В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 50

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Таким чином, у процесі прийняття нормативно-правових актів як різновиду політичних рішень в Україні розгляд одного або двох проектів призводить до ігнорування інших альтернатив. Дане явище закономірне, оскільки можливості людини або навіть групи людей обмежені.

Ще однією особливістю дії принципу альтернативності у процесі прийняття політичних рішень в Україні є те, що у процесі вибору альтернативи розвиток проблемної ситуації прогнозується в основному на етапі підготовки проекту та частково при аналізі проекту апаратом. Але після цих етапів до розгляду проекту на засіданні центрального органу влади, його затвердження і впровадження іноді може спливти багато часу, особливо при прийнятті законів. Ситуація змінюється, прийнятий закон не діє або діє не так, як передбачали законодавці. Для вирішення такого роду політико-управлінських завдань, як правило, використовуються прогнозні моделі виявлення коротко /або довгострокових наслідків політичних рішень за допомогою використання інформаційних технологій, зокрема "банків даних", геоінформаційних систем.

Головним наслідком загальної непідготовленості до розбудови держави з якісно новими характеристиками є характер перетворень, які відбувалися в Україні протягом перших десяти років незалежності. У концептуально-політологічному вимірі даний процес позначився тим, що підвалини нової політичної системи формувалися не на ґрунті національно-історичних традицій українського народу і об' єктивно наявних соціально-культурних і геополітичних характеристик, а на засадах радянських адміністративних підходів, переорієнтації суспільства на західні цінності. Така ситуація актуалізувала проблему альтернативної ідеології, яка б булазаснована на принципі ненасильницького демократичного узгодження існуючих ідеологій і забезпечувала умови їх співіснування та діалогу.

Конкретизуємо тенденції оптимізації української політичної системи з урахуванням механізму дії альтернативності

По-перше, оскільки українському суспільству притаманна наявність варіативних ідеологій, то своєрідна інтегративна ідеологія, що враховує альтернативність розвитку за різними схемами, могла б об' єднати різні регіони і верстви населення, різні політичні сили на основі фундаментально значущих цінностей. До таких цінностей відносимо: спільну батьківщину, соціальну справедливість, людську гідність.

По-друге, на сьогодні в Україні подолано один з головних пережитків тоталітаризму - наявність офіційно-державної, тобто нормативної, ідеології. Разом з тим, ряд вчених (О. Білорус, С. Вовканич, В. Воловик, В. Кремень, В. Ткаченко, М. Лук) звертають увагу на необхідність формування новаційної системи державотворення. Зокрема, В. Воловик: зазначає: "... ідеологія державотворення постає як сукупність теоретично обґрунтованих альтернативних ідей і поглядів, що виражають ставлення до існуючої системи державного устрою та її можливих змін, які сприйняті як правильні і потрібні співгромадянами конкретного суспільства, утвореними ними соціальними шарами і групами, що певною мірою беруть участь у практичній реалізації цих ідей і поглядів" [60, c. 25].

Конституційний принцип політичного плюралізму аж ніяк не суперечить існуванню у суспільстві консолідуючої національної ідеї, яку б сприйняло все населення, "бо ніхто в світі, - за словами С. Вовканича,-не відкидає її як визнаний духовно-ідеологічний феномен розвитку державності..." [58, с. 39].

По-третє, одна з актуальних проблем прояву принципу альтернативності у розбудові української державності - це проблема співвідношення національної ідеї та варіативних політичних ідеологій, які акцентують увагу на різних зрізах суспільного буття. Складність цього питання визначає ту непогодженість, що виникла серед вітчизняних суспільствознавців з приводу змісту української національної ідеї в умовах існування незалежної Української держави. Різні підходи в українській інтелектуальній думці до національної ідеї передбачають, в свою чергу, різне семантичне та ідеологічне наповнення цього поняття.

Змістове наповнення української національної ідеї в сучасних умовах категорично виключає:

можливість реставрації ряду архаїчних символів і консервативних поглядів,

перевагу вестернізованого лібералізму та культу безнаціональних цінностей.

З цього приводу, В. Цапф зазначає: "...у ХХІ ст. національні держави будуть домінувати як актори, а наднаціональні об' єднання їх не обезсилять,а консолідують" [305, c. 24].

Комуністична ідеологія, на жаль, прищепила всім українцям, у тому числі й національно орієнтованим верствам населення, думку про те, що в основі української ідеї обов' язково знаходиться націоналізм. Цей погляд дещо затримує процеси державотворення і націєтворення в Україні. Відповідно до принципу альтернативності, націоналістична ідеологія не є ні універсальною, ні всеохоплюючою. Більше того: націоналізм має враховувати сучасний суспільний поступ характеризується багатовекторністю соціальних процесів і явищ, що одночасно впливають на демократичність розвитку спільноти, її науково-технічний прогрес, зайнятість та соціально-економічний добробут людей, ефективність господарського механізму і гуманізм суспільних відносин, консолідацію нації та розширення її комунікації, побудову громадського суспільства тощо. Ідея націоналізму як ідеології актуалізується за часів виборювання національної свободи, обстоювання незалежності та суверенітету держави. Але після того, як свобода і незалежність реалізовані у політичних та конституційних формах, необхідно переходити до більш конкретних і практичних ідей.

Отже, в умовах суверенної Української держави, постає завдання змістового оновлення національної ідеї, вироблення нових альтернативних моделей політичного розвитку. У цьому процесі слід, враховувати традиції та менталітет народу, збагачуватися прогресивними надбаннями, виробленими в межах інших цивілізацій. Великі надії покладаються на інтелектуальну творчість еліт, які покликані сформувати основні засади цієї ідеї.

Теоретичне обґрунтування проблеми оптимізації політичної системи України у процесі пошуку альтернативного розвитку потрібне, перш за все, для того щоб з'ясувати, чи є потреба трансформації української нації у політичну та історичну дієздатну цілісність. Для цього потрібна наявність політичних альтернатив, що комплексно передбачають та прогнозують оптимальні напрями діяльності формування норм і цінностей, які об' єднуватимуть суспільство.

Модернізаційні процеси мають відбуватися у магістральному русі загальносвітових цивілізаційних процесів. Водночас вони допустимі лише в певних межах, визначених історичним досвідом кожного окремого народу. Дилема "Схід - Захід" постійно виявляє себе як вектор конструктивної напруженості в багатовіковій історії України. Особливо наочно ця дилема постала у системі альтернативного вибору ідеології західного лібералізму або євразійської соборності у суспільно-політичній думці. За цим вибором простежується і досить рельєфна історична ретроспектива, і чіткі контури ймовірного цивілізаційного синтезу "Схід -Захід" у контексті культурно-політичної парадигми. Українське суспільствознавство  може   стати   одним  із  центрів  створення новоїальтернативної парадигми пізнання процесу державотворення. Україна знаходиться на геополітичному перехресті, де перетинаються західні та східні, північні та південні наукові підходи, школи, системи поглядів. Українське наукове співтовариство здатне продуктивно поєднати дві альтернативні наукові традиції - західну й східну.

Розпад СРСР і проголошення державної незалежності стали об' єктивною історичною можливістю для України визначити альтернативні шляхи самостійного державного розвитку, а отже, і цілком визначені моделі культури і цивілізації.

Захід і Схід як два основні типи культури і цивілізації постійно взаємодіють, і вся історія людства є яскравою запорукою цьому. У такій взаємодії з' являються своєрідні гібридні суспільства, що характеризуються наявністю техногенної культури на традиційному ґрунті. Саме таким типом суспільства є Україна. Таким чином, географічне розташування України між Європою і Азією дає більше шансів знайти золоту середину між альтернативними варіантами техногенної західної цивілізації з її приматом особистості та архаїчними консервативними концептами колективного, яка притаманна Сходу. Синтез політичних альтернатив передбачає збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього.

Україна, звичайно, прагне чітко визначитися у новому геополітичному оточенні, реінтегруватися до Європи, увійти до світових структур на підставі інтенсивного зростання міжнародної конкурентоспроможності за рахунок випереджаючого внутрішнього розвитку інноваційного типу. В основі останнього міститься інтелектуальний потенціал нації і працелюбність народу, який пізнав ціну праці. Українська держава повинна досягти рівня європейської політичної культури. Перетворення України на європейську країну - це завдання не зовнішньої, а внутрішньої політики.

Як сьогодні, так і в найближчому майбутньому неможливо довести, навіть з допомогою наукових методів, що саме така, а не інша форма суспільного устрою є єдино можливою і прийнятною в певний історичний час. Посилання на економічний розвиток, історичні традиції, національну і культурну своєрідність народу тут не є доцільними, оскільки не існує жорстокої детермінації реальних форм суспільного життя різними соціальними структурами. Об' єктивна реальність виявляється надзвичайно різноманітною і формується за різними моделями, вибір яких не завжди може здійснюватися людьми, які професійно займаються політикою.

Отже, щоб ставити серйозно і принципово проблему якісного і оптимального соціально-політичного реформування, яке б ґрунтувалося на фундаментальних історико-культурних, соціально-етнічних, геополітичних реаліях і цінностях українського народу, а не на сьогоденних політичних мотивах та зручностях, слід реалізувати систему визначених заходів. Їхнім змістом має бути забезпечення у державі мінімальних умов демократії, інституціоналізація здорового політичного розмежування в суспільстві, істворення на їхній основі відповідального, незалежного і концептуального уряду, який орієнтувався б на більш-менш стабільну парламентську більшість. Головним завданням цієї стратегії на сьогодні залишається закладення підвалин громадянського суспільства шляхом активізації енергії громадян у напрямі вироблення навичок соціально-політичного самозахисту від будь-якого державно-адміністративного чи корпоративного свавілля.

Усі суспільні перетворення в Україні, об' єктивно пов' язані з великим труднощами та соціальними витратами. Будь-який злам економічної рутини та політичної кон' юнктури, порушуючи узвичаєний ритм та уклад особистого та громадського життя людини, неминуче створює у трансформаційному суспільстві ситуації соціальної напруженості, яка тим вища, чим сильніше і ширше поле перетворень. Тому одна з основних цілей українських реформ полягає у тому, щоб задіяти усі важелі для розбудови громадянського суспільства. Адже саме у процесі усвідомлення змісту реалізації демократії західного зразка в Україні виникла ця теоретико-практична проблема. Окрім того, перспектива європейської інтеграції для України - це аж ніяк не риторичне питання. Інститут громадянства виник і дістав політико-правове визнання лише у буржуазну епоху під впливом утвердження прав людини і необхідності їхнього захисту. У сучасних умовах термін "громадянське суспільство" набув особливого змісту як певний тип суспільства, як зліпок його соціально-економічної, політичної та правової природи або критерій розвиненості соціуму у певну історичну епоху.

Таким чином, для конкретизації проблеми якісного та оптимального соціально-політичного реформування, яке б ґрунтувалося на фундаментальних історико-культурних, соціально-етнічних, геополітичних реаліях і цінностях українського народу, слід здійснити набір послідовних заходів. Їхнім змістом має бути забезпечення в державі мінімальних умов демократії, інституціоналізація здорового політичного розмежування в суспільстві, і створення на їхній основі відповідального, незалежного і концептуального уряду, який орієнтувався б на більш - менш стабільну парламентську більшість. Головним завданням цієї стратегії залишається закладення підвалин громадянського суспільства шляхом активізації енергії громадян у напрямку вироблення навичок соціально-політичного самозахисту від будь-якого державно-адміністративного чи корпоративного свавілля.

На механізм функціонування принципу альтернативності у процесі модернізації української політичної системи значно впливають політичні та соціокультурні чинники історичного розвитку України. Передусім це пострадянське минуле: зіткнення та конфлікти у визначенні генерального напряму розвитку країни. Хоча останні вибори та парламентські події свідчать про домінування загальноєвропейського шляху розвитку. Іншимструктурним тиском є трансформаційні процеси: стратифікаційне розшарування населення, приватизаційні моменти, енерго-продовольчі проблеми, ринок робочої сили, безробіття, антагонізми й протистояння (видимі й латентні). Слід враховувати територіально-демографічну ситуацію, а саме - відмінності в поглядах на напрям державної політики між сходом і заходом, специфіку Кримської автономії. Не менш важливим структурним тиском є соціально-економічні та політичні взаємовідносини з Росією. Актуальними питаннями залишаються питання мовно-культурного, економічного характеру та військової безпеки.

Цілеспрямоване здійснення соціально-політичних перетворень на сучасному етапі модернізації України передбачає глибоке вивчення історичного процесу в умовах попередніх трансформацій з акцентуванням на таких питаннях: конструктивної чи деструктивної ролі свідомості та волі людей, різноманітних культурних, ментальних чинників; специфіки розвитку українського соціуму як особливого суб'єкта історії; ступеня впливу геополітичних та інституціональних особливостей певних історичних періодів; намагань подолання стихійності розвитку, встановлення контролю над суспільним життям; рівня розвитку самосвідомості, якості та змістовного наповнення витвореного історичною пам'яттю, колективною свідомістю ідеалу досконалого суспільства.

Модернізація України має багатовекторне спрямування і вміщує: державотворчий вектор руху з нульової відмітки (йдеться про

відсутність до початку 90-х років повноцінної державності сучасного

типу);

суспільно-орієнтований, націлений на всебічно-відображене використання світового модернізаційного досвіду вдосконалення суспільства;

соціокультурний, що передбачає пошуки власного шляху соціального розвитку на основі збереження традиційних цінностей та вибору найбільш прийнятних для даної модернізаційної моделі елементів існуючих у сучасному світі структур, систем і цінностей [236, C. 411-412].

Ідейно-політичний плюралізм, який склався за останні роки в українському суспільстві, де співіснують інколи діаметрально протилежні за своїм світобаченням і спрямованістю системи, є показником того, що воно поступово трансформується із тоталітарного суспільства у демократичне. Тому одна з основних цілей українських реформ полягає у врахуванні усіх альтернативних варіантів для розбудови громадянського суспільства.

На початку XXI ст. Україна одержала шанс не лише відійти від традиційності у розумінні відставання від магістрального шляху цивілізаційного розвитку, а й відшукати власне місце у межах постсучасного суспільства, основні параметри якого сформувалися в розвинених країнах світу.У даному контексті здійснений теоретичний аналіз основ принципу альтернативності як методологічного компоненту політичного прогнозування є чинником, який обумовлює та детермінує подальші практичні дослідження у проблемах модернізації Української політичної системи.

Таким чином, змістовим альтернативним полем політики - є сукупність її цілей та засобів, завдань, інтересів та проблем, що вимагають адекватного аналізу та вирішення на світовому, регіональному та національному рівнях. Політична альтернатива виступає як система варіантів наукового перетворення політичної та соціальної систем.

Визначальними складовими, які формують зміст принципу альтернативності, є: націленість логічного аналізу і кінцевий результат дослідження та їх реалізація; використання досвіду проведених досліджень, інформації, матеріалу, які стосуються проблеми; обґрунтування всіх елементів та процедур дослідження; гнучкість висновків, які допускають можливість уточнення позицій.

До провідних методологічних презумпцій принципу альтернативності належать: невизначеність майбутнього, що відповідає новій науковій картині світу, яка пов' язана з критикою класичного детермінізму та відкриттям стохастичних процесів; біфуркація - подвоєння протікання тих або інших процесів, що досягли визначеної критичної величини, після якої однозначна залежність між минулим та майбутнім станом системи втрачається; дискретність простору-часу, що означає, що у точках біфуркації створюються передумови якісно нових станів, які прогнозують якісно нове майбутнє. Це передбачає те, що механічні екстраполяції наявних тенденцій є некоректними і не можуть слугувати базисом для довготривалих прогнозів.

Основне завдання практичної реалізації принципу альтернативності полягає у відокремленні здійсненних варіантів розвитку від варіантів, які за умов, що склалися і передбачалися, не можуть бути реалізовані. Такий підхід припускає розрізнення окремих альтернатив за вірогідністю їх практичної реалізації. Акцентуємо на те, що кожній альтернативі розвитку політичного процесу відповідає особлива сукупність проблем, які потрібно враховувати у процесі прогнозування.

До визначальних функцій принципу альтернативності належать: пошук та обґрунтування тих варіантів розвитку, які не можуть бути реалізованими; відмежованість здійснених варіантів від уточнених; аналіззв'язку між модернізацією конкретної політичної системи і міжнародним політичним розвитком.

Форми прояву принципу альтернативності класифікуються за декількома параметрами: за морфологічною досконалістю; за траєкторією векторів розвитку у точці біфуркації; залежно від соціальних силових полів тригера; за соціокультурним підходом; за технологією побудови та типом прогнозної задачі.

Формою існування принципу альтернативності як аксіологічної та онтологічної категорії є внутрішня організація впорядкованої взаємодії учасників політичного процесу у певних просторово-часових вимірах, що функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію регулюючої та регульованої підсистем. Результативність, ефективність і якість прояву принципу альтернативності у процесі політичної реформації досягається за умови дотримання певної послідовності дій, як теоретичного характеру, так і практичної реалізації. Для цього необхідним є структурування етапності здійснення окремих операцій, пов'язаних зі збиранням, зберіганням, обробкою, аналізом інформації та забезпеченням нею складових підрозділів політичного процесу.

До числа найважливіших теоретичних складових принципу альтернативності належать: абсолютний пріоритет кінцевої (глобальної) мети; інтегральний підхід до розгляду системи як цілого і як сукупності частин (елементів); розгляд будь-якої частини спільно з її зв'язками, оточенням; виділення модулів у системі і розгляд останньої як сукупності варіативних модулів; введення ієрархії елементів та / або їх ранжування; можлива змінюваність системи, здатність до розвитку, розширення, накопичення інформації; поєднання у застосовуваних рішеннях та управлінні централізації та децентралізації; урахування можливості невизначеностей і випадковостей у системі.

Центральною процедурою у принципі альтернативності є побудова узагальненої моделі, що відображає всі чинники і зв' язки реальної політичної ситуації, які можуть проявитися у процесі здійснення рішення. Отримана модель досліджується з метою висвітлення близькості результату тієї чи іншої з альтернативних дій до бажаного, порівняльних затрат ресурсів щодо кожного з варіантів, ступеня чутливості системи до різних зовнішніх впливів.

Складові принципу альтернативності мають високий ступінь загальності, тобто відображають відношення, що значною мірою абстраговані від конкретного змісту прикладних проблем. Для будь-якої конкретної системи дані категорії мають бути локалізовані та інтерпретовані відповідно до умов їх застосування.

Політична альтернатива формує моделі, ідеальні зразки, на основі яких коректується і закладається політичний курс, визначаються сили економічного   розвитку   держави.    Розробка   альтернативної моделівідбувається за визначеним алгоритмом:

пропедевтичний - уявлення об'єкту як системи, характеристика прогнозного фону; розробка принципів оптимізації подальшого опису об'єкту; проведення уявного зіставлення досліджуваного явища зі схожими явищами, з метою виявлення аналогій;

визначення обмежень, що впливають на прийняття рішення, їх аналітична оцінка та прогнозування можливих наслідків;

виявлення та структурування реалістичних альтернатив розв' язання проблеми;

оцінка альтернатив з визначенням їхніх переваг, недоліків і можливих наслідків (для зіставлення рішень використовують стандарти (якісні і кількісні критерії прийняття рішень);

вибір альтернатив на основі їх виваженості та оцінки на засадах вичерпної раціональності (вичерпна раціональність - це стиль визначення політики, що базується на науковій оцінці альтернативних дій і забезпечує максимальну соціальну користь; передбачає процедуру проведення всебічного аналізу проблеми від точки біфуркації).

Технологія реалізації політичної альтернативи передбачає виконання послідовних процедур:

діагностичне цілепокладання: діагноз; формування "дерева цілей" і кінцевої мети, що закладається; стратегія дії; конкретні завдання;

затвердження рішення: виявлення проблемної ситуації - моделювання варіантів дії - прогнозне проектування моделі - вибір оптимального варіанту - прийняття рішення;

організація соціальної дії: розподіл завдань між виконавцями; правове, кадрове; ідеологічне забезпечення; координація і регулювання процесу виконання; контроль;

аналіз результатів: зіставлення запланованих і досягнутих результатів; виявлення нових проблемних ситуацій; початкове формування нової мети ("дерева цілей").

Специфіка соціально-політичного розвитку України полягає: у домінуванні як основного суб'єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки; у залежності суспільної системи від інших національних традицій, ментальності та конкретних потреб українського суспільства, морально-культурних цінностей, ідеологічних схем тощо.

Визначальний вплив на генезис політичної системи України здійснює синдромом модернізації як суперечність між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.

У контексті означеної проблеми важливими для українського суспільства є пошук ефективних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для даної національної політичної культури, цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. У

430даному контексті слід уважно поставитись до альтернатив формування політичного режиму, зорієнтованого на витворення стилю соціально-політичного життя, відповідного запитам і внутрішнім потребам українського суспільства.

У процесі модернізації політичної системи України доцільним є співіснування декількох типів політичних альтернатив:

песимістичний, такий, що характеризується загостренням політичного протиборства, руйнуванням єдиного економічного і соціального простору, скороченням і якісним погіршенням наукового, культурного потенціалу і т. д., що стане джерелом потрясінь і нестійкого розвитку як для самої України, так і всієї світової спільноти;

трансформаційний, орієнтований на стандарти та ідеали споживчого суспільства, з можливою дезинтеграцією країни і несвоєчасним відтворенням соціально-економічних, політичних та інших технологій провідних країн Заходу; тим самим Україна приречена на інтеграцію у цивілізаційний процес в другому і третьому ешелоні, втративши статус провідної держави;

оптимістичний, пов'язаний з реалізацією політики стабільного і стійкого розвитку, провідної ролі держави і центристських політичних сил, на основі багатоукладної соціально орієнтованої економіки.

Траєкторія розвитку українського суспільства перебуває у межах вказаних сценаріїв і багато в чому залежить від моделі політичної модернізації, вибраної сучасними політологами і політиками.

До специфічних особливостей прояву принципу альтернативності у модернізації української державної системи відносимо: співіснування різних альтернативних ідеалів та стереотипів мислення, що зумовлено соціокультурним та історичним розвитком держави; аксіологічний дискурс, тобто проблемність визначення альтернативної ідеологічної системи, що здатна виконати функцію інтеграції суспільства, поза врахуванням домінуючих у масовій свідомості цінностей; необхідність реалізації комплексного інтегративного підходу до проблеми вибору та структурування альтернативних демократичних інститутів і відносин в Україні; геополітичний аспект (альтернативи політичної модернізації в умовах історичних та етнокультурних регіонів України); особливості перехідної політичної системи України.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни