В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 29

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

В такому разі система або окремі її елементи ніби "скочуються" до свого попереднього стану. Висловлюючись мовою синергетики, якщо флуктуації відкритої систем недостатньо сильні, система відповість на них виникненням потужних тенденцій повернення до попереднього стану, структури  або  поведінки.  Недієвість  впроваджених  інновацій тількипідкріплює і консервує попередні "старі" зразки системної впорядкованості.

Це розкриває причину невдач багатьох економічних та соціальних нововведень. Можна знайти декілька пояснень такої ситуації.

По-перше, недієвість нововведень, що проявляється в неспроможності інновації вирішувати нагальні потреби.

По-друге, нелегітимність нововведень, невизнання певних змін значною частиною суспільства.

По-третє, можливий саботаж змін, усвідомлене і навмисне небажання адаптуватись і сприймати оновлення в силу упереджень або переконань. Такою "живучістю" відрізняються, наприклад, бюрократичні процедури та функції. В даному разі консервативні сили переважають новаторів, і стабілізаційний потенціал системи стримує інноваційні пориви.

Ситуація нейтральної (недостатньої) мінливості зображена у А. Тойнбі як шлях жорсткої структурної спеціалізації і повної адаптації до локальних несприятливих умов. На прикладі ескімосів, степових кочівників і спартанців А. Тойнбі показує, як ідеально підігнані до певних умов інститути перетворюються в твердиню, що не піддається ніяким змінам, вічно орієнтована на відтворення минулого [204, c. 208].

Звичайно, гомеостаз може мати позитивний і негативний ефекти. Якщо суспільство потребує нагальних змін задля подальшого розвитку, а впроваджені реформи не дають очікуваного результату, це може загрожувати системі повільною стагнацією і атрафіюванням адаптивних механізмів. Проте, в разі надмірних коливань і агресивного тиску на систему або її окремі компоненти з боку зовнішнього оточення, переключення на гомеозтазний режим збереже усталеність і впорядкованість всередині системи. А. Тойнбі вказує, що в такі періоди відбувається певне, "самозамикання" системи: "якщо культурні межі зростаючої цивілізації сприймаються як двері, що гостинно розкриті для двостороннього руху, то військові кордони системи, що розпадається, можна порівняти з парканом, який наглухо перекриває всі входи та виходи" [204, c. 208]. Все це обмежує здатність соціальної системи бути відкритою, засвоювати зовнішні впливи заради динамічного розвитку; самоізоляція системи "гасить" зовнішні флуктуації, тим самим зберігаючи гомеостаз.

Нарешті, найгіршим серед можливих варіантів розвитку є гомеоклаз -процес наростаючої дестабілізації системи, що може призвести до її загибелі. Гомеоклаз відбувається в разі негативної і надмірної мінливості, при підвищенні ентропійного потенціалу до критичних відміток.

Як правило, такою дестабілізацію всередині системи можуть скористуватись інші більш сильні або глобальні системи і поглинути її. Яскравим прикладом може слугувати сфера бізнесу, де досить часто відбувається поглинання одних компаній іншими в разі неспроможності перших подолати системну кризу, що повністю паралізує її діяльність.Коли йдеться про соціальний організм країни, то гомеоклаз загрожує розмиванням культурологічного (генотипічного) ядра, що, на нашу думку, є тим базовим утворенням, без якого система не спроможна самовідтворюватись як цілісність. Подібна докорінна мінливість характерна для "перехідних" етапів соціогенезу.

В моменти перехідності система є досить розбалансованою, наростаючий хаос розмиває звичні зв' язки та структури, що значно знижує стабілізаційний потенціал, виключає окремі механізми її адаптації. Тому найважливішим питанням для перехідного суспільства є питання збереження "соціального генотипу" за умов надмірної мінливості соціуму. Як справедливо зазначає Ю. Яковець, доки зберігається генотип, система продовжує існувати, як би не змінились її зовнішні форми. Система розпадається, припиняє своє існування, коли генотип руйнується. Тому при прогнозуванні будь-якого об' єкта, передусім необхідно виокремити його спадкове ядро, генотип, основний зміст і визначити умови, за яких воно зберігається.

Таким чином, реалізуватись може будь-яка з окреслених альтернатив. Механізм мінливості як органічний процес реалізує той системний атрактор, котрий є еволюційним продовженням минулого системи і найкраще відповідає її внутрішнім потребам. Проте дія внутрішніх і зовнішніх сил може сприяти реалізації цього варіанту, а може завадити його здійсненню і нав' язати системі іншу альтернативу, наслідки якої будуть непередбачуваними. Отже соціальний суб' єкт може порушувати природну закономірність реалізації мінливості і відігравати роль каталізатора або інгібітору в соціальній динаміці.

Приєднання нових цінностей це останній етап, що знімає протиріччя між "традицією" та "інновацією". Тут відбувається приєднання нових ціннісних орієнтацій до існуючої культурної системи, їх закріплення і успадкування наступними поколіннями.

Це такі зміни в ціннісно-орієнтаційній системі суспільства, що збагачують внутрішній зміст культури за допомогою адаптації до мінливого соціально-культурного оточення. Формування нових цінностей відбувається, як правило, на периферії соціальної системи (на поверховому рівні) і потім, пройшовши ціннісну фільтрацію залучається до її морфології (ціннісного ядра).

Проаналізувавши вищезгадані етапи, ми створили графічну модель механізму мінливості, яка відображала б принципові моменти її реалізації представлена на пропонованому малюнку (стор.66).

Автор свідомо спрощує модель алгоритму мінливості соціальної системи, дещо абстрагуючись від усієї складності суспільного буття.


 

 

 

Імпульс

 

 

 

(сигнал,

 

 

 

флуктуація)

 

 

 

Оцінка

 

 

сигналів

 

 

 

"ефект

 

 

затягування"

 

Сприйняття сигналу зворотній зв'язок

 

 

Набуття системою нової

 

„ гомеорез

 

Точка

 

 

 

впорядкованості

 

 

 

 

 

 

 

 

 

біфуркації -

 

 

 

 

 

 

 

момент вибору

 

 

Скочування до попередньої

 

гомеостаз

 

 

 

 

впорядкованості

 

ч-—-

^ гомеоклаз

 

системи майбутнього

 

1_

 

 

 

 

 

 

стану

 

 

 

Затяжний хаос

 

 

 

 

 

 

 

(руйнація, смерть)

 

 

 

 

 

Рис. 2.2 Модель механізму мінливості соціальної системи

Як бачимо, початковим етапом є тиск на систему, надсилання їй імпульсів (сигналів) зовнішнього оточення, або посилення флуктуацій всередині суспільства. Система оцінює сигнали, і першочергова її відповідь на них, як правило, ігнорування імпульсів і погашення флуктуацій. Цей час характеризується як "ефект затягування", тобто суспільство намагається зберегти свій статус-кво і утримати існуючий порядок. Проте тиск на систему посилюється, її адаптаційні механізми слабшають, і вона не може протистояти назріваючим перемінам. Різко знижується ефективність функціонування керівної підсистеми, відбувається демонтаж ціннісних орієнтирів. Загострення ситуації запускає в дію механізм мінливості як реакцію (зворотній зв'язок), що дозволяє системі долати протиріччя шляхом якісного оновлення. Найважливішим моментом реалізації мінливості є точка біфуркації, де соціум обирає свій майбутній шлях розвитку. Все розмаїття можливих варіантів подальшої еволюції зосереджено навколо трьох основних тенденцій - гомеорез, гомеостаз і гомеоклаз, що відповідно являють собою розвиток, застій, регрес (занепад).

Мінливість як природній для будь-якої системи механізм реалізує найбільш актуальний для неї варіант еволюції (який відповідає її внутрішньому змісту). Але зовнішні і внутрішні обставини а також свідома цілеспрямована діяльність соціального суб'єкту суттєво впливають на реалізацію системою тієї або іншої програми і можуть прискорити/уповільнити  мінливість   або   перенаправити  її  до іншихальтернатив. Занепад є потенційною альтернативою будь-якої соціальної системи, як смерть є потенційною альтернативою всього живого. Від поведінки самої системи і від багатьох зовнішніх обставин залежить, наскільки швидко дана альтернатива реалізується. Суспільство схильне до регресу та занепаду, коли нав' язані зміни руйнують поле існуючих в культурі генетичних заборон, не відповідають внутрішнім запитам системи, тобто є чужими для соціокультурного змісту даного суспільства на певному етапі його історичного розвитку.

Амбівалентну роль "чужорідних флуктуацій" в долі соціальної структури підкреслює А. Тойнбі. З одного боку, пише дослідник, "блукаючий елемент, вбудований в чуже для нього соціальне тіло, починає збуджувати хаос. Ця руйнівна робота пов' язана з нездатністю організму пристосовуватись до нової динамічної сили" [204, c. 579]. Разом з тим подібна ситуація несе в собі потужну конструктивну інтенцію. Системі "В подібній ситуації, вдається зберегти соціальне здоров' я, тільки пристосувавши старі структури до нового елементу... новий елемент самим фактом своєї появи прирікає стару структуру до змін.

4.4. Специфіка мінливості соціальних систем в українському соціумі

Як ми зазначали в попередньому підрозділі, глибинна мінливість активізується в кризові моменти існування соціуму, а здебільшого в моменти переходу від старого до нового соціального порядку. На рубежі 80-90 рр. ХХ ст. велика й складна соціальна надсистема СРСР відчула потужні флуктуації всередині (намагання багатьох народів вийти з її складу, отримати незалежність) й потужні виклики наростаючих глобалізаційних процесів ззовні - тиск світової спільноти - призвели до розпаду СРСР й утворенню на її тлі менших систем у вигляді окремих національних країн. Це було відправним пунктом включення механізму мінливості соціальної системи в межах нової Української держави.

Для України 80-90 р. ХХ ст. стали не тільки початком переходу від старої тоталітарної системи до нового громадянського суспільства, а ще й найвизначнішою подією в історії української державності. Не дивлячись на багатовікову історію країни, мабуть, вперше вона отримала великий шанс ствердитись як самостійна держава. Українська політична еліта, виборюючи незалежність, сподівалась на порівняно швидкий перехід від тоталітаризму до демократії. Проте цього не сталось так швидко, як мріялось і ніяк не могло статися. Оскільки перехід до західних демократично-ринкових засад існування суспільства в 90 рр. для Українине був найближчим атрактором, котрий відповідав її внутрішньому стану. Тому мінливість реалізувала спаплюжений варіант демократії: нарочита декларативність демократичних свобод і вільної економічної ініціативи на фоні подальшого відтворення "совкових" структур адміністрування, форм господарювання, типів поведінки більшості населення. Важкий тягар тоталітарного минулого не просто було скинути, він встиг глибоко укорінитися в суспільну пам' ять. В реальності локалізувався інший, більш близький і природний для українського соціуму, атрактор - свавілля в економічній поведінці в поєднанні зі старою бюрократичною системою.

У минулому СРСР мала такий тоталітаризм, який не залишав нічого "живого". Тоталітарні структури неможливо було зруйнувати "пластами", одночасно формуючи щось на заміну (як це відбувалося в європейських країнах). І тому вихід було знайдено радикальний - дійти до самого "дна прірви"? Тобто зламати весь старий тоталітарний уклад від економіки до психології кожної окремо взятої людини. Одна зі специфічних ознак мінливості українського соціуму полягає в її тотальності. Перебудові підлягали не просто окремі елементи або підсистеми суспільства, як то економіка, сфера освіти тощо, і це, навіть, була не поступова ескалація змін, де перетворення в одній сфері породжують зміни всіх інших складових системи, а це було абсолютне заперечення тоталітарного минулого у всіх його проявах і намагання встановити заново основні структури й параметри функціонування нової системи.

Як зазначає В. Пилипенко: "Катастрофічний розпад системи, котра була орієнтована на пригнічення індивідуального "Я", на панування тоталітарного "МИ", повинен призвести до повного вивільнення цього "Я"! І лише тоді звільнені індивіди з часом навчаться кооперуватись для реалізації корпоративних інтересів [145, c. 74]".

Отож демонтаж старої соціальної системи в Україні, як і в інших пострадянських країнах, відбувався шляхом викоренення радянських засад існування. Цілком природно, що даний процес несподівано звільнив суспільство від існувавших до того заборон, породивши надмірну хаотичність соціальної поведінки. У упорядкованому суспільстві настрої знаходяться на другому плані, а на першому - закон, право, норма. Це і створює стабільність. В неупорядкованому суспільстві настрої виходять на перше місце, посилюючи невпорядкованість, що може перерости в руйнівний хаос [145, c. 75]. Приблизно таку картину ми спостерігали на сході становлення незалежної Української держави, де внаслідок відсутності адекватного правового регулювання панував "дикий капіталізм", виріс потік низькоякісної продукції й примітивних зразків західної масової культури, посилювалось прагнення до індивідуальної наживи серед населення.

Ускладнювалась ситуація наявністю ціннісного вакууму в культурі. Історичні   умови   становлення   українського   соціуму   призвели до

260переривання традиції як однієї з форм концентрації культурної автентичності, тому українська культура мала себе не повторити, не просто відродити, а створити, народити заново.

При невизначеності майбутнього відбувається процес розпаду соціальності - масова дезорієнтація, втрата ідентифікації як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях. Головна небезпека полягає в тому, що політична боротьба в поєднанні з соціально-економічним розпадом можуть на довгий термін уповільнити процес мінливості й прямування до демократичних реалій. Реалізація мінливості в українському соціумі уповільнилась і "застрягла" в моменті переходу до нової впорядкованості й ніяк не може реалізувати бажаний для неї атрактор -громадянське суспільство з демократичним ладом. Це зумовлено низкою причин, які ми маємо на меті проаналізувати.

Як нам відомо, перебуваючи в точці біфуркації, вибір системи того чи іншого шляху детермінується трьома основними силами: її минулим, її внутрішнім станом і її зовнішнім оточенням.

Нові демократичні ідеали, до яких ми прагнемо, мають узгоджуватись з національною культурною спадщиною, менталітетом, оскільки кожен наступний стан є генетичним продовженням її минулого. Неоднозначність ситуації в тому, що наша країна географічно й історично постійно знаходилась у стані асиміляції іншими сусідніми державами, тому національна культура українців не є автохтонною, ортодоксальною, а, скоріше, являє собою самобутній оригінальний сплав декількох культурних програм. Сьогодення характеризується боротьбою багатьох ціннісних атракторів, тому, "вирощуючи" національну ідею, історики, культурологи, ідеологи, політики не мають одностайності думок стосовно ідентифікації з історичним минулим, поперемінно висмикуючи з історії й ідеалізуючи певні етапи: чи то добу Київської Русі, чи то Козаччину, чи то відродження націоналізму на початку ХІХ ст. на фоні тотального заперечення радянських цінностей.

Природне середовище є першим вагомим чинником, що вплинув на історичне формування ментальності українців. Вона утворює найглибший пласт культури етносу, визначаючи зміст і форми життєдіяльності народу, який на цій землі живе (природозумовлені етнокультурні відмінності проявляються в типі господарства, житла, в складі їжі, в одязі, віруваннях, звичаях, традиціях, в композиції будівель тощо).

Терени України, як геополітичної реальності, сформували антропологічний тип українців, зберігаючи інваріантні риси по всій території України, і водночас локальні особливості та відмінності; це зумовлено як варіативністю єдиного типу згідно з конкретними еколого-географічними обставинами життя (степ, гори, ліс тощо), так і потужними зусібіч "ін' єкціями" до генетичного типу українців (контакти з половцями, ромеями, поляками, німцями та ін.).Загальновідомим фактом є виключне, а саме серединне географічне положення України між Сходом та Заходом; цей фактор з самого зародження етносу визначив його суперечливу і складну долю. Родючі ґрунти, вигідні шляхи сполучення, відсутність надійних природних кордонів зі Сходу робили її територію об' єктом численних експансій. Один з кращих українських сходознавців першої половини ХХ ст. А. Синявський вважає: "Територія України в період річкових культур, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході в Азії і Мордовського на далекому заході Європи в Іспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом, що проходили між Уралом та Каспієм на Захід" [185, c. 29-30].

Попри сталість геополітичного образу України власне політичний статус цього краю та його окремих частин був настільки розмаїтим та множинним, що навіть важко вести мову про якусь лінійність у політичній історії та державотворенні на теренах України. Тут започатковувалися, вирощувалися, існували і згасали могутні у свій час старожитні держави, утворювалися та розпадалися численні племінні союзи й федерації, зникали одні племена й народи, а натомість входили і надовго осідали інші, збагачуючи тим самим етнополітичну палітру цього великого, проте досить компактного регіону.

Саме тому одна з концепцій, що дозволяє витлумачити цивілізаційний статус України, є концепція Великого Кордону між двома групами цивілізацій людства: західними та не-західними. Вона була запропонована на початку минулого століття Ф. - Дж. Тернером для Північної Америки, крізь яку проходив рухливий кордон європейської цивілізації. В Україні концепцію Великого кордону розвивають Я. Дашкевич, В. Брехуненко, С. Леп'явко, В. Станіславський, Т. Чухліб та ін. Найбільшу увагу дослідники приділяють ролі Великого Кордону у формуванні козацтва.

У рамках зазначеної концепції Україна розглядається як територія, через яку в минулому проходило і проходить нині декілька природних та антропогенних меж: між степом та лісом, між ареалами кочового (слабко цивілізованого, з потужними родовими пережитками) та осілого (урбанізованого) способів життя (від IV тис. до н.е. до XVIII ст.), між індоєвропейським та тюркським населенням (від кін. IV тис. до кін. XVIII ст.), між християнським та мусульманським світом (від поч. XIV до кін. XVIII ст.). Хоча нині більшість цих кордонів ліквідовано, або розмито, однак у минулому, зокрема, у козацьку добу, вони визначили характер цивілізаційного розвитку і наклали відбиток на сучасну Україну.

З самого початку свого існування зазначена територія була під прямою експансією або протекторатом західних держав і східних протодержавних утворень, що й визначило культурну специфіку цього регіону, в якій зростались воєдино цінності й світоглядні позиції, привнесені багатьма сусідніми етнічними групами.Першим протоцивілізаційним утворенням на теренах Причорноморських степів та Полісся вважається трипільська культура, що входила до західного ареалу північної зони розвитку найдавніших "передцивілізацій" Старого Світу. В основі Трипілля було землеробство і це, можливо, сформувало перший глибинний культурологічний пласт, основною домінантою якого була праця на землі. Трипілля змінили більш агресивні племена кочівників - скотарів. Наступною була доба скіфського "царства".

Разом зі скіфами в Північному Причорномор' ї з' явились відносини, що склалися на Стародавньому Сході. Основою економіки Степової Скіфії було кочове скотарство. Кочовий спосіб життєдіяльності зумовив і вид політичної організації, навряд чи тут могла виникнути інша політична форма влади, окрім вождизму. Влада царя була настільки великою, що служити йому повинен був кожен скіф, цар нагадував не племінного вождя, а скоріше східного володаря, наділеного необмеженою владою земного божества. Але формуванню класичного рабовласницького суспільства не сприяв сам тип кочівницького скотарського господарства у степового населення Скіфії, в якому рабська праця не відігравала скільки-небудь істотної ролі. Тому Скіфське "царство" ще не було державою в класичному розумінні. Це була одна з форм соціальної організації, що зветься складним вождівством і знаходиться на стадії перетворення в державу [56, c. 100­102]. Не перейняли скіфи також і культурних зразків полісної організації сусідніх грецьких міст-колоній на чорноморському узбережжі, підтримуючи з ними лише торгівельні стосунки. Отже, скіфи привнесли до протоукраїнської культури певні побутово-господарські інновації, як то відгінне вівчарство, скотарство, конярство. Очевидно, дехто з протоукраїнського населення здійснював військові походи разом зі скіфами і було перейнято зразки військової організації.

Далі в епоху праукраїнських племен (VI ст. - середина IX ст.) відбувається становлення системи табу, традицій і звичаїв і системи найбільш функціональних норм-правил, необхідних для життєдіяльності племінних спільнот (для їхньої виробничої, господарської діяльності, соціальної організації тощо), які цілісно відображують і домінуючий господарсько-культурний тип, і спосіб життя кожної спільноти загалом. У цей час формуються уявлення праукраїнців про належне й неналежне, припустиме й неприпустиме, можливе й неможливе, бажане й небажане, сприйнятне й несприйнятне, відбувається становлення звичаєвого права як кодексу заборон на неналежну поведінку.

На цьому етапі закладаються і первинні риси характеру етносу. Згадуючи племена антів і склавинів, що населяли територію сучасної України після скіфів, імператор Маврикій зауважує: "Племена склавинів і антів подібні своїм способом життя, звичками, своєю любов' ю до свободи; їх ніяким чином не можна прихилити до рабства або покори: вони хоробріу своїй землі і витривалі, легко витримують спеку, холод, дощ, нестачу їжі" [213, c. 116]. Можливо, саме тут зародилися такі архитипічні риси українського національного характеру як волелюбство та надзвичайна витривалість й терпимість.

Далі починається слов' янський період розвитку, що відмічається стиранням і нівелюванням племінних відмінностей населення різних територій і появою на їх основі Київської Русі. Як відомо з історії, перші київські князі займалися здебільше завоюванням і приєднанням нових територій, а також утриманням цих територій у покорі. Тобто, у перший період розвитку "Держави русів" формується військова організація суспільства, що дає змогу відбивати напади кочових східних племен, а також брати данину з підлеглих земель для забезпечення князівської влади.

Швидко змінюється ситуація за часів правління Ігоря, Ольги та Святослава. Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду вже почало означати лише сім' ю Великого князя Київського та його найближчих родичів. У княжу добу (друга половина ІХ ст. - 1340 р.) соціальні вимоги і настанови перетворюються в поведінкові еталони, моделі, стандарти, які адресуються людям у вигляді "Слів", "Житій", "Повчань" тощо. У цей час формуються кордони Київської Русі, почала широко використовуватись "Руська правда" - звіт правових норм, окремі статті якого визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентував права ізгоїв, тощо. Цей юридичний кодекс відображав життєвий уклад руського середньовічного міста і був результатом західної зовнішньополітичної орієнтації Київської Русі. Київські князі в своїй державотворчій діяльності орієнтувались на Візантію, впроваджуючи схожу систему адміністрування. Володимир Великий остаточно вказав на "прозахідний" курс актом хрещення Русі. Християнство стало потужним чинником формування духовно-ціннісної сфери українців протягом всіх наступних століть. Воно, хоча і в східному його варіанті (православ' я), пізніше відмежувало етнос від мусульманських впливів. Православ' я характеризується такими поведінковими моделями як аскетизм, пустельництво, подвижництво, мучеництво, ратні подвиги, героїчна жертовність, які сформували особливий тип духовності православного світу, відмінний від західного католицизму та його похідних. Зазначені риси відвертали носія православ' я від активного суспільного життя, формували схильність до богошукання та містицизму, некритичну забобонність.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни