В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 35

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Другий аспект принципу спадкоємності - це зв' язок систем у процесі спадкування. В різні історичні періоди характер цих зв' язків змінювався, визначаючи специфіку прояву принципу спадкоємності в політичній системі.

Визначаючи природу принципу спадкоємності, ми вже наголошували на розумінні її як умови розвитку політичної системи та суспільства зокрема. Та оскільки розвиток розуміється нами як незворотня, спрямована якісна зміна (див.: 1.1.), на нашу думку, є сенс зняти протиріччя, що виходить з такого розуміння понять та яке, власне, було закладено у проблемну ситуацію даного дослідження.

Протилежність розвитку як заперечення міститься у тому, що, з одного боку, воно виступає як постійне утримання та збереження позитивного із заперечення, накопичення його в цьому сенсі повторення нищого у вищому), а, з другого боку, містить у собі перерви цієї поступовості "накопичення" та "повторення", різкі повороти та переломи в напрямку руху, стрибки, "повернення нібито до старого " [58]

Отже, будь-який розвиток є впорядкованою сукупністю змін. На нашу думку, ця впорядкованість виражається у наявності певного зв' язку та спадкоємності між етапами, послідовно змінюючими один одного, або сторонами розвитку, що робить його відмінним від зміни взагалі. І мають рацію А. М. Міклін та В. А. Подольський, називаючи спадкоємність внутрішньою основою розвитку, що обумовлює інтегральність, цілісність та направленість процесу розвитку як певної сукупності змін .

Якщо розвиток у загальному вигляді - це утворення та накопичення нового, і нове утворюється на основі "зняття" похідного пункту, тобто збереження деяких елементів старого, перекомбінування та інтеграції їх у нову структуру, і якщо нове - повернення відомих рис нижчого, але на іншій основі, то як наслідок, визначальною рисою будь-якого розвитку виступає спадкоємність у різних її формах. Без урахування взаємного зв' язку різних етапів і ланок розвитку як цілого неможливим є й сам розвиток. Серед утворюючих критеріїв розвитку спадкоємність виступає тією внутрішньою основою, яка обумовлює інтегральність, цілісність та направленість цього процесу як певної сукупності змін. Вважаємо аргументованість висунутого положення достатнім для зняття протиріччя,яке лягло в основу проблемної ситуації дослідження, та з повним правом можемо визначати спадкоємність як умову розвитку політичної системи, що, власне, дає нам право тлумачити її як принцип.

Для остаточного визначення сутності принципу спадкоємності вважаємо за потрібне звернутись до робіт науковців, які намагалися пояснити процеси розвитку суспільства, пояснюючи їх існуванням явищ, що приносять збереження, переробку та передачу інформації, яка забезпечує його розвиток. Існує група науковців, які, окрім терміна "спадкоємність", в такому ж або близькому значенні використовують поняття "пам'ять": "колективна пам'ять", "соціальна пам'ять" (В. А. Ребрин, Я. К. Ребане), а також терміни "історична пам'ять" (Е. В. Соколов), "соціально-історична пам'ять", "пам'ять світу" (А. Моль), "зовнішня пам'ять "(А. А. Малиновський) [74]. Наведемо деякі приклади.

Так, Е. В. Соколов, розглядаючи проблему "історичної пам'яті", зауважує: "потрібні соціальні зусилля для того, щоб результати пізнавальної діяльності та обміну інформацією були систематизовані, включені до загальної системи знання та стали доступними для подальшого використання". Тобто система збереження та передачі інформації в суспільстві виступає як продукт спеціалізованої діяльності людини. В. Б. Устьянцев використовує поняття "історична пам'ять" дещо в більш вузькому значенні, визначаючи її як сукупність історичних джерел, переважно письмових.

Мережою знання та пам' яттю світу визначає систему збереження суспільної інформації А. Моль. "Суспільству загалом, - пише А. Моль, -притаманна певна соціальна культура, яка відтворена у "мережі знання", що формується тим чи іншим засобом з великої кількості матеріалів культури, що виробляються суспільством. Сукупність цих матеріалів, які можна було б зібрати в "універсальній бібліотеці", можна умовно назвати пам' яттю світу". "Пам' ять світу" - один із двох типів "соціокультурної таблиці", її також можна назвати "таблицею знання". Культуру ж А. Моль розглядає як "інтелектуальний аспект штучного середовища, яке людина створює протягом свого соціального життя".

Застосовує поняття пам'яті й А. А. Малиновський. Так, говорячи про "зовнішню пам' ять", А. А. Малиновський вбачає причину її виникнення у необхідності для суспільства "спадкоємності пізнання зі збереженням інформації із покоління в покоління...". "Зовнішня пам'ять" на перших етапах розвитку людського суспільства "містилася у знаряддях, розуміючи останні в широкому змісті (власне знаряддя, речі, житло тощо)... В подальшому почали розвиватися різноманітні знакові системи, що передавали те чи інше знання у вигляді окремих символів, а потім - у вигляді прямих нотаток, цифр та інших форм фіксації знання, що постійно розширюються.

Д. С. Лихачов: "...в пам'яті окремої людини та в пам'яті суспільствазберігається переважно те, що необхідне, добре - більш активно, ніж зле. За допомогою пам' яті накопичується людський досвід, утворюються традиції, що полегшують життя, трудові та побутові навички, сімейний уклад, суспільні інститути, розвивається естетичний рівень сприйняття та творчості, створюється знання " [74]

Погляди, що описані, мають певні схожі риси. "Історична пам' ять", "пам' ять світу", "зовнішня пам' ять" розглядаються, перш за все, в ролі сховища традицій, досвіду, наукового знання тощо.

Аналізуючи різницю між біологічним та соціальним управлінням, В. Г. Афанасьєв, наголошує, що останнє базується на зовсім інших інформаційних основах. "... Вирішальне значення має не спадкова інформація, а соціальна. Тут сформувалася специфічна надіндивідуальна система інформації, що забезпечує накопичення, збереження, передачу суттєво важливої інформації, що програмує поведінку індивідів від покоління до покоління (вертикальний обмін інформацією), а також обмін інформації між людьми одного покоління (горизонтальний) ".

"Соціальна пам'ять", - за В. А. Ребриним, - це процес фіксації в загальнозначимій формі, систематизації та збереження (всіх індивідуальних людських голів) теоретично узагальненого колективного досвіду людства, що був досягнутий ним у процесі розвитку науки, філософії, мистецтва, знання та образних уявлень про світ, які здійснюються суспільством за допомогою спеціальних інститутів, устроїв, засобів. Матеріали, що зберігаються, тим чи іншим шляхом надаються для "переписування" в пам' ять індивідів і, як наслідок, використовуються людьми в їх різноманітній діяльності. Ця пам'ять - невід'ємний елемент духовного життя суспільства, його суспільної свідомості". В цьому визначенні виокремлені функції, засоби та зміст соціальної пам' яті. Функція - це фіксація, систематизація, збереження та видача відомостей. До засобів "фіксації, збереження, передачі, розповсюдження їх того чи іншого знання... безперечно відносяться твори з літератури та мистецтва, пам' ятки духовної культури, в яких "матеріалізується", опредмечується та передається від одного покоління до іншого суспільна свідомість". Все це являє собою "предметний апарат відтворення" суспільної свідомості. Зміст соціальної пам' яті - це "теоретично узагальнений колективний досвід людства", результати діяльності в сфері науки, філософії, мистецтва -"знання та образи уявлень про світ ".

Підтверджує попереднє визначення й інший автор - Я. К. Ребане, що присвятив проблемам соціальної пам' яті багато робіт та який одиним з перших розпочав дослідження в цій галузі. Він ставить завдання "показати, що, функціонуючи в людському суспільстві механізми інформації створюють певну "соціальну пам' ять" - сховище минулого досвіду, що є базою формування індивідуальної свідомості та подальшого розвитку пізнання". Соціальна пам' ять, на думку автора, - це "своєрідне сховищерезультатів практичної та пізнавальної діяльності, що виступають в інформаційному відношенні базисом формування свідомості кожної людини, а також базисом функціонування та розвитку індивідуального та суспільного пізнання. Соціальна пам' ять охоплює значно більшу сферу, ніж сфера знань, навичок та вмінь, що передаються з покоління в покоління " [74]

Однак думка автора сягає далі своїх попередників. Вивчаючи зміст соціальної пам'яті, Я. К. Ребане розглядає її як певний соціальний інститут, в якому реалізується інформаційне забезпечення суспільства. Однак, в одній із останніх робіт автор досліджує питання соціальної пам'яті дещо в іншому ракурсі. Він пропонує використовувати поняття соціальної пам'яті "як певний допоміжний філософсько-методологічний принцип " [74]

Інші автори, не використовуючи поняття "пам'яті", також намагаються пояснити умови збереження інформації у суспільстві. В. П. Алексєєв, досліджуючи етапи розвитку людини та суспільства в антропогенезі, приходить до висновку, що "великий обсяг інформації, яка накопичена протягом поколінь, явно не можна порівнювати з обсягом та структурою мозку сучасної людини, навіть не дивлячись на складність цієї структури, що була виявлена дослідженнями багатьох років". Вирішення цього протиріччя, на думку дослідника, відбувається шляхом формування в суспільстві особливої інформаційної структури - "колективного мозку", який забезпечує збереження та передачу від покоління до покоління життєво важливої інформації. В. П. Алексєєв підкреслює: "...з розвитком цивілізації постійно розширювались канали обміну інформацією, що робило колективний мозок за останні 5-6 тис. років більш монолітним. Саме в цих тенденціях і полягає відмінність колективного мозку упродовж історії сучасної людини та колективного мозку в антропогенезі ".

Якщо узагальнити наведені поняття та абстрагуватись від сфери суспільства, яку вони визначають, можна виокремити спільні риси:

- по-перше, це система інформації, що існує в суспільстві;

- по-друге, це система інформації, що постійно накопичується і зберігається;

- по-третє, це система інформації, яка забезпечує подальший розвиток системи шляхом переходу до наступних поколінь систем.

Враховуючи зазначене, хотілося б розставити певні акценти для остаточного з'ясування сутності принципу спадкоємності. Ми, даючи тлумачення поняття, ще починаючи з підрозділу наголошували, що спадкоємність - це збереження певних елементів цілого, спадкового інваріанту тощо. Аналізуючи явище спадкоємності в літературі, ми звернули увагу на те, що в наукових колах соціогуманітарних наук вже сформувалася ціла низка понять, в яких фіксується наявність у суспільстві (а отже і в політичній системі - Я. К.) явищ, що забезпечують процеси збереження, переробки та передачі інформації і які є умовою його розвитку.Ми погоджуємося з представленими визначеннями та думками, але єдине зауважимо, що, на нашу думку, оскільки політична система функціонує за загальними законами розвитку суспільства, безперечним є факт наявності в ній системи інформації, що є основним елементом успадкування наступною системою та гарантією продовження її існування у часі та просторі. Для термінологічної чіткості пропонуємо і в подальшому дослідженні застосовувати поняття "ядро системи", її спадковий інваріант (погоджуємося з Ю. В. Яковцем).

Аналіз механізму реалізації принципу спадкоємності у політичній системі може бути ефективним лише за умови висвітлення змісту її спадкового ядра. Тому стає можливим спочатку приступити до поетапного розкриття змісту поняття, що визначається, шляхом послідовного аналізу взаємопов' язаних понять (категорій), які в узагальненій формі відображають основні сутнісні ознаки принципу спадкоємності, а потім перейти до побудови єдиної моделі спадкового ядра політичної системи, яке розкриває цілісний зміст досліджуваного явища.

Оскільки вище ми зазначили, що ядро має ціннісний характер, вважаємо за потрібне розкрити зміст поняття "цінність". Сучасний обсяг поняття "цінність" є доволі великим. Під "цінністю" розуміється як все, що тільки може цінувати людина (цінності в широкому сенсі), так і лише найглобальніші, базові цінності (у вузькому розумінні) індивіда та метацінності конкретної культури і навіть людства загалом [31].

Проте в працях відомих авторів утвердився погляд, що феномен, іменований словом "цінність" (що означає також "істотність", "значущість", "важливість"), являє собою складне утворення, яке міститься не тільки в пізнавальних структурах, але й у глибинних процесах соціального життя, в культурі, в світогляді людини. Отже, категорія "цінність" може і повинна трактуватися принаймі в трьох основних значеннях: як соціокультурне поняття, що описує контекст буття, який об' єктивно наявний; як психологічне поняття і як логіко-гносеологічне поняття [146].

Завдяки розумінню буття не просто як фізичної об' єктивної реальності, а як світу культури (чи - що одне й те саме - світу цінностей), цінності набувають подальшого аналізу. Найбільш типові вживання поняття цінності можна систематизувати так. Першим і найбільш поширеним варіантом є розуміння цінності як значущості предметів та явищ дійсності для людини, їх здатності задовольняти її матеріальні та духовні потреби. Ця точка зору відстоювалася та відстоюється такими аксіологами, як О. Г. Дробницький, Ф. Сержантов, В. П. Тугаринов, М. С. Каган та ін.

Згідно з другим варіантом, найбільш послідовно викладеним свого часу представниками грузинської школи (О. Бакурадзе, Н. Чавчавадзе, Г. Бакрадзе) та І. С. Нарським, до цінностей відносять лише найвищісуспільні ідеали.

Одночасно з першими двома підходами сформувався і третій, який безпосередньо об' єднує вихідні підстави перших двох. У ньому цінність розуміється як значущість і мета (ідеал) одночасно. Одним із перших в епоху тотального панування марксизму цю точку зору відстоював В. П. Тугаринов [158]. Він також розглядав цінність у суб'єктивно-об' єктивних вимірах.

Під філософське розуміння цінності підпадає практично все людське соціальне життя (культура) в його різноманітних проявах. Яке б культурологічне чи соціологічне поняття ми не взяли - річ, ідея, норма, принцип, максима, символ, імператив, - кожне з наведених понять можна розглядати як базове у визначенні сутнісної властивості цінності, оскільки всі вони несуть у собі явно ціннісний зміст. "Широке" (філософське) визначення поняття цінності як родового стосовно культури означає: його статус може бути усвідомлений лише у співвідношенні з такими поняттями, як пізнання і буття, тому що саме в ціннісному відношенні, яке розкривається змістовно через пізнавально-оціночну діяльність людини, і розкривається смисл культури, у тому числі й корпоративної [159].

Але тільки у філософському аспекті поняття цінності, акумулюючи та "знімаючи" всі інші визначення цінності, матиме найвищий ступінь сутнісного змісту. Це означає, що в будь-якій сфері людської практики цінності як реальні феномени матеріальної та ідеальної природи мають свій вияв: вони виникають у реальному соціокультурному середовищі, у ньому живуть, функціонують, розвиваються [12].

Ще одним засобом реалізації культурної спадкоємності є традиція. Її сутність полягає у повторенні тих чи інших видів політичних відносин, які склалися раніше, в нових історичних умовах. Вона стосується більш формального аспекту збереження культурно-історичної діяльності при переході від старого до нового. В традиції закріплюються та передаються від покоління до покоління форми та засоби функціонування певних політичних інститутів [49].

Традиції ніколи не діють без зв' язку із звичаями, вони завжди функціонують на основі останніх. Закріплені звичаями, прості відносини та сформовані цими відносинами якості, традиції включають як передумову, як похідний матеріал для стабілізації і відтворення в житті нових поколінь складних суспільних відносин, соціально значущих та масових якостей

[153]. ...

Звичаї та традиції - це форми передачі новим поколінням засобів реалізації ідеологічних відносин, що склалися в житті даного суспільства, які не регламентовані юридичними постановами та підтримуються силою суспільної думки. Політичні звичаї та традиції як засоби реалізації ідеологічних суспільних відносин завжди виникають, розвиваються та відмирають під дією політичних відносин. З докорінною зміною абозагибеллю того чи іншого типу політичних відносин під час зміни ідеології найбільш сталою частиною останньої завжди є звичаї і традиції політичних систем.

Звичаї та традиції здатні консервувати застарілі форми політичних відносин. Стабілізуюча роль традицій, звичаїв оцінюється як сила, що спрямована на затвердження нового, прогресивного, але зі збереженням старого, усталеного.

Діалектика розвитку суспільства - єдність мінливого та сталого, динамічного та стабільного. Кожне покоління політичної еліти вносить зміни у політичні відносини і в той же час перш за все формується під впливом відносин, що були успадковані ним від попередніх поколінь.

Слово "традиція" означає "передача". Необхідно досягнути чітких та повних уявлень про те, що і як передається від покоління до покоління. Отже, це спонукає нас уважно розглянути питання про структуру звичаїв та традицій. Елементи звичаїв і традицій:

- ланки ідеологічних політичних відносин, що не регулюються юридичними постановами;

- ідейний зміст ідеологічних відносин (політичні погляди, правила, норми, положення, принципи моралі);

- дії (вчинки), що розкривають духовні якості особистості, які вимагає система політичних відносин;

- обряд як сторона звичаю, традиції, що твердо закріпилися в політичному житті.

Звичаї і традиції в своєму усталеному стані є, на думку І. В. Суханова [153], певного роду "пакунок" (ми вважаємо, що це культурологічне ядро -Я. К.), що створюється ідеологічними політичними відносинами, ідеями, духовними якостями і обрядовими актами, що відповідають йому, та який старе покоління еліти політичної системи передає молодому поколінню в спільній з ним діяльності, для того щоб направляти дії, думки та почуття молодого покоління по пройденому шляху. В динаміці, тобто в своєму реальному функціональному стані засобів трансляції компоненти цього пакунка розподіляються у часі.

Найбільш ефективною стороною розвинутих звичаїв та традицій є їх обрядовий бік. Між іншим, обряд не супроводжує звичай, традицію протягом всього часу їх функціонування. Він виступає лише в певний момент всього процесу, посилюючи думки та почуття людей.

Обрядова форма виникає тільки тоді, коли всі інші структурні частини звичаїв та традицій вже більш-менш затвердилися в політичному житті суспільства. Елементи структури звичаю, традиції - це чотири поступові ланки, по яких піднімається кожне нове покоління, засвоюючи звичаї та традиції попередніх поколінь. Наприклад, процес закріплення нової політичної еліти проходить в два етапи: по-перше, це наслідування поведінки попередньої еліти, оскільки нова поки що може створити модельповедінки та діяльності ідеологічних відносин тільки зазначеним шляхом. Наступний крок - формування власної моделі діяльності. Одним з найважливіших засобів такого формування виступає обряд, що є системою дій, іноді дуже символічних, в яких відтворюються думки та почуття попередніх поколінь, що викликані реалізацією суспільного відношення та необхідні для нормального його функціонування. Утворення обряду - це завершальний етап встановлення традицій і звичаїв.

Наступним складовим елементом культурологічного ядра політичної системи є ідеї. У розвитку ідей має місце спадкоємність. Однак, які саме ідеї перейшли у спадок новій епосі, які ідейні цінності нова еліта сприйняла для подальшого розвитку, а які, навпаки, відкидає, - все це визначається специфічними інтересами та завданнями нової еліти, тобто, врешті-решт, суспільним буттям.

Л. П. Карсавін у своїй книзі "Схід, Захід та руська ідея" писав про головну роль ідеологічної спадкоємності в розвитку суспільства .

Г. В. Плеханов в праці "До питання про розвиток моністичного погляду на історію" зазначив: "...ідеології кожного даного часу завжди стоять у тісному - позитивному та негативному зв' язку з ідеологіями попереднього часу " [58].

Кожна наступна ланка розвитку абсолютно "знімає з себе попередню", тобто нічого не втрачає та нічого не залишає за собою, а несе з собою багатство змісту минулого. Ідейні цінності передаються від покоління до покоління.

У літературі момент виходу цінностей за межі людського організму охоплюється такими поняттями, як "архетипи" або універсальні образи й моделі для осягнення світу, "неосягнені структури", "Воно" З. Фрейда, "розуміння" В. Дільтея, "колективне несвідоме" К. Г. Юнга, "громадянська релігія" Е. Дюркгейма, "комунікативна дія" М. Вебера, "ноосфера" В. Вернадського, "настанова" Д. Узнадзе, "акцептор дії" П. Анохіна, "образ бажаного майбутнього" М. Бернштейна, "схема" П. Ферса і С. Московичі, "інформаційна модель" В. Пушкіна, "пасіонарність" Л. Гумильова, "менталітет нації", "умонастрій народу", "дух колективу" та ін. [12].

Колективне безсвідоме - це апріорний образ світу, який сформувався у сиву давнину. У цьому образі визначилися певні риси, домінанти, які отримали назву архетипів (за К. Юнгом) або ідей. Їх існування являє собою відображення постійно повторюваного досвіду людства (наприклад, таке явище, як схід сонця, зумовило створення міфу про сонячного героя).

Особливість архетипових форм, на які зауважував К. Г. Юнг, полягає у тому, що вони не розповсюджуються завдяки традиціям, мові чи міграціям, а можуть виникати спонтанно, у будь-який час і в будь-якому місці, без жодного зовнішнього впливу. Це готовність знов і знов репродукувати одні і ті ж самі або схожі міфічні уявлення. Разом з тим архетипи виступають як сили чи тенденції, які спонукають людину до дії у випадках, колиз' являються: у снах, фантазіях, у повсякденному житті.

Архетипи являють собою ту частину фенотипової інформації, що людина отримує у готовому вигляді як можливість мозку функціонувати певним чином. Архетипи як індивідуалізований прояв колективного безсвідомого являють собою "загальні форми мислених уявлень, що включають елементи емоційності та навіть периептивні образи " [12]. Це лише можливість існування, здатність до виявлення того, що існує.

Як доводить Р. О. Додонов, у первісну епоху ці колективні уявлення, що пізніше перетворилися на образи архетипів, ще не відсувалися за межі свідомості, а являли собою дійсні усвідомлені норми, які мали вигляд переважно примітивно-релігійних постулатів, що встановлювали оптимальні способи спільної життєдіяльності людей з метою їх виживання. Саме вони стали вираженням тієї соціальної інформації, що пізніше перетворилася на архетипову [48].

Отже, архетип являє собою іманентну форму здійснення смислових зв'язків між людьми різних епох, культур, етносів. Через архетипи відбувається передача інформації, що забезпечує спадковість власне людських способів життя, людських реакцій на зовнішні впливи, що пов'язане з наявністю інтелекту та розуму, а також психічних функцій -мислення, розуміння, міркування.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни