В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 5

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Алгоритм саморозгортання соціального світу не збігається з поняттям розвитку. Проаналізувати їх співвідношення логічно, оскільки становлення є складовою процесу розвитку, що реалізується після етапу породження й переходить в етап зрілого функціонування. Хоча тут однозначності немає, оскільки на практиці термін саморозгортання часто вживається як синонім таких понять, як: розвиток, еволюція, генезис. Тож, їх також є сенс тут прокоментувати ширше.

Отже, розвиток, розглядається в сучасній науковій літературі як еволюція, генезис - закономірна зміна матерії й свідомості, їх універсальна властивість; власне "розгортання" доти "згорнутого", виявлення речей, частин, станів, властивостей, відносин, які були й раніше, уже були підготовлені, але не були доступні сприйняттю, особливо в значенні сходження від нижчого й малозначного до вищого й повноцінного.

Розвиток буває або екстенсивним (в значенні еволюціонізму XVIII ст.), тобто проявом і збільшенням того що вже є, або інтенсивним (епігенез), тобто виникненням якісно нових форм. З другого боку, розвиток буває або екзогенним, тобто несправжнім, неістинним розвитком, що визначається тільки ззовні, навколишнім світом, або ендогенним, тобто справжнім розвитком, джерело якого знаходиться всередині того, що розвивається.

У протилежність "творінню", появі з нічого, а також у протилежність спонтанному   формуванню   з   хаосу,   або   Hyle,   поняття "розвиток"вживається для позначення поступального руху, переходу від одного стану до іншого. При цьому творіння не синонім саморозгортанню, оскільки перша дія відбувається завдяки наявності Волі й носія Волі, тобто Бога.

Кожна система дана обов'язково як еволюція, а з другого боку, еволюція неминуче носить системний характер - ця методологічна установка Ю. Тинянова лягла в основу епістеми Нового часу. Еволюційний процес розглядається ним як саморозгортання деякої початкової сутності, самоорганізація системи, вимога безперервної динаміки й викликає еволюцію. Саме поняття еволюції, що трактується як "зсув системи", взаємодія тенденції до автоматизму й дезавтоматизації, "стрибок", у сутності, передбачає сучасні теорії порядку й хаосу, а визначення конструктивного принципу, конструктивної функції елемента щодо системи вводить поняття "точки відліку" - ключове в сучасній теорії відносності [145; 146]. Як зазначає В. Крисаченко, у змістовних характеристиках терміна еволюції виділяються три етапи її трактування: 1) розгортання, 2) вияв, 3) новостворення [127, с. 18].

Процес актуалізації проблеми фундаментальної раціоналізації суспільного життя спостерігається давно, і в названому процесі можна виділити, як мінімум, три етапи: перший - пов'язаний з обґрунтуванням пріоритету ролі особистості в історії і земного походження суспільства та держави (епоха Відродження); другий - пов'язаний зі становленням соціальної доктрини марксизму, що розкриває суть суспільного життя на основі первинності матеріального над духовним при зростанні творчої ролі народних мас як суб'єкта соціальної чинності (кінець ХVIII - середина ХХ ст.); третій - пов'язаний з пошуком "філософської єдності" серед безлічі відносно самостійних і взаємовиключаючих засобів пояснення ліній розвитку соціального світу - теологічного, матеріалістичного, технократичного, феноменологічного, екзистенціалістичного та інших (з середини ХХ ст.).

Не дивно, що перед такими потужними й різноспрямованими потоками інтелектуальної та фізичної енергії слаборозвинута теоретична думка просто розгубилася. Причина цього явища полягає в тому, що практична свідомість людей продовжує орієнтуватися на засвоєння логіки зовнішнього стану речей. Люди втратили контакт із внутрішнім світом. Вони перестали розуміти його логіку, і це нерозуміння призвело до того, що спрацювала пастка екології, яка відбиває вимогу дотримання нами закономірностей космічного характеру.

За цих умов природним є розподіл дослідників на дві великі групи: песимістів та оптимістів. Песимісти, яких більшість (К. Поппер, А. Койре, Б. Паскаль, Моно та ін.), ставляться скептично до можливостей пізнання законів суспільного розвитку.

Оптимісти ж продовжують невтомно працювати над розгадкою таємниці механізму саморозгортання суспільного життя. В їхньому складіможна виокремити дві групи. Одна група йде шляхом створення актуалізованих моделей суспільного розвитку, використовуючи для цього тенденції, що відкриваються в ході науково-технічної революції. Друга група дослідників-оптимістів намагається осягнути цілісність суспільного життя шляхом застосування до неї ідеї соціального організму, що має свою власну долю й багатовікову історію. Її евристичний потенціал розглянуто у працях В. Беха [25-27; 30].

Наша дослідницька позиція полягає в поданні загальної схеми його руху за рівнями саморуху універсуму як фрагмента самого універсуму. Це принципово допустимо, оскільки ми бачимо органічну єдність соціального світу, і визнаємо його іманентний зв' язок із першою природою й Космосом. Одночасно це означає, що ми повинні відслідкувати породження й форму існування соціального світу на мікрорівні, знайти й віддзеркалити момент його перебування на макрорівні й відтворити засобами когнітивного аналізу форму його "зняття" на мегарівні, тобто розчинення в космічному середовищі.

При цьому ми погоджуємось з думкою про те, що саме в ході подолання нинішньої планетарної кризи людська думка знайде якісно новий засіб концептуального пояснення свого подальшого розвитку. На нашу думку, відповіді на всі питання, що розбурхали філософську і наукову свідомість світового співтовариства наприкінці ХХ - початку ХХІ ст., слід шукати в явищі ноокосмогенезу, а точніше - ноосоціогенезу. Спонтанна самотрансформація соціального світу викликана, на нашу думку, загостренням потреби Космосу в ефективно функціонуючому планетарному розумі, що покликаний компенсувати його структурну нестійкість.

Інакше кажучи, ми згодні з М. Моісєєвим у тому, що в "синергетичній мішанині", якою уявляється світовий процес самоорганізації універсуму, існує жорстка тенденція формування своєрідного автопілоту, що охороняє суперсистему планетарного розуму і її фрагменти від спонтанного руйнування. І ця специфічна функція авторегулятора в еволюційному розвитку універсуму належить ноосфері, провідну роль в якій відіграє людська особистість [155, с. 196-202].

Отже, завершуючи обґрунтування головного поняття цього дослідження - алгоритму саморозгортання соціального світу - ми можемо зробити такі висновки:

- по-перше, не тільки у філософській царині дійсно існує проблема дослідження загальної схеми, алгоритму саморозгортання соціального світу, оскільки криза соціального життя кінця ХХ - початку ХХІ ст. виразно продемонструвала, що Всесвіт не тільки інтенсивно переструктуровується, а й заявляє про себе в галузі політичної практики, оскільки ООН поставило за мету сприяти становленню єдиного соціального   світу,   Європа   -   заявила   про   формування Єдиногоєвропейського простору;

- по-друге, причиною кризи, вибухового прояву є значне нарощування інтелектуальної потужності людського мозку, що отримав додатковий імпульс до посилення впливу на загальноеволюційний процес у ході створення й використання сучасних комп' ютерних мереж;

- по-третє, у ноосферну добу значно зросла залежність людської спільноти від інформаційної складової, що належить Семантичному Всесвіту й на практиці проявляється як інформаційне суспільство, функціонує як інформаційні банки знань, що інтенсивно розвивають нові інструменти людського спілкування - потужні інформаційні мережі;

- по-четверте, світова спільнота для того, щоб орієнтуватися в ході глобалізації соціального світу, має досліджувати не тільки економічні, соціальні, політичні, ідеологічні або інформаційні аспекти становлення нового світового порядку, а й відтворити алгоритм загального саморозгортання соціального світу;

- по-п' яте, алгоритм саморозгортання має постати перед нами як ідеальний процес, що детермінується змістом підстави, тобто потенцій соціального, що притаманні людській спільноті. При цьому ми маємо усвідомлювати, що середовище, в якому проривається назовні зміст соціального, може його видозмінювати, тому останнє може отримувати не те, що принципово нові життєздатні форми, а й мутантні;

- по-шосте, саморозгортання соціального світу має аналізуватись як найбільш узагальнений або абстрактний процес саморуху універсуму, фрагменти якого висвітлюються категоріями "самоорганізації", "становлення", "функціонування", "розвитку", "еволюції", "прогресу", "регресу" соціального світу;

- по-сьоме, можна викласти авторську установку на вивчення предмета цього дослідження й зафіксувати її у вигляді формалізації його головного поняття.

На основі вищевикладеного ми робимо висновок про те, що алгоритм саморозгортання соціального світу представляє собою самовідтворювальний, космологічний за походженням, енергетикою й спрямованістю, багатоетапний процес, що за змістом утримує зародження соціального світу, тобто в глибині розумної живої речовини - людини, а конкретніше, - планетарної людської спільноти, знаходить продовження шляхом виходу в самостійне й незалежне від особистості людини та її стихійних й організованих форм буття й, нарешті, завершується переходом в іншу площину, в якій існує у формі надколективних утворень і безособистісних форм соціальної суб'єктивності, що розчиняються в безмежному космосі.

Отже, цілком логічним кроком у ході поглиблення аналізу проблеми саморозгортання соціального світу є звернення до філософсько-теоретичної спадщини світової спільноти з метою конкретизації вивчення існуючихметодологічних підходів до аналізу цього явища. Оскільки вже попередній її розгляд показав, що ця проблема була в центрі уваги мислителів Сходу й Заходу, в усі часи й у різні епохи культурно-історичного розвитку світової спільноти.

1.3. Багатовимірність методологічних підходів до вивчення саморозгортання соціального світу

Проблема теоретичного узагальнення процесу саморозгортання соціального світу існує, як ми довели в попередньому підрозділі, рівно стільки, скільки існує світова наукова думка. Звісно, що у філософсько-теоретичній спадщині світової спільноти можна знайти безліч спроб і засобів відтворення алгоритму саморозгортання соціального життя.

Тому метою цього підрозділу є аналіз існуючих підходів до процесу саморозгортання соціального світу залежно від етнічних, географічних, ідеологічних, методологічних й інших вихідних параметрів. Якість запровадженого підходу має визначатися, на нашу думку, за однією ознакою, а саме: наскільки реалізований дослідником чи колективом дослідників спосіб є універсальним і чи пояснює він уже існуючі способи вирішення названої проблеми.

Зазначимо, що розв' язання цього питання відбувалося відповідно до типу світогляду, що панує в суспільстві. Тому слід розрізняти позитивні підходи до обґрунтування природної єдності соціального світу й негативні, або штучні, підходи, наприклад, фашистські або інші, що мають людинонависницьке спрямування, оскільки намагаються штучним шляхом створити єдність соціального життя. Тут ми будемо розглядати тільки перший тип концепцій.

Якщо реконструювати шляхи вивчення цього явища, то є сенс скористатися історичним підходом, оскільки саме він дає змогу не тільки відтворювати зміст уявлень про саморозгортання соціального світу, а й представити рух теоретичної думки в ході спроб вирішення цієї проблеми.

Звісно, що перші спроби вивчити спосіб саморозгортання соціального життя треба шукати в міфологічній свідомості світової спільноти, що спочатку рясніла міфами, а потім просувалася вперед соціальними утопіями, фантазіями, які згодом переросли у футурологію. Розрізняють давню міфологію й міфологію як філософсько-літературний жанр. До такого жанру, наприклад, зверталися письменники Ж. Кокто, Ф. Кафка, Т. Манн, Г. Маркеса.У літературі активно досліджується проблема встановлення соціального порядку через використання ідеї самоструктурування й переструктурування хаосу. Привабливість ідеї хаосу й порядку для побудови алгоритму саморозгортання соціального світу дуже велика. Вона полягає у визнанні основних принципів світовпорядкування, що закладені в них, починаючи з давніх космогоній і закінчуючи сучасним природознавством (у тому числі й синергетикою) з позицій точної науки [48, с. 85-107]. Тобто формування образу соціального порядку зазнало помітної еволюції - від пошуків констант і умов рівноважного й стійкого порядку до усвідомлення ролі нерівноважних, динамічних факторів, що слугують необхідною умовою порядку, який саморозвивається та еволюціонує - порядку як засобу підтримання мінливості соціальних систем [48, с. 133].

У становленні поняття "хаос" виокремлено декілька етапів, а саме: 1) міфологічно-космогонічний, де в уявленнях про будову світу невід'ємною частиною є хаос - первинний стан світу, який передував упорядкуванню, створенню Космосу; 2) натурфілософський, де світобудова античних мислителів наділяє хаос конструктивними якостями. Представники докласичного періоду античної філософії намагаються розглянути проблеми виникнення світу, структурування Космосу. В античній концепції "хаос найбільше асоціювався зі світовим яйцем, яке породило із себе весь світ" [154, с. 581]. У класичний період у Греції поняття хаосу розглядається як фізичний простір, порожній, або чим-небудь наповнений, з одного боку, а з другого - хаос - це дещо живе та животворне, що є основою світового життя; 3) латентний, де домінують філософські концепції кризи, що сутнісно відбивають стан дезорганізації, але відсутнє саме поняття "хаос". Домінуючі соціологічні вчення цього часу (принцип Карно-Клаузіуса, статичний підхід Больцмана, Дарвінізм, системний підхід, дослідження суспільства О. Контом, ідеї еволюціонізму із представниками Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом, К. Марксом, ідеї В. Парето) мають у своєму зародку ідеї динаміки порядку й хаосу, складного й простого, рівноваги й нерівноваги. Поступовий прогрес, який прогнозувала соціологія, завершився соціальним потрясінням, зміною політичних систем, тотальною кризою (І. Фіхте, Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, О. Шпенглер, К. Маркс, К. Ясперс, Е. Гуссерль, М. Хайдеггер); 4) синергетичний, де в теорії самоорганізації ключовими поняттями стають "хаос" та "порядок"; 5) нарешті, філософський, а саме - етап філософської рефлексії сучасних станів соціумів як складних систем, здатних до самоорганізації, крізь призму понять "соціальний хаос" та "соціальний порядок".

Детально розглядаючи концепції розуміння хаосу, ми тим самим робимо акцент на тому, що філософи, які займалися цим питанням, розуміли хаос як першопочаток світу. Ми також базуємось на тому, щохаос є першоосновою світу, але уточнюємо - соціального світу й намагаємось розгледіти системність і на її основі побудувати евристичний алгоритм його саморозгортання.

У тісному зв' язку з міфологічними уявленнями з давніх часів розвивалися утопічні ідеї. У них поява бажаного майбутнього пов'язувалася не з надприродними силами, а з розумом, діяльністю людей. Історія утопічної думки - це процес еволюції "утопізму", що простежується в працях Шан Яна, Платона, Августина Блаженного, Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бекона, А. Сен-Симона, Ш. Фур'є, Р. Оуена. Цікаво, що спокуса утопізму не зникає й сьогодні, оскільки люди постійно прагнуть придумати щось здатне, якщо й не покінчити з усім злом на землі, то принаймні забезпечити домінування сил добра над силами зла. Недаремно В. Даль трактує утопію як "небувалу, блаженну країну, все омріяне, нездійсненне, марення про щастя" [86, с. 521].

Нові конструкції утопій значно активізуються в переломні моменти історії: саме тоді виникає соціальна епідемія абстрактної боротьби за свободу й щастя людства. Характеризуючи метаморфози утопічної свідомості, російський філософ Г. Батигін зазначає: "Утопічність свідомості - невід' ємна риса "людини, що бореться". Вона постійно націлена в майбутнє (не реальне, а уявне майбутнє): абсолютно несприйнятлива до вчорашніх уроків і не вміє нести відповідальності за скоєне" [19, 268]. Особливим жанром, характерним для XX ст., є антиутопії. Вони змальовують картини небажаного майбутнього. Найвідоміші належать перу Є. Замятіна, О. Хакслі, Дж. Оруелла.

Філософський і соціологічний підходи до утопії вимагають диференціації ідеалів. Народні мрії - це ідеали, у той час як утопія -суспільство з ідеальною організацією, що контролює поведінку недосконалих людей. Від політичної програми утопію відрізняє віра у вічність одного разу відлагодженого механізму, а від футурології -відсутність конкретних часових розрахунків [286].

Як засіб підведення теоретичної бази під аналіз хаосу й практику соціального прогнозування почав розглядатися футурологічний напрям. Відтоді й донині простежується періодизація футуроорієнтованих прогностичних підходів, яка складається з трьох основних етапів:

1) 1960-і - середина 1970-х рр. - ототожнення футурології з науковим прогнозуванням та оформлення її як спеціального наукового напряму в працях "Комісії 2000 року" при Американській академії мистецтв, а також доповідях Римського клубу. Тривоги членів клубу щодо подальшого розвитку людства знайшли відображення в доповідях від "Межі зростання" (1972 р., Д. Медоуз та ін.) до "Поза межами віку марнотратства" (1976 р., Д. Гарбор та ін.);

2) кінець 1970-х - початок 1980-х рр. - діяльність, спрямована на глобальні  пошуки  перспектив   виживання людства.   Це засвідчують,зокрема, доповіді "Мета для людства" (1977 р., Е. Ласло та ін.), "Енергія: зворотний рахунок" (1978 р., Т. Монбріаль), "мікроелектроніка і суспільство" (1982 р., Г. Фрідріхс, А. Шафф). До цього періоду належить і доповідь Римському клубові Б. Гаврилишина "Дороговкази в майбутнє"

(1980 р); .       . .

3) від 1990-х рр. - для діяльності Римського клубу характерні пошуки альтернативної цивілізації, що знайшло відображення в доповідях від "Фактор чотири: подвійний добробут - зменшене вдвічі використання ресурсів" (1997 р., Е. Вайсзекер) до "Інформаційне суспільство і демографічна революція" (2001 р., С. Капиця).

Загалом у підходах, присвячених опануванню майбутнього, починає домінувати вивільнена від заідеологізованого світобачення науково обґрунтована плюралістична тенденція щодо прогностичних засобів і можливостей. Вона не виключає нетрадиційних, до кінця ще не з' ясованих наукою варіантів [74, с. 47-56].

Поряд із тим, прогностика в науці розглядається як самодостатній напрям, основу якого складають спроби оцінити майбутні соціальні події в певній галузі наукових знань. Окремі елементи прогнозування існували вже в стародавньому світі. З розвитком наукових знань XV-XVII ст. вони почали складати систему. Цей процес значно прискорився на середину XIX ст. - час виникнення марксизму, який гучно заявив про себе як про загальнометодологічну основу вивчення тенденцій соціально-історичного процесу і з яким значна частина дослідників, власне, й пов' язувала початок здійснення наукового прогнозу в суспільних науках.

Широку наукову перспективу пізнання глибинних процесів розвитку людства відкрила ідея ноосфери, сформульована першим президентом Української академії наук В. Вернадським. Відомі також прогнози К. Ціолковського, Д. Менделєєва, І. Мечникова, І. Павлова, К. Тимірязєва та інших вчених, які відкрили нові напрями прогнозування тенденцій людського розвитку в різних галузях природничих і соціальних наук.

Соціальний порядок розглядається також і крізь призму фантастики, яка є наступною складовою футуроорієнтованого потенціалу людства, і формою відображення світу, в якій на основі реальних уявлень створюється логічно несумісна з ними картина Всесвіту. Цей жанр реалізується в художній літературі, кіно, театрі, живопису тощо. Із соціальною фантастикою пов'язана творчість М. Булгакова, Р. Бредбері, С. Лема, К. Саймака, С. Кінга та інших відомих письменників. Фантастичні твори нерідко відображають один із можливих варіантів розвитку історичного, політичного процесу, застерігаючи від небажаного перебігу подій. Наукову фантастику В. Косолапов визначає як "джерело ідей для соціального прогнозування". Це підтверджують спостереження за реалізацією ідей, що є у науково-фантастичних творах.

Особливо   продуктивним   є   синергетичний   підхід   до вивченняалгоритму саморозгортання соціального світу з хаосу до соціального порядку, що виник на початку ХХ ст. Тут склалось два напрями, які поступово об'єднуються, прагнучи створити цілісне уявлення про хаос та виявити його роль у саморозгортанні соціальних процесів. Перший -бельгійська школа І. Пригожина, що створила теорію дисипативних структур. Другий - теорія самоорганізації Г. Хакена, яка була означена як синергетика.

Об'єднує ці два напрями погляд на роль та місце хаосу, на його сутність. Взагалі синергетика доводить, що процес змін відбувається від порядку через хаос до нового порядку. Запорукою порядку є принцип рівноваги енергії, на якому базується синергетика, у той час домінування егоїстичних мотивацій та негативних стереотипів соціальної поведінки порушує рівновагу, тобто порядок, і призводить соціальну систему до хаотичного стану, який проявляється як криза суспільства [173, 9-26].

Багатий матеріал для розбудови алгоритму саморозгортання соціального світу надають концепції так званого стадійного розвитку суспільства.

В уявленнях давньоіндійської філософії та греко-латинської античності історичний процес ділиться на чотири нерівні частини -Золотий, Срібний, Мідний та Залізний віки, - які циклічно, колоподібно змінюють один одного та суттєво один від одного відрізняються. Основою цих відмінностей виступає матеріалізація, що зростає від Золотого віку (часу розквіту релігії, філософії, науки, мистецтва, тобто духовної сфери) до Залізного віку, що характеризується як час грубої сили, жорсткості, жадібності, ненаситності бажань та неприборканості пристрастей, що породжуються матеріальним світом [230, с. 120-125].

Виникнення держави, за Платоном, - це початкова точка відліку, початок людської історії. Подальше вивчення цієї держави приводить Платона до висновку, що вона (початкова держава) досконала. Істотною рисою цієї держави є функціонування без розвитку. Але навіть досконала держава може змінюватись за двома причинами: суб' єктивною - охоплює собою чотири фактори (два економічних та два ідеологічних, які вже були названі); об' єктивною, або космічною, - уже не підвладна контролю з боку людей [230, с 120-125].

Існує, однак, кругообіг, по закінченні якого стану правителів не виробляється. Історичний розвиток, за Платоном, описує повний круг: 1 -досконала держава; 2 - тимократія; 3 - олігархія; 4 - демократія; 5 -тиранія; 6/7 - проміжні стадії при переході від демократії та тиранії до досконалої держави [230, C. 120-125; 285,С. 18-20]. Ця думка Платона звертає увагу на можливості алгоритмізувати суспільний розвиток на основі саморозгортання форм політичного устрою.

Також циклічність існування соціального світу виражена в ідеях Аристотеля,  який  розглядав  людину  як  істоту  суспільну  і вважав

IDнайкращими формами суспільного устрою - аристократію, монархію та "політію" (помірна демократія), а найгіршими - олігархію, тиранію та охлократію (влада натовпу) [228]. Аристотель вказував на три форми правління, що послідовно змінюються: духовної аристократії, світської аристократії та третього стану, а також їх можливі спотворення у вигляді узурпації влади невеликою соціальною групою (олігархія), деспотом (тиранія), натовпом, масами (охлократія). Інакше кажучи, кожному соціальному стану відповідає своя форма правління, що має свою "норму" та свою "патологію". Періодична зміна душевних (психологічних) станів та форм суспільного устрою відбувається об'єктивно, тобто всупереч волі людей [285, с. 24].

У філософії історії Нового часу є декілька концепцій саморозгортання світу або світовпорядкування. Основоположником одного з них є Дж. Віко з його наукою про нації. Зі зверхності історичного буття він прагне вийти на рівень сутності, вловити постійний закон історичних змін - "... вічну ідеальну історію..., відповідно до якої протікають у часі всі останні Історії Націй в їх виникненні, русі вперед, стані, занепаді та кінці" [57].

Віко відзначає три типи епохи: релігійний, героїчний (або "поетичний") та громадянський. Кожна з цих епох має характер цілісної формації зі специфічною вдачею, правовідносинами, особливим авторитетом влади (легітимізацією), формою правління, засобом спілкування та мислення.

До найвідоміших сьогодні концепцій стадійного розвитку належать теорії "стадій росту" У. Ростоу, "індустріального суспільства" Р. Арона, Ж. Фурастьє, "суспільства керуючих" Д. Бернхема, "інтегрального суспільства" У. Бакінгема й ін. В основу цих теорій покладено концепцію "технологічного детермінізму", що розкриває безпосередні причинно-наслідкові зв'язки між процесами НТР і соціальними змінами. Теорії техніцизму розвиваються в руслі попередніх філософських традицій (Г. Ріккерт, М. Вебер, В. Зомбарт, О. Конт) і мають власну понятійну базу.

Іншу основу має формаційний підхід, так званий діалектико-матеріалістичний підхід до визначення алгоритму саморозгортання культурно-історичного процесу, засновниками якого є К. Маркс і Ф. Енгельс. Маркс вважав, що суспільство виникає тоді, коли в процесі виробництва матеріальних благ люди об' єднуються для спільної виробничої діяльності. Також він указував на те, що виробничі відносини, у своїй сукупності, утворять те, що називають суспільними відносинами, суспільством, при цьому утворять таке суспільство, яке перебуває на певному ступені історичного розвитку, суспільство зі своєрідним характером.

Відповідно до цієї концепції, вся історія поділяється на п' ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й комуністичну (соціалізм складає її першу

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни