В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 46

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Інший чинник, який впливає на форму прояву політичної альтернативи - це терміни підготовки прогнозу. Час роботи групи політологів -аналітиків може коливатися в інтервалі від декількох годин до декількох місяців і навіть років. Конкретні терміни визначаються специфікою сформованої ситуації (кризова або стандартна), характером задачі (науково-дослідна або сугубо прикладна), а також суб'єктивними вимогами замовника. Варто підкреслити особливу важливість удосконалювання методики оперативного альтернативного прогнозування стосовно до політичної сфери загалом і перехідних політичних процесів.

В арсеналі методики написання альтернатив є кілька типових прийомів, що дозволяють істотно скоротити час, затрачуваний на їх складання. Серед них:

застосування "рівнобіжного" методу роботи експертів. У контексті рівнобіжної сценарної експертизи окремі фази алгоритму роботи "нашаровуються" одна на одну. Наприклад, ситуаційний аналіз і побудова "чорнових" альтернатив може починатися уже у процесі збору первинної необхідної інформації з наступним виправленням на нові дані.

відмовлення від ітерацій (повторень) у процесі групового методу написання альтернатив. Класична процедура аналізу носить, як правило, ітеративний характер: експерти неодноразово повертаються до вже пророблених етапів розробки альтернативного прогнозу і мають можливість скорегувати свою думку на підставі аргументів своїх колег, власних нових ідей, свіжої інформації. В умовах обмеженості тимчасових ресурсів прогнозні ітерації втрачають зміст, тому що сутнісною рисою даного методу є наявність тривалого інтервалу часу між етапами роботи. Він потрібен експертам для ретельного повторного обмірковування проблеми під декількома кутами зору, зіставлення різних висловлених думок, і в кінцевому варіанті - знаходження більш свіжого погляду напроблему.

скорочення обсягу інформаційного забезпечення. У зв'язку з такою ситуацією виникає необхідність у залученні тих фахівців, що вже володіють досить повною інформацією з проблеми.

стислість термінів підготовки альтернативного прогнозу визначає форму підсумкового документа. Це завжди буде "аналітичний сценарій", тому що створення "есе" чи "формалізованого сценарію" вимагає значних тимчасових ресурсів.

Таким чином, до основних чинників, що впливають на технологічну форму прояву принципу альтернативності відносяться спосіб використання конкретного принципу у даному дослідженні, терміни підготовки прогнозу, ступінь складності проблемної ситуації, організаційні і фінансові ресурси, і - саме головне - тип прогнозної задачі і пов'язані з ним параметри глибини прогнозу і масштабу розгляду об'єкта альтернативного прогнозування. Вказані чинники визначають склад і роль експертних та прогнозних методик (Дельфі, брейнстормінг та ін.), загальний метод роботи (індивідуальний або груповий), склад експертної групи (однорідний, неоднорідний), характер взаємодії експертів між собою та з керівником групи (стаціонарний, заочний, комбінований тощо). Широта спектру технологічних альтернатив підкреслюють потенціал зазначеного принципу як організуючої основи комплексного прогнозного дослідження політики.

6.3. Форми існування та механізм дії принципу альтернативності у розвитку політичних систем

У контексті конкретизації понятійного інструментарію підрозділу, слід зазначити, що до форми є зовнішнім виявом змісту, до якого належить взагалі все певне. У взаємодії змісту та форми зміст є рухливою, динамічною стороною цілого, а форма охоплює систему стійких зв' язків предмету. Невідповідність змісту та форми у процесі розвитку призводить до утворення нової форми, яка є адекватною до змісту, що розвивається. Вирішення протиріч між змістом та формою відбувається завжди варіативно - від повного нівелювання усталеної форми до часткового її використання. Оскільки йдеться про другу природу, маємо справу відповідно не з натуральною формою, а з формою перетвореною двічі: на теоретичному рівні та у суспільній свідомості. Складна перетворена форма є новоутворенням, специфічним механізмом саморозвитку політичної системи, який перешкоджає її тривалому застиганню в досягнутих формах цивілізації (або, навпаки, безкультур'я) [32, c. 168].

Форма існування принципу альтернативності  є  структурою, якапостійно розвивається, генетично формуючи нові форми, нові варіанти політики. Діалектичними компонентами форми "принципу альтернативності" як рефлектованої визначеності є тотожність і відмінність. Тотожність виступає як деяка неоформлена діяльність, відмінність, як різниця або протилежність видів діяльності, які становлять предмет процесу обміну [32, c. 169].

Визначення принципу альтернативності передбачає наявність не просто форми, а її розумної модифікації. Оскільки політичний процес за характером є доцільним, він обов' язково супроводжується виробництвом специфічних розумових продуктів.

Разом з тим, визначальна форма існування принципу альтернативності осягається у контексті тезауруса інтелігібельності (або польової форми універсуму). Це означає, що дана категорія усвідомлюється виключно розумом або інтелектуальною інтуїцією [32, c. 171].

Зміст конкретної політичної системи вимагає для повного самоздійснення організменої форми. Це, з одного боку, забезпечує збереження основних атрибутивних якостей інтелігібельної матерії, а з другого - досягає необхідної і достатньої потенції реалізувати свою специфічну генеральну функцію - політичного прогнозування.

Як вказувалося у підрозділі 2.1, поняття альтернативності вміщує дві основні форми існування - онтологічну та ціннісну (аксіологічну).

У даному контексті доцільно виокремити наступні форми існування принципу альтернативності у розвитку політичної системи:

форма програми, що задається культурною традицією (стереотипами та архетипами культури);

форма моральної та естетичної реакції на крайнощі існуючої ситуації.

Перша форма апріорі створює лінійний, спадково-кумулятивний час, інша - реактивно-циклічний час, який вміщує пряму та реактивну фази або діалектику виклику - відповіді. На сучасному етапі принцип альтернативності закономірно частіше проявляється у другій формі [192, c. 46]. При цьому друга форма є життєздатною за умов:

Наявності визначальної історичної події (наприклад І Світова війна, розпад СРСР). Така подія відкриває шлях новим історичним фазам і при цьому закладає у майбутнє визначену довготривалу програму.

Лояльного ставлення до альтернатив розвитку керівництва держави (наприклад, у період Української національної революції 1917 - 1920 рр.);

Усвідомлення суспільством необхідності та доцільності політичних перетворень (ця тенденція характерна для сучасного етапу розвитку українського суспільства).

Акцентуємо, що друга умова має емпіричний характер, перша та третя претендують на онтологічні та антропологічні висновки.

Специфічні методологічні проблеми існування принципу альтернативності пов' язані також ще з однією формою прогностичногобачення, яка розрізняє фази виклику та відповіді, однак не у часі, а у просторі та розглядається як джерело різноякісних типів часу. У даному контексті заданість виклику - відповіді взаємодіє вже не з протистоянням сучасної та майбутньої епохи через прогресивістський європейський час, а з протистоянням світового центру та світової периферії. Геополітичний тип відповіді відкриває майбутнє як періоди військово-організаційних модернізацій, військово-політичного виробництва простору, замість колишньої етнотериторіальної суцільності [192, c. 58; 194].

У постіндустріальну епоху виклики інтеграції іноді виступають як погроза культури та моралі, національної ідентичності. Це готує відповідну фазу виклику у стилі нового фундаменталізму, етно- та культуроцентризму. Зазначимо, що фазові інверсії, які змінюють "плюси" на "мінуси", кумирів на паріїв, переможців на капітулянтів, позначені драматичними ротаціями еліт.

Таким чином, формою існування принципу альтернативності є внутрішня організація впорядкованої взаємодії учасників політичного процесу (коаліція-опозиція; уряд-народ; уряд-Верховна Рада) у певних просторово-часових вимірах, які функціонують на основі інформаційних процесів, тобто формують взаємодію регулюючої та регульованої підсистем.

Розглянемо механізми та варіанти дії принципу альтернативності у розвитку політичних систем.

Характерною ознакою сучасного політичного процесу є багатоваріантність шляхів переходу системи від одного стану до іншого чи можливість прийняття великої кількості різних рішень з однієї й тієї ж проблеми. На основі отриманої інформації можна розробити альтернативні варіанти рішення. Ключем до їхньої оцінки є відповідність очікуваного результату до бажаних обставин, для чого необхідно: оцінити очікуваний результат кожної з альтернатив; оцінити очікувану вартість альтернатив; визначити можливі несподівані фактори, властиві кожній з альтернатив. Враховуючи, що максимальної відповідності альтернативних результатів до бажаної ситуації досягти важко, необхідно визначити максимально можливі варіанти вирішення проблеми.

Оцінка важливих наслідків альтернативних варіантів - одна з найбільш трудомістких дій, пов' язана з використанням економіко-статистичних, математичних методів порівняння витрат і результатів, а також розглядом соціально-політичних наслідків і факторів.

Альтернативи пропонують не лише різні, а часто-таки протилежні виходи з проблемної ситуації. Саме тому, перш ніж обрати єдиний варіант, слід порівняти альтернативи, оцінити їх, виявити серед них позитивні. Для такого аналізу доцільно відбирати принципово різні варіанти, кожен з яких повинен розглядатися в певному взаємозв' язку з іншими варіантами та іншими   вирішуваними   проблемами.   Жоден   з   варіантів вирішенняпоставленого завдання не повинен відкидатися без ретельного аналізу, зокрема, аналізу причин, в силу яких його не слід використовувати.

Поверховий аналіз можливих наслідків альтернативних рішень, недооцінка або переоцінка їхньої якості надалі можуть призвести до того, що перед суб' єктом постануть суттєві труднощі та протиріччя.

Оскільки в сучасних умовах для завдань політичного прогнозування характерні багатогранність і складність взаємовпливів соціальних, економічних, політичних і технічних факторів та інформації, головна роль у пошуку оптимальної альтернативи відводиться людині. Як творча діяльність, процес ухвалення рішень спонукає до активної реалізації перетворюючої сили людського розуму. Адже рішення - це не просто елементарне логічне узагальнення інформації, а продукт творчого мислення, інтуїції та фантазії. Формальні методи і засоби використовуються людиною у процесі прийняття рішень як допоміжні інструменти. Тому процес прийняття рішення - завжди вольовий акт, соціальна дія, яка не лише віддзеркалює потреби та інтереси особистості, певних соціальних сил у суспільстві, але реалізує ці соціальні інтереси. Саме тому збільшується відповідальність управлінців за прийняті рішення та їхні наслідки.

У кожній конкретній ситуації об' єктивно існує кілька можливих рішень. На його вибір впливають такі фактори, як цілі, визначені суспільством або вищим органом, право керівника приймати ті чи інші рішення; наявність ресурсів, здібності керівника та його підлеглих. Досвід, розуміння суті проблеми, бачення перспективи та інтуїція допомагають оцінити значущість альтернативних варіантів рішення і вибрати найбільш раціональний із них.

Результативність, ефективність і якість прояву принципу альтернативності у процесі політичної реформації досягається за умови дотримання певної послідовності дій, як теоретичного характеру, так і практичної реалізації. Для цього необхідним є структурування етапності здійснення окремих операцій, пов'язаних зі збиранням, зберіганням, обробкою, аналізом інформації та забезпеченням нею складових підрозділів політичного процесу.

У Тимчасовому регламенті з питань реалізації урядової політики, що розроблений Кабінетом Міністрів України (розділ 5), політичні альтернативи визначаються як ґрунтовний виклад різних можливих варіантів вирішення суспільно-політичних питань. При цьому аналіз та порівняння альтернатив повинен відповідати наступним принципам:

ефективність втілення відповідної стратегічної цілі урядової політики та вплив варіанта пропонованого рішення на її інші важливі соціальні інститути;

врахування наслідків та ризику, що пов'язано із втіленням відповідного    варіанта    (фінансово-економічні,    правові, соціальні,міжнародні тощо) [275, c. 54].

На теоретичному рівні зміст проблеми вироблення політичних альтернатив складається з таких етапів:

1. Усвідомлення проблеми необхідності вироблення політичної альтернативи. Даний етап вміщує оцінку існуючих обставин та моделювання зв'язку між обставинами, що викликають стурбованість, та змінними, якими можна маніпулювати через державну політику та визначення масштабу проблеми. Правильна постановка питання для усвідомлення (розуміння) проблеми складається із наступних положень: визначення симптомів самої проблеми; визначення стратегії вирішення проблеми.

Важливим у даному контексті є чітке формулювання проблеми. Визначення проблеми у сфері модернізації державної політики - це визначення політичних проблем, що потребують державної реакції. Для цього слід переконатися, по-перше, що проблема стосується значної частини суспільства, по-друге, постала внаслідок порушення загальноприйнятих норм, поглядів, звичаїв або традицій, і, по-третє, причиною пошуків альтернативних варіантів розвитку є існуюча державна політика.

Таким чином, проблема альтернативності подальшого розвитку - це ситуація, що викликає занепокоєння у суспільстві і потребує реагування державної влади.

Аналіз вирішення проблеми. Цей етап складається з обрання критерію оцінки; визначення альтернатив-стратегій; оцінки-передбачення впливу вироблених альтернативних політик та їх оцінки з точки зору обраного критерію; надання порад-рекомендацій тощо.

Процес усвідомлення (визначення, формулювання, структурування) суспільної проблеми є найважливішим етапом процесу аналізу політики. У даному контексті слід враховувати, що різнобачення експертами одного явища та неможливість досягнення консенсусу є серйозною перешкодою для координації дій аналітиків чи аналітичних структур. Тому важливим є аналіз альтернативних блоків проблем, рішень, концепцій для виокремлення оптимальної проблеми та її дослідження відповідно до інших альтернатив. При цьому, недоцільно застосувати шаблони або апробовані сценарії через необхідність постійного перегляду та повторних визначень проблеми.

Отже, безпосереднє вирішення проблеми альтернативного пошуку -це поліструктурний, ретельний відбір альтернатив для подальшого наукового аналізу.

Обговорення та запровадження модернізаційної моделі розвитку політичної системи з урахуванням дії принципу альтернативності.

У процесі реалізації завдань третього етапу застосовуються наступні наукові методи: теорія вибіркового метода, кореляційний і факторний

39Ваналіз, експертні оцінки, фізичне й математичне моделювання, лабораторні експерименти тощо. Такий широкий методологічний спектр сприяє виробленню плюралістичності та утвердженню науково обґрунтованої системи шляхів модернізації політичної системи з урахуванням альтернативності розвитку.

Акцентуємо, що для всіх трьох етапів необхідним є вивчення та систематизація даних, теорій та фактів, використання інформації для обґрунтування майбутніх наслідків існуючої та альтернативних стратегій.

Загалом цей підхід вміщує наступні функції:

- визначення та послідовність сумісності цінностей, цілі й альтернатив;

- визначення (відповідність) кількості (більше ніж одна) альтернатив для виконання кожного завдання (чи є необхідними всі ці альтернативи та інші державно-політичні рішення, що мають таку ж мету);

- конкретизація відповідності альтернативи до цілі (чи є додаткові альтернативи в цій політиці або в інших політиках);

- необхідної кількості ресурсів, оцінки достатності наявних для здійснення альтернатив;

- визначення (залежність) сумісності з політичною метою альтернативних стратегій, випадковостей і повторних заходів та їхньої здатності діяти з передбачуваними проблемами

До можливих ресурсних центрів, які сприяють ідентифікації політичних альтернатив та реалізації їх функцій належать:

- структури державних інституцій та адміністративних установ, які спільно із замовленням аналізу можуть визначати базові альтернативи;

- державний персонал, діяльність якого безпосередньо або опосередковано пов'язана з проведенням аналізованої політики;

- індивіди та групи поза державними інституціями, громадяни й недержавні організації, групи інтересів, ЗМІ;

- варіації однієї й тієї самої альтернативи, які можуть утворитися в результаті її розширення або стиснення;

- комбінації окремих альтернатив, які можуть бути визначені як нові альтернативи-стратегії;

- брейн-стормінґ, як поширений та ефективний метод вироблення альтернативних сценаріїв;

- сам процес аналізу, під час якого з'являються нові варіанти та ідеї, здатні нівелювати очевидні й латентні слабкості базових альтернатив;

- пілотні програми-проекти нових підходів, які здійснюються до початку повномасштабного впровадження;

- ґрунтовне, обмірковування - осмислення-усвідомлення проблеми. Таким   чином,   принцип   політичної   альтернативи   є своєрідним

стимулом у виробленні оптимального варіанту суспільного розвитку. Послідовне порівняння варіантів, тобто порівняльне оцінювання сприяєпередбаченню та уникненню стратегічних помилок. В той же час, суперечливість альтернативних варіантів удосконалює безпосередньо процес вироблення загальної державної політики. Розмаїття альтернативних варіантів політики залежить від конкретної ситуації аналізу, від об'єктивних і суб'єктивних його чинників. Розробляючи варіанти альтернатив, аналітики та аналітичні структури повинні уникати практичних пасток, конфліктних ситуацій, "глухих кутів" тощо.

У контексті технологічного циклу формування системи політичних альтернатив функціонують наступні засади, які сприяють уникненню протистояння і конфронтації під час узгодження шляхів розвитку політичної системи.

По перше, не слід намагатися виокремити домінуючий або найдосконаліший варіант політики - універсальну альтернативу-стратегію. Малоймовірно, що якийсь один варіант буде ідеально придатним для всіх цілей, охоплюватиме всі сторони та аспекти проблеми модернізації політичної системи. Врахуємо, що сучасне плюралістичне суспільство характеризується великою кількістю ідей, інтересів, поглядів.

По-друге, недоцільно створювати штучне протиставлення одного варіанта, з іншими умовними, фіктивними непривабливими варіантами. Створення штучних умов для підкреслення ваги одного варіанта майже завжди має зворотний ефект дії, не відповідає основоположним принципам аналізу політики. Загальною нормою для цього правила є: неоднозначна реальність краща, ніж штучна визначеність. Оптимальним у даному контексті є запропонування справді вдалого варіанту (хоча й уже відомого) альтернативи-стратегії.

По-третє, недоцільно обирати пріоритетну (домінуючо-привабливу, фаворитну) альтернативу до того моменту, поки не зроблено аналітичної оцінки всіх можливих варіантів. Поширеним явищем є упереджене, зарозуміле відкидання політичних альтернатив ще до того, як вони були по-справжньому розглянуті Політологічна наука вимагає об'єктивності у процесі оцінки кожної альтернативи.

Принцип політичної альтернативи повинен відповідати змістові поняття альтернатива, тобто бути взаємовиключним. Очевидно, альтернативи не є такими, якщо вони взаємодоповнюють одна одну. Наприклад, можна поєднати всі складники альтернативи А з компонентами альтернативи Б й отримати альтернативу В. Окрім цього, завжди існує нескінченна кількість можливих варіантів альтернатив. Це є небезпекою концентрації уваги виключно на процесі вироблення формальних альтернатив. Альтернативи-стратегії повинні створювати справжні варіанти вибору.

По-четверте, необхідно уникати абстрактних, утопічних альтернатив. Оскільки політична альтернатива - це нездійсненний варіант, треба з'ясувати    справжні    наміри,    підтекст   конкретного    варіанту. Приформулюванні альтернативи слід завжди рухатися від абстрактного до конкретного. Альтернатива-стратегія подається у розгорнутому вигляді, тобто є прозорою і обчисленою.

По-п'яте, до переліку альтернатив політичної модернізації слід обов'язково вносити альтернативу "статус-кво", тобто таку, що не передбачає ніяких змін. Аналіз зазначеного варіанту сприяє виробленню позитивної оцінки можливостей досягнення визначених цілей та ефективному пошуку правильного шляху суспільно-політичного розвитку.

По-шосте, альтернативи-стратегії мають відповідати наявним ресурсам, у тому числі мати юридичні повноваження. За відсутності необхідних ресурсів слід розробити схему дій для отримання даних ресурсів. Такий варіант найприйнятніший з огляду на матеріально-технічну обмеженість, особливо в країнах з перехідною економікою.

Таким чином, процес узгодження прояву альтернативних варіантів на практиці презентується як система ціннісних орієнтацій, норм, писаних та неписаних законів.

Зважаючи на підходи і критерії у виробленні альтернатив-стратегій, можна виокремити наступні варіанти траєкторій розвитку політичної системи:

Намагання пролонгувати чинну політику на основі наявних ресурсів. Це забезпечує базову лінію для порівняння з іншими альтернативами-стратегіями. За таких умов витрати, як правило, прямі та відкриті, оскільки бюджети державних інституцій вже передбачають видатки на поточну політику. Недоліком такого типу альтернатив-стратегій є складність у розрахунках їх ефективності, оскільки вони орієнтуються на минулу діяльність і досягнуті результати.

Намагання пролонгувати діючу політику на основі іншого рівня (вищого або нижчого) ресурсних витрат. Такі дії мають вплив на вартість і ефективність політики, оскільки питання скорочення фінансування спричиняє опір зацікавлених груп і державних службовців.

Інші варіанти існуючої політики - мінімальна модифікація чинної політики без зміни на рівні діяльності. Незначні зміни в напрямі політики не дають достатньо матеріалу для аналізу, а отже, важко підрахувати витрати та ефективність політики.

Новий напрям політики відповідно до традиційних концепцій: значні зміни без варіацій існуючої політики. Це відносно безпечний шлях інновацій з притаманними їм ризиками. Розрахувати вартість та ефективність можна завдяки використанню в минулому базового концепту політики.

Нова політика з новими концепціями - найменш прийнятний тип альтернативи-стратегії, оскільки завдає значних труднощів у процесі обрахування витрат та ефективності. Незважаючи на ризик, що є засторогою до частого її застосування, така політика може бути найкращимшляхом досягнення значного прогресу або радикального зменшення витрат чи суттєвого підвищення ефективності. Втім, витрати та ефективність важко підраховуються через новизну та значну кількість непередбачуваностей.

Таким чином, політична альтернатива стратегія є набором конкретних чітких, зрозумілих, грамотних дій, виписаних з уникненням абстрактних узагальнень. Її сценарій повинен вміщувати докладні інструкції з описом необхідних ресурсів, гарантією їх надходжень та контролем, тобто шлях від початку до кінця - від концепції до реальності.

На механізм прояву принципу альтернативності у процесі модернізації конкретної політичної системи впливають структурні тиски, адже кожна країна має свої специфічні історичні, економічні, політичні структурні умови існування. Так, наприклад, соціально-економічні чинники історичного розвитку України серйозно й глобально впливають на функціонування державної політики. Передусім це зіткнення та конфлікти у визначенні генерального напряму розвитку держави; трансформаційні суспільні процеси; територіально-демографічна ситуація; соціально-економічні та політичні взаємовідносини з Росією та Європою; питання мови, культури, економічної та військової безпеки; регіональні особливості українського суспільства та ін.

У процесі визначення альтернативних шляхів політичного розвитку слід враховувати два чинники: стратегію еліт та мас і співвідношення сил між правлячими групами та їх опонентами. Концептуалізація вищезазначених чинників та оцінка їх гіпотетичного впливу дозволяє класифікувати транзити за трьома категоріями: пактові, нав' язані революційні, реформістські. Таким чином, можливими є декілька варіантів еквілібріуму. Аналізуючи різноманітні шляхи до демократії, необхідно враховувати варіант, згідно з яким переможці можуть "нав' язати" демократизацію - неважливо зверху чи знизу, ззовні або зсередини. Як класичний приклад "нав' язаної" альтернативи часто приводять Бразилію, де процес демократизації тривав 16 років, впродовж яких країна неодноразово перебувала під владою військових (та їх союзників з числа громадянських осіб).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни