дужче керуються мертвими: такий фундаментальний закон людського порядку". З цим твердженням перегукується його теза про те, що людство більшою мірою складається з мертвих, аніж із живих, і соціальний зв'язок порушується у разі "бунту живих проти мертвих [57, c. 85]".

Продовжуючи еволюційну лінію, Г. Лебон доповнює її психологічною компонентою. "Ми повинні перш за все згадати, - пише вчений, - що психологічний вид, подібно анатомічному, складається з дуже невеликої кількості основних незмінних особливостей, біля яких групуються змінні і непостійні вторинні ознаки. Психічна організація має основні особливості, такі ж незмінні, як і анатомічні особливості видів; але вона разом з тим володіє і легко змінними вторинними властивостями; саме ці, останні, і можуть змінити середовище, обставини, виховання й інші фактори [201, c. 98-101]".

Г. Лебон виокремлює досить багато факторів, здатних викликати психологічні зміни: потреби, боротьба за співіснування, дія знайомого середовища, успіх знань і промисловості, виховання, вірування тощо. Серед цих факторів провідну роль він надає ідеям. Але вони можуть по-справжньому вплинути на душу народів тільки тоді, коли вони після дуже повільної обробки спустяться з рухливих сфер думки в ту стійку і невідомузону почуттів, де виробляються мотиви наших вчинків.

Докорінні зміни расових вад, на думку вченого, відбуваються в критичні (перехідні) епохи розвитку. Завдяки спільності ідей люди кожного століття мають відомий запас середніх понять, що робить їх дуже схожими в думках та помислах - Іго звичаїв та суспільної думки. Воно зменшується лише в критичні епохи історії, коли старі ідеї втратили свій вплив і ще не замінені новими. Ця критична епоха єдина, коли заперечення думок може бути стерпним.

Далі він пише: "Нам треба радіти, що це так: інакше цивілізації не змогли б мати ніякої міцності. Щастя також, що нові ідеї можуть, нарешті, примусити прийняти їх, тому що якби старі ідеї залишались абсолютно нерухомими, то цивілізації не прогресували б. Завдяки повільності наших психічних змін, треба багато людських поколінь, щоб нові ідеї перемогли, і ще багато поколінь, щоби примусити їх щезнути" [201, c. 98-101].

Дійсно глибокими змінами є за Т. Парсонсом ті, які стосуються культурної системи. Економічні і політичні перевороти, що не зачіпають рівень культури в суспільстві, не змінюють тому і самого суспільства в його основі.

Темп глибинної мінливості, на наш погляд, залежить від того, наскільки вкоріненими є ціннісні уявлення в тому чи іншому суспільстві, від того, наскільки люди виражають прихильність і сповідують традиційні настанови. У цьому контексті доречно розглянути поділ на традиційні і нетрадиційні суспільства. Для більш повного усвідомлення відмінностей цих типів культур скористаємось порівняльним аналізом, наданим В. Косміною.

Безумовно, всі цивілізації, як і їхня історія, зазначає вчений, є самобутніми. Вони мають свій специфічний внутрішній зміст, неповторні темпи й ритми, тенденції й напрямки розвитку. Однак вони формувалися й розвивалися не ізольовано, а постійно зазнавали більших чи менших впливів з боку інших цивілізацій, і самі так чи інакше впливали на їхнє життя. Реальний зміст кожної цивілізації - це результат дуже складного процесу її історичної еволюції, взаємодії з рештою світу, загострення й розв'язання численних внутрішніх суперечностей, нерівномірності в розвитку різних культурних районів або сфер суспільного життя.

Головні відмінності між цивілізаціями західної й східної гілок:

В організації життя людини і суспільства: цивілізації східної гілки -жорстка регламентація на основі релігійних норм і правил; цивілізації західної гілки - відносна свобода вибору (християнство не встановлює численних жорстких норм і правил).

У розумінні часу: цивілізації східної гілки - циклічне або відсутність розуміння часу взагалі; цивілізації західної гілки - лінійне розуміння часу.

У розумінні співвідношення між Богом, Світом і Людиною, що проявляється у відмінностях між релігійними "картинами світу". Східнірелігії: брахманізм, індуїзм, буддизм (Індія); даосизм, конфуціанство (Китай); синтоїзм (Японія). Західні релігії: християнство (усіх напрямків), частково іудаїзм (тільки щодо "картини світу"), частково іслам (тільки щодо "картини світу").

У східних релігіях Бог, Світ і Людина - це по суті одне і те ж. Світ є божественним, упорядкованим через божественний Світовий Закон (Дао, Дхарма), який не залежить ні від людей, ні від божеств, але визначає походження, зміст і порядок речей у світі, місце кожної людини, долю всього світу і долю кожного індивіда. Кожна людина - це лише структурна частинка такого світу, і її призначення одне: бути саме цією частинкою. А це означає, що все її життя зводиться до виконання обов'язку, який випливає з її місця у світі, обов'язку щодо Світового Закону, інших елементів світу, інших людей у цьому світі. Виконання ж обов'язку вимагає дотримання численних норм і правил поведінки практично на кожному кроці: у стосунках із вищими й нижчими, в господарській сфері, у стосунках із владою, з божествами тощо. Людина включається в жорстко упорядковану структуру божественного світу і не може розглядатися як самостійна істота, як індивідуальність, вона не може змінити і свого місця в цій структурі.

У західних релігіях Бог, Світ і Людина - це різні інстанції. Світ, створений Богом-творцем, залежить від нього, може бути Богом знищений, але сам не має внутрішнього божественного змісту. Світ - не божественний. Людина створена Богом із праху земного, тобто її фізична природа така ж, як і у решти світу, але людина створена за образом і подобою Божою і має від Бога безсмертну душу. Тобто людина, хоч і не дорівнює Богові (це тільки його творіння), але має дещо близьке до нього. Це значить, що людина стоїть над світом, але - під Богом. Оскільки людина за своїм змістом не збігається ні зі Світом, ні з Богом, то вона й не включається в якусь божественну структуру. Вона призначена панувати над світом як богоподібна істота, і в цьому пануванні, а також у сподіванні на своє вічне спасіння вона залежить від Бога і покладається на нього, "підзвітна" йому. У християнстві Бог для спасіння людини не встановлює для неї численних норм і правил поведінки (людина має для цього сама уподібнитись Ісусові Христові в своїй поведінці і думках), тоді як в ісламі для цього встановлюються (подібно до традиційних східних релігій) численні норми й правила ("шаріат"). Отже, в кінцевому рахунку лише в західних, християнських цивілізаціях людина в своєму суспільному житті (економічному, соціальному, політичному) постає відносно самостійною, вільною, а значить - особистістю [96, c. 18-19].

З вищенаведеного порівняльного аналізу можна зробити наступні висновки: так звані традиційні (східні, православні) суспільства є осередками глибокої і поширеної прихильності до існуючих культурних проявів: духовних цінностей, традицій, звичаїв, обрядів. Світогляд такихсуспільств трактується як традиціоналізм. Головною метою виступає потяг людини і суспільства досягти єднання з пращурами. Під загрозою розпаду та занурення в хаос суспільство має постійно відтворювати існуючий порядок речей і відносин. Це відноситься до всіх сфер соціального життя: дій, почуттів, понять, відносин, світоглядних уявлень. Тобто це суспільство з глибоко вбудованою культурологічною матрицею, основною функцією якого є наслідування і відтворення матриці в усіх сферах життя з покоління в покоління. Природно, що мінливість тут дуже обмежена і відрізняється повільністю протікання. Культура традиційних суспільств, як правило, протистоїть прониканню різноманітних інновацій, створюючи своєрідний ціннісний фільтр.

Сучасний американській політолог С. Хантінгтон у 1993 р. у своїй статті "Зіткнення цивілізацій?", заперечуючи Ф. Фукуямі, зокрема наголошував: "На поверховому рівні багато що з західної культури дійсно пройняло решту світу. Але на глибинному рівні західні уявлення та ідеї фундаментально відрізняються від тих, що властиві іншим цивілізаціям. В ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддійській та православній культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави. Зусилля Заходу, спрямовані на пропаганду цих ідей, часто-густо викликають ворожу реакцію проти "імперіалізму прав людини" і сприяють зміцненню одвічних цінностей власної культури. Про це, зокрема, свідчить підтримка релігійного фундаменталізму молоддю незахідних країн. Та й сама теза про можливість "універсальної цивілізації" - це західна ідея. Вона перебуває в прямій суперечності з партикуляризмом більшості азійських культур, з їхнім наголосом на відмінностях, що відокремлюють одних людей від інших... Сучасна демократична форма правління історично склалася на Заході. Якщо вона й затвердилась де-не-де в незахідних країнах, то лише як наслідок західного колоніалізму або тиску [228, c. 33-48]".

Світоглядні константи "нетрадиційних" суспільств формуються, як правило, симбіозом різних культурних програм, і тому соціум такого типу спрямований не на постійне відтворення існуючого ладу, а на засвоєння все нового і різноманітного досвіду. Переважна більшість західних країн уже століттями досить вдало підтримує баланс між постійними інноваціями та національними традиціями. Стрімко рухаючись до єдиного наднаціонального союзу, кожна європейська країна зберігає свою національну ідентичність, відтворюючи власну культурологічну матрицю. Якщо зазирнути в історію, неважко зрозуміти, що культура європейських країн виросла з афінської демократії, римської системи права та адміністрування, візантійської (християнської) етики. Так історично склалось, що європейські країни не зазнали асиміляції, колоніальноготиску, тобто не було різкого, кардинального культурно-соціального зриву. Зазначені ціннісні зразки еволюціонували, щоразу відтворюючись на новій основі. Майже всі країни сьогодні втягнуті в глобалізаційні процеси, відчувають на собі вплив так званої "Західної цивілізації".

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни