В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 41

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Поширенню національно-визвольного руху сприяла революція 1848­1849 рр. Наслідки для політичної системи: у 1861 році австрійський імператор проголошує нову конституцію, яка надала Галичині автономію з власним сеймом. Так, українці, по-перше, отримали можливість брати участь у роботі рейхстагу, де пройшли школу парламентської діяльності і виголосили свої культурно-національні та політичні цілі; по-друге, створено першу політичну організацію - Головну руську раду, яка висунула гасло єдності всіх українців, виробила синьо-жовту символіку, яка була символом національного визволення українців упродовж 140 років; по-третє, революція мала значний вплив на зростання та активізацію національного руху в Західній Україні.

Однак, поразка національно-визвольного руху під час революції 1848­1849 рр., подальше посилення польського впливу на Галичині призвели до розчарування частини інтелігенції у політиці співробітництва з австрійським урядом і пошуку підтримки на Сході - в Російській імперії. Український визвольний рух розколовся на дві течії: москвофілів та народовців. У межах останніх з середини 70-х років відбувається розкол на поміркованих та радикалів.

У другий половині ХІХ ст. центр національно-визвольного руху перемістився у Західну Україну. Виникають і поширюють свою діяльність товариство "Просвіта", Наукове товариство імені Т. Шевченка, кооперативний рух, в лавах яких зростала і набувала досвіду нова генерація української інтелігенції. Значним здобутком національного руху цього періоду стало залучення широких верств українського селянства, яке порозумілося з інтелігенцією та активно включилося у боротьбу.

Ще одним здобутком для політичної системи України ХІХ століття стало створення політичних партій в Західній Україні, таких, як Русько-українська радикальна партія (РУРП), Українська національно-демократична партія (УНДП) та Українська соціал-демократична партія (УСДП).

Таким чином, в кінці ХІХ ст. українці стають політичною нацією, формують своє політичне життя. Українські партії, що виникли в цей час, попри розбіжності, стояли на спільній платформі - досягнення Україною політичної самостійності, що давало підстави для подальшої консолідації нації і сприяло поверненню і закріпленню ядра в межах політичної системи. Спадком попереднього етапу можна вважати - козацьку символіку, прагнення свободи і незалежності та незмінність органів влади тощо.

У складі Російської імперії. У ХУІІІ ст. починається принципово новий етап в історії української державності. Частина України відтепер існувала в рамках російської імперської цивілізації. У складі Російськоїімперії опинилося понад 80% земель та близько 70% населення України. З 1709 року починаються зміни і у політичній системі. Так, в Україні було створено інститут царських резидентів, який: 1. поставив під контроль центрального апарату інститут гетьмана; 2. активно втручався у кадрову політику гетьманату; 3. поширював на українську територію деякі положення російського карного кодексу і регламентаційних указів у галузі торгівлі.

Створення нового владного органу - Малоросійської колегії та проведені нею реформи державного устрою знаменувало ліквідацію на цій території політичної системи Гетьманщини. 1764 рік - скасування гетьманства, та 1775 рік - зруйнування Запорозької Січі, ліквідовано полковий устрій і натомість створено п' ять губерній.

Україною втрачено самоврядування при проведенні внутрішньої політики та його функціонування на основі власного законодавства. Всі функції генеральної старшини тепер виконувала колегія. Однак, знищуючи залишки української самостійності на державному рівні, уряд залюбки користувався надбанням української цивілізації в культурній та релігійній сферах. Імперська ідеологія, яка тепер визначалася як "православ'я-самодержавство-народність", стала офіційною ідеологією цього часу. Вона передбачала консервацію архаїчного режиму й унеможливлювала будь-які прогресивні зміни існуючого ладу.

Як наслідок відбувається прискорення процесів у межах спадкового інваріанту системи, а саме: утворення та виникнення суспільних рухів і течій, товариств, розмежування ідеології. Найбільш виразним є декабристський рух:

"Північне товариство" з програмою Конституції, автором якої виступив М. Муравйов. Зміст програми відносно політичного устрою -ліквідація самодержавства, встановлення конституційної монархії. Передбачалося створення двох держав: Української (зі столицею у Харкові) та чорноморської (зі столицею у Києві).

"Південне товариство" з програмою "Руська правда" на чолі з П. Пестелем - прагнули встановлення республіки. Фізичне знищення членів царської родини. Збереження єдиної централізованої держави, запровадження цензури, створення таємної поліції. Заперечувалося право на самовизначення народів Росії, крім польського. Кавказькі народи підлягали примусовому розселенню, цигани та євреї - виселенню.

Товариство об' єднаних слов' ян з програмою "Правил" - на чолі брати Борисови - намагалися досягти скасування самодержавства, створення всеслов' янської федеративної держави, демократичне представницьке правління, прагнули єдності та рівноправ' я всіх слов' янських народів.

На початку ХІХ ст. Росія продовжує наступ на національні права українців. Скасувавши місцеве самоврядування, царизм забороняє використання  української   мови  у   навчанні,   діловодстві. Повстаннядекабристів та польське повстання призвели до поширення політичних репресій. Після денаціоналізації козацької старшини, що перейшла на бік самодержавства, справу порятунку та відродження української нації взяла на себе нова українська інтелігенція, значну роль у формуванні якої відіграв перший у Наддніпрянській Україні Харківський університет. Так, на початку ХІХ ст. і до 1830-х років центром національного відродження України була Слобожанщина.

Реформи другої половини ХІХ ст. в Російській імперії - аграрна, земська, судова, шкільна, реформа вищої освіти, міська реформа тощо -сприяли подальшому розгортанню і перетворенню нової політичної системи, але, незважаючи на свою непослідовність та обмеженість, створили необхідні умови для переходу від феодально-станового устрою до парламентсько-представницького. Так, наприклад, судова реформа законодавчо закріпила громадянські права населення, рівність усіх громадян перед законом, а діяльність земств сприяла зростанню національної самосвідомості українського населення.

Реформи також сприяли активізації пошуків нових ідей і цінностей у цей період, у вигляді піднесення українського визвольного руху (Громада, "Хлопомани", Українська громада, Стара київська громада, Братство тарасівців тощо), а також розвитку народницького ("Земля і воля", "Чорний переділ", "Народна воля" тощо) та робітничого ("Південно-російський союз робітників", Марксистські гуртки тощо) рухів.

У цей період спостерігаються певні особливості у розвитку політичної системи: піднесення національної свідомості сприяє прискореному розгортанню спадкового ядра в межах політичної системи. Відбувається повернення до інтеріоризованих цінностей минулого (наприклад, прагнення незалежності й самостійності), однак поки що ці процеси перетворення ще не дозволяли політичній системі діяти в межах власних законів та вдосконалювати елементи структури і сягнути нового щабля розвитку.

Оскільки система не набуває необхідної та логічної фази розвитку, це призводить до активізації в ядрі рівня формування цінностей та їх фільтрації, наслідком яких стало виникнення декількох ідеологій у суспільстві, та до пошуку нових цінностей, які б сприяли закріпленню політичної системи. Так, наприкінці ХІХ ст. молоді представники українського руху починають висловлювати невдоволення обмеженістю культурно-просвітницької діяльності громадівського руху. Частина з них поповнила лави російських соціалістичних партій, інші - активно включилися у розбудову національного політичного життя в Україні.

Вже на початку ХХ ст. виникають нові українські партії, серед яких Революційна українська партія (РУП) - автономна Україна у складі федеративної Російської республіки, Українська народна партія (УНП) -єдина,   нероздільна   самостійна   демократична   республіка Україна,

35ВУкраїнська соціал-демократична партія "Спілка" - захист інтересів робітників незалежно від національності, Українська демократична партія (УДП) - проголошення конституції, надання Україні автономії, Українська радикальна партія (УРП) - автономна Україна у складі федеративної Росії, Українська радикально-демократична партія (УРДП)- автономія України у конституційній монархії Росії.

Головною відмінністю руху початку ХХ ст., на наш погляд, є повернення до цінностей державотворення та здобуття Україною незалежності (чи принаймні автономного статусу). На початку ХХ ст. рух переживав значне піднесення. Найбільш відчутно воно позначилося на діяльності ряду земств, які виступали за проведення реформ і скликання загальноросійського Земського собору, за надання політичних прав і свобод. Українські земства брали активну участь у бенкетній кампанії, влаштовували урочистості на честь українських діячів, подавали запити на адресу уряду.

Протягом 1906 - 1907 років українська громада брала участь у діяльності Першої та Другої Державної Думи Росії. Українці отримали можливість відверто заявляти про свої вимоги (історія парламентської діяльності громади нараховує 150 днів). Діяльність думської громади засвідчила здатність всіх верств українців згуртуватися навколо ідеї і розв' язувати найгостріші проблеми українства. У 1907 році ІІ Думу було розігнано та прийнято новий виборчий закон, що обмежив права національних меншин та унеможливив створення парламентської групи у ІІІ та ІУ Державній Думі.

З переходом у новий історичний період для України залишаються характерними процеси боротьби ідеології та пошуку ідеальної форми політичної устрою.

Україна за часів революції 1917-1920 рр. Після Першої світової війни українське питання та зусилля національно-визвольного руху нарешті сягнуло міжнародного рівня. Відбувається зростання національної свідомості населення, що сприяло новій хвилі піднесення національно-визвольного настрою, його організаційному та ідеологічному оформленню, що відобразилося у вигляді Української революції у 1917 році, причиною якої стало повалення в Росії монархії та зречення від престолу Миколи ІІ. Метою руху стало здобуття Україною статусу автономії як першого кроку до незалежності.

В 1917 році нараховувалося 5 українських політичних партій та шість загальноросійських партій, що діяли на території України [79]

Після повалення монархії пошуки оптимальної політичної системи у вигляді винайдення однієї панівної ідеології призвело до виникнення та затвердження на території України одразу декількох політичних систем.

Так, структуру влади на українських землях утворювали: Тимчасовий уряд Росії (ТУ), влада більшовиків, Українська Центральна Рада (УЦР),згодом доповнилися структурою влади гетьманату Скоропадського, Директорії Української народної Ради (УНР), деніківщиною.

Метою даного дослідження не є вивчення історичних подій, що відбувалися упродовж 1917-1920 рр., тому вважаємо за потрібне окреслити лише структуру влади зазначених владних структур та таким чином продемонструвати пануючі настрої в суспільстві того часу, які безпосередньо вплинули на зміни в політичній системі суспільства того часу та сприяли пошуку необхідного наповнення рівня актуальних цінностей для цього періоду. Отже:

Склад Тимчасового уряду: Тимчасовий уряд Росії, якому були підпорядковані Комісари Тимчасового уряду (губернські), Комісари ТУ (повітові) та Волосні виконавчі комітети (виборні).

Губернським комісарам ТУ підпорядковувалися Виконавчі комітети РОГО та Ради об'єднаних громадських організацій (РОГО) (губернські). Останнім у свої чергу підпорядковувалися: Земський союз, Губернські управи, Союз міст, Міські управи, Повітові управи, Військово-промисловий комітет, Біржовий комітет, Кооперативні організації. А також поряд із зазначеними органами влади і місцевого самоврядування формується і система рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, загалом в Україні їх нараховувалося 250-300 [79].

Структура органів влади УЦР: УЦР як український представницький орган (парламент) включала 882 депутати, які сформувалися в чотири найбільші за кількістю групи - представники рад, представники соціалістичних партій, представники професійних, просвітніх, економічних і національних організацій та представникив міст та губерній. УЦР були підпорядковані постійно діючий орган законодавчої влади - Комітет УЦР (з червня 1917 року - Мала Рада) та орган виконавчої влади - Генеральний Секретаріат (з листопада 1917 року - Рада Народних Міністрів), яким відповідно підпорядковувалися губернські, міські, повітові українські ради та Комісари (також підпорядковувалися і губернським, міським та повітовим радам). Генеральний Секретаріат у вересні 1917 було визнано Тимчасовим урядом і затверджено його склад: голова, генеральний писар, секретар фінансових справ, секретар міжнаціональних справ, секретар продовольчих справ, секретар земельних справ, секретар військових справ, секретар судових справ (юстиції) та секретар освіти (згодом доповнено).

Така політична та ідеологічна боротьба, яка велася на теренах України, врешті-решт призвела до наступного силового насадження цінностей політичних систем іншими країнами. Як наслідок - Перша україно-радянська війна. В ході війни було проголошено ІУ Універсал УЦР, який став спробою затвердження та визнання України як незалежної держави з власною політичною системою. Універсалом проголошено Україну -незалежною і суверенною, визначена структура органів влади, влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимутьУкраїнські Установчі збори. До їх зібрання мала правити УЦР та її виконавчий орган, який отримав назву Рада народних міністрів, до складу якого увійшли голова Ради народних міністрів, він же міністр внутрішніх справ, три заступники, 11 народних міністрів та один заступник народного міністра фінансів та народний державний писар.

Однак, УЦР не вдалося створити дієвого державного апарату, забезпечити законність та порядок, хоча й були продовжені державотворчі традиції українського народу. Загалом діяльність УЦР сприяла пробудженню національної свідомості громадян та піднесенню на новий щабель ідеї української державності.

Наступним кроком у затвердженні нової політичної системи в Україні стало поширення законів радянської Росії на території України та злам старого адміністративного апарату - система управління, що залишилася від Тимчасового уряду і УЦР, ліквідовувалася, розпускалися міські думи. Влада на місцях переходила до воєнно-революційних комітетів і рад.

Після укладення військової конвенції з Німмечинною та Австро-Угорщиною, у березні 1918 року тимчасово було відновлено владу УЦР, яка не виконала зобов' язань та не спромоглася встановити ефективний апарат управління в державі, як наслідок відбувається наступна зміна системи у вигляді гетьманату П. Скоропадського.

Система влади за гетьмана П. Скоропадського: на чолі держави -Гетьман, якому підпорядковується Голова Ради Міністрів (підтримується Секретаріатом на чолі з Державним секретарем) та Рада Міністрів (включає і Малу Раду Міністрів), Раді міністрів, в свою чергу, підлеглі губернські старости з підвладними органами місцевого самоврядування, а саме -земства та міські зібрання. Головною особливістю політики П. Скоропадського було впровадження цінності формування виконавчого органу на основі ділових якостей. Відповідно до гетьманського режиму в національно-визвольному русі оформлюється два напрямки: партії та громадські організації (Український хліборобний конгрес, Конституційні демократи тощо), що підтримують режим і опозиційні партії та організації (ІІ Всеукраїнський селянський з' їзд, Український національно-державний союз тощо)

Після створення чотирма партіями Українського національного союзу, який очолив В. Винниченко, була здійснена спроба налагодити відносини з гетьманом, після провалу - перехід на антигетьманські позиції та утворення Директорії (революційний орган керівництва антигетьманським повстанням, верховний орган УНР).

Структура влади Директорії УНР: законодавчим органом Директорії проголошено Трудовий конгрес, якому підпорядковується Рада народних міністрів. На місцях владу уособлювали представники ради міністрів, а також губернські та повітові трудові ради. Однак, фактично старий державний  апарат  було  зруйновано,  а обіцяна "трудова влада" невстановлена. Влада на місцях залишилася в отаманів. Законодавча -передавалася Трудовому конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків та капіталістів". Трудовий конгрес, в свою чергу, всю повноту влади передав Директорії.

Після другої україно-радянської війни та селянського повстанського руху (наслідки - утворення ЗУНР та проголошення акту злуки УНР та ЗУНР у 1919 році з власною політичною системою) на теренах соборної України остаточно закріплюється радянська влада, початком затвердження якої стало впровадження політики воєнного комунізму та насильницьке насадження нової системи цінностей.

Структура влади за часів УСРР: Всеукраїнський з'їзд рад, якому підлягав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет рад (ВУЦВК), останньому був підвладний Тимчасовий робітничо-селянський уряд (із 29 січня - Рада народних комісарів(РНК), в свою чергу якому підкорялися Наркомат, Українська Рада народного господарства (УРНГ) та Всеукраїнська надзвичайна комісія. Всі ці органи влади були пронизані або підконтрольні КП(б)У, що була складовою РКП(б)

Органи влади на місцях: Губернські ради, революційні комітети, Військові комітети, Комітети бідноти.

Отже, протягом 1917-1920 рр. в Україні спостерігається висока політизація та розкол суспільства на різні політичні табори. Постійна зміна політичних режимів, які проводили власну політику в усіх сферах суспільного життя і, відповідно, у культурі. В результаті діяльності радянської влади в Україні поступово насаджується та починає діяти нова система цінностей, а подальша політика та ідеологізація усіх сфер суспільства призвели до закріплення системи, яке відобразилося у січні 1924 року у прийнятті Конституції СРСР, яка завершила юридичне оформлення Союзу та панування однопартійної системи, зрощування партійного і державного апарату. Проіснувала ця система понад 75 років, пройшовши всі визначені етапи розвитку політичної системи.

Криза радянської системи назріває в середині 1960-х років та триває до початку 1980-х , в політичній сфері вона супроводжується "старінням" керівництва, яке було нездатне реагувати на нові тенденції розвитку, недієздатністю законодавчих органів тощо. В ідеологічній сфері спостерігається розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя, усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму, зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві, посилення ідеологічного тиску.

Для кращого розуміння процесів, що відбуваються під час зміни політичної системи, пропонуємо дослідити описану перебудову у відповідності до зазначених нами в п. 2.2. циклів розвитку політичних систем (див. табл. 2.4.2.)

Етапи зародження нової політичної системи (прихований стан) умежах системи Радянського Союзу відбувається, на нашу, думку з 1986­87 років з прискоренням соціально-економічного розвитку в країні та пов' язаною з цим переоцінкою цінностей, що зумовили проведення низки реформ - починаються процеси демократизації суспільства, здійснюються спроби утворити правову державу.

Перехід нової системи у явну стадію відбувається з визначенням у 1988 році основних принципів політичної реформи - чіткий розподіл влади на виконавчу, законодавчу і судову; ліквідація зрощування партійного і державних апаратів; плюралізм політичного життя, створення інших партій, але при гегемонії КПРС, розширення повноважень рад. Наслідки -поява національно-демократичної політичної опозиції, вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі, запровадження нової посади -Голова Верховної Ради СРСР, яка стала працювати в парламентському режимі. Та найголовніші наслідки - розвал існуючої системи влади, підрив монополії КПРС на владу, зростання політичної активності населення (масові мітинги, демонстрації та акції протесту, формування широкого загальнонаціонального руху - Народного руху за перебудову, пізніше -страйковий рух та Народний рух України) і зародження багатопартійності.

Як наслідок, зміни політичної системи в суспільстві провокують зміни ідеологічного характеру - ліквідація цензури в засобах масової інформації сприяла розквіту "неформальних організацій". Багатопартійність стала причиною виникнення нової системи цінностей. Однак цей процес супроводжується складностями сприйняття нової програми розвитку для свідомості громадян - постійно прискорюються процеси фільтрації цінностей старої системи, аналізу законсервованих та інтеріоризованих цінностей (панівна ідея протягом кількох століть - здобуття Україною незалежності). Політична система дісталася перехідного етапу, який для України виявився досить тривалим. Демонтаж старої системи відбувся революційним шляхом - путч 1991 року, результатом якого стало набуття самостійності радянськими республіками, ліквідація радянських органів управління та побудова власної політичної системи. Після юридичного оформлення держави відбувається визначення основних прав, свобод і обов'язків громадян. У червні 1996 року прийнято Конституцію України.

На етапі становлення політичної системи в України відбувається затвердження нової структури органів влади: єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Виконавчі органи влади: вищий - Кабінет Міністрів України; центральні органи - міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах - державні адміністрації. Головою держави є Президент України. Триває процес формування й утвердження судової влади, що зосереджується у діяльності Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, господарських та військових судів.

Державотворчому процесу в Україні сприяли державотворчі традиції, демократичний    вибір.    Серед    особливостей    процесу державногобудівництва зазначимо: становлення та утвердження незалежної держави відбувається в умовах незавершеності процесу формування української нації, недостатнього рівня національної самосвідомості, а також існування в суспільстві досить слабких демократичних традицій, тяжке соціально-економічне становище, яке призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності.

Однак особливістю цього етапу розвитку політичної системи є те, що де юро політична система прямує шляхом опозиції до старої системи -демократичним шляхом, де факто кучмівський режим був фактично збереженням старих форм управління державою. Зміни, що протікають в межах культурологічного ядра системи, характеризуються тим, що існування політичного плюралізму попереднього етапу завершилося визначенням двох основних ідеологій у суспільстві: правої та лівої. Перетворення народу з пасивного об'єкту політики в активний її суб'єкт -Помаранчева революція.

З кінця 2004 року політична система України знаходиться у фазі переходу на новий щабель свого розвитку - до етапу перетворення нової системи у цілісну і розвинуту систему. Ідейні коливання змінюються на нові чіткі цілі у вигляді визначеного зовнішнього курсу України в Європейське співтовариство. Відбувається зміна технологічних, владних функцій держави та її органів управління. На нашу думку, з 2008 року можна говорити про початок становлення в Україні влади громадянського суспільства та розгортання національної свідомості українців. Наслідками цих процесів може стати утворення політичної еліти нового типу -професійний політик з відмінною спеціальною освітою, без наслідків тягаря радянської системи.

Перехід України до нового етапу розвитку політичної системи може відбутися, на нашу думку, не раніше 2009 року та буде характеризуватися: по-перше, вдосконаленням елементів та структури існуючої політичної системи; по-друге, посиленням соціальної спрямованості політики, надійного забезпечення прав та свобод громадян; по-третє, незалежністю судової системи; по-четверте, відбудеться зміцнення ролі четвертої влади (ЗМІ); по-п'яте, виникненням як стабілізуючого фактора третьої нейтральної ідеології (напевно, соціалістичного спрямування); по-шосте, посилиться роль інтелектуальної еліти, яка стане рушійної силою закріплення влади громадянського суспільства.

Останній етап розрухи структурних зв'язків або занепаду української політичної системи може наступити, на нашу думку, за умови вичерпання ідеологічної домінанти або з приходом до влади радикальної опозиції третьої політичної сили.

Описані процеси відображені в таблиці, яка є прикладом прояву принципу спадкоємності у розвитку політичних систем, в основу покладено період переходу політичної системи радянської доби до сучасного етапу в історії українського державотворення (див. додаток Ж)* * *

Таким чином, на основі глибокого теоретичного аналізу принципу спадкоємності у розвитку політичних систем автор дійшов таких висновків:

По-перше, момент спадкоємності відсутній у процесах, що протікають на одному рівні. Визначення "спадкоємність" виражає загальні, суттєві, необхідні, усталені, повторювані риси процесів перетворення систем з боку їх генетичного зв' язку, а також їй притаманні всі ознаки філософської категорії, а саме: об' єктивність, всезагальність, сутність, необхідність, відносна повторюваність

По-друге, в розвитку політичних систем спадкоємність виступає як зв' язок між системами, що змінюють одна одну та кожна з яких є безпосереднім продовженням іншої, а також спадкоємністю визначається зв' язок між окремими етапами, ступенями розвитку явищ політичної дійсності.

По-третє, культурологічне ядро політичної системи утворюють наступні елементи - традиції, звичаї, обряди, ідеї та архетипи. Головним носієм культурологічного ядра є людина. Елементи структури звичаю, традиції - це чотири поступові ланки, по яких піднімається кожне нове покоління, засвоюючи звичаї та традиції попередніх поколінь (для політичної системи - це політична еліта).

По-четверте, по відношенню до системи ядро виконує цілу низку функцій по забезпеченню системи необхідним спадковим інваріантом і постійним його оновленням.

По-п' яте, в своєму розвитку політична система проходить фази формування політичної системи, її розквіту (розгортання), функціонування та занепаду. В межах протікання цих фаз політична система зберігає свою якісну специфіку. Протягом зміни одного циклу іншим відбувається якісна зміна політичної системи, яка супроводжується політичною революцією або революційною реформою. Повторення циклів утворюють кругооберт політичного розвитку. Якісну усталеність політичної системи в рамках окремої одиниці циклічного розвитку забезпечує власне механізм її функціонування та відтворення принципу спадкоємності.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни