В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 40

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Згідно з класичною класифікацією всю історію України прийнято поділяти на такі періоди: Київська Русь, Литовсько-Польський період, доба Козаччини, Україна у складі Росії та Австро-Угорщини, Україна в революційний період 1917-1920 рр., Радянський період та сучасність. Власне відповідно до цієї класифікації спробуємо простежити специфіку розвитку політичної системи України, відповідність чи невідповідність її фаз загальним фазам розвитку, які були проаналізовані в пункті 2.3. За доцільне вважаємо почати з додержавного періоду, де, на наш погляд, зароджується політична система України.

Додержавний період. Цей період характеризується, перш за все, єдиним типом ведення господарства, в основу якого було закладенопідсічне орне землеробство, що доповнювалося присадибним тваринництвом. Суспільство перебувало на етапі розкладу первісної рівності, формування племінної військової аристократії і перших племінних центрів. Поселення перших проукраїнців розташовувалися невеликими гніздами, кожне з яких складалося з кількох селищ, розташованих на невеликій відстані. У них проживало від 5 до 15 сімей-домогосподарств. Після завершення процесу розселення слов' ян на початку УШ ст. загалом завершився і процес утворення територіально визначених великих і малих племінних союзів, головною особливістю яких є локальні відмінності в культурі й побуті.

Треба зазначити, що в цей час V - поч. ІУст. до н.е.) землеробство і скотарство стають провідними галузями діяльності багатьох людських спільнот. Поділяючи думку М. Горєлова, О. Моці, О. Рафальського, зазначимо, що "яскравішим явищем первісного світу " стала трипільська культура, на прикладі якої змальовано процес зародження політичної системи України.

Трипільська культура проіснувала майже 1500 років, її племена з' явились на теренах України, освоївши Правобережний Український лісостеп і частково лівобережжя в Середньому Придніпров' ї.

Загалом, на думку авторського колективу, для трипільської культури характерним було існування трьохрівневої соціальної організації, нижчою ланкою якої виступала мала сім'я. Група споріднених по чоловічій чи жіночій лінії сімей утворювала общину, родовий характер якої й визначався цією спорідненістю. Перші зародки політичної організації знаходимо у необхідності існування лідерів общини та колективному прийнятті рішень: певно, за умов невеликих общин ще не було потреби в постійних лідерах -функцію залежно від обставин виконував той чи інший дорослий член общини, що користувався авторитетом, а звичайні повсякденні справи вирішувалися колективно - радою всього дорослого населення. Щоправда, деякі дані, мабуть, і можна інтерпретувати як початкову стадію виділення вождів. Але сама культова сфера ще не виокремилася, оскільки спеціальних культових споруд поки ще не виявлено.

Особливість політичної організації зумовив спосіб життя трипільців: головними функціями управління тих часів було збереження цілісності етносоціальних угруповань, організація їх території. Це було пов' язано з постійною експансією трипільців на нові землі, що супроводжувалося приєднанням місцевого населення. За таких умов провідну роль відігравали інтеграційні процеси, ґрунтовані на принципі солідарності, які не передбачали спеціальних органів управління, крім екстремальних випадків. Це знайшло відбиття в єдності матеріальної культури. Найраніший етап цієї єдності для трипільців можна означити, певно, плем' ям, що об' єднувало групу споріднених общин. Одночасно це був період колипочала складатися й співплемінність, тобто спільнота, що утворювала групу споріднених племен.

За таких умов укрупнення родових колективів рід, певно, втратив деякі господарські функції, які й перебрала велика сім'я. За родом залишаються вищі функції - збереження території, регуляція землекористування, ідеологічні. Конкретні господарські функції тепер виконує сім' я [35].

Отже, головним проявом формування зародків політичної системи в часи трипілля, на нашу думку, є ускладнення соціальної структури племені та розподіл функціональних обов' язків у межах цієї структури. На цьому етапі ми можемо говорити лише про скритий період у фазі зародження політичної системи, в межах якої ядро виконує функцію формування цінностей з послідовним їх збереженням для майбутньої активізації при виході системи у відкритий стан.

У межах тієї ж прихованої фази відбулося ускладнення процесів формування політичної системи у вигляді виникнення скіфської держави. Скіфське суспільство - порівняно складне утворення, в основі якого були три племінні спілки, кожна з яких мала свого "царя" і свою територію. Етнічною основою держави були царські скіфи, від яких залежали так звані скіфи-орачі, скіфи-землероби і скіфи-кочовики. Форми і сутність підлеглості залежали від мовної та родової спорядженості [35].

Характерною рисою організації влади у скіфському об'єднанні була її ієрархічність, що засновувалася на уявленні про старшинство генеалогічних ліній і підтримувалася відповідною військовою організацією, владою царів, яка передавалася у спадщину, що дає нам змоги змогу: по-перше, співставити цю систему з "вождизмом", структурою головною функцією якої було адміністративно-економічне управління, а, по-друге, говорити про перший прояв принципу спадкоємності у вигляді успадкування владних повноважень. Тобто, царська влада у скіфів стала спадковим привілеєм певного роду або сім' ї, в межах котрої вона переходила від батька до сина або іншого найближчого родича. Новий цар, подібно східним володарям, стверджувався в своєму становищі або згодою всього роду, або його представників в особі родових старійшин, теж спадкових, але його прерогативи залишалися незмінними.

Скіфське царство було, певно, однією з форм соціальної організації, яка називається "складним вождівством і знаходилося на межі перетворення на державу ". Хоча Скіфське "царство" не було державою в класичному її розумінні, однак стало осередком формування протополітичної системи України. Наголошуємо, що здобутком існування двох культур (проявом спадкоємності) - трипільської та культури скіфів стало виникнення вождівства, колективне прийняття рішень та успадкування владних повноважень у межах сім' ї.

Поштовхом для переходу політичної системи України у відкритий

340стан стало посилення ролі племені як військово-політичного об' єднання. Здобутком цього етапу стає "Віче" - верховний орган племінного самоврядування, народні збори чоловіків-воїнів. У спадок залишається існування вождів-князів, роль і значення яких зростає у результаті постійної військової активності племені. Навколо князя збиралася і гартувалася дружина, основним заняттям якої була служба князеві за винагороду. Князівська влада (як і раніше) як вищий законодавчий орган племінного управління перетворювалася з виборної у спадкову.

Результат - поступове переростання племінних спілок у племінні князівства - додержавні об' єднання більш високого рівня, що сприяли появі першої східнослов' янської держави - Київської Русі та поступового переходу політичної системи у фазу розгортання.

Датування Київської Русі прийнято розпочинати від часів правління князя Аскольда у ІХ ст. Виходячи з літописних відомостей, він володів полянами і намагався підпорядкувати владі Києва племена князівства древлян, сіверян, уличів, полочан та кривичів. Здобувши титул кагана ("царя"), Київська Русь перетворилася на етнокультурний, політичний і соціальний осередок, навколо якого наприкінці ІХ ст. сформувалася загальноруська держава. За часів правління Ольги було впроваджено першу державну реформу - чітко визначено землі, з яких збиралася данина, були влаштовані "становища" і княжі "погости" - місця зберігання зібраної данини, осередки центральної влади

Утворюється нова форма суспільного устрою - військова демократія, яку характеризує керівна роль князя та його дружини при збереженні значення народних зборів (віче) та народного ополчення (воїв).

Першим проявом принципу спадкоємності у політичній владі того часу стала адміністративна реформа Святослава, який здійснив її, посадивши своїх синів намісниками в Києві, стольному граді древлян Овручі (Ікоростень) та Новгороді. Тобто владу племінних вождів змінено у трьох найважливіших центрах [79].

Здобутком політичної системи стало формування стану політичної еліти Київської Русі, до складу якої входили: Каган (Великий князь), вожді союзних племен, племінні вожді (князі), військові начальники, родова знать (великі бояри, бояри), дружинники (мужі) та вже зазначена роль народних зборів

Активізуються процеси і всередині спадкового ядра, яке постійно поповнюється новими цінностями. Так, наприклад, київський князь -Володимир Великий запровадив державну символіку - тризуб. Провів ряд реформ, найважливішою з яких стала адміністративна - ліквідував племінні князівства, поділив країну на 8 округів. Доповнив започатковані попередні політичні процеси, запровадивши політичну реформу - позбавив влади місцеву племінну знать і замінив її своїми синами - посадниками. А провівши судову реформу: запровадив нове зведення законів, усногозвичаєвого права, названого "Уставом земляним", а також започаткував "шлюбну дипломатію" руських князів, одружуючи своїх дітей з представниками королівських династій європейських країн.

Ярослав Мудрий же закріпив систему наслідування владного престолу, в основу якої було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. У разі смерті одного з князів його місце посідав молодший, що спричиняло переміщення усіх князів. Унаслідок цього, за задумом Ярослава, кожен князь мав можливість із часом стати великим князем київським мирним шляхом.

Створивши перші письмові зводи законів - укладення першого юридичного кодексу - "Правда Ярослава". Ярослав завершив розбудову держави та зумовив перехід політичної системи на новий етап розвитку -етап становлення політичної системи. Особливістю політичної системи України в цей період став стрімкий перехід політичної системи України на етап зрілості - етап дії елементів нової системи.

Відбуваються процеси ускладнення і усталення політичного устрою (апарат управління державою). У спадок з минулого етапу залишилась наступна структура управління: на чолі - Великий князь, якому підкорюються Князівська рада (Дума) та старша дружина (бояри). Спадок доповнюється процедурою обрання зі складу ради посадників, воєвод, тисяцьких, данників (призначалися з бояр по містах). Дружина складалася з молодшої дружини (гриди, отроки) та рядовичів.

Серед привілейованих верств населення виокремлюють: великі бояри, бояри, мужі, тіуни, "гості"; посадники тощо. Васали князя не платять податки, живуть за рахунок данини та пожалувань князя, мають пільги при передачі майна у спадщину.

Здобутком політичної системи цієї доби та свідчення активізації процесів всередині ядра також стає чіткість та організація державної влади, а саме:

Князь:

- є головним носієм державної влади, представником держави на міжнародній арені;

- зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу, судову та військову владу;

- влада князя необмежена, залежала від його авторитету й реальної сили, на яку він спирався;

- військову підтримку князя забезпечувала дружина, ідеологічну -церква.

Князівська рада:

- дорадчий орган при князі, що походить від давньої слов' янської ради старійшин;

- до її складу входили старші дружинники, міська знать, представники вищого духовенства;- у разі відсутності або смерті князя виконувала його функції та вирішувала питання обрання нового князя.

Віче:

- народні збори всіх дорослих чоловіків, на яких вирішувалися важливі громадські та державні справи;

- походять від племінних зборів у давніх слов'ян;

- роль віча на різних етапах розвитку Київської Русі була відмінною: за доби централізованої монархії його вплив зменшився, а в період роздробленості та ослаблення князівської влади знову посилився.

Отже, форма правління Київської Русі ІХ-ХІІІ ст.: характерними особливостями доби становлення політичної системи Київської Русі є те, що в основу був закладений примітивний апарат управління, судочинства і збирання данини, який сформувався на основі княжої дружини, що виконувала роль не лише війська, а й радників князя. Форма правління цього періоду - дружинна держава.

На етапі розквіту державності вся повнота влади зосереджувалася у руках князя, дружина відходила на другий план. В управлінні державою князь спирався на князівську раду, до якої входили старші дружинники, вихідці зі старої племінної знаті (бояри). Характерною формою правління цього періоду є централізована монархія. Однак такі прискорені темпи розвитку сприяли активізації процесів у межах системи, що врешті-решт спричинило занепад політичної системи Київської Русі.

Останнім етапом для політичної системи того періоду стала доба роздробленості Київської Русі, яка характеризувалася обмеженням влади князя над його уділом. Найважливіші питання для Русі вирішувалися на князівських снемах. Змінилася й форма правління - федеративна монархія. На думку істориків, однією з причин розпаду політичної системи Київської русі стала відсутність чіткого закону про престолонаслідування та занепад авторитету Великого князя.

Переходячи до розгляду історичної ситуації наступного періоду, треба вказати, що після загибелі Київської Русі і поступового затухання активної діяльності володарів Галицько-Волинського князівства основне протистояння за українські землі відбувалося між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським. Трагічні часи між серединою ХІУ і серединою ХУІІ ст. - досить складний період в історії України, коли її території були розтягнуті сусідніми державами і входили до них лише у якості складових, підпорядкованих частин. Оскільки безслідно здобутки попередніх етапів пройти не змогли, рештки старої системи залишилися у вигляді збереження їх у сховищі спадкового ядра. На думку М. Грушевського, "се історія закріпощення української землі й українського народа сусідніми державами, котрих здобутки вкінці зібрала, майже повні, без виїмків, держава Польська участі в цій боротьбі".

Литовсько-Польський період. З переходом українських земель доскладу Литви та Польщі (Річ Посполита) спостерігаються зміни у політичній системі і в структурі ядра. Настає перехідний етап у розвитку системи відбуваються: демонтаж старої системи Київської Русі та аналіз відповідності ядра новій політичній системі.

Так, в середині ХІУ ст. перемога литовців над татарами (битва на Синіх водах) та приєднання основного масиву сучасних українських земель надало нового імпульсу інтеграційним процесам на Русі. Важливим показником змін, які проходили в цей період, була досить явна тенденція до "русифікації". Тривалий час у складі нової держави зберігалася автономія давньоруських земель - політична система Київської Русі отримала майже пряме продовження у Великому князівстві Литовському. З тією різницею, що місце удільних київських князів посіли представники литовської великокнязівської династії. Ще однією особливістю політичної системи цього періоду стало продовження існування прошарку, який можна віднести до політичної еліти того часу - боярства. Верхівку складало велике боярство (пани, магнати), які володіли спадковими землями і мали певні імунітетні права по відношенню до великих удільних князів. Основна маса боярства - середні та дрібні землевласники - служили у князів та магнатів [35]. Пізніше цей стан став називатися шляхтою. До привілейованих прошарків належало вище духовенство та міська верхівка. Саме ці місцеві прошарки титулованої знаті й великого боярства, на думку Ф. М. Шабульда, виступають протягом ХІУ-ХУ ст. як охоронці "старовини".

Перехідний етап продовжувався у вигляді постійних пошуків політичної еліти того часу нового шляху розвитку, нових цінностей. Так на зламі етапів (від явної фази до розгортання політичної системи) - під час прогресуючого занепаду Литовської держави перед українською елітою постало питання необхідності вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженим королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту.

Ці прискорені процеси фільтрації цінностей старої системи, аналізу законсервованих та інтеріоризованих цінностей всередині спадкового ядра системи, направлені на пошук нових цінностей, стали поштовхом переходу у новий стан політичної системи України. Визначальним фактором таких перетворень стала "... Люблінська унія, яка, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. Надалі національно-політичне життя України не зв' язувалося уже з державою, а мусило творити собі нові організаційні форми. Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі..." [79]

350Підтверджує наступальний характер політики Польщі й М. Грушевський, котрий зазначає, "... зібравши українські землі під свою власть, вона (польська суспільність - Я. К.) постарала ся й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ломання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній, або політичній, але також і суспільній та економічній - повертання української людності в народність служебну, підданську, експальоатовану... " [39]

Польською владою була здійснена спроба насильницького насадження ідеології на українських землях. Власне, такі методи зумовили характер прояву принципу спадкоємності у вигляді змін імітаційного характеру, що стало причиною відштовхування ядра за межі системи. Продовжуючи думку М. Грушевського, знаходимо підтвердження: "... брак сильної й різкої опозиції сьому процесові з боку української спільності, з боку українського народу сьому фатальному процесові, сим убийчим змаганням польським надає сим часом характер періода упадку не тільки політичних, а й суспільних сил українського народу. Се часи його занепаду. З нього зачинає він підноситися тільки під кінець ХУІ ст., під впливами релігійно-національної реакції і зв' язаного з ним культурного українського руху, а півстоліття пізніше знаходить свою опору в козаччині, що під той час з чисто класової, приватної політики переходить до репрезентації загальнонаціональних інтересів " [39]

Козаччина. Після 1649 року політична система України набуває нової форми - з' являється Гетьманщина або Гетьманська держава, яка завершила процес переходу політичної системи на новий етап розвитку (фаза становлення) і повернення до головних інституцій української держави як спадкоємиці Київської Русі. Хоча й продовжуються ідейні коливання в межах системи, спадкове ядро поступово повертається в її межі. Активізуються процеси трансформації та відторгнення цінностей насильницьки насадженої системи. Включається рівень актуалізації цінностей сьогодення. Підтвердження знаходимо у формуванні нового стереотипу в суспільстві, що стає головним генератором соціальної активності - закріплення в свідомості мас уявлення про козака як людину вільну від будь-яких обов' язків. Цей козацький ідеал стає "...життєздатним матеріалом для вирішення будови національної держави " [35]

Запроваджувані "козацький присуд" та "козацькі порядки" означали створення власних органів управління, що лягли в основу нових адміністративних структур. Сприяла цьому політика уряду Б. Хмельницького на царині організації державного апарату: вся повнота влади належала Гетьману. Польща юридично визнає козацьку автономію в межах Речі Посполитої. Після 1654 року (Березневі статті) - Гетьманщина переходить під протекторат Росії, гетьман визнається головою Українськоїдержави та отримує владу від Війська Запорозького. На території Війська Запорозького були чинними: Литовський статут, магдебурзьке право, гетьманські універсали; діяло козацьке звичаєве право і власний суд. Гетьманський уряд контролював збирання та витрати податків. Органи державної влади:

Вищий орган влади - військова (генеральна) рада (Загальнонародні збори).

На чолі держави - гетьман, який підкорюється рішенням Ради, а йому в свою чергу підпорядковані - полковник, сотник та курінні отамани. Також гетьман контролює судову систему, зовнішню політику, фінансову систему (державний скарб) та збройні сили (Козацьке військо) і певною мірою Раду генеральної старшини.

Уряд уособлює Рада генеральної старшини, до складу якої входять -генеральний писар, генеральний суддя, генеральні осавули, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, генеральний обозний, генеральний підскарбій.

Особливістю політичної системи доби Козаччини, на наш погляд, є наявність у кожної гілки влади владних символів, наприклад, символ влади кошового отамана - булава, військового судді - січова печатка та палиця, курінного отамана - невеликий прапор, що суттєво поповнили та збагатили склад спадкового ядра системи.

Переломним моментом та здобутком політичної системи цього періоду стало затвердження так званих "Пактів і Конституції прав та вольностей Війська Запорізького" Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року. Відповідно до змісту цього документу було: по-перше, визначено кордони України згідно зі Зборівською угодою 1649 року; по-друге, проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; по-третє, стосунки між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, регулювались постійною угодою; по-четверте, вища законодавча влада належала Генеральній раді (козацькому парламенту), що складалася з генеральної старшини, полковників усіх полків, виборних депутатів від кожного полку та делегатів від запорожців; по-п' яте, парламент збирався тричі на рік; по-шосте, гетьман не втручався у справи Генерального суду; по-шосте, передбачалося регулярне переобрання всіх полковників і сотників з наступним затвердженням гетьманом.

Значення:

Узагальнено попередній досвід українського державотворення, визначено шляхи розбудови і подальшого розвитку незалежної України.

В основу управління державою покладена республіканська форма правління, передбачалася виборність всіх посад.

Наслідуючи ідею західноєвропейського парламентаризму, Генеральна рада обмежувала й контролювала діяльність гетьмана.

Вперше в Україні було запропоновано принцип розподілу влади назаконодавчу, виконавчу та судову.

Вперше Конституція вставала на захист малозабезпечених.

Конституція, хоча і не набула чинності, стала видатним досягненням української правничої та суспільно-політичної думки ХУІІІ ст.

Таким чином, за доби козацтва наступає етап становлення політичної системи, що виразилося у відторгненні насильницько насадженої системи цінностей і в поверненні до ціннісного ядра, яке підкреслилося: по-перше, характерним запереченням монархічного врядування для своєї самоорганізації і відсутності монархізму як соціальної цінності; по-друге, перетворенням держави в олігархічну республіку зі встановленням влади в особі спадкоємного гетьманату. Надбанням системи цього періоду стали: інституалізовані відносини між людьми, тобто система права, звичаїв, організації влади й управління, організації громадянського життя тощо.

Після поразки у національно-визвольній війні та ліквідації козацтва знов починається боротьба за українські землі, що врешті-решт призвело до занепаду політичної системи козацької доби. Так, на початку ХІХ ст. Україна вже не мала власної державності, її землі знову було поділено між двома імперіями - Російською та Австрійською. Перебування Західної та Східної України у складі різних держав протягом 140 років вплинуло на формування відмінностей між ними, що позначилося на подальшій історії українського народу та відмінності у складі спадкового ядра.

У складі Австро-Угорщини українські землі були об' єднані в коронний край "Королівство Галичина і Лодомерія" зі столицею у Львові, що включав 12 округів (дистриктів) на чолі з губернаторами, призначеними імператорами. Закарпаття поділено на 4 регіони (жупи) на чолі з призначеними адміністраторами. Однак, такий адміністративний розподіл не враховував етнічних кордонів, штучно об'єднував українські землі з частиною польських. Українці були позбавлені самоврядування, а політика австрійського уряду була спрямована на асиміляцію українців.

Наприкінці ХУІІІ ст. Австрійська імперія об' єднувала у своєму складі 11 великих народів і ряд етнічних груп. Населення західноукраїнських земель, яке внаслідок розподілів Польщі (1772 р., 1795р.) опинилося в складі Австрії, перебувало у найгіршому соціально-економічному становищі. Під впливом подій Великої французької революції в Габсбурзькій імперії зростає національний, соціально-політичний рух. Австрійський уряд, намагаючись розколоти польський та український визвольний рух, здійснив ряд реформ з метою покращення становища українського селянства та духовенства.

Реформи, проведені австрійськими імператорами Марією-Терезією та Йосипом ІІ, також сприяли активізації процесів у межах спадкового ядра старої і нової систем у вигляді національного відродження українців.

Виникають перші українські організації такі, як Товариство священиків, м. Перемишль (представники - М. Левицький, Й. Лозинський,І. Могильницький) та "Руська трійця", м. Львів (представники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни