В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Соціум створює спеціальний соціальний інституту - Науку, яка і стає головним знаряддям переходу біосфери у стадію ноосфери. Спостерігаючи загальне зростання наукового знання ("Наукова думка як планетне явище"), справжній "вибух наукової творчості", Вернадський констатував, що наука стає "Вселенською", "світовою", охоплює собою всю планету. Відбуваються вагомі зміни як у змісті, так і в структурі самої науки, зближуються наукові та позанаукові форми пізнання, а також, що особливо важливо для нашої теми, відбувається інтеграція наук про природу з науками про людину. "Перелом наукового розуміння Космосу збігається з якнайглибшою одночасною зміною наук про людину. З одного боку, ці науки стуляються з науками про природу, з другого - їх об'єкт абсолютно змінюється" [52, c. 222]. Цілісна наука стає могутньою геологічною та історичною силою і повинна сприяти прискоренню ноосферогенези.

"На етапі ноосфери зростає роль наукового розуму в його нерозривному зв'язку з філософією, бо йдеться про задачі щодо свідомої діїна процес переходу біосфери в ноосферу. По суті справи, ноосфера - це перехід від несвідомого стану біосфери до його свідомого стану. Як вдало помітив ростовський науковед і філософ В. П. Яковлев: "Біосфера - це сфера життя, Ноосфера - сфера розумного життя" [6, c. 9]..

Починаючи з середини 30-х років минулого століття, В. І. Вернадський активно популяризує свої ноосферні ідеї. Він вважав, що у ноосфері людина перетворює Землю не лише відповідно до власних потреб, але й з урахуванням законів біосфери. Ноосфера - це природне тіло, компонентами якого будуть літосфера, гідросфера, атмосфера, органічний і соціальний світ, перетворені розумовою діяльністю людини. Вчений передбачав, що у найближче майбутнє до ноосфери можна буде зарахувати і космічний простір навколо Землі.

На жаль, В. І. Вернадський не залишив нам завершеної ноосферної теорії. На думку багатьох авторитетних фахівців, це була лише гіпотеза, або, зважаючи на системність аргументації, концепція. Саме як гіпотезу свої ноосферні ідеї розглядав і сам В. І. Вернадський. Можливо, завдяки такій незакінченості ноосферна методологія і отримала сьогодні широкої популярності, оскільки кожний може побачити в ній те, що йому потрібно.

Звернемо, наприклад, увагу, на теорію пасіонарності Л. М. Гумільова, яка, за його власним визнанням, цілком і повністю базується на методології В. І. Вернадського.

Дійсно, і Вернадський, і Гумільов підходять до феномену земного життя як до неподільної цілісності. Основне протиріччя людської історії, на їх думку, слід шукати не в площині інтерсоціальних стосунків, а у площині "людина-природа". Твори обох мислителів єднають нестандартні сюжетні оберти оригінальних досліджень; протест натуралістів проти нової схоластики, в яку все більше і більше перетворювалося радянське суспільствознавство; заклик до свободи наукового пошуку, прорив за межі офіційно дозволених тем. "Замість звичного відношення до себе як до незалежного організму, - писав Л. М. Гумільов, цитуючи В. Вернадського, - хай навіть постійно взаємодіючому з іншими організмами, "ми повинні виразити живі організми, як щось ціле і єдине, бо всі вони є функцією біосфери... і величезною геологічною силою, що її визначає". Організми, що населяють Землю, - не тільки сукупність індивідуальностей, але і "жива речовина", яка "пов'язана з навколишнім середовищем біогенним струмом атомів: своїм диханням, живленням і розмноженням". Біосфера, згідно з концепцією В. І. Вернадського, - це не тільки плівка "живої речовини" на поверхні планети, але і всі продукти її життєдіяльності за геологічний час: ґрунти, осадкові і метаморфічні породи, і вільний кисень повітря. Ми ходимо по трупам наших предків; ми дихаємо життям тих, хто давним-давно помер, і ми самі увійдемо до цієї стихії, щоб нами дихали наші нащадки" [84, c. 385]..

"Все живе, - продовжує він, - є мінливою сукупністю організмів, міжсобою пов'язаних і схильних до еволюційного процесу протягом геологічного часу. Ця динамічна рівновага прагне з часом перейти в статичну рівновагу... Чим більш триває існування, якщо немає ніяких рівноцінних явищ, діючих в протилежну сторону, тим ближче до нуля буде вільна енергія" [84, c. 385].

Таким чином, в плані хімічного складу і енергії живої речовини Л. М. Гумільов повністю погоджується з позицією В. І. Вернадського. Його уявлення про етноси як про природні утворення людей, чия активність обумовлена пасіонарністю, тобто своєрідною мутацією, зміною психоенергетичного стану такої спільноти, дуже нагадує ті процеси в біології, які надихали свого часу молодого Вернадського. Як відомо, Володимир Іванович вивчав хімію з погляду життя, а не навпаки. Він був, передусім, натураліст, природодослідник, який розглядав хімічний обмін не в лабораторії, а у його польовому вигляді. "Коники, що скачуть по лугу, раптово перетворюються на сарану, яка летить назустріч загибелі, знищуючи все на своєму шляху. Тропічні мурашки покидають свої житла... і рухаються, винищуючи все, що знаходять, для того, щоб загинути по дорозі. Лемінги проходять сотні верст, щоб кинутися в хвилі океану. Мікроорганізми - і ті чинять так само, породжуючи згубні епідемії" [84, c. 387-388].

Для Гумільова факти людської історії - переселення народів, етнічні зіткнення тощо - нічим не відрізняються від названих природних явищ. Наша планета отримує з космосу більше енергії, ніж це необхідно для підтримки гомеостазу біосфери, що веде до ексцесів, що породжують серед тварин явища, подібні описаним вище, а серед людей - пасіонарні поштовхи, або вибухи етногенезу. "Пасіонарність - це природжена здатність організму абсорбувати енергію зовнішнього середовища і видавати її у вигляді роботи" [84, c. 388]..

У Homo sapiens, за Гумільовим, ця здатність коливається настільки сильно, що іноді її імпульси ламають інстинкт самозбереження, як індивідуального, так і видового, внаслідок чого деякі особі (пасіонарії) скоюють і не можуть не скоювати вчинки, що ведуть до зміни їх оточення. Важливу, якщо не сказати, основну роль в спалахах пасіонарності грає сонячна енергія. Л. М. Гумільов підкреслює, що пасіонарний поштовх може бути ототожнений з мікромутацією.

Отже, пасіонарність має енергетичну природу, а психіка особистості лише трансформує на своєму рівні імпульси, стимулюючі підвищену активність пасіонаріїв, яка створює і руйнує ландшафти, народи і культури. Для позначення частини біосфери, пов'язаної з природними рухами людських колективів, Гумільов впроваджує поняття "етносфера". Оскільки людство поширено на поверхні суші повсюдно, але нерівномірно, і взаємодіє з природним середовищем Землі, завжди, але по-різному, за Л. М. ГУмільовим, доцільно розглядати його як одну з оболонок Землі. Прицьому обов'язково слід робити поправку на етнічні відмінності людства.

Л. М. Гумільов начебто логічно доводить біосферні ідеї В. І. Вернадського до рівня людини. Але поряд з єдиними методологічними підставами, Вернадський і Гумільов мають принципово різні погляди на майбутнє людства, що знайшло віддзеркалення в негативному відношенні Л. М. Гумільова до ідеї ноосфери. Л. М. Гумільов початково заперечує останню, якщо можна так сказати, на методологічному рівні. Для нього вихід за межі природознавства, а тим більше - в соціально-філософську сферу, уявляється кроком назад. Вернадський вважав, що соціально-філософська концепція ноосфери стане завершенням створеної ним цілісної картини світу.

Тут Гумільов дотримується позитивістських переконань, стверджуючи, що гуманітарні науки не можуть дати істинного знання, оскільки вони наскрізь заідеологізовані і схоластичні. "У Середні віки, -пише він, - у Християнському світі єдиним абсолютно авторитетним джерелом наукової інформації були дві книги: Біблія і твори Аристотеля. Наука зводилася до коментування цитат, які потрібно було приводити точно. Цей ступінь науки називався схоластикою, і до XV ст. вона перестала задовольняти вчених. Тоді було розширено коло джерел -притягувалися твори інших стародавніх авторів, тексти яких потребували перевірки. Так виникла гуманітарна (тобто людська, а не божественна) наука - філологія, відмінна від схоластики критичним підходом до текстів. Але джерело було те саме - чужі слова" [84, c. 32]..

На наш погляд, подібне розуміння сутності гуманітарного знання повинно було залишитися у середніх віках та епосі Відродження разом із розумінням науки як способу трактування Біблії. При такому збоченому розумінні суті гуманітарного знання, без співвідношення його предмету з практикою, з реальністю, про серйозну науку у сучасному розумінні, дійсно, не може бути ніякої мови: мало хто що може сказати? Не зрозуміло, чому Гумільов посилається на етимологію поняття "гуманітарний", начебто відмовляє гуманітарним наукам у праві на еволюцію свого метода. Для науки важливо досліджувати не те, що говорять про явище, а те, що це явище є насправді, тобто об'єктивно.

Вочевидь, на переконання Л. М. Гумільова вплинули ті ідеологічні спотворення, які мали місце в радянський період, коли цілі галузі знання (генетика, соціологія, кібернетика) оголошувалися лженауками і "продажними дівками імперіалізму". Відомий дослідник історії радянської науки Л. Р. Грехем стверджував, що таємницю популярності "умоглядної і позбавленої наукового обґрунтування концепції, якою є концепція історії цивілізації, висунута Гумільовим", не можна зрозуміти без врахування соціально-політичного моменту. "Серед радянських інтелектуалів у той час була розповсюджена думка, що будь-які спроби біологічних пояснень проблеми людської поведінки автоматично означали їх антисталінськуспрямованість, а у випадку з Гумільовим цей зв'язок ще більше посилювався, оскільки в очах радянських лібералів (особливо у літературних колах) він був перш за все сином своїх репресованих батьків" [83, c. 253-254]. Мовляв, печатка опали, замовчування, закритості торкнулася і Льва Миколайовича, обумовлюючи імідж вченого як дисидента. Залишимо категоричність висловлювань на совісті Грєхєма, проте не можна не побачити, що відверта методологічна антикон' юнктурність Гумільова призвела до абсолютизації природничо-наукової методології і, як результат, заперечення вчення про ноосферу.

Не сприймає Гумільов ноосферних ідей Вернадського ще і внаслідок того, що останній розглядав людство як цілісність, відзначаючи "єдність і рівність по суті, у принципі всіх людей, всіх рас. Люди є єдине ціле" [54, c. 509].

Така позиція В. І. Вернадського була свідомою, і ідею про рівність різних рас і етносів він багато разів скрізь повторював. Навіть у своїй останній праці - "Декілька слів про ноосферу" (1944) - він писав, що "геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності й рівності всіх людей - Homo sapiens і його геологічних предків Sinanthropus тощо, потомство яких для білих, червоних, жовтих і чорних рас - будь-яким чином серед них усіх - розвивається неспинно в незлічених поколіннях. Це закон природи. Всі раси між собою схрещуються і дають плідне потомство. В історичному змаганні, наприклад у війні такого масштабу, як нинішня, зрештою перемагає той, хто цього закону додержується".

І далі: "Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи... Історичний процес на наших очах змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас - всіх і кожного - й вільної думки особистості визначають життя людства, є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте загалом, стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою й працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Це новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є "ноосфера""[56, c. 491-492].

На наш погляд, Л. М. Гумільов абсолютизує момент мозаїчності антропосфери. Підкреслюючи розподіл людства на раси, конфесії, цивілізації, етноси, він легко допускає можливість їх подальшого подрібнення, навіть загибель. Етноси, на його думку, живуть поряд, можуть мати між собою політичні, економічні і культурні зв'язки, але відмінності в образі життя, в духовній культурі не дають приводу для більш тісного зближення етносів без збитку для їх культур. До того ж і пасіонарний поштовх кожний етнос відчуває по-різному, або ж не відчуває його взагалі. А ноосфера - явище загальне для всього соціального світу, таке, що однаково охоплює всі етноси. Як відзначає О. М. Медведь, Гумільов начебто залишається в біосфері [151, c. 619-625].Доказом останньої тези виступає і заперечення зменшення людської залежності від природи по мірі зростання культурного рівня людства. Полемізуючи з М. І. Артамоновим, Л. М. Гумільов вдається до свого улюбленого прийому - підміни теоретичного висновку на серію прикладів, часткових ілюстрацій, - коли пише: "Організм людини входить в біосферу Землі і бере участь в конверсії біоценозу. Ніхто не може довести, що професор дихає інакше, ніж бушмен, або розмножується нестатевим шляхом, або нечутливий до дії на шкіру сірчаної кислоти, що він може не їсти, або, навпаки, з'їдати обід на 40 осіб, або що на нього інакше діє земне тяжіння. Адже це все залежність від природи того самого організму, який діє і мислить. Але разом з тим людина відрізняється від інших тварин тим, що виготовляє знаряддя, створюючи якісно інший прошарок - техносферу. Творіння рук людини як з косної, так і з живої речовини (знаряддя, витвори мистецтва, домашні тварини, культурні рослини) випадають з циклу конверсії біоценозу. Вони можуть лише або зберігатися, або, якщо не законсервовані, руйнуватися. В останньому випадку вони повертаються в лоно природи. Кинутий у полі меч, перержавівши, перетворюється на окис заліза. Зруйнований замок стає пагорбом. Здичавілий собака робиться диким звіром дінго, а кінь - мустангом. Це - смерть речей (техносфери) і зворотне захоплення природою викраденого у неї матеріалу. Історія стародавніх цивілізацій показує, що природа хоча і терпить збиток від техніки, але врешті-решт бере своє, зрозуміло, за винятком тих предметів, які перетворені настільки, що стали незворотними. Такими є кременеві знаряддя, відшліфовані плити, бетонні майданчики, мумії" [84, c. 37-38]. Шкода, що нові приклади відвели Льва Миколайовича убік і не дали йому сформулювати конкретного висновку проти соціального прогресу людства. Невже головна функція знарядь праці, техніки, створеної людиною -руйнуватися, іржавіти і консервуватися? Чому Гумільов не розглядає їх основне призначення, заради якого вони і створюються, припиняє розгляд одвічного процесу обігу речовини та енергії у природі?

І ось саме тут ми знов повертаємося до сформульованої вище проблеми кінцевого смислу історії та місії людства. Чи можна погодитись з думкою про те, що "Земля хворіє людством", тобто людська цивілізація розглядається не більше, як своєрідний різновид вірусів, що знищує середовище, в якому мешкає?

Значна кількість західних авторів схильні до песимізму і не вбачають ніякого іншого кінця людської історії, крім загибелі цивілізації разом з планетою. Екологічний есхатологізм стає логічним продовженням "знецілювання" технічного прогресу. Але традиція російського космізму, і взагалі традиція російської філософії, не може погодитися з подібним розумінням історії і людини. Весь хід еволюції матерії неухильно підводить до появи на рівні людини такої властивості, яка виходить за межі матеріальності.Природа, тобто перша - біологічна - природа, nature naturata, біосфера створює умови для появи "другої природи", адаптованої людиною для власного існування, тобто культури. Але еволюція на цьому не закінчується. Так, людина є органічною часткою природи, але вона все ж таки відрізняється від інших істот свідомістю. Саме цю ознаку - наявність розвинутої психіки, свідомості, духовності - згадують філософи, намагаючись визначити особливе призначення людини у Всесвіті. Створення "третьої природи" - світу мислення, ідеальних образів, сенсів -ось у чому полягає справжнє призначення людства.

Більше того, у повній відповідності до традицій російського космізму В. І. Вернадський не виключав можливості подальшої еволюції людини. "Homo sapiens не є закінчення творіння, він не є носієм досконалого мисленнєвого апарату. Він є проміжною ланкою у довгому ланцюгу істот, котрі мають майбутнє і, без сумніву, будуть мати майбутнє" [54, c. 75].

Сучасний стан розвитку науки не може надати більш-менш задовільної відповіді на запитання про форми і подальше функціонування "третьої природи". Але філософи - від В. С. Соловйова та К. Е. Ціолковського до сучасних дослідників - намагаються її знайти, пропонуючи власні гіпотези. Наприклад, з цієї позиції "точка Омега" П. Тейяра де Шардена може розглядатись як прорив другої природи у третю. "Філософію інформаційної цивілізації" розвиває Р. Ф. Абдєєв [1]. "Ментальні підстави Всесвіту" досліджують харківські філософи під керівництвом І. З. Цехмістро [272]. Детальну гіпотезу існування потоків свідомості в Універсумі виказує у своїй книзі "Людина і космос" В. П. Бех [29]. Ці та інші праці свідчать про могутній евристичний потенціал ноосферних ідей В. І. Вернадського.

А що ж Л. М. Гумільов? Для нього майбутнє соціальних систем залишається за межами можливостей наукового дослідження. Єдині доступні сліди колишніх цивілізацій - у їх матеріальному виразі -репрезентовані інвентарем неолітичних стоянок, руїн замків і таке інше. Гумільов не лише зосереджується на вивченні минулого, але й демонструє свідомий відхід від проблеми. Торкаючись проблеми ноосфери, він переводить її в аксіологічну площину, повторюючи за Ю. К. Єфремовим риторичне запитання: "Чи така вже розумна сфера розуму?" Замість відповіді, Гумільов з притаманною йому ерудицією знов вдається до історичних прикладів щодо алогічної, ірраціональної діяльності людства. На його думку, не розум, а несвідома пасіонарність обумовлює втручання людини у царину природи, змінюючи планету, бо "тільки вона веде до зміни обличчя Землі, а нині навіть складу атмосфери". (Нагадаємо, що В. І. Вернадський стверджував протилежне, що лише людська свідома діяльність - тобто явище, залежне від волі людини, - здатна змінити "обличчя Землі"). Для Гумільова становлення ноосфери рівнозначно розвитку науки і техніки, що ведуть до заміни живих процесів. "Інакшекажучи, - резюмує він, - як би ми не відносилися до ідеї існування ноосфери, полярність техніки і життя незаперечна".

Формально-логічна помилка, продемонстрована тут, має назву "підміни понять": поняття ноосфери ототожнюється з технікою, тобто явищем взагалі іншої природи. Спробуємо виправити помилку і поставити замість слова "техніка" слово "ноосфера". Отримаємо: "полярність ноосфери і життя незаперечна" - судження далеко не аксіоматичного характеру.

"Можна погодитися з думкою про небезпеку для життя на Землі деяких технічних досягнень. Але ж ноосфера - це не тільки техніка. Це "твори геніальних поетів і філософів", народна культура тощо, тобто речі в принципі безпечні для земного життя рослин, ґрунтів, тварин. На жаль, деякі дослідники тлумачать термін "ноосфера" дуже вузько, завдяки чому він набуває негативних відтінків. Для оцінки такого підходу в такому випадку краще всього підійшло б слово "непорозуміння"" [151, c. 622].

Таким чином, порівняння поглядів двох вчених приводить нас до висновку, що Л. М. Гумільов, беручи за основу своїх міркувань модель біосфери, описану В. І. Вернадським, йде принципово іншим шляхом, поступово переходячи в явну опозицію до ідеї ноосфери. Якщо Вернадський послідовно простежує еволюцію людини від першої (біологічної) до другої (соціальної) і далі - у майбутню третю (духовну) природу за критерієм зростання свідомості, то Гумільов і другу природу вважає стихійними і випадковими продуктами несвідомої пасіонарності. Він запрошує дослідників "повернутися" до біосфери, вважаючи людину істотою "безрозсудною, схильною до непереборних пасіонарних поштовхів", що ламають волю і свідомість останньої". Інакше кажучи, у працях Вернадського звучить пафос наукового перетворення світу, тоді як у Гумільова - постмодернистський антисцієнтизм і скептицизм.

На прикладі з інтерпретаціями Л. М. Гумільовим ідей В. І. Вернадського ми переконалися у тому, що останні можуть мати прочитання, яке, м' яко кажучи, відрізняється від авторського. Подібно тому, як свого часу І. Канта критикували "справа" і "зліва", так само і ноосферу Вернадського намагаються "підправити" під власні уподобання. Одним із аргументів при цьому традиційно є стара теза про неможливість охоплення істини виключно розумом. Зокрема, ще у вересні 1929 року П. О. Флоренський у своєму листі до В. І. Вернадського звертав увагу останнього на можливість доповнення "ноосфери" "пневматосферою". Він висловлював думку "про існування в біосфері, або, можливо, на біосфері того, що можна було б назвати пневматосферою, тобто про існування особливої частини речовини, залученої до колообігу культури або, точніше, колообігу духа. Незвідність цього колообігу до загального колообігу життя навряд чи може підлягати сумніву. Але є багато даних, щоправда, ще недостатньо оформлених, які натякають на особливу стійкість речовиннихутворень, пророблених духом, наприклад, предметів мистецтва. Це змушує підозрювати існування й відповідної особливої сфери речовини в космосі" [265, c. 661]. Враховуючи цілісність духовного життя, яке не може бути охоплено лише розумом, а також наявність у православній теології вчення про Святий Дух (пневматологія), Флоренський вніс пропозицію замість поняття "ноосфера" вживати термін "пневматосфера" як більш коректний.

Ця тенденція до повернення ноосферології в "аксіологічно-космічну" царину з яскраво вираженим теологічним контекстом поступово нарощувалася. Якщо за радянських часів "епоху ноосфери" ототожнювали з комунізмом, про що свідчить відповідна стаття Р. Гальцевої у 5-ті-томній філософський енциклопедії [60, c. 624-625], то у пострадянській Росії з поняттям "ноосфера" пов'язані сподівання відродити нову суспільну ідеологію замість втраченої.

Наведемо лише одну цитату: "Ноосферизм - теорія формування ноосферних республік - містить науково обґрунтовані технології організації суспільства благоденства на підставі ноосферної демократії і ноосферної суспільно-економічної формації. Теорія ноосферизма, ноосферологія, окрім нових положень, включає все краще з різних ідеологій. Це не ліва і не права ідеологія, це теорія. Аналогів цій теорії у світі не має. Ноосферна теорія, ноосферизм... є науковою основою для забезпечення благоденства народів Росії"[4, c. 109].

Таким чином, доводиться із сумом констатувати, що нинішній стан ноосферології - це зона активних інтерпретацій, філософських спекуляцій, відвертих фальсифікацій, що мають дуже мало спільного з думками Вернадського. Геолог П. В. Флоренський, онук філософа, в інтерв'ю "Літературній газеті" розповів, як на конференції, "присвяченій проблемам ноосфери, "новому мышлению", "космічному світогляду", "російському космізму" (всі ці квіточки, вибачте, з одного помийного відра)", один з доповідачів, німецький культуролог Михаель Хагермайстер, сказав, що "ідея ноосферизму і російського космізму - черговий російський месіанський міф. Слова його визвали обурення, всі шипіли... Але він же молодець!" [152, c. 2].

Чому ж інтелігентна, висококультурна, освічена людина дозволила собі такі різкі слова на адресу того, що, здавалося б, повинно було б знайти у неї, як мінімум, підтримку і розуміння? На наш погляд, деякі міркування сучасних російських ноосферологів дійсно зайшли так далеко, що не лише проголосили необхідність розбудови "ноосферної республіки Росія" на підставах "ноосферної демократії", але й повернули терміну "ноосфера" теологічний сенс, який вкладали в нього Леруа і Тейяр де Шарден. Від поглядів натураліста-Вернадського залишився виключно його авторитет. І за допомогою цього світоглядно-методологічного фундаменту, ідеалістичного, навіть містичного за змістом, російські ноосферологи намагаються вирішувати конкретні практичні, навіть прикладні проблемисвітової економіки і політики.

На наш погляд, головне, що слід винести з ноосферної концепції, так це універсальну цілісність першої природи, природи другої (культура) і навіть третьої природи (Розум). Звідси - не лише вихід на життєво-важливу для людства екологічну проблематику, але й методологічна вимога синтезу досягнень різноманітних наукових дисциплін у єдину Науку (з великої літери). Ноосфера як закономірна геологічна зміна біосфери, підготовлена еволюцією живої речовини і визначувана розумом людства, вимагає відповідного світогляду. Це зобов'язує нас, перш за все, виводити сучасну науку з ноосферних передумов, враховуючи названі вище принципи ноосферної концепції при аналізі процесу саморозгортання соціальних систем різного рівня.

1.2. Саморозготання соціального світу як внутрішнє джерело самовідтворення соціальних систем

Одна з найвиразливіших ознак сучасного соціального життя -надзвичайно висока швидкість змін, більшість з яких має радикальний характер. Рефлектуючи ситуацію "плинного світу", суспільна свідомість у своїй теоретичній формі прагне з' ясувати головні тенденції еволюції людської цивілізації. Цілком закономірно, що філософська думка в цей час уточнює генезис, сутність та зміст головних категорій, за допомогою яких вона намагається виявити та аналізувати різнопланові явища оновлення соціального світу в переході світової спільноти до інформаційної фази розвитку.

Загальновідомо, що вихідними аксіоматичних засобів будь-якого дослідження, отже і філософського в тому числі, виступають поняття. Однак виявляється, що в дослідженні поняття відіграють різну роль. Для того, щоб розібратися в них, треба розкрити механізм евристичного спрацьовування понять. Він функціонує, як відомо, через співставлення ноуменальних одиниць - смислів, що зафіксовані в поняттях. Оскільки механізм дії понять заснований на порівнянні смислів, що містяться в них, то зовні він виступає як мова. Завдяки мові, духовний світ самовиражається в об'єктивній реальності. Мова, матеріалізуючись, породжує текст.

Тому дослідження проблеми саморозгортання соціального світу можна почати з будь-якого поняття. Головне - розібратися в їхній ієрархії. Рух понять у філософському дослідженні якраз і складає суть останнього, оскільки логіка, покладена в основу такої нової системи понять, і будевідбивати логіку або алгоритм саморозгортання соціального світу.

Точне й глибоке логічне вивчення ідеї саморозгортання соціального світу є основа й суть філософського аспекту проблеми. Це та сила - аналіз поняття, яким філософія найглибше впливає на науку, в тому числі й на суспільствознавство.

Тож, уточнимо зміст понять, що утворюють основний концепт дослідження: "алгоритм саморозгортання соціального світу".

Ключовим терміном тут є поняття "світ". У сучасних філософських словниках термін "світ" не одержав свого тлумачення. Але, звертаючись до словника В. Даля, ми читаємо: "Світ - Всесвіт; речовина в просторі й сила в часі; Одна із земель Всесвіту; наша земля, земна куля, світ " [85, 330]. Тут нам імпонує визначення світу як однієї зі складових Всесвіту, тобто такої землі, що створена нами.

У "Філософському словнику" І. Фролова "мир" (укр. - світ) визначається як "сукупність усіх форм існування матерії"; "Всесвіт у всьому його різноманітті" [181,c. 333-334]. При цьому зазначається, що поняття "Світ" широко використовується для визначення окремих складових Всесвіту (зіркові світи), Землі й процесів, явищ, що характеризують їх як ціле (світове господарство, світова культура, Всесвітній конгрес), окремих областей життя та його виявлень (внутрішній світ людини, античний світ, науковий світ).

Розгорнутіше визначення терміна "світ" ми зустрічаємо в Б. Рассела, який вважає, що "Всесвіт являє собою суцільно плями й стрибки" [213, с. 169]. Саме одна така "пляма" на тілі Всесвіту, що ініціюється розумною живою речовиною, провідним агентом якої є людина, і утворює специфічне явище, що ми називаємо світом. При цьому цікаво, що структуру світу він також пояснює через елемент мови [213, с. 151].

Термін "світ" ми відрізняємо від так званої "другої природи", оскільки остання має місце в будь-якому куточку Космосу. Вона, друга природа, є продуктом функціонування розумної речовини, а світ - не тільки продукт людської діяльності.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни