В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 4

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Тож, соціальний світ у цьому випадку ми розглядаємо як реальність, що прийшла на зміну так званій першій природі й штучно виготовленій техніці, тобто вона є продуктом не природного, речовинного походження, а такою, що вироблена людиною, і такою, що сприймається завдяки віддзеркаленню свого "Я" в інших людях (Д. Белл). Суспільство в такому випадку стає соціальною конструкцією. Одночасно це означає, що обмеження в розвитку людини на етапі переходу від індустріальної до інформаційної цивілізації зникли разом із кінцем ери природи й речей. Це означає, що під терміном "світ" ми маємо розглядати частину Всесвіту, що має характеристики певної завершеності або цілісності і яка має здатність до саморозгортання, тобто на певне самостійне життя. Завершеність світу в такому випадку забезпечує людина як його продуцент [30].Важливо відзначити дві обставини: по-перше, предмет дослідження має космічні виміри або масштаби, а по-друге, світ належить Всесвіту, а отже, як частка підкоряється законам цілого. Визначити специфіку цієї відносно цілісної частки Всесвіту можна, якщо уточнити зміст прикметника "соціальний". Оскільки, як пише К. Маркс, "пояснення, в якому немає вказівки на differentia spezifica (специфічну відмінність -Ю. Б.), не є поясненням" [147, 219-368].

З філософсько-економічної спадщини К. Маркса й Ф. Енгельса ясно випливає, що причиною виникнення "соціального" є суспільний розподіл праці, в якому вони спочатку знайшли ключ до розуміння всієї історії суспільного розвитку, а після цього й пояснення походження соціальних або "особистих відносин". Саме в їхніх працях "соціальне" постає як, перш за все, "людське відношення людини до людини" [148, 41-174]. В. Ленін теж зробив важливий висновок про практичну тотожність людини з людиною, яка використовується "для позначення суспільного або людського відношення людини до людини" [141, c. 14].

Отже, соціальне виникає в ході взаємодії людей між собою. Значення взаємодії велике. Деякі дослідники вважають їх основою будь-яких соціальних утворень. "Все нескінчене море людського спілкування, -відмічав П. Сорокін, - складається з процесів взаємодії: односторонніх та двосторонніх, тимчасових та тривалих, організованих та неорганізованих, ідейних, чуттєво-емоційних та вольових" [232, с. 26]. При цьому він відштовхується від думки Г. Зіммеля про те, що соціальне явище або суспільство "існує там, де декілька індивідів перебувають у взаємодії" [107, с. 31-39].

Певний внесок у виявлення окремих рис "соціального" зробили сучасні  дослідження.   Серед  них  слід  назвати:   монографії  і статті

B. Андрущенка, Є. Ануфрієва, Г. Арефьєвої, В. Беха, А. Бичко, І. Бичка, П. Гнатенко, А. Горака, А. Городецького, О. Гугніна, В. Давидовича, Г. Заїченка, Е. Ільєнкова, В. Куценка, М. Лукашевича, Л. Малишка, М. Мамардашвілі, М. Михальченка, М. Мокляка, І. Мороза, В. Пазенка, І. Попової,    Ф. Прокофьєва,   М. Руткевича,   Л. Соханя,    Є. Тихонової,

C. Франка, І. Цехмістро, Л. Чинакової, В. Шинкарука та ін.; дисертації С. Асаєва, А. Байдельгінова, І. Бакштейна, В. Грехнєва, В. Ладейщикова, В. Муляви, О. Плаксіної; публікації Л. Абалкіна, В. Бахарєва, І. Бекешкиної, Є. Бистрицького, Л. Бондаренко, К. Буслова, С. Вовканича, Ю. Волкова, В. Воловича, В. Воронкової, Є. Головахи, Т. Дорохової, К. Грищека, Б. Грушина, Є. Донченко, Т. Заславської, О. Кисельової, І. Кона, О. Крутової, Н. Паніної, В. Роговіна, А. Ручки, Т. Титаренка, В. Хижняка, А. Шохіна та ін.

У короткому енциклопедичному словнику "Соціологія" зафіксовано, що категорія "соціальне" відображає особливу об' єктивну й суб' єктивну реальність,   яка   створюється  людьми   безпосередньо   через   буття в

спільнотах (виділено - Ю. Б.). Ця реальність поєднує в собі риси, дії, вчинки людей, взаємини між ними, речі, норми, цінності, знаки, символи, смисли та їх значення" [230, с. 120-125]. Це надто важливий висновок для цього дослідження, оскільки "соціальний світ" постає перед нами як явище, що твориться й відтворюється людьми в процесі їх життєдіяльності й взаємодії.

Тут можна констатувати, як мінімум, три обставини. Перша серед них та, що саме люди є творцями соціального світу, який ми спостерігаємо й який постає перед нами як текст [164, с. 83], що впорядковується певним ритмом функціонування й розгортання. Завдяки доступним нашій свідомості текстам ми взаємодіємо зі Світом. Тож, вдивляючись у глибини своєї свідомості, ми починаємо й себе сприймати як текст. Нам стає зрозумілішою метафора Хайдеггера-Рікера про те, що людина є мова, і теза В. Налімова про те, що особистість є постійно "реінтерпретуючий текст". Таким чином, мова забезпечує пульсацію соціальних систем, тобто ритм соціального життя детермінується мовою, якою ми спілкуємось між собою, й країнами, що навколо нас.

Друга обставина полягає в тому, що ми маємо шукати взаємозв'язки з іншими світами завдяки текстам або мові. І саму єдність Світу обґрунтовувати через прояв мови його текстів, що інтегрує індивідуальні прояви життя з єдиною - семантичною - першоосновою Світу. Тут ми перегукуємося з герменевтичною філософією Хайдеггера, теорія пізнання якого виходить з уявлення про Світ як про своєрідний онтологінізований текст.

У сучасній науковій літературі ця єдність постулюється через характеристику інформації або знань. Саме привабливість інформації та нових засобів її отримання - одна з причин популярності концепції та практики інформаційного суспільства. Небезпідставно дослідники вбачають у соціальному просторі, насиченому електронно-кібернетичними знаряддями, приладами та пристроями, реалізацію проекту ноосфери В. Вернадського й П. де Шардена: "Ноосфера прагне стати єдиною замкнутою системою, де кожен елемент окремо бачить, відчуває, страждає так само, як і всі інші разом з ним" [240, с. 199].

Цю "відчуваючу єдність", цілісність нині забезпечує розгалужена мережа "розумних" приладів, частина з яких здатна моделювати окремі функції розуму та чуттєвих можливостей "homo sapiens". Підкреслюючи це, М. Кастельс зазначає: "Саме мережі складають нову соціальну морфологію наших суспільств, а розповсюдження "мережевої" логіки значною мірою позначається на ході й результатах процесів, пов' язаних із виробництвом, повсякденним життям, культурою та владою" [118, 494­505].

Третя обставина полягає в тому, що соціальний світ інтегрується єдиним ритмом пульсації свідомості людей, що живуть на планеті Земля.Якщо відволіктись від суб'єктивності, можна сказати, що ритм пульсації задає ноосфера, до якої мають відношення й інші носії розуму. І це буде більш точнішим визначенням детермінант пульсації соціального світу. Важливо підкреслити, що В. Вернадський ще у 1924 р. вказував на існування єдиного механізму саморуху для планети загалом, включаючи й біо- і літосферу [16, с. 184].

Звідси випливає правомірність дослідження загального ходу, процесу саморозгортання соціального світу. Звісно, можна стати й на іншу позицію, що визнає існування у Всесвіті неперсоналізованої свідомості (Абсолютного духу, Всесвітнього розуму, Бога). Тоді ми дійсно можемо заспокоїтись, оскільки визнаємо, що людина живе в тому Світі, який існує в самому Всесвіті. Проте ми не будемо торкатись цього аспекту, а обмежимось дослідженням закономірностей саморозгортання соціального світу, що є продуктом взаємодії людей.

Отже, соціальний світ ми розглядаємо як продукт, до якого входить не тільки вироблення в ході матеріального виробництва матеріальних багатств, а й накопичення в ході духовного виробництва смислів - з одного боку, а з другого - як процес цілераціональної взаємодії людей у ході творення й відтворення свого родового життя.

Звернемося до терміна "саморозгортання". Слід наголосити, що саме в ньому приховується сутність дослідницького замислу: з методологічних позицій нелінійного мислення розглянути соціальне життя як багатостадійний процес, що становиться на мікрорівні, набуває зрілості на макрорівні й знімається на мегарівні саморуху універсуму. Приставка "само-" означає, що процес відбувається за рахунок сил, іманентно притаманних соціальному світу. Це можливо, оскільки будь-яке явище має, за висновком Г. Гегеля, два джерела для розвитку: із внутрішнього боку воно детермінується підставою, а ззовні - умовами. Умови - формують, а підстава - проростає. У такому випадку нас цікавить детермінація підставою.

У працях В. Вернадського, П. де Шардена, Е. Леруа виявляється, що підстава соціального світу - біот живої речовини. Тому можна вважати, що саме жива речовина й тільки вона є джерелом, яке породжує другу природу. Для цього вона має необхідні атрибутивні якості, маємо на увазі її повсюдну й невпинну активність. В історії філософії активність субстанції та її проявів визначається як "життєвість", "імпульс до руху" (Гегель); "діяльна сторона", "діяльне співвідношення" між полюсами діалектичного протиріччя, як "енергійна, напружена форма, що спонукає до розв'язання цього протиріччя" (Маркс); "відштовхування", "активність функціонування", "самостійна сила реакції" (Енгельс); "рушійна сила" (Ленін).

Окрім активності біоту живої речовини, проявляється інша його якість - розумність. Таким чином, вважається, що підставою ноосфери є розумнажива речовина, яка має містити в собі соціальність у потенційній формі [13, 14]. Тоді підставу слід розглядати як суб'єктивований соціальний світ, який існує в структурі розумної живої речовини в потенційній формі.

Термін "саморозгортання", на відміну від термінів "саморуху", "самоорганізації", "саморозвитку", "становлення", "розвитку" та деяких інших споріднених із ними понять, обраний нами з тією метою, щоб віддзеркалити в ході дослідження поступовість, поетапність виникнення, становлення, функціонування й зняття явища соціального світу, його перехід з одного стану в інший під тиском внутрішнього змісту явища.

На жаль, термін "саморозгортання" на сьогодні ще не дістав широкого розповсюдження. Наукова спільнота опрацьовує момент поширення явищ за допомогою категоріального апарату синергетики. Сталося так, що провідним терміном на сьогодні тут є поняття "самоорганізація". У "Філософському енциклопедичному словникові" знаходимо: "Самоорганізація - процес, у ході якого створюється, відтворюється або вдосконалюється організація складної динамічної системи. Процеси самоорганізації можуть мати місце тільки в системах, що відрізняються високим рівнем складності й великою кількістю елементів, зв' язки між

якими   мають   не  жорсткий,   а   імовірнісний  характер.... Характерна

особливість процесів самоорганізації - їхній цілеспрямований, але разом із тим і природний, спонтанний характер: ці процеси, що протікають за умов взаємодії системи з навколишнім середовищем, тією чи іншою мірою автономні, відносно незалежні від середовища" [258, c. 566].

Не заперечуючи проти використання поняття "самоорганізація" у дослідженні саморуху соціального світу, ми все ж таки, вважаємо, що в нашому випадку доцільніше використовувати саме поняття "саморозгортання", оскільки на самоорганізацію здатні впливати й зовнішні чинники, що належать до космічного середовища. При цьому середовище розуміється, за поданням О. Богданова, як "сукупність зовнішніх впливів, під тиском яких знаходиться система, але взятих саме по відношенню до неї. Тому інша система - інше середовище" [40, с. 110]. На нашу думку, на зміст і темпи саморозгортання соціального світу впливає саме підстава, а умови, скоріше, визначають його форму.

Оскільки саморух соціального світу у філософії знімається терміном "буття", то термін "саморозгортання" є, на нашу думку, дуже доречним. Бо саме буття греки першими й первісно розуміють як фиспс; -самовиникнення, саморозгортання і тим самим сутнісне самоподання, самовиявлення і вихід у відкритість. Якщо ми спитаємо про буття, маючи на увазі його саме по собі, як про Ф^слс; тобто ХЯ Ф^СТЄІ то виявиться: ТХІ фіктєі буття rcporepov Перед сущим, а суще -*><ттєроу пізніше[269].

Саме поняття "розгортання" розкривається через поняття "експлікація" та "еманація". Зокрема, термін "експлікація" має декільказначень, але нас влаштовує таке: процес розгортання, у результаті якого розкривається зміст якої-небудь єдності, а її частини отримують самостійність і можуть бути розпізнані одна від одної. Термін "експлікація" у цьому сенсі широко використовується в ідеалістичній філософії. Так, у неоплатонізмі світ, окремі речі розглядаються як експлікація, "саморозгортання" бога, в якому вони спочатку співіснують у єдності [280,c. 681]. У Лейбниця вислів "внутрішнє розгортання станів" означає процеси, що відбувалися в душі й у монадах; взагалі те, що здійснюється у світі, є тільки перетворення, але в ньому немає ніякого виникнення нового й ніякого знищення. Якщо експлікація означає розгортання або пояснення події, або явища через розкладання їх на частини, в яких знаходиться загальна для них ідея, то еманація є витоком із чистої сутності втіленого існування. Еманація є містичним витоком, який можна експліціювати як духовне явище, яке приходить у реальність зі світу ідей.

Термін "саморозгортання" знайшов застосування й у філософській літературі Заходу й Сходу. Так, наприклад, у філософії німецького ідеалізму розвиток означав саморозгортання божественного у світі, саморозгортання живого в божественне, а також світовий процес як creatio continua. Гегель розглядав дійсний світ як саморозгортання поняття в різноманіття його визначень. Він виводив, пояснював і розгортав поняття і явища із внутрішньої розумної природи людини.

Однак сьогодні навряд чи можна назвати загальнопоширеною оптимістичну впевненість Г. Гегеля про те, що сущим управляє вищий розум, завданням якого є не тільки саморозгортання, але й, у відомому значенні, сприяння тому, щоб розумні істоти досягали стану причетності до вищого блага. Сучасна свідомість схильніша до тлумачення вказаного явища в термінах панування над людиною відчужених природних або культурних сил. З урахуванням виказаних міркувань можна зробити висновок про необхідність прогресу раціонально-критичної свідомості для збереження й розвитку цивілізації. За Г. Гегелем, цей термін також слід вважати доречним для характеристики соціального світу з тією поправкою, що саморозгортається Абсолютний розум, який плине згори, а активізується шляхом концентрації й акумуляції в розум мільярда носіїв розуму знизу. У логіці поняття стає ясно не тільки те, що реальний лише Суб'єкт (що виходить уже з "Феноменології"), але з'ясовується також, чому це так. Отже, уся реальність розглядається як діалектичне саморозгортання Суб' єкта - носія або носіїв розуму.

Оскільки існування Абсолютного Розуму ще не доведено, як не доведено й протилежне, то не виключено, що в бутті виявляються обидва носії розуму. У всякому разі, філософи мають бути до цього готові.

У китайській філософській класичній традиції термін "саморозгортання" також вживається саме для визначення алгоритму виявлення   космогонічної   проблематики   [245,   с. 90-124]. Вихіднимпочатком космогенезу є Дао, з якого "все почало бути, що почало бути". Е. Торчинов переконливо продемонстрував, що космогонічна модель "Даодецзіна" співвідноситься з відомим китайським міфом про Паньгу. Використовуючи дані різних джерел, дослідник показав необхідність перегляду традиційного трактування основного космогонічного сюжету "Даодецзіна" [89, c. 144-161]. Згідно з представленою реконструкцією, автор "Даодецзіна" мислив космогенез як деякий стадіальний процес, що містить два основні етапи - плавне саморозгортання Дао й, потім, стрибкоподібний перехід до розгортання всього феноменального світу (курсив - Ю. Б.) [245, с. 90-96].

Поступова експлікація Дао проходить через три стадії, на кожній з яких розгортається будь-який один із його трьох онтологічних аспектів, названих у 14 розділі "Даодецзіна" "якнайтоншим" (і), "найтихішим" (сі), "невловимим" (вей), початкова недиференційована єдність яких позначається ідеологемою "хаос" (хунь, хунь-дунь) і є четвертим (але генетично - перший) аспектом, або іпостась Дао. Стрибкоподібний етап у розгортанні Дао представляє відхід від початкової гармонії і єдності. Причина його не називається, але результат очевидний. Світ розпадається, триєдине Дао залишається поза феноменальним світом.

Відповідно народження феноменального світу є порушенням початкової гармонії. Зримий світ форм уже не є єдиним і цільним, хоча потенційно залишається причетним до єдності. Отже, космогенез інтерпретується двояким чином: з одного боку, він - смерть початкової єдності, з другого - народження світу множинності [245, с. 96].

Саморозгортання як процес використовується у веданті "Брахмасутри" (ІІІ-IV ст. від Р. Х.), що подає філософську систему вчення Брахми. Брахма - це те, із чого відбувається породження й різні стани світу. Навіть у V ст. граматист Бхартрихарі в трактаті "Вак' япадія" пише про те, що, існуючи без початку й без кінця, Брахман є сутністю слова (вач), проявляється у вигляді об' єктів і що саме завдяки йому розгортається світ. Зберігаючи засади Брахма-сутр про Брахмана як джерело походження світу, Бхартрихарі уточнює, що він "матеріально" здійснює "саморозгортання" у цьому світі.

Термін "саморозгортання" знайшов застосування й у сфері психологічної науки. Якщо звернутись до праць відомого німецького психолога У. Штерна, то саморозгортання розуміється як самовияв потенціалу людини під впливом середовища. При цьому процес саморозгортання він розглядає як три структурні особливості: зростання, збільшення кількості й різноманіття життєвих подій, а також активності переживань; диференціація (розчленування) - життя особистості переходить від вихідної нез' ясованості й дифузності до більшої структурної, оскільки утворюється одночасно ширше ціле й відбувається більш глибока диференціація; перетворення - життя особистості проходитьу своєму розвитку певну кількість якісно різних, але внутрішньо обумовлених етапів.

Це положення персоналістської психології для нас у цьому випадку дуже важливе, оскільки соціальний світ ми розглядаємо як сукупність мільярдів індивідуальних світів і те, що відбувається в онтогенезі окремого суб' єкта, має місце й у філогенезі. А соціальний світ ми можемо розглядати як сукупність онтогенезів особистості людей, що його обумовлюють. Ця робоча гіпотеза має дістати подальше своє обґрунтування.

Мабуть, гострота цих питань викликає до життя визначення психології М. Лоським як науки про цілеспрямованість внутрішнього світу людини й звернення У. Штерна до арістотелівського поняття ентелехії, що призводить до появи таких понять, як "самообтяжливі прагнення" (М. Лоський), "самоактуалізація" і "метапотреби" (А. Маслоу), "самотрансценденція" (В. Франкл), "персоналізація" (Є. Муньє) тощо.

Визнавши існування суверенного внутрішнього джерела розвитку, ми тим самим визнаємо, що можливий результат цього процесу (у тому числі й розвитку художньо-мистецьких здібностей) в якійсь формі, в якомусь плані дійсності, потенційно вже існує. Тоді розвиток, по суті, виявляється саморозвитком і відповідно до етимологічного значення слова виступає як розгортання (саморозгортання), вивільнення чогось, існуючого в "сповитому" стислому стані.

Саморозгортання деякі автори розглядають як телеологічний процес, тобто такий, що задається вищою метою соціального життя, наприклад, його смислом. Щоб зобразити природу як телеологічну систему, як необхідне саморозгортання вічної ідеї, треба показати, що у вищому завжди можна відшукати пояснення нижчого. Наприклад, навіть якщо з тимчасової точки зору неорганічне передує органічному, з погляду філософії - останнє логічно. Раз у світі є глибинна, вища підстава, то його самореалізація, саморозгортання й складає вищу мету Всесвіту (світобудови), якщо така в нього є.

Для відтворення образу буття в абсолютному ідеалізмі й фундаментальній онтології російський дослідник А. Паткуль використовує поняття "саморозгортання" як метод пізнання. Він зазначає, що винятковість цього методу полягає в тому, що "метод є саморозгортання буття як буття абсолютної ідеї від чистого буття як абстракції до цілісності помислених змістів, тобто до конкретності буття абсолютної ідеї. Це поняття, що знає само себе, має себе предметом. Метод є те модальне, або формальне, що здатне з буття розгорнути свій зміст. Метод як подібне саморозгортання включає в себе три моменти: початок, абстрактна всезагальність, тобто буття як невизначене безпосереднє; розрізнення всезагальності в собі, судження, рефлексія, акт визначення взагалі; повернення поняття до самого себе, таким чином, що в його єдності утримуються всі ті відмінності, що й складають його зміст; відновленняпервинної безпосередності при збереженні виявлених відмінностей [178].

Таким чином, термін "саморозгортання" соціального світу є сенс розглядати:

- по-перше, як космологічний процес, що виносить на поверхню або в буття зміст соціального світу, який був прихований у структурі особистості й людського роду;

- по-друге, він має віддзеркалити переходи якості соціального буття від об' єктивного до суб' єктивованого, від суб' єктивованого до об'єктивованого, від об'єктивованого до об'єктивного;

- по-третє, він є універсальним і дуже широким поняттям для використання, оскільки має вживатися із гранично широкими поняттями, такими як світ, буття, Всесвіт, мікро-, макро- й мегарівні;

- по-четверте, він стосується як онтогенезу особистості, так і філогенезу соціальних систем, що утворюють люди в ході так званої культурно-історичної практики;

- по-п'яте, термін "саморозгортання" можна розглядати як метод пізнання соціального світу;

- по-шосте, для дослідження процесу саморозгортання соціального світу важливо визначити простір, в якому відбувається процес його розгортання, і час, яким він характеризується, оскільки ми маємо справу з переміщенням і зміною стану основопокладаючої субстанції, що продукується планетарною спільнотою.

Отже, саморозгортання соціального світу ми розуміємо як процес озовнішнення змісту потенційного соціального світу, продуцентом якого є окремі особистості або колективи людей.

Тепер розглянемо сутність терміна алгоритм. Відомо, що він походить від імені видатного математика середньовіччя Аль-Хорезмі. Запропоновані ним прийоми виконання арифметичних обчислень із багатозначними числами в Європі називалися алгоритмами (від латинського написання імені Аль-Хорезмі). Відомо, що цей термін застосовувався також для позначення Алгоритму Евкліда, що є набором правил для знаходження найбільшого загального розподілу двох чисел.

Сучасне формальне визначення алгоритму було зроблене в 30-50-х рр. XX ст. у роботах Тюрінга, Поста, Чьорча (Тезис Чьорча-Тьюрінга), Н. Вінера, А. Маркова. При цьому зазначимо, що не існує чіткого й вичерпного визначення поняття "алгоритм". За визначенням А. Колмогорова, наприклад, "Алгоритм - це всяка система обчислень, виконуваних суворо за певними правилами, яка після якого-небудь числа кроків свідомо приводить до рішення поставленої задачі" (А. Колмогоров). Водночас А. Марков визначає його так: "Алгоритм - це точне розпорядження, що визначає обчислювальний процес, що йде від варійованих початкових даних до здобуваного результату" (А. Марков).

На сутність алгоритму можна подивитись і з боку комп' ютерної

Е30техніки, у якій він знайшов сьогодні чи не найпоширеніше застосування. Процесор електронно-обчислювальної машини - це чудо техніки, проте вміє виконувати лише найпростіші команди. Для вирішення задач обробки інформації програміст повинен скласти докладний опис послідовності дій, тобто створити певний алгоритм, який необхідно виконати процесору комп'ютера.

Складання такого покрокового опису процесу рішення задачі називається алгоритмізацією, а алгоритмом називається кінцевий набір правил, розташованих у певному логічному порядку, що дає можливість виконавцю вирішувати будь-яку конкретну задачу з деякого класу однотипних задач. У різних ситуаціях у ролі виконавця може виступати електронний або який-небудь інший пристрій, або людина (наприклад, військовослужбовець, що охороняє склад боєприпасів і діє згідно з алгоритмами, записаними у статут караульної служби).

Тож, можна навести й формальні ознаки алгоритмів. Різні визначення алгоритму в явній або неявній формі містять наступний ряд загальних вимог:

- детермінованість - визначеність. У кожний момент часу наступний крок роботи однозначно визначається станом системи. Таким чином, алгоритм видає один і той самий результат (відповідь) для одних і тих же початкових даних.

- зрозумілість - алгоритм для виконавця повинен включати тільки ті команди, які йому (виконавцю) доступні, які входять у його систему команд.

- завершеність (кінцівка) - за коректно заданих початкових даних алгоритм повинен завершувати роботу й видавати результат за кінцеве число кроків.

Отже, алгоритм - це послідовність дій, спрямованих на отримання певного результату. При цьому його незчисленне повторювання в часі, як основа самовідтворення, або його "ритм", напряму пов' язується, на нашу думку, з пульсацією соціального світу. Існує цілий пласт наукової літератури, у якому зафіксована циклічність коливань у саморусі соціального світу.

Треба зазначити, що в алгоритмі саморозгортання соціального світу ми вбачаємо певну послідовність - набір правил, розташованих у певному логічному порядку, що дає змогу вирішувати будь-яке конкретне завдання з деякого класу однотипних задач. Цей процес отримав назву "алгоритм".

Важливо співставити поняття "саморозгортання" із поняттями "становлення" і "розвиток". Почнемо аналіз із поняття "становлення", як складової процесу розвитку. Поняття "алгоритм саморозгортання соціального світу" не збігається, на нашу думку, з терміном "становлення соціального світу", оскільки останній віддзеркалює тільки рух у буття, належність до буття, поступовий крок до того, щоб бути. Хоча в ньому

Е3Еанонімні послідовники Платона досить вдало передали його розуміння становлення, оскільки схоплена суть становлення як єдності буття й небуття.

При цьому ще від Платона становлення дуже тісно пов' язується із часом і не передбачає наявності будь-яких матеріальних механізмі [268, с. 244]. До проблеми становлення час виявляється потоком, плин якого приводить у рух весь матеріальний світ, викликає нове до життя, примушує все існуюче перетерплювати кількісно-якісні зміни, й у кінцевому підсумку все існуюче перетворити в якусь безодню, під назвою "минулий час".

Таким чином, становлення - це результат саморуху універсуму, що являє собою процес виникнення принципово нових, безпосередньо не випливаючих з "вихідних матеріалів" об'єктів, процесів і явищ. Тож, на визначення сутності й змісту поняття "алгоритм саморозгортання" може позитивно вплинути зміст того, що накопичено в теоретичній спадщині про категорію "становлення". Пригадаймо, що в загальних рисах діалектика становлення розглянута у філософському вченні Г. Гегеля. Численні аспекти становлення як діалектичного процесу перетворення можливості в дійсність розвинені в рамках діалектичного матеріалізму. У розробку категорії становлення зробили внесок і багато інших філософських шкіл. Так, наприклад, процеси становлення людського буття розглядаються у філософії життя й екзистенціалізмі.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни