В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 30

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Взагалі, добу Київської Русі можна визначити як перший період формування державності: тут були закладені соціальні, політичні, економічні та ціннісні орієнтири українського етносу, котрі переймались у західних цивілізацій. У цей же час, другим після православ' я фактором орієнтації України був Степ. Вона, як погранична країна, зазнавала східних впливів  орієнтальних  степових  імперій - Хазарії та Золотої Орди,перебуваючи в політичній залежності від останньої. То були добре організовані військові кочові союзи, але слід зазначити, що і тоді, і пізніше в українському соціумі не виникала тенденція до запозичення державної політичної системи від орієнтальних імперій. Проте елементи побуту та мистецтва українців зазнали доволі виразних орієнтальних впливів, більшість яких панували до ХІХ ст.: пишні тканини, розкішний одяг, характерне взуття, низка східних страв, стилізований під східні форми посуд, елементи декоративного розпису та народного живопису, деякі музичні інструменти, зокрема кобза, та певна мелодика пісень. Схильність українців до яскравого та пишного вбрання і взуття збереглась і дотепер [127, c. 75]. Регулярні контакти козаків із кримцями сприяли проникненню татаризмів в українську мову. Зі степу козаки також запозичили елементи військової тактики, жорстокі покарання тощо [127, c. 75].

Після розпаду Галицько-Волинського князівства Київська Русь як держава, припиняє своє існування, а її землі були поділені між країнами Західної Європи й татаро-монгольською ордою. З цього часу починається різна історія західної і східної областей України. Західні регіони змінювались під впливом прогресивних Європейських країн (Польша, Австро-Угорщина), Східні пронизались впливами спочатку Золотої Орди, пізніше Російської імперії. Це була фатальна подія в житті українського етносу, яка відгукується й понині, проявляючись часом через радикалізм і непорозуміння між представниками двох географічних зон однієї країни.

Подальше національно-політичне життя України не пов' язувалось уже з державою, а мусило творити собі нові організаційні форми. Увесь розвиток життя на західноукраїнських землях відбувався під важким наступом Польщі, а східна Україна платила непосильну данину золотоординцям. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженим королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту [56, c. 219]. Тому населення перебуваючи під владою Польщі й Литви поступово проникалось західними цінностями, переймало систему державного та місцевого управління.

Наступним чинником, що додав нові риси українській ментальності, був феномен козаччини. Козацтво відновило перерваний державотворчий процес, оскільки вагомим був його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу". Уперше у вустах Б. Хмельницького національна ідея отримує звучання, а саме - ідея возз' єднання всіх українських земель у незалежну від Польщі державу з козацьким устроєм. Генератором соціальної активності населення того часу виступав козацький ідеал.    М. Грушевський    охарактеризував    його    наступним чином:"... сполучення такого широкого козацького самовластя з таким надзвичайним послухом і дисципліною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку, грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на загибель і одним рухом може віддати на смерть кожного; з другого боку, рада, котра поводиться зі своєю старшиною і з самим гетьманом надзвичайно безцеремонно, а старшина перед нею кориться і понижується, і взагалі наради ведуться без порядку, з галасом, криком, без якихось вироблених форм обміркування й голосування: кричать сваряться, кидають шапки, під першим враженням скидають гетьмана, а гетьман кланяється, понижується перед юрбою..." [60, c. 235-236]. Образ "козацької вольниці" закріпився в менталітеті українців як політичний ідеал, а образ козака, вихідця з народу, що захищає його від панського поневолення, став національним героєм - визволителем.

Як ми бачимо з наведеного уривку, для козацтва характерне поєднання рис анархізму з абсолютним послухом і підкоренням харизматичному лідеру - козацькому ватажку. Уходницький стиль життя змушував закріплюватись адекватні до степового життя поведінкові стереотипи. Утікач, уходник не визнавав над собою жодної влади, його вчинки, зокрема об'єднання у малі спільноти, ставали предметом особистого вибору. Уходництво формувало як раціональні елементи світовідчуття, так й ірраціональні. Воно сприяло пануванню серед козацької маси емоційно-вольового початку та утвердженню січового лідерства переважно на харизматичних засадах. Тому підтримка широких козацьких мас у походах замінювалась на активну протидію у буденному немілітарному житті, на партикуляризацію спільноти на окремі двори, а в політичному плані на відсутність єдності у вирішенні нагальних проблем.

Окрім раціональних рис українського козацтва, як то демократизм, патріотичність, воїнська честь, Я. Дашкевич вказує, що мали місце й такі ірраціональні елементи поведінки як анархічність, отаманство, жорстокість, підступність, розбишацтво, забобонність. Здобичництво "війною", грабіж на "великій дорозі" чи в рідній волості розглядались як спосіб чесного заробляння "козацького хліба" [65, c. 28-30].

У політичних орієнтаціях козацтво було схильне до демократичного урядування, котре пізніше набуло легітимного оформлення в конституції П. Орлика (1710 р.). Поряд із цим найуспішнішим лідером у козацькому середовищі була особа, обрана не за демократичними процедурами, а керманич, наділений, перш за все, харизмою й сильною вдачею. Отже, при виборі політичного лідера переважають емоції, індивідуальні симпатії, відчуття "свого", близького за духом та соціальним становищем.

Б. Хмельницький у свій час обрав для стратегічного партнерства Росію, пояснивши це етнічною й релігійною близькістю двох народів. Але планам Б. Хмельницького не судилося збудися. Сепаратна угода з Росією обернулася  новою  колоніалізацією  України  тепер  уже  під владою

26Вімперської Росії. Знову процес державотворення в Україні заморожується майже на три століття.

Царський уряд того часу більше займався зовнішньою військовою політикою, не надто переймаючись внутрішнім впорядкуванням життя багатонаціональної держави. З цього приводу М. Карамзін пише: "... У нас дворяни, купці, міщани, поміщики та інші - всі вони мають свої власні права, загального немає, окрім назви руських" [56, c. 219]. Тому на даному етапі вплив російської культури на українську здійснюється в основному на культурно-побутовому рівні (мова, одяг, стиль індивідуальної поведінки, форми господарювання, організація селищних громад тощо). Досвід організації політичного життя, законодавчого процесу, правового регулювання, адміністрування того часу отримували населення західноукраїнських регіонів, які перебували в складі Польщі та Австро-Угорщини.

У складі Габзбурської монархії з 1848 року українство вперше отримало можливість, нехай і обмежену, прилучатися в ролі суб' єкта, до політичних процесів, що безперечно сприяло розвиткові національного громадянсько-політичного руху, формуванню сучасної політичної нації, отриманню відповідного досвіду участі в державницьких справах, парламентарської діяльності, використаних у період державного будівництва 1918-1919 р.

Галичина була перетворена на "польську" провінцію, в якій державна адміністрація, судочинство та органи крайового і повітового самоуправління, освіти й культури опановувалися польськими колами, які цілеспрямовано продовжували політику суцільної полонізації. Ситуація для українців поліпшилась на початку ХХ ст., коли із введенням нового виборчого закону до Віденського парламенту 1907 року було обрано 32 українці. Поступово зміцнювалися позиції українців у сеймах.

Глибинної мінливості зазнала українська культура під час перебування України в довготривалому соціальному експерименті - Радянському Союзі. Тоталітарний режим відрізнявся дуже жорстким і наполегливим тиском, для українського суспільства це був той мутагенний фактор, що свідомо руйнував і розчиняв основні характеристики українців та інших національних груп як етносів. Для керування великою й мультинаціональною державою офіційна влада мала нейтралізувати національні відмінності, насаджаючи у будь-який спосіб уніфіковану, стандартизовану культуру "Радянського світу". Вплив, що чинився на Україну під час перебування в союзі з радянською Росією важко оцінити однозначно.

Звичайно, влада даного державного конгломерату носила насильницький характер, проявлялося в численних репресіях, голодоморах, загальній колективізації, уніфікувала національне розмаїття радянських республік, розмивала систему національних цінностей.У добу радянського тоталітаризму (1920-1985) порушуються нормативно-звичаєві та ціннісно- смислові "канони" української етнотипової поведінки, нівелюється принцип раціонального землекористування і трудової етики вільного господаря. Після розкуркулення й колективізації змінюється не тільки статус українського селянства, але й традиційні сільськогосподарські поведінкові стратегії українців, котрі базувались на працелюбності, господарливості й раціональному землекористуванні. У результаті цього відбулась деформація трудової етики українців та всього конативного шару української культури. Натомість сформувався поведінковий комплекс "людини-совка", що відрізнявся халатністю й безвідповідальністю.

Але треба віддати належне й позитивному ефекту радянського періоду розвитку, що полягає в модернізуванні традиційної України. Так, зокрема, була подолана промислово-економічна відсталість за рахунок активізації урбаністичних процесів. Споконвіку аграрна країна насичується промисловістю, що в свою чергу спричинило зростання великих міст. Після 50-х рр ХХст. це зумовило відтік сільського населення до міст і збільшення прошарків робітничого класу та інтелігенції. Завдяки радянській політиці загальної освіти головні українські міста стають науковими, освітніми і, відповідно, культурними осередками. Україна отримує також досвід економічного господарювання, хоча і на принципах жорсткої централізації. За цей час формується багато соціальних інститутів, яких раніше не було в українському суспільстві - економічні, політичні, освітні, а також зростає загальний рівень культури й освіти нації.

Традиційно освіта і культура в Україні носила елітарний характер, будучи доступною лише невеликому прошарку української інтелігенції. Переважна більшість населення були представниками сільської громади з низькім рівнем освіти й національної свідомості. Звичайно, радянське "окультурення" було однобоким і надто заідеологізованим, проте воно було масовим, давало можливість долучитись до освіти, науки й мистецтва абсолютній більшості населення СРСР.

Таким чином, вплив Радянської Росії на українську ментальність був глобальним і неоднозначним. З одного боку, придушувались і знищувались суто національні риси, але, з другого - у суспільстві відбувалися модернізаційні процеси, що прискорили мінливість українського соціуму, надавши йому прогресивних рис і підтягнули до загального світового економічного рівня.

Культурна система України формувалась під впливом двох великих антропогенних зон: Сходу і Заходу, й увібрала в себе риси як тієї так і іншої. До радянського періоду основними чинниками формування культурних нашарувань були землеробські культури, що сформували певний тип господарства; "Руська Правда" надала легітимності основних норм,   правил,   заборон   в   суспільній   поведінці;   християнство (вправославному варіанті) оформило основні моральні й духовні орієнтири нації; козацтво стало прикладом національного героїзму й демократичних засад існування громади. Отже, за своїми політичним, адміністративним упорядкуванням українці більше тяжіють до заходу, а мистецтво, побут, стиль поведінки (домінування почуттєво-емоційної сфери, традиційності, консерватизму), духовність наближена до східної ментальності. Тоталітарний лад порушив існуючу традиційність в економічній і політичній підсистемах, натомість глибоко вкоренивши командно-планову модель в зазначених сферах. Ціннісні компоненти втім не зазнали такої глибинної трансформації, оскільки українська культура продемонструвала прибічність традиції. Саме тому не закріпились такі ісконно російські цінності як абсолютизм царської влади, відчуття поваги, любові й одночасно боязкості по відношенню до верховного правителя, насадження колективізму так і не викоренили з українського села цінність індивідуального господарства. У суспільній свідомості Захід ототожнюється з впорядкованістю, стабільністю й заможністю, Схід -навпаки, з хаотичністю, ірраціональністю і злиденністю. Тому сьогодні можна констатувати потяг переважної більшості до ціннісних атракторів західної організації життя суспільства. Територіальне розмежування країни, довготривалі періоди перебування під владою інших держав - все це не дозволяло сформуватись усталеній соціальній структурі суспільства. Специфіка української соціальної структурної визначеності полягала в домінуванні сільського населення з відповідним типом ментальності, відсутності ієрархічності в суспільстві, соціальні групи утворювались на основі родинних та емоційно-почуттєвих зв' язків, низьким відсотком національної еліти. Здавна на Україні тільки сім' я була досить міцною соціальною структурою, їй непритаманна розвиненість груп більш високого порядку. У добу національно-культурного руху (1596­1648) утверджується корпоративно-професійна поведінка, репрезентована діяльністю українських братств, які сприяли поширенню на українських теренах ідеї оборонної української національної самобутності, ідеї національно-культурного розвитку України, ідеї соціальної та національної рівності [42, c. 108]. Братства відігравали значну роль в індивідуальному самовизначенні людини й національно-релігійних організацій міщан та селян. У спеціальних братських домах відбувались сходини братчиків, обговорювалися спільні справи, чинився суд, робилися внески і пожертви, влаштовувалися колективні обіди тощо. Але такі групи були засновані на емоційних чинниках: співчутті, приязні, взаєморозумінні, а не на раціонально визначеному змаганні, співдіяльності, заради досягнення визначеної мети, подібно широких і відкритих громад заходу, типу "спілки". Причетність до родинних та кланових зв' язків мала більше значення ніж до раціональних, серед спільних цінностей більшу роль відігравали традиції та звичаї, ніж функціонально спрямована активність,високим був ступінь релігійності.

Звичайно ці угрупування надавали певну емоційну підтримку й платформу для соціальної ідентифікації людини в нестабільному соціумі, але вони носили й негативні риси - настрої замкнутості, пасивності та утриманства, примітивні уявлення про зрівняльну справедливість, неприйняття майнової диференціації та конкуренції, ненависть до багатих, особливо в своєму середовищі, формувала схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості, простіше: містечковості, клановості та кумівства. Ці стереотипи, на нашу думку, не подолані й досі.

Згідно з даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу "Українське суспільство: 1994-2004рр.", тільки 41,1% респондентів вважають себе, перш за все, громадянами України, тобто менше половини опитаних. Для 32,3% -важливіша регіональна ідентичність: ця група опитаних більше бачить себе "мешканцем села, району чи міста, в якому живе", ніж громадянином України. Ще 31,1% відсоток опитаних продовжували ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою - Радянським Союзом [212, c. 22]. Українська ментальність відрізняється замкненістю в своєму безпосередньому оточенні (сімейність, клановість). Такі реалії розвинутого громадянського суспільства як активні соціальні рухи, масові організації, корпорації, асоціації, засновані на професійних та ідеологічних засадах, сильне політичне, економічне, ідеологічне лоббі, ефективні опозиційні організації не наслідуються нашим суспільством, що є серйозною перепоною у процесі мінливості політичної сфери й наближенню до розвинутих форм існування громадянського суспільства.

Як показують соціологічні опитування Інституту соціології НАНУ України, проведені протягом 1994-2003 рр, домінанта ціннісної ментальності України не виходила за межі індивідуального та групового виживання в скрутні часи суспільних перетворень. Вона обмежувалася тільки чотирма вітальними цінностями: "міцне здоров' я", "міцна сім' я", "благополуччя дітей", "матеріальний добробут" [212, c. 422].

В український ментальності характерні індивідуалізація та атомізм суспільного життя, відсутність ієрархічності та корпоративності. Ще однією характерною рисою української соціальності в минулому є досить вузький прошарок інтелігенції взагалі, і національної еліти зокрема. Українцям була відома саме селянська, переважно землеробська община. Періодичні поглинення більшості національної еліти сусідніми державами та цивілізаціями сприяли тому, що в історії України селянство виконувало роль активного суспільного чинника. Це сприяло поширенню селянської землеробської ментальності серед усього суспільства.

Ані реформи, ані розвиток капіталістичних відносин не змогли істотно змінити соціальну структуру в Україні. Навіть на рубежі ХІХ - ХХ ст. 93% українців  залишалися  селянами,  що  визначним  чином  впливало насуспільну свідомість, культуру, побут, систему моральних цінностей українського народу. На Україні так і не сформувалась характерна для середньовічної Європи замкова культура, що була прототипом більш пізньої міської культури й породила найактивніший у соціально-політичному та економічному плані соціальний клас - буржуазію, який стає "локомотивом" прогресивного європейського розвитку. В Україні феномен середньовічного замкового міста наявний лише локально на західних землях і був, відголосом шляхетського та угорського панування, а не національним культурним надбанням.

Радянський період, у принципі, не привніс ускладнення в соціальну ієрархію, оскільки теж пропагувались близькі для українців "рівність і братство", втілившись в формулі "2+1" - два класи (селянський і робітничий) і один прошарок (інтелігенція). У ці часи лави інтелігенції зростають, проте це скоріше радянська інтелігенція, а не українська, тобто переважна більшість її національно несвідома. Мізерність представників української національної еліти й понині негативно відображується на процесах державобудування, культурного відтворення й розвитку. Національна еліта в суспільстві відіграє важливу кумулятивну роль, оскільки є носієм найкращих традицій і високої духовності нації. У кризові, перехідні моменти розвитку вона виступає "локомотивом" соціальних перетворень.

Перебуваючи під владою трьох держав - Росії, Польщі та Габзбурської монархії, українська інтелігенція мала пристосовуватись і переймала риси домінуючої культури (мову, традиції, звичаї, образ життя), через гоніння, відхрещуючись від радикальних проявів власного націоналізму. Через це в українській свідомості сформувався й надовго закріпився так званий комплекс малоросійства - відчуття вторинності й підпорядкованості іншим домінуючим культурам, зокрема російській. Як зазначає український історик І. Дзюба: "... Хоч в межах малоросійства деяким громадським і культурним діячам удавалося обстоювати окремі елементи національних цінностей, все ж у загальному історичне малоросійство було ідеологічною, культурною і психологічною перешкодою на всіх етапах боротьби за державну незалежність, і хоча свідоме українство намагалось подолати його, воно й сьогодні ще відчутно себе виявляє, особливо в культурному та психологічному аспектах" [69, c. 10].

На розрізнених українських землях більшість населення навіть не знала своїх національних лідерів. Офіційна влада в суспільній свідомості ототожнювалась з панівним класом - гнобителем робочого люду й селянства. Натомість народні ватажки отримували довіру серед цих соціальних прошарків, наділялись харизмою і підносились до рангу національних героїв. Цю рису політичної свідомості ми можемо спостерігати і зараз - отримують більше довіри ті політичні лідери, що створили образ народного обранця (В. Ющенко, Ю. Тимошенко).Отож для сучасної України різке соціальне розшарування, особливо виникнення невеликого пласту дуже заможних людей є практично новою історичною реалією. Сучасна національна еліта є, скоріше, породженням часу, ніж носієм національних цінностей, але слід вказати, що для формування дійсно свідомої національної еліти має пройти час і змінитися декілька поколінь.

Історичний огляд розвитку українського суспільства дав можливість визначити деякі константи матеріальної й духовної української культури, що сформувались у минулому і впливають на сучасне, зумовлюючи специфіку українського перехідного суспільства сьогодні.

Перебування на Кордоні між двома антропологічними зонами -Заходом і Сходом зумовило різноманітності в ментальності східного і західного населення України.

У західних областях більше розвинена психологія індивідуального господарювання й підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв'язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов'яни. У цих етносів історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті.

Центральна і північно-східна Україна є історично основними регіонами розселення Українського етносу. Переважає сільське населення колгоспного типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок маргіналів із села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємства значною мірою тут стерті за часів радянської влади, тому ідеї ринкової економіки сприймаються обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв' язки з Росією та Білорусією.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначається Крим та південно-східний регіон. Останній - традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення найбільш різноманітний порівняно з рештою території України. Поряд з українцями великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення переважно російськомовне.

Така розмаїтість етнічно-національного складу країни накладає певні обмеження на реалізацію єдиної культурної політики уряду для всіх регіонів країни. Прикладом є неоднозначна оцінка введення української мови як єдиної загальнодержавної на всій території країни. Але слід зазначити, що не дивлячись на певні розбіжності в національному характері серед українців різних географічних зон, останні виказують високий рівень терпимості й лояльності по відношенню до всіх національних меншин, що мешкають на території України. Це, в свою чергу, є позитивним фактором у формуванні громадянського суспільства, що ґрунтується не на етнічно-національних засадах, а на демократичних цінностях свободи й правовоїрівності всіх членів суспільства.

Розташування України на Великому Кордоні, чи не найбільший відбиток, наклало на політичну сферу, зокрема на геополітичні орієнтації та політичні стереотипи. Її виразом була не тільки геополітична розколотість національних еліт, але і багатовекторність чинних урядів Гетьманщина, Запоріжжя, пізніше - ЗУНР, УНР та, врешті, незалежної України. Для всіх зазначених урядів характерне балансування між різними політичними центрами, одночасна дія в усіх напрямках, постійна зміна союзників на ворогів і навпаки [127, c. 79]. Мабуть, ситуація багатовекторності України зміниться лише у випадку сильного зовнішнього впливу, що врешті й визначить її остаточний вибір.

Дія таких межових чинників як "загроза знищення", "грань смерті" "випадковість", "історичний шанс", "незахищеність" та інші сформували певні риси національного характеру українців. Серед них можна відмітити високу здатність до пристосування, і в той же час, прагнення зберегти свою етнічну приналежність і традиційні цінності. "Ще одна риса країн міжцивілізаційного пограниччя, зазначає О. Мостяєв - збереження архаїчних рис соціальної поведінки та організації, властивих до або ранньокласовому суспільствах" [127, c. 75-81]. Прагнення українців бути самими собою (сутність та походження якого здебільше не має раціональних пояснень і часто зводиться до недостатньо ясного поняття сили національного духу) постійно та наполегливо відтворювалась.

Весь уклад українців з давніх часів до наших днів, їх ментальність свідчить про постійне прагнення до самодостатності та спрямованості їх буття на самих себе. З самого початку заявляється самоцінність людського життя, прерогатив прав людини, автономність та самовизначеність у світі.

Консервативні поведінкові практики поширювались завдяки культу "старовини" (що був ціннісно-смисловим стрижнем народної пам' яті через свою зорієнтованість на гідне пошанування минулого). Цей культ був характерною рисою української ментальності впродовж століть, а в ХУІ ст. перетворюється на офіційну формулу "Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо", детермінуючи поведінкові стратегії українців.

Парадоксом української культури є поєднання традиційності консервативності з її високою відкритістю для зовнішніх впливів та інновацій. За даними експертного дослідження, високий рівень відкритості української культури відмітили 45,2 % експертів. Крім того, експерти застерігають у перспективі від беззастережного для розвитку національної культури рівню відкритості, який стає небезпечним.

О. Мостяєв відмічає, що вже в самому національному характері українців поєднується раціоналізм, передбачливість та систематичність із високою роллю емоційно-вольового початку та мінливістю суспільних настроїв, корпоративний індивідуалізм - з анархічністю. Демократизм, схильність    до    прийняття    колективних    рішень    поєднується з

2ВВбагатовекторністю геополітичних орієнтацій національної еліти та внутрішньою нестабільністю політичної влади [127, c. 80].

Політична та економічна поведінка сучасних українців також зумовлена минулим. Протягом усього історичного існування постійно виборюючи владу, українці звикли лише до боротьби, не маючи достатнього досвіду утримання та подальшого культивування влади. Національна свідомість та політична активність населення завжди підвищувалась лише під час повстань, воєн, революцій, у стабільні моменти розвитку вона перебувала в пасивному "замороженому" стані. Успішною була лише війчькова організація суспільства (Київська військова дружина, Галицько-Волинське князівство, Запорізька Січ).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни