В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 49

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Проблема оптимізації української політичної системи є надзвичайно актуальною в умовах тривалого і кризового періоду переходу від адміністративно-командної до ринкової моделі управління. Труднощі дослідження політики, що трансформується, отримання та вибору рішень з багатьох альтернатив зумовлені характерними для такої системи невизначеностями, які можна поділити на наступні основні типи:

невизначеності формулювання політичних та економічних задач;

невизначеності чинників внутрішнього і зовнішнього середовища функціонування політики;

невизначеності структури політики і поведінки політичних процесів під впливом чинників середовища;

невизначеності управлінських рішень внаслідок недостатньої повноти і низької достовірності знань про кінцеві мету і умови функціонування політичної системи, а також суб'єктивізму осіб, які приймають рішення щодо формулювання мети, перспектив, стратегії розвитку і управління.

Означені перші три типа невизначеності не дозволяють створити адекватний опис структури та поведінки української політики, що трансформується, на основі застосування традиційного економіко-теоретичного підходу і відповідних класичних теорій і моделей [23, c. 4-7]. Ця обставина посилює невизначеність четвертого типу, впливаючи, таким чином, на можливість прийняття об'єктивних і науково-обґрунтованих державно-управлінських рішень.

Для зменшення ступеня невизначеності у процесі прийняття політичних необхідно забезпечити найбільш сприятливі умови для осіб та органів влади, які приймають рішення, за рахунок автоматизації найбільш трудомісткого процесу зменшення перших трьох типів невизначеностей також зв' язаного з вибором і оцінкою відповідних альтернатив. Це завдання може бути успішно реалізовано на основі створення засобів адаптивного (до зміни умов середовища) моделювання модернізаційних процесів, які забезпечують створення необхідних умов для підтримки прийняття рішень.

Крім того, відзначимо, що отримання множини альтернативних рішень в умовах перехідної політичної системи, повинно базуватися на застосуванні формальних методів, які забезпечують можливість зменшення невизначеностей і підвищення знань про політику шляхом конструювання, дослідження і цілеспрямованого адаптивного вибору інтердепедентних, імітаційних, математичних моделей опису поведінки політичних процесів з урахуванням реальних і передбачуваних чинників впливу середовища функціонування.Інакше кажучи, для зменшення ступеня невизначеності і підвищення знань про політику необхідно виконувати її дослідження на основі альтернативних моделей, які постійно адаптуються до зміни ситуацій та умов середовища і, як наслідок, постійно удосконалюються у процесі функціонування політичної системи.

Застосування формальних методів для конструювання, дослідження і цілеспрямованого вибору математичних моделей дозволяє істотно скоротити ступінь невизначеностей перших трьох типів, забезпечує необхідну підтримку прийняття рішень щодо управління політичною системою України відповідно до заданих цілей. Забезпечення такої підтримки передбачає надання особам та органам влади, які приймають рішення, більш повної, своєчасної та достовірної інформації про стан і загальні тенденції державного розвитку, можливі варіанти поведінки політичних, економічних та соціокультурних процесів.

Для отримання набору можливих альтернативних стратегій розвитку України необхідно, окрім початкових, мати граничні умови, які отримуються від взаємодії блоку цілі і блоку вибору за такою схемою: кожна альтернатива упорядковується (ранжується) за її ефективністю. У результаті формується таблиця переваг. За її допомогою, виходячи з корисності кожної альтернативи, визначаються межі допустимих дій. Останнім кроком стає вибір з набору запропонованих стратегій тих, що відповідають обмеженням і зводять до мінімуму втрати, тобто стратегій, які належать до сфери компромісів. Таким чином, стратегія як система дій для досягнення поставленої мети може бути оптимальною, якщо вона ефективна, корисна і належить до сфери компромісу між втратами і виграним. Проілюструємо такий аналіз у таблиці:

Таблиця

Формування альтернативної стратегії політики (функціонально-оперативний аспект)

Вхід

Функція

Операція

Блок даних

Добір інформації.

Програмування.

 

Перевірка фактів на достовірність.

Ретроспективний аналіз джерел.

 

"Згущення" інформації.

Статистичний аналіз.

Блок ситуації

Аналіз ступеня ризику.

Імовірнісна оцінка.

 

Аналіз ступеня невизначеності.

 

 

Аналіз ступеня конфліктності.

Рефлексивний аналіз.


Вхід

Функція

Операція

Блок цілі

Обіг ціннісних орієнтацій

Вимірювання установок

 

Узгодження внутрішніх і зовнішніх стимулів.

Легітимізація доктрини

 

Оцінка альтернатив.

Ранжирування

Блок вибору

Вибір міри

Вибір

Прагматичний компонент Урахування інтересів і пріоритетів

 

Визначення корисності.

 

 

Віднаходження сфери компромісів.

 

У процесі розгляду варіантів альтернативного розвитку застосовуються два підходи: стадіальний і цивілізаційний. Перший припускає наявність визначених, загальнообов'язкових, принаймні для людства загалом, етапів розвитку. У стадіальних концепціях (марксистської теорії формацій, теорії стадій Ростоу, теоріях модернізації) стадії характеризують поступальний процес розвитку людства і кожного суспільства окремо. Кожна із стадій одночасно дає уявлення про тип конкретного суспільства та етапи в розвитку всесвітньої історії. В Україні стадіальні концепції відкидаються разом з марксистською теорією стадій -суспільно-економічними формаціями. Ця теорія наприкінці ХХ ст. була піддана як справедливій (за пролетарський есхатологізм), так і несправедливій (за саму спробу виділення етапів розвитку) критиці. Не враховувати стадіальний підхід неможливо навіть і за умов радикальної відмови від марксизму. До тих пір, поки є розвиток, постає питання про виділення його ступенів. Там же, де розвиток здійснюється у формі модернізації (а це відбувається в Україні), стадіальний підхід є провідним інструментом для постановки завдань модернізації і оцінок її результатів. Він є суттю модернізаційних теорій.

Цивілізаційний підхід спочатку усвідомлювався як антитеза марксистському і навіть стадіальному взагалі. Проте даний підхід розглядається у двох площинах: цивілізація розглядається як стадія розвитку, аж до її найвищої форми-всесвітньої цивілізації (як правило, це евфемізм західної цивілізації або гіпотеза про вимоги, які сягають майбутнього людству загалом); та цивілізація характеризує суспільство в його самобутності і соціальної організації, які склалася на основі культури. В умовах другого підходу цивілізація виступає як характеристика специфічності суспільства.

Зважуючи на перехідний етап розвитку Української політичної системи вирішення проблем українського альтернативного розвитку доцільно реалізовувати в інтегративному використанні стадіального іцивілізаційного підходів. Для цього слід конкретизувати особливості сучасної політичної моделі українського суспільства, яке прагне євроінтеграції. До них належать:

- розташування поряд із Західною Європою, проте не відповідність західним зразкам (у географічному, політичному, економічному, культурному духовному контекстах);

- незавершуваність процесів національно-державного становлення, внаслідок тривалого перебування у складі СРСР;

- відсутність великого внутрішнього ринку;

- неоформленість позиції у світовій економіці;

- спадщина авторитарних або тоталітарних режимів;

- орієнтація на захід за умов необхідних контактів зі "Сходом". Виходячи з цього, головним джерелом модернізації України є перехід

від однієї стадії до іншої, так зване, "соціальне зрушення". Кожне таке зрушення викликає кризу ідентичності і перехід на новий ступінь розвитку. По суті таке зрушення є станом біфуркації, що детермінує альтернативність політики, наявність варіантів розвитку. В історичній ретроспективі для України такими фазами були правління Володимира Великого (консолідація країни) і Переяславська Рада (пошук можливого); інститут гетьманату (легітимація влади) і "національна ідея" (проблематизація влади); націонал-більшовизм (помилкова свідомість)-"саморозвиток" (фантазія). Ця остання опозиція продовжена потім в ідеології імперії (післясталінська ідеологія легітимації влади) та утопії норми (пошук можливостей "шестидесятниками"). Разом з тим, головним недоліком такого підходу стало те, що евристична сила даної опозиції "ідеологія утопії" не розповсюджувалася на сучасність, будучи знайденим (західним) рішенням, яке долає вічне розгортання вказаних антиномій.

У даному контексті альтернативами можливих шляхів українського вибору є: західний, європейський; шлях "другої" Європи; євразійський; самобутній.

Такі ракурси інтерпретації надають варіативні об'єктивні зрізи українського минулого, сьогодення і майбутнього. Формулюється питання: який варіант розвитку є найбільш реальним і найбільш перспективним?

Такий варіант повинен формуватися у двох альтернативних варіантах:

- знаходження джерел розвитку за умов збереження ідентичності;

- використання внутрішніх і зовнішніх джерел, повільна зміна ідентичності.

Такий тип розвитку може бути названий неорганічно-мобілізаційним.

Методологія обґрунтування основних напрямків розвитку політичної системи України з урахуванням принципу альтернативності повинна забезпечувати виконання наступних основних вимог:

- збалансованого розвитку, який забезпечує системне вирішення всіх політичних, економічних та соціокультурних завдань;

- відповідність   вимогам,   обумовлених   характером   і масштабомвирішуємих завдань, які виникають наприкінці прогнозуємого періоду; особливостями збурювальних чинників; ситуаціями, які прогнозуються та складаються; ресурсними обмеженнями (людськими, матеріальними, природними, екологічними, інформаційними, енергетичними);

- вчасного виявлення принципово нових напрямів розвитку, що забезпечує конкурентоспроможність національної політики у світовому геополітичному просторі;

- створення сприятливих умов для розвитку передових технологій подвійного призначення;

- своєчасного уточнення векторів розвитку відповідно до зміни національних цілей країни та умов їх реалізації.

Складний комплекс досліджень з обґрунтування національних цілей політики передбачає вирішення варіативних наукових і практичних задач, у процесі яких розробляються можливі альтернативні сценарії розвитку соціально-політичних та економічних обставин всередині країни, у світі та окремих, найбільш важливих з точки зору інтересів України, регіонах.

На цій основі формується система єдиних вхідних політичних даних, які є основою для перспективних політологічних досліджень і прийняття відповідних рішень. Головною метою цього напряму досліджень є теоретичне осмислення і формулювання варіантів задач політики України, особливостей та умов їх вирішення у майбутньому. Наслідком таких досліджень є прийняття стратегічних рішень стосовно розвитку національної економіки.

Процес регулювання політики через аналіз альтернативних моделей

3. Стратегія

4. Потреби

2. Загроза

1. Цілі (задачі)

6. ПріоритетиНа певному спектрі загроз відповідно до розробленої стратегії визначаються ресурсні, які є необхідними для вирішення висунутих завдань. Необхідні ресурси порівнюються з наявними, у результаті чого визначаються дефіцити. Останні (якщо вони мають місце) ранжуються за ступенем важливості і необхідності (визначення пріоритетності) в інтересах забезпечення програм національного розвитку. Нарешті, альтернативні програми оцінюються відносно первісних цілей. Це дозволяє визначити їх реалістичність і необхідність продовження здійснення, коригування або закриття.

Таким чином, загалом процес державного регулювання економіки вміщує:

- розгляд національних цілей і задач, можливостей їх ресурсної реалізації;

- визначення політичної стратегії, яку потрібно забезпечити в інтересах національної безпеки;

- визначення збалансованої політики, необхідної для реалізації цієї стратегії, а також розробку основи для ефективного управління ресурсами з урахуванням їх обмеженості.

Після визначення національних цілей, оцінки загроз для національної економіки і вироблення національної політичної стратегії розробляються можливі варіанти організації та розвитку держави, які за своїми потенційними можливостями, тобто в умовах функціонування необхідних забезпечуючих підсистем, сприяють вирішенню необхідного комплексу політичних завдань.

У склад системи інтегруються основні модулі:

- введення, контроль і дослідження вхідної інформації, її первинної обробки;

- конструювання і адаптації моделей (їх структурних і прогнозних форм);

- дослідження, селекції і композиції моделей, що конструюються;

- контроль і діагностування станів політики;

- вироблення допустимих альтернативних рішень;

- формування допустимих векторів управління за фазовим станом політики;

- інтерактивна взаємодія органів державного управління і суб'єктів політичної діяльності;

- урахування впливу внутрішніх і зовнішніх збурень і обмежень;

- підтримка адміністрування баз даних і банка знань;

- оцінка і врахування впливу розвитку політичної системи України на світовий простір;

- визначення і коригування цілей національної політики, стратегії і задач політичного та соціокультурного розвитку України;

- навчання і тренінг.Центром системи аналітичного забезпечення прийняття рішень політики України є модулі "вироблення допустимих альтернативних рішень" і "формування допустимих векторів управління за фазовим станом економіки". Цими модулями реалізується конструювання математичних моделей, їх аналіз і композиція, адаптація до змінювання умов функціонування економіки, вирішується задача класифікації станів політики і оформлюються альтернативні варіанти регулювання.

Такий підхід надає можливість зробити науково обґрунтовані прогнози відносно можливих наслідків того чи іншого варіанту державно-управлінського рішення. Крім того, результати дослідження застосовуються у процесі подальшого дослідження аналітичного забезпечення державно-управлінських рішень, що приймаються вищими та центральними органами влади України.

Модернізація політичної системи сучасної України формується і функціонує у модусі варіативних можливостей завдяки впровадженню у практику держави системи політичного управління з одного боку, та цільового альтернативного програмування, що нетотожне централізованому лінійному плануванню за недемократичних форм влади, з другого.

Безперечно, демократичний устрій має визначені недоліки. Однак світовий досвід розвитку політичних систем засвідчує, що не існує жодної суспільної сфери життя, де елементи і процедури демократії не призводять до позитивних результатів. Акцентуємо, що принцип альтернативності є дієвим виключно в умовах демократичної політичної системи.

У даному контексті, сформулюємо наступні положення.

По-перше, рух у бік вільної ринкової економіки не може бути однолінійним, стрибкоподібним і миттєвим. Цей процес не може ігнорувати наявність багатьох альтернатив подальшої генези. Слід враховувати також потенційний соціокультурний спротив масової свідомості, в якій переважають ідеї "рівності", адекватні структурі пануючого соціального типу особистості. Більшість українців не довіряють сьогодні ні законам, ні державі. За даними "Інтерфакс-Україна", відповідно до опитування соціологічної служби Центру Разумкова, 57% населення України згодні жити в тоталітарній державі з високим рівнем життя, і тільки 14,8% - у демократичній державі із значно нижчим рівнем життя [286]. Є категорія населення, які найкраще почувається у ліберальному, на зразок американського, суспільстві. Для них існують лише два авторитети: вони самі та гроші як єдина умова людської самодостатності. Для третьої категорії належать особистості, для яких однаково важливими є як власні цінності, так і цінності суспільства.

Якщо політична альтернатива не впливає на сферу почуттів, емоцій, настроїв людей, якщо не зливається з психологією народу, вона залишатиметься абстрактною сферою. Інакше кажучи, ніяка політичнаальтернатива не виявиться дієвою, якщо вона не буде органічно інтегруватися у суспільну психологію, приймати форму масових переживань.

Найголовніший ресурс України на сьогодні - людський капітал (освітній, культурний, соціальний). Однак наявними є ознаки зниження рівня освіти, культури суспільства. Відбувається розпорошення людського капіталу - інтелектуальний відплив за кордон та "внутрішня" міграція.

По-друге, на нашу думку, найбільш ефективною формою соціально-економічної модернізації України може бути розробка такої альтернативної консолідуючої моделі суспільного устрою, яка б дозволила з'єднати цінності різних ідеологій в структуру, що не суперечить нашій ментальності. "Ідеологія, - пише Д. Белл, - є не просто Weltanschauung, не "окультурений" погляд на світ, не маска, за якою сховані певні інтереси, а історично обумовлена система переконань, яка поєднує ідеї з емоціями, прагне перетворити їх у важелі соціального впливу і, трансформуючи ідеї, змінює також і людей" [28, c. 9].

Ті альтернативні ідейно-політичні напрями, які існують сьогодні в Україні, разом з новоутвореними політичними організаціями поки що не виробили серйозних політичних і соціально-економічних програм, які б дозволили охарактеризувати їх у європейських категоріях соціал-демократії, лібералізму, консерватизму. В ідеологічній сфері відбувається взаємодія різних течій суспільної думки. Різні суб' єкти вносять у цей процес свої ідеї та інтерпретації, запозичуючи позитивні зразки, сприймаючи все крізь призму власного світобачення. Синтезу як поєднання ідеологічних течій, поки що не відбувається, але постійно поглиблюється процес збагачення суспільної думки за умов збереження ідеологічного плюралізму.

Отже, провідна парадигма сучасної цивілізації полягає у вияві багатомірності форм інтелектуального, духовного, політичного мислення українців. Це означає, що жодна політична модель у демократичному суспільстві не може мати монополії, тобто статусу офіційної доктрини. Навіть за тих умов, коли конкретна політична сила, озброєна певними ідеями, приходить до влади, вона не має права нав'язувати громадянам та суспільству власні ідеологічні переконання.

Постійне існування політичної альтернативи, усвідомлення політики крізь призму принципу альтернативного розвитку - є одним з вагомих показників політичної культури демократії України. Очевидно, у зв' язку з цим, слід шукати не єдину ідеологічну основу, а варіативні пункти діалогу різних суспільно-політичних течій.

Згідно із ст. 15 Конституції України, "суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності" [129, c. 8].

Конституція  України   визначає   систему   інститутів  та процедурпокликаних розробляти політичні альтернативи та впроваджувати політичні рішення. Серед них - Президент України, який є "головою держави і виступає від її імені" (ст.102); Верховна Рада України, яка є "єдиним органом законодавчої влади в Україні" (ст.175); Кабінет Міністрів України, який є "вищим органом у системі органів виконавчої влади" (ст.113); Верховна Рада Автономної Республіки Крим (ст.136); Конституційний Суд України, який є "єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні" (ст.147); Верховний Суд України, який є "найвищим судовим органом у системі судів загальною юрисдикції" (ст.25); прокуратура (ст.121); Рада національної безпеки і оборони України -"координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України" (ст.107) та ін. [129].

У Конституції України фактично у кількох статтях визначена трирівнева модель системи органів виконавчої влади, яка складається з вищого органу - Кабінету Міністрів України (ст.113), центральних органів - міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (ст.106, п.15; ст.114;ст.116, п.9; ст.117), місцевих органів - місцевих державних адміністрацій (ст.118) [143, c. 7-8]. Оскільки відсутня конкретизація поняття "інші центральні органи виконавчої влади", то існує можливість різних варіантів визначення таких органів. За Указом Президента України від 15 грудня 1999 р N1573/99 "Про систему центральних органів виконавчої влади" визначено склад системи центральних органів виконавчої влади України.

Таким чином, Конституція України закріплює основні ознаки держави і встановлює правові основи подальшого державного будівництва, тобто має ознаки рамкового політичного рішення.

Моделі політичного рішення, пов'язуються з набором альтернатив. Сутність стратегії у політичному процесі полягає в обґрунтуванні бажаного результату як єдино можливої альтернативи. Для реалізації цієї мети вирішальне значення має складання аналітичного списку. Супроводжуючи альтернативу, якій віддано перевагу, іншими, менш привабливими, політичний діяч може представити її як єдино можливий засіб. Дану стратегію, що отримала назву "вибір Гобсона" застосовують не тільки для того, щоб здобути наперед підтримку якоїсь альтернативи, а й для того, щоб надати законності рішенню стосовно вже здійснених дій.

Будь-який перелік альтернатив у процесі ухвалення політичного рішення є ретельно сконструйованим "вибором Гобсона", в якому одну альтернативу вкладено серед тих інших, непривабливих. Як наслідок -коли проблема постає сформульованим рішенням у політиці, усі альтернативи вже виключено.

Іншою стратегією є впровадження свідомо двозначних дій, які становлять основу політичного світу, оскільки двозначність дозволяє будь-якому керівникові уникнути складних компромісів.

42ВОскільки процеси постановки цілей щодо вирішуваної проблеми, відбір та формулювання альтернативних варіантів рішення відбуваються у межах одного періоду процесу прийняття політичних рішень, вважаємо доцільним розглядати їх у взаємодії з проблемами легітимізації рішень що приймаються. Слід зауважити, що із всіх стадій політичного процесу етап формулювання альтернатив і прийняття рішення отримав найменшу теоретичну розробку у роботах українських політологів.

Більшість політичних рішень в Україні приймається колегіальним політичним органом - Верховною Радою. Для з'ясування колективної думки з приводу змісту рішення що приймається в політичній практиці використовується голосування. Порядок голосування в Україні визначається правовими нормами, від якості яких часто залежать результати процесу прийняття політичного рішення. Серед найбільш розповсюджених процедурних правил, регулюючих процес голосування в Україні можна виокремити три групи показників:

необхідність наявності при прийнятті політичних рішень кворуму.

необхідність виявлення стійкої думки осіб, що приймають рішення (більшість, кваліфікована більшість, одноголосне).

Як відомо, політичні рішення, які формалізуються у вигляді нормативно-правових актів є рішеннями раціональними. Вони, на відміну від рішень інтуїтивних та заснованих на судженнях, мають обґрунтовуватися за допомогою об'єктивного аналітичного процесу, в основі якого перебуває модель раціональних рішень. Так ініціатори проекту політичного рішення, узгоджуючи його з відповідними органами влади, установами і організаціями, проходять етапи синтезування проблемної ситуації до виявлення альтернатив. Наявні альтернативи заздалегідь оцінюються, прогнозуються наслідки реалізації проекту політичного рішення та обирається оптимальна альтернатива. Фактично приймається попереднє політичне рішення, яке у вигляді проекту нормативно-правового акту подається на розгляд апарату відповідного вищого органу державної влади. В тому разі коли над вирішенням однієї і тієї самої проблеми працюють кілька ініціативних груп розглядається більше від одного проекту.

Під час розгляду проекту політичного рішення апаратом (профільним комітетом) знову встановлюються критерії рішення, визначаються пріоритети та обмеження. За новоствореною системою критеріїв ще раз здійснюється оцінка запропонованих альтернатив, прогнозування втілення їх у життя і відповідне коригування проекту. Після цього проект, або низка взаємоузгоджених проектів через певний час розглядаються на засіданні відповідного органу державної влади, де остаточно вибирається альтернатива або приймається рішення про подальше доопрацювання документа. У випадку доопрацювань і повторних розглядів процес прийняття  рішення  повторюється  кілька разів.  Як  правило, процесвиявлення альтернатив завершується на етапах підготовки та узгодження проектів. На рівні апарату оцінюються лише запропоновані варіанти вирішення проблеми. Здебільшого, на цьому етапі залишається тільки одна альтернатива, яка і виноситься на затвердження. Таким чином, керівники, що мають робити остаточний вибір, отримують лише один варіант вирішення проблеми. Таке обмеження виправдане, якщо проблема проста або якась альтернатива очевидно значно краща за інші. Оскільки прийняття політичного рішення є результатом політичної боротьби певних зацікавлених суб'єктів: груп тиску, окремих особистостей, яким властивий вагомий політичний статус, то політичні проблеми, що потрапляють до порядку денного державних інституцій, завжди мають багато або декілька можливих варіантів вирішення. Специфіка та структура політичної аргументації, що були покладені в основу стратегії публічного подання політичної проблеми часто зумовлюють і спосіб формулювання та структурування складної проблеми, визначення загальної мети, підцілей та засобів її досягнення (впровадження політичного рішення). Від того, як була поставлена мета, значною мірою залежить пошук та виявлення альтернативних рішень.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни