В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 44

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

558 с.

161. Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994-2003 / [ред. Н. В. Панина]. - К. : Ін-т соціології НАН України, 2003. - 113с.

162. Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. - К. : Знання України, 2005. - 792 с.

163. Універсальні виміри української культури. / НАН України. укр. філософ. Фонд. Центр гуманітарної освіти. Одеська філія. - Одеса: Друк, 2000. - 216 с.

164. Устич С. І. Системне дослідження суспільства / С. І. Устич. - Львів : Світ, 1992.

- 136 с.

165. Философия и современная биология / [ред. И. Т. Фролова]. - М. : Политиздат,

1973. - 288 с.

166. Философский словарь. - К. : А. С. К., 2006. - 1056 с.

167. Философский словарь / [ред. И. Т. Фролова]. - 7-е изд., перераб. И доп. - М. : Республика, 2001. - 719 с.

168. Филолсофская энциклопедия / [ред. Ф. В. Константинов]. - М. : Сов. Енциклопедия, 1962. - с.

169. Философский Энциклопедический словарь / [ред. С. С. Аверинцев]. - 2-е изд. -М. : Советская енциклопедия, 1989. - 815 с.

170. Фігурний Ю. С. Історичні витоки військової культури українського козацтва / Юрій Сергійович Фігурний. - К. : Вид-во "Бібліотека українця", 1999. - 123 с.

171. Філософія: підручник для вищої школи. - Харьков.: Прапор, 2004. - 736 с.

172. Філософський енциклопедичний словник/ [ред. В. І. Шинкарук]. - К. : Абріс,

2002. - 742 с.

173. Франкл В. Человек в поисках смысла / В. Франкл. - М. : Прогресс, 1990. -

368 с.

174. Франчук В. И. Происхождение и євволюция живого / В. И. Франчук. - М., 2001.

- 43 с.

175. Хайдегер М. Время и бытие: статьи и выступления / М. Хайдегер. - М. : Республика, 1993. - 447 с.

176. Хайтун С. Д. Фундаментальная сущность эволюции / С. Д. Хайтун // Вопросы философии. - 2001. - № 2. - С. 152-166.

177. Хантингтон Р. Столкновение цивилизаций / Р. Хантингтон // Полис. - 1994. -№ 1. - С. 33-48.

178. Химия. Большой энциклопедический словарь / [ред. И. Л. Кунянц]. - 2-е изд. -М. : Большая Российская энциклопедия, 1998. - 792 с. - (Большая Российская энциклопедия).

179. Хоменко М. Образ політичного лідера в уявленні студентів / М. Хоменко // соціальна психологія. - 2004. - № 1. - С. 46-52.

180. Черников М. В. Самоорганизующиеся системы: методологические подходы и проблема управления / М. В. Черников // Общество и человек: пути самоопределения. - СПб., 1994. - Выпуск 1. - С. 37-55.

3В3181. Шаповалов В. И. Законы синергетики и глобальные тенденции / В. И. Шаповалов, Н. В. Казаков Н. В. // Общественные науки и современность. -

2002. - № 3. - С. 141-148.

182. Шевченко В. О. Універсальний природний цикл. Загальна інформаційно-ентропійна концепція систем, що розвиваються (якісний аспект) / В. О. Шевченко. - К. : Вища школа, 1992. - 171 с.

183. Шевырногова Л. А. Преемственность поколений в поступательном развитии общества / Лариса Александровна Шеврыногова; [науч. ред. И. М. Чудинова].Красноярск : Изд-во Красноярского университета, 1983. — 110 с.

184. Шендрик А. И. Времен связующая нить: (Проблемы преемственности духовной культуры) / Анатолий Иванович Шендрик. М. : Знание, 1988. — 64 с.(Новое в жизни, науке, технике. Серия "Молодежная"; № 4).

185. Шинкарук В. Феномен української культури: методологічні засади осмислення / В. І. Шинкарук, Є. Бистрицький; НАН України, Інститут філософії. - К. :

Фенікс, 1996. - 477 с.

186. Штомпка П. Социология социальных изменений / Петер Штомпка / [ред. Пер. с англ. В. А. Ядов]; Институт "Открытое общество". - М. : "Аспект-Пресс", 1996.

- 416 с.

187. Шульга М. О. Метаморфози українського суспільства. Коментарі соціолога / М. О. Шульга; НАН України, Інститут соціології. - К. : Стилос, 2003. - 261 с.

188. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. / [пер. з рос., покажчики І. І. Сварника; упоряд. Іл. О. М. Апанович]. - Львів : "Світ", 1992. - Т.1. - 1992.

- 456 с.

189. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття / Наталія Яковенко: [навч. посібник для учнів гуманітарних гімназій, ліцеїв, студ. істор. Ф-тів. Вищих учбових закладів, вчителів]. - К. : Генеза, 1997 -312 с.

190. Яковец Ю. В. Циклы. Кризисы. Прогнозы / Ю. В. Яковець. - М. : Наука, 1999. -

448 с.

191. Янч Е. Самоорганизуючаяся Вселення / Е. Янч // Общественные науки и современность. - 1999. - № 1. - С. 145-158.

192. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс. - М. : Политиздат, 1991. -

507 с.

193. Parsons T. The Social System / Т. Parsons. - N.Y. - L., 1966 - 293 р.

194. Sorokin P.A. Social theory today / Р. А. Sorokin. - N.Y., 1996. - 28.р.

195. Sorokin П. Society, Culture and Personality / Р. А. Sorokin. - N. - J. - L.: 1947. -

367 р.

3QEРОЗДІЛ 6

Альтернативність як чинник

розвитку політичних систем

6.1. Сутність, зміст та функції принципу альтернативності

Завданням підрозділу є характеристика теоретико-концептуальних основ принципу альтернативності як визначального чинника функціонування політичних систем світу. Відповідно меті, сформульовано такі завдання: визначити сутність методологічних презумпцій, що формують принцип альтернативності; конкретизувати джерела альтернативних варіантів політики; узагальнити якісні критерії принципу альтернативності; проаналізувати визначальні функції принципу альтернативності та його значення для вироблення оптимальних рішень у державній політиці.

Змістовно принцип альтернативності включає як онтологічний, так і аксіологічний контексти і розкривається через декілька аспектів. По-перше, це відкриття шляхів для цілісного розгляду тривалих періодів політичної історії та виявлення довгострокових трендів. Дана установка є доцільною і продуктивною, оскільки забезпечує дотримання історизму у процесі аналізу складної динаміки процесів модернізації. Таким чином, альтернативні зміни домінуючого вектору і самого характеру розвитку тієї або іншої політичної системи не лише допускаються, але й передбачаються.   По-друге,  врахування  принципу  альтернативності умодернізації політичних систем надає можливість порівнювати періоди політичної історії, що не збігаються у часі, але подібні за характером. Такий компаративний аналіз дає змогу усвідомити ключові проблеми, що висуваються перед сучасним суспільством, ідентифікувати фактори трансформації політичних режимів тощо. По-третє, принцип альтернативності здатний виділити причини зміни траєкторій в еволюції політичних систем.

Водночас, архітектоніка поняття характеризується конкретним прогностичним потенціалом, особливо у процесі прогнозування критичних, переломних етапів у розвитку міжнародної політичної системи або окремих держав. Виявлення таких етапів дозволяє усвідомити не лише причини різких поворотів у розвитку політичних систем, але і механізми, що перебувають в основі цього розвитку. Наприклад, наявність безлічі альтернатив у розвитку української політичної системи здебільшого пов'язується зі своєрідним "дискретним" механізмом модернізації, при якому кожна фаза модернізаційного циклу визначається змінами у певних сферах життя при різкому відставанні в інших галузях. Дія зазначеного механізму задає періодичні повороти і радикальні перегляди політичного курсу, оскільки зміни у декількох "пріоритетних" сферах загрожують цілісності та самому існуванню держави.

Крім того, принцип альтернативності конкретизує таку специфічну особливість модернізаційних процесів, як періодично виникаюча різноспрямованість векторів модернізації політичних систем.

Змістове альтернативне поле політичного прогнозування - це сукупність її цілей та засобів, завдань, інтересів та проблем, що вимагають адекватного аналізу та вирішення на світовому, регіональному та національному рівнях. Таким чином, політична альтернатива виступає як набір варіантів наукового перетворення політичної, а також соціокультурної системи.

Визначальними складовими, що формують принцип альтернативності, є: націленість логічного аналізу і кінцевий результат дослідження та їх реалізація; використання досвіду проведених досліджень, інформації, матеріалу, які стосуються проблеми; обґрунтування всіх елементів та процедур дослідження; гнучкість висновків, які допускають можливість уточнення позицій.

Відповідно, до провідних методологічних презумпцій, що інтегрують сутність принципу альтернативності належать:

- невизначеність майбутнього, що відповідає новій науковій картині світу, яка пов' язана з критикою класичного детермінізму та відкриттям стохастичних процесів;

- ситуація біфуркації - подвоєння протікання тих або інших процесів, що досягли визначеної критичної величини, після якої однозначна залежність між минулим та майбутнім станом системи втрачається;- дискретність простору-часу, що означає: у точках біфуркації створюються передумови якісно нових станів, які прогнозують якісно нове майбутнє. Це передбачає те, що механічні екстраполяції наявних тенденцій є некоректними і не можуть слугувати базисом для довготривалих прогнозів [52, c. 9-10].

За визначенням політологів Веймера та Вайнінґа, існують чотири провідні джерела альтернативних варіантів політики. Це: наявні пропозиції політичного курсу економічної політики; загальні політичні рішення; модифіковані загальні політичні рішення; рішення, пристосовані до конкретного клієнта.

Наявні пропозиції політики є вже опрацьованими, обґрунтованими продуктами попередніх аналізів. Зазначене джерело презентує спроби груп інтересів привернути увагу до проблеми з рекомендацією її вирішення на користь зацікавленої сторони. Водночас, такі пропозиції виступають своєрідним різновидом нелінійного мислення або так званим оберненим плануванням для характеристики процесів розробки альтернатив.

Універсальні рішення є вихідним продуктом. Тому конкретні технічні, інституційні, політичні та історичні особливості проблеми здатні обмежити пряме застосування універсальних рішень та стати основою для створення і класифікації складніших альтернатив. Загальні (універсальні) варіанти політики вміщують певну кількість стандартних підходів до вирішення проблеми. Універсалізація альтернатив має позитивні та негативні сторони, зумовлені процесом узгодження позицій щодо кожної альтернативи. Доцільніше було б розглядати загальні рішення щодо кожної проблеми, зосередившись на питаннях доступу до ресурсів та обмеженнях.

Розглядаючи модифіковані загальні рішення щодо альтернатив-стратегій, зазначимо, що, сформувавши набір загальних рішень, можна відразу їх модифікувати з метою відповідності конкретним умовам проблеми. Модифікація реалізується за рахунок комбінації елементів загальних рішень або пропозиції нових варіантів альтернатив-стратегій.

Характеризуючи архітектоніку принципу альтернативності слід визначити та узагальнити якісні критерії даного поняття:

1. Дієвість. (або забезпечення здійснення роботи) Вказаний критерій розглядається як ключовий у процесі вибору знарядь і побудов політичного курсу. Дієвість визначає, чи може дана альтернатива привести до досягнення бажаного наслідку (ефекту) дій, тобто цілі.

2. Адекватність. Вказаний критерій можна вважати похідним аналогом дієвості. Як критерій оцінки відносної цінності альтернативних моделей, адекватність дозволяє оцінити, наскільки ми можемо просунутися до мети з наявними ресурсами. Навіть дієва програма іноді не дозволяє досягти поставлених цілей або забезпечує лише часткове розв'язання більшої проблеми. Адекватність визначає міру, якою даний рівень дієвості відповідає потребам, цінностям і можливостям, що породили проблему.Критерій адекватності визначає очікування щодо сили зв'язку між альтернативами політики і бажаними наслідками.

3. Ефективність. Ефективність, або забезпечення виконання роботи з найменшими витратами, здебільшого, також розглядається як один з головних критеріїв принципу альтернативності. У той час, на відміну від дієвості, що пов'язується з технічною раціональністю, ефективність пов'язана з економічною раціональністю - характеристикою продуманого вибору, який передбачає порівняння альтернатив стосовно їхньої спроможності сприяти ефективному розв'язанню суспільних проблем. Ключами до продуманого вибору в цьому плані є системний підхід і квантифікація, або вираження вибору в грошовому вимірі. Оскільки йдеться про системне порівняння, доречним у даному контексті виступає аналіз вигод і витрат. Наприклад, у Веймера і Вайнінґа подано чотири стадії цього аналізу: визначення впливу; монетаризація впливу; врахування часу і ризику; вибір варіанту стратегії.

Дан структурує десять стадій аналізу: структурування проблеми; визначення цілей; визначення альтернатив; розробка даних для прогнозування; визначення груп, на які націлено політику і які виграють від неї; оцінка вигод і витрат; застосування поправки до оцінки вигод і витрат; оцінка ризику і невизначеності; вибір критеріїв рішення; вироблення рекомендацій [319, 320]. Означені стадії тотожні з системним процесом побудови стратегічної політики.

4. Політична здійсненність. Йдеться про політичний ризик, включаючи характер підтримки й опозиції, прозорість для громадськості і шанси зазнати поразки. Іноді політичний аспект аналізу потребує більшої уваги, ніж етичний і технічний. Це пов'язується з тим, що, по-перше, для кар'єри політика і для ресурсів центральне значення мають наслідки дії і, по-друге, досягнення навіть альтруїстичних цілей вимагає розрахунку. Вищезазначене не означає, що аналіз з метою вибору курсу передбачає упередженість пропонованих порад. Однак свідчить про те, що аналітик має відчувати політичний контекст, у якому він дає поради, і вміти пояснити прогнозований вплив тих чи інших альтернативних варіантів курсу на частину суспільства, яку вони зачіпають, а також її реакцію.

5. Прийнятність. Цей критерій передбачає визначення, чи прийнятний даний курс для задіяних у політичному процесі осіб і чи сприймають інші дійові особи нові варіанти курсу. Найкраще це усвідомлюється через перевірку на відповідність двом критеріям, визначених Потером: легітимності і підтримки [143, c. 7-8].

6. Комунікабельність. Критерій комунікабельності може розглядатися як різновид критерію прийнятності. Навіть найдієвіший варіант у даній ситуації навряд чи буде вважатися прийнятним, якщо його вибір не можна обґрунтовано пояснити головним сторонам або громадськості загалом.

7. Доречність. Цей критерій передбачає визначення, чи не суперечатьцілі політики уявленням громадськості або суспільства про цінності. Тут питання полягає у визначенні, чи слід ставити перед собою дану мету. Істотною мірою це етичне питання, що пов'язане з людськими уявленнями про цінності, права, перерозподіл тощо. На думку Дана, питання про доречність курсу політики пов'язується не з окремими критеріями, а з двома або цілою системою критеріїв.

8. Відповідність прагненням суспільства. Цей критерій передбачає визначення, чи справді пропонований варіант відбиває потреби, преференції і уявлення про цінності конкретних груп. Петон і Савіцкі зазначають, що часом політика може бути ефективною і дієвою, але не відповідати потребам і бажанням суспільних груп, на які вона спрямована. Дан вважає цей критерій критерієм вищого порядку, який слід застосовувати лише після того, як розглянуто критерії ефективності, дієвості, адекватності та справедливості.

У даному контексті, принцип альтернативності передбачає проведення аналізу кожного політичного варіанту з урахуванням наступних чинників:

- дійові особи-особи або групи, яких стосується дана проблеми і від яких можна очікувати підтримки чи опозиційного ставлення до даної альтернативи;

- переконання та мотивації-ставлення дійових осіб щодо даної проблеми і варіантів рішення;

- ресурси-йдеться про наявні ресурси дійових осіб, які потенційно можна використати для одержання потрібних результатів (наприклад, влада, авторитет, фінансові ресурси);

- місце прийняття рішення-організація та її керівництво, яке приймає рішення [337, р. 137-184].

На думку Потера, політолог-аналітик має визначити основних осіб, які ухвалюють рішення: міністрів, заступників міністрів, політичних і зовнішніх радників, і з'ясувати для себе, як вони можуть відреагувати на різні варіанти вибору. Петон і Савіцкі називають цей процес складанням політичної карти: карти сприйняття і карти позиції.

Складання політичних карт сприйняття передбачає спрямування зусиль на те, щоб описати, які саме методи політики сприймаються відповідними групами, об'єднаними спільними інтересами, дійовими особами і особами, що ухвалюють рішення. Складання політичних карт позицій передбачає опис того, яку підтримку, несхвалення чи вплив можна очікувати від цих самих груп і осіб, і визначення сфер, де можна досягти консенсусу, компромісу або створити коаліцію. Складання таких карт дозволяє усвідомити, на яких елементах варіантів курсу найкорисніше буде наголосити і як ці варіанти можна було б найкраще реалізувати.

9. Придатність для адміністрування. Вказаний критерій, на думку Ліндера і Петерса, пов'язаний з питанням про адміністративні витрати і простоту у здійсненні, або про інтенсивність використання ресурсів. Потеррозглядає його як справу загальної здійсненності, а також справу того, що можна чи не можна собі дозволити (наприклад, чи готові інші структури надати кошти для здійснення обраного курсу). Петон і Савіцкі визначають проблему придатності для адміністрування через серію запитань. Зокрема, наскільки можливим є практичне здійснення пропонованої стратегії або програми в політичному, соціальному й адміністративному контексті?; чи існує для цього необхідне кадрове забезпечення?; чи готові працівники до співпраці при виконанні робіт і наданні необхідних послуг?; чи наявні необхідні фізичні потужності?; чи реальні визначені терміни? тощо.

10. Справедливість. Критерій справедливості пов'язаний з розподілом товарів і послуг між окремими членами і підгрупами. За висловом Дана, справедлива політика - це така політика, за якої ефекти (наприклад, одиниці послуг чи грошові виплати) або зусилля (наприклад, грошові витрати) розподілені чесно і справедливо. Як зазначають Петон і Савіцкі, в цьому питанні існує три типи справедливості:

- горизонтальна справедливість-однакове ставлення до тих, хто перебуває в рівнозначних умовах;

- вертикальна справедливість-розподіл товарів і послуг між тими, хто перебуває в нерівнозначних умовах;

- справедливість між поколіннями-витрати і вигоди пропонованих варіантів стратегії або програм для майбутніх поколінь.

Як правило, положення справедливості застосовують як тест щодо таких позицій, як місце проживання; приналежність до того чи іншого прошарку за рівнем доходів, раси і національності, вікової групи, статі; родинне становище, статус як власника родинної власності тощо. Однак нескладна частина обговорення питання про справедливість як оціночний критерій при виборі інструментів або альтернативних варіантів політики на цьому закінчується. Як зазначили Петон і Савіцкі, застосування критерію справедливості складне через те, що бракує чіткої вірної відповіді на запитання, яким має бути справедливий розподіл товарів і послуг між членами суспільства. Основний принцип рівноправного і недискримінаційного ставлення полягає в тому, що до всіх членів суспільства слід ставитись однаково, окрім випадків, коли є вагомі підстави для застосування диференційованого підходу. Визначення, що є вагомою підставою,-це дилема, пов'язана з питанням про цінності [337, р. 137-184]. Безперечно те, що державні службовці відіграють центральну роль у реалізації критерію справедливості. Державні службовці повинні вирішувати питання на зразок: який варіант курсу політики буде найсправедливішим у даному випадку?; Завдяки якому варіанту можна найкраще реалізувати цінність поняття рівності? / або свободи? / або справедливості? Слід зазначити, що чимало політичних рішень характеризуються важливим етичним виміром.

Усі конкретизовані критерії перебувають у логічному взаємозв' язку іметодологічній єдності. Часто критерії перебуватимуть у конфлікті між собою. З'ясування таких конфліктів, визначення їх у спосіб, що сприятиме прийняттю рішень,-це той момент, коли аналіз із метою вибору курсу політики перетворюється на мистецтво і науку.

Змістова структура принципу альтернативності складається із шести основних блоків:

1. Розгляд усіх найважливіших аспектів ситуації з виявленням найбільш значимих суб'єктів та чинників в їхньому взаємозв'язку. Такий системний підхід реалізується за допомогою наступних прийомів:

- декомпозиція системи (спрощення її шляхом диференціації на складові елементи, які також розчленовуються до виправданого у межах конкретної задачі ступеня);

- діагностика системи (спосіб виявлення найбільш "чуттєвих елементів" системи; розглядаючи різні аспекти проблеми, акцентують увагу на найбільш важливих та значимим).

Аналітичне  забезпечення  та коректування  на  стадії  пошуку та постановки цілей і формулювання якісних критеріїв. Побудова та тестування моделей.

Виявлення альтернативних шляхів досягнення поставлених цілей.

Повне зіставлення альтернативних варіантів - з урахуванням їх якісних критеріїв, наприклад, ефективності (здатності оптимізувати дану ситуацію), а також з урахуванням наслідків для макроситуації загалом. Оптимальним буде таке рішення, яке належним образом балансує поточну вартість рішення з майбутньою цінністю виникаючої в результаті цього рішення нової ситуації.

Формулювання результатів аналізу [337, р. 137-184].

У даному контексті головна сутність принципу альтернативності базується на обов' язковому співставленні п'яти складових:

- ціль (ідеальна модель кінцевого результату);

- альтернативи (варіанти (способи) можливих рішень задачі. Аналіз систем вміщує не лише детальне порівняння відомих варіантів, але й пошук нових альтернатив);

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни