В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 7

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Водночас В. Коцюбинський [125], розглядаючи концепцію привласнення, визначає її зміст як "творчий процес, об' єктивацію суб' єктивності, прагнення індивідів до самоствердження, самореалізації, самовизначення, опредметнення" і продовжує "то муки творчості, ініціативність, підприємливість, причетність до творення нової соціальної реальності, вдосконалення існуючих зв' язків і відносин між людьми" [125, c. 38]. При цьому термін "приватизація" не є синонімом терміна "привласнення".

Іншим видом віддзеркалення саморуху соціального світу, що може додати світла в цьому випадку, є, на нашу думку, зміна наукових парадигм. Наука не спрямована на відкриття чогось принципово нового. Але це нове все-таки неминуче виникає. Наукове відкриття - не одиничний акт, а процес, що включає й виявлення нового, й усвідомлення того, що отриманий результат - це дійсно нове. На одному з етапів розвитку науки неминуче відбувається розбіжність спостережень із передбаченнями, виникає "аномалія". І коли таких аномалій нагромаджується достатня кількість, плин науки припиняється, настає криза, яка, звичайно, спричинює створення нової теорії. На прикладі систем Птоломея й Коперніка, кисневої теорії горіння й теорії відносності Т. Кун показує, яким чином попередня теорія припиняє адекватно пояснювати нагромаджені факти, як виникає нова теорія й відбувається зміна парадигми [131].

Багато сучасних дослідників акцентують увагу на можливості примирити ідею традиції з ідеями розвитку, вдосконалення. Закладаючи в історико-культурний ґрунт свою сутність, традиції підлягають змінам росту, розвитку, зберігаючи цю сутність, але змінюючи відповідно до історичних умов форми її прояву. Прикладом може слугувати відомий розподіл К. Леві-Строса культур на "холодні" (що обмежуються відтворенням себе) та "гарячі" (що розвиваються). Більшість вчених XX сторіччя називають як "холодні", так і "гарячі" культури, а також різноманітні внутрішні тенденції, з яких сплітається становлення цих культур, - "традиціями".

Традиції зазвичай асоціюються зі специфічними стереотипами поведінки, характерними для специфічних етнічних та регіональних утворень, народів та народностей, хоча окремі дослідження звертаються до загальних традицій сучасної цивілізації глобального рівня.

Сьогодні й процес глобалізації можна розглядати як специфічний механізм саморозгортання соціального світу, оскільки відбувається глибока структурна перебудова його морфологічної основи.Підсумовуючи вищезазначені методологічні підходи до вивчення алгоритму саморозгортання соціального світу, що зафіксовані в наявній філософсько-науковій літературі, приходимо до таких висновків:

- по-перше, проаналізований матеріал за своїм змістом прямо вказує на те, що численні спроби вирішення проблеми відтворення процесу саморозгортання соціального світу за походженням є індуктивними, тобто виходять із практики родового життя людей, у той час як узагальнити таке різноманіття можливо тільки шляхом використання дедуктивного методу;

- по-друге, жоден із проаналізованих у цьому підрозділі методологічних підходів не може бути взятий нами за вичерпну основу побудови алгоритму саморозгортання соціального світу, оскільки вони не виходять за межі свого горизонту, а провідна гіпотеза цього дослідження вимагає, як відомо, охопити три рівні саморуху універсуму;

- по-третє, кожен із розглянутих нами методологічних підходів має щось таке "своє", "неповторне", що потребує врахування в алгоритму саморозгортання соціального світу, оскільки містить в собі позитивне зерно;

- по-четверте, є сенс основопокладаючу субстанцію, що лежить в основі кругообігу соціального світу, пов'язати з інформацією, що циркулює в Космосі й живить родове життя людей, оскільки саме вона має відносно самостійне й незалежне від людини існування, а кожне нове покоління людей, що вступає в життя, знаходить сукупність знань, а збагативши її, відходить у небуття;

- по-п'яте, ми розглянули спроби відтворення саморозгортання соціального світу, що пов' язується дослідниками із процесом відчуження, зміною формацій і цивілізацій, оновленням традицій, зміною наукових парадигм, нарешті - із глобалізацією;

- по-шосте, є потреба виходити в подальшому з того, що алгоритм саморозгортання соціального світу ґрунтується на інформації, а особистість людини та її колективні утворення виконують лише роль виробників нових смислів і транспортують семантичний матеріал із мікрорівня на макрорівень;

- по-сьоме, ми дійшли висновку, що для розбудови алгоритму саморозгортання соціального світу найважливішим є обґрунтування принципів для аналітичної роботи й проектування соціальних систем, а також принципів їх самовідтворення у процесі повсякденної життєдіяльності.

Далі є сенс розглянути форму буття ноогонічного, тобто породженого розумом особистості людини світу як цілісності, що сама себе породжує, підтримує, відтворює і розвиває.1.4. Соціальний організм - організаційна форма існування соціального світу

У дослідженні організменої форми існування соціального світу ми виходимо з декількох передумов, що обгрунтовані нами у попередніх працях. Перша передумова створення дискурсного простору організменої ідеї полягає в тому, що обгрунтовується гіпотеза про те, що соціальний світ є породженням атрибутивних властивостей людини.

При цьому слід зважити на ту обставину, що соціальне явище детермінується двома чинниками: підставою та умовами. Отже, на певному рівні організації Всесвіту в результаті природного добору відбувається "виокремлення" органічного виду - людини, яка стає вихідним пунктом нової, а саме - соціальної фази руху універсуму. У такій якості людина, як і належить підставі, невичерпна. Але істота, що володіє можливістю перетворювати всі умови свого виникнення на засіб власного розвитку, стає самопороджуваною і суб'єктом процесу власного породження. Цим пояснюється унікальність людини на планетарному рівні як підстави соціального світу [26].

Таким чином, відношення субстанції як підстави світу до самої себе у формі сутнісного результату його розвитку являє собою універсальне відношення самої дійсності, суб'єктом якого стає рід мислячих індивідів. Але тоді і квантовий вакуум, що є втіленням тілесності, і сутність індивідів - полюси даного субстанціонального відношення. Воно не тільки необхідна умова буття роду, але також і закон його саморозвитку, внаслідок чого постає як універсальне: без зумовленості ним неможливе буття індивідів як мислячих істот. Образно кажучи, поза цим відношенням вони- ніщо, а в його рамках - усе. Тому існувати як мислячі індивіди - значить "містити в собі" загальне відношення, бути суб'єктом універсального "поля". У силу чого не рід сам по собі є дійсне ціле, але в єдності з космологічним процесом свого становлення, в діалектичному зв'язку з загальною структурою еволюції Всесвіту і його квантовою підставою. Будучи конкретно-тілесними об'єктами, мислячі суб'єкти відтворюють у собі внутрішню суперечливість субстанціонального відношення. У цьому смислі рід містить "космічний код", який нам ще належить розшифрувати.

Діалектичне "перетворення" умови на зумовлене, причини - в наслідок, загального - в особливе, підстави - в результат є загальним законом формування цілісних систем - від космологічних до соціальних. Відповідно до нього і відбувається перетворення сукупності біологічних об'єктів і форм їхньої взаємодії у відносно замкнутий світ соціальної дійсності, що безперервно розвивається. Причому, в реальному процесі розвитку загальне підносить всю масу попереднього змісту і не тільки нічого не втрачає від діалектичного руху вперед, не тільки нічого незалишає позаду себе, але несе з собою все придбане і збагачується і загустіває всередині себе" [80, с. 306-307]. Якщо виходити з робіт В. Вернадського, П'єра Тейяра де Шардена, Е. Леруа, то за підставу соціального світу треба взяти біот живої речовини. Таким чином, можна вважати, що жива речовина є джерелом, яке породжує другу природу. Для цього жива речовина володіє необхідними атрибутивними якостями. Ми маємо на увазі її повсюдну і невпинну активність. В історії філософії активність субстанції і її проявів визначається як "життєвість", "імпульс до руху" (Гегель); "діяльна сторона", "діяльне співвідношення" між полюсами діалектичного протиріччя, як "енергійна, напружена форма, що спонукає до розв' язання це протиріччя" (Маркс); "відштовхування", "активність функціонування", "самостійна сила реакції" (Енгельс); "рушійна сила" (Ленін). Однак, виходячи з однієї лише активності живої речовини як атрибутивної якості, підстави мало для того, щоб виник соціальний світ. Необхідно, щоб поряд з цим проявилась повною мірою інша його фундаментальна якість - розумність. У зв'язку з цим плідною виявилась гіпотеза, згідно з якою підставою ноосфери є розумна жива речовина, яка має містити в собі соціальність в потенційній формі. Бо засноване, а в даному випадку йдеться саме про об'єктивований соціальний світ, є лише те, що покинуло свою підставу і розгорнулося в бутті. Тоді підставу слід розглядати як суб'єктивований соціальний світ, який існує в структурі живої речовини в потенційній формі.

При цьому особистість- це системна якість людського організму, провідною функцією якої є включення людини в соціальний світ. Оскільки особистість є специфічне поле, то й підключатись вона може тільки до такого ж поля або полів. Такі поля можуть виникати в будь-якому куточку Всесвіту. Це означає, що польова або соціальна форма життя повинна володіти універсальністю. Силове поле особистості набуває, як відомо, морфологічного оформлення і стало функціонує в структурі людського організму поряд з фізичним тілом як відносно самостійне ціле. Потенційний соціальний світ завжди неповторимий і завжди є результатом активного внутрішнього життя людини, яка продукує ідею оптимального облаштування соціального світу для себе та інших. При цьому, як писав Г. Гегель: "Мислення як суб'єктивне лише спостерігає цей розвиток ідеї як власну діяльність її розуму, нічого зі свого боку до нього не додаючи. Розглядати будь-що розумно означає не привносити ззовні розум в цей предмет, обробляючи його таким чином, але бачити предмет для себе розумним; тут дух у своїй свободі, вища вершина самосвідомого розуму, повідомляє собі дійсність і породжує себе як існуючий світ" [91, c. 17-18; 136, c. 362-380].

У ході цього міркування про життя і народжується унікальний соціальний світ в єдиному і неповторимому виконанні. Тут доречно нагадати слова Г. Сковороди про те, що людина повинна "прозріти в тілісвоєму вічність, яка таїться... мов іскру... Ся іскра інші світи" [238, с. 148]. Раз виникнувши, потенційний соціальний світ людини існує вже відносно самостійно протягом, як правило, всього її життя. Причому, особистість його ретельно оберігає, оскільки, за словами Г. Гегеля, "природі ж духу ще в більш високому смислі, ніж характеру живого взагалі, властиво скоріше не приймати в собі іншого первісного, інакше кажучи, не припускати в собі продовження будь-якої причини, а переривати і перетворювати її" [78].

На породження умов як чинника детермінацїї соціального світу, теж важливо звернути увагу, оскільки вони можуть бути, як мінімум, двох видів первинні і вторинні. Оскільки людина є біологічна цілісність, то до первинних умов слід віднести все те, що пов'язане з організацією і протіканням біологічних процесів. Звідси прямо випливає авторитет марксистського постулата про первинність матеріального світу для породження соціального світу, оскільки справді, для того, щоб діяти, людина повинна мати можливість пити, їсти, спати, дихати і так далі, тобто задовольняти свої первинні витальні потреби. До них же слід віднести розум людини, що з'єднує воєдино світовий і індивідуальний розум. Завдяки йому, людина обнаявлює зміст духовного світу. Останнє відбувається, щоправда, лише в період зрілості дійсності, коли "ідеальне виступає поряд з реальним і будує для себе в образі інтелектуального царства той же світ, осягнутий у своїй субстанції" [92, c. 18-35]. Таким чином, підстава має "свій" орган обнаявлення потенційного соціального світу. Біологічне життя людини є не просто процес опосередкування діалектичної взаємодії матеріального і духовного світів, а є продукуванням специфічного вигляду енергії, з якої формується друга природа.

До вторинних умов породження соціального світу відносяться параметри космічного середовища як детермінанти на цей раз вже біологічної форми існування людини. Нагадаємо, що в якій би конкретній формі не існувала людина у Всесвіті, її найбільш загальні закономірності і властивості будуть залишатися тими ж в силу субстанціональної єдності світу. Це безпосередньо випливає з органічної єдності людського організму з універсумом. Для цього достатньо показати його квантову природу і спроможність підтримувати стійкий, а точніше, природний зв'язок з мікро -і мегарівнями.

Таким чином, людська особистість постає перед нами як абсолютна підстава соціального світу, в якому сутність соціального передусім подана як підстава взагалі для підстави; точніше говорячи, людська особистість визначає себе як соціальну форму і соціальну матерію і повідомляє собі соціальний зміст.

Другою передумовою на якій формується дискурс організменного устрою соціальних систем є визнання того, що соціальний світ, має квантову-хвильову природу, що обумовлюється субстанцією Всесвіту. При цьому вихід у обгрунтуванні специфіки природи соціального світу ми

33знайшли з боку джерела продукування соціального явища, тобто з боку атрибутивних властивостей живого людського організму. Бо саме людина являє собою, говорячи гегелівською мовою, "якісну вузлуватість" об'єктивного світу, стійко, закономірним чином пов'язаних феноменологічного, ноуменологічного і соціального світів в цілісну єдність. Природа її відповідає всім трьом реальностям. Таке наше бачення сутності ланки опосередкування. При цьому нагадаємо, що "річ є сила, що може бути породжена тільки іншою силою. Отже, для того щоб пояснити соціальні факти, потрібно знайти енергії, здатні виробити їх" - справедливо писав Е. Дюркгейм [111].

Тут же ми маємо зворотний випадок, коли є енергія, а треба пояснити річ і нічого, що під нею мається на увазі соціальний світ як цілісність. Інакше кажучи, ми повинні філософськими засобами розрубати цей енергетичний Гордієв вузол на структурні частини і представити докази своєї версії природи соціального світу. Наш методологічний прийом їхнього розмежування грунтувався на фундаментальних закономірностях саморуху універсуму.

І ми довели гіпотезу про те, що критерієм розподілу названих вище процесів життєдіяльності людини є вектори переміщення вхідної субстанції. Їх таких всього два. Один, умовно, в горизонтальній площині, а інший в вертикальній, знов таки умовно. У горизонтальній іде процес взаємодії матеріального та духовного початків Всесвіту, а у вертикальній здійснюється переміщення універсуму між мікро -, макро - та мегарівнями.

При цьому слід виходити з того, що даний енергетичний вузол з'явився в структурі людського організму на стадії опосередкування, яка сформувалася в результаті діалектичної взаємодії психофізичного і психологічного. Теоретичний аналіз довів, що у явищі "інтелектуальне" знімаються всі протиріччя згаданої вище "якісної вузлуватості". Нагадаймо, що ми тут маємо справу не з самим соціальним світом, а з особливим типом енергії, з якої він виникає. У зв'язку з цим ми тут були змушені розглянути рух сутності поняття "інтелектуальне" як деякого самостійного цілого. При цьому ми довели, що під сутністю інтелектуального слід розуміти оригінальну форму універсуму, що суб'єктивована в живій речовині і тому протистоїть йому як істотна.

За змістом інтелектуальне являє собою нову якість, що виникає на основі органічного синтезу фізичного і духовного Всесвітів. До такого висновку нас підвело дихотомічне бачення підстави світу. Їхній функціональний стан ми будемо розглядати як ентелехію. Це не суперечить тому смислу поняття "ентелехія", який в нього вкладали основоположники філософії, скажімо, Арістотель та інші.

Необхідно зазначити, що вказаний момент є переходом сутності "інтелектуального" в своє існування у вигляді рефлексивності людини, що є винятково важливим і делікатним моментом для усього наступного

36аналізу проблеми соціального світу. Отже, інтелект виявляє себе в нашому світі завдяки ентелехії, оскільки, як писав Г. Гегель, "виявляти себе - от її власна діяльність " [78; 257].

Одночасно ми визнали плідною гіпотезу про те, що енергія і є тим проміжним продуктом, в якому зустрічаються матеріальне і духовне в структурі людини. Але ця енергія не нескінченна. Вона квантирована смислами, тобто має інформаційне походження. У світлі цієї гіпотези нам представляється дуже важливим твердження М. Сєтрова про те, що "зрозуміти сутність інформації не можна, не розглянувши її як особливу форму енергетичних процесів". Про це ж свідчить і функціонально-енергетична теорія інформації, що розвивається "Опис інформаційних механізмів різного рівня, пише М. Сєтров, свідчить про те, що інформація, передусім, має енергетичний і функціональний характер" [234].

При цьому підкреслимо ще одну думку. Суть її в тому, що власне людським є процес опосередкування, що є ніщо інше, як психофізіологічне або просто психічне життя. Воно, опосередкування, проходить в біологічному організмі як взаємодія психофізичного і психологічного компонентів [163, c. 83-94]. Психологи добре знають, що психофізичний компонент пов'язаний з почуттями людини, а психологічний зі смислами. Імпульси ініціюються або "рефлексом мети" (інстинктом), або "критерієм волі" (свідомістю). Названий вище процес взаємодії психофізичного і психологічного в людському організмі досить повно описує М. Амосов [9].

При цьому відомо, що перехід енергії із структурного стану в фенотипічну, супроводжується викидами енергії в зовнішнє середовище, а з фенотипічної в структурну забирає енергію ззовні. Ось як про це пише Р. Абдєєв: "Інформаційні процеси неможливі без витрати енергії. Цей факт був зайвий раз підтверджений при рішенні відомої задачі з демоном Максвелла. Щоб написати книгу або зафіксувати інформацію у вигляді креслення, необхідно витратити певну енергію. Відповідно і в живій природі запис, наприклад, генетичної інформації зовсім не обходиться даром" [3, c. 463-477]. Навіть знаходячись у стані фізичного спокою, людина витрачає близько 2000 ккал за добу, і ця теплота є "платою" за інформаційні процеси в організмі.

Але не всяка жива речовина здатна освоювати фенотипічну інформацію. До цього воно повинне підійти в процесі висхідного еволюційного розвитку. І в науці вже є версія про те, що "на якомусь етапі, коли у живої речовини з'являється 15-20 мільярдів нейронів, біологічний процес розвитку змінюється розвитком не біологічним" [132, c. 8]. Так біоценоз замінюється на антропогенез. І у живої речовини з'являються цілком нові якості, оскільки у кожного нейрона є поле, всі вони пов'язані, організовані провідниками. Це комп'ютер провідників. Так виникає польова форма живої речовини. Вона може засвоювати інформацію ззовні, визначати її, адаптувати, відтворювати, розмножувати. Польова формаживої речовини не має механічних кордонів. "Вона може сидіти в білково-нуклеїновому житті, а може і вийти з неї", пише В. Казначєєв [132, c. 8].

Момент появи ідеї польової форми у структурі людини є принциповим переходом до пояснення власне природи соціального світу. Бо тут ми маємо справу з поясненням якісного стрибка в еволюції живої речовини, що раптом стала розумною живою речовиною. На це пішло, навіть за найжорсткішими підрахунками, всього-навсього менш однієї чверті відсотки еволюційного часу!

Отже, важко переоцінити даний момент. Це є вершина обгрунтування природи соціального світу. Ми знайшли, нарешті, рух і матеріал, що виводять живу речовину за його межі і перетворюють його в розумну живу речовину. Остання якраз і набуває специфічної атрибутивної якості суб'єктивізувати першу природу і породжувати соціальний світ. Це слабкі електромагнітні імпульси, що утворюють силові поля. Легітимність цього центрального теоретичного положення про природу інтелектуального в бутті ми підтверджуємо результатами багатолітніх досліджень, отриманих в лабораторії біофізики Інституту клінічної і експериментальної медицини СВ АМН СРСР. Так, В. Казначєєв стверджує: "Багато "років, вивчаючи надслабке випромінювання в клітинах і тканинах людини, ми дійшли до висновку, що клітини культури тканини випромінюють кванти електромагнітного поля. Можна припускати, що для клітини випромінювання є необхідний прояв її життєдіяльності, тобто йдеться про своєрідні електромагнітні поля. Вони для самої клітини є внутрішньою системою передачі інформації, без якої життя клітини неможливе. Таке припущення було висловлене не раз. Очевидно, це універсальна закономірність розповсюдження живої речовини в космосі" [132, c. 28].

Жива речовина, а тим більш, розумна, вступаючи в контакт із зовнішнім, а точніше космічним середовищем, може одержувати з нього різноманітні продукти, серед яких, в першу чергу, слід назвати пронизуючий потік протонів - основного "будівельного" матеріалу Всесвіту. Воно стає активним, збирає і розподіляє в біосфері отриману в формі випромінювання енергію, перетворюючи її кінець кінцем у земному середовищі у вільну енергію, здатну виробляти роботу. Це означає, що ми знайшли умови, при яких розумна жива речовина може створювати соціальний світ [163, c. 83-94].

Треття передумова формування дискурсу існування організаційної форми соціального світу полягає у відтворенні сутності явища соціального явища. У ході додаткового дослідження ми довели, що "соціальне" - це поняття, що висловлює засіб, яким універсум (а людство є лише його узагальнений суб'єктивний образ), являє себе в умовах Землі. Суть його полягає в тому, що універсум спочатку виступає як квантово-корпускулярне (енергетичне) поле, що пульсує, що виникає на основі інтеграції    інтелектуальної    (органічної)    енергії    індивідуумів, щопроявляється в бутті як тотальний процес обміну діяльністю між людьми, що виявляє і затверджує себе на практиці шляхом колективізму.

Теоретичне пізнання сутності соціального світу підводить нас до формалізації основного закону його розвитку, оскільки "закон і сутність поняття однорідні", що виражають поглиблення пізнання людиною явищ, світу. У нас є всі підстави вважати основним законом саморозгортання соціального світу інтенсифікацію процесу обміну діяльністю між людьми, а підсилення кооперативних початків у житті планетарного людства розглядати як його закономірний практичний результат. По-іншому, сутність соціального світу - процес і продукт тотальної взаємодії людей.

Четвертою передумовою визнання організменного устрою соціального світу є теоретичне обгрунтування специфіки його змісту. Під змістом соціального світу мається на увазі не самий по собі субстрат соціального, а його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію утворюючих соціальний світ елементів, між собою і з середовищем і зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі самий зміст соціального виступає як процес.

При цьому як аксіома постає такий погляд на світ, коли все, доступне раціональному мисленню і ірраціональному спостереженню, постає як соціальне, що перебуває в польовій формі. Водночас відзначимо, що соціальний світ, як випливає з розглянутого вище матеріалу, складається немов би з двох частин: суб'єктивованої і об'єктивованої, які зароджуються на мікрорівні, розташовуються на макрорівні і переходять на мегарівень.

Тепер у нас є всі підстави вважати, що суб'єктивована частина цієї суперечливої єдності знаходиться в структурі людської особистості і перебуває в потенційній формі. Її зміст частково розглянуто вище, де соціальний зміст подано як особистість або як сукупність соціальних ролей, які мають виконувати людські особистості у суспільному житті. Але ми розглядаємо не голі соціальні ролі, оскільки вони скоріше тільки зовнішні ознаки соціальної якості, а в єдності з їх духовним складником, який назовні виходить у вигляді ефіру.

Інша частина змісту соціального об'єктивована в зовнішньому середовищі. Вона являє собою добре відому нам об'єктивовану реальність. Її за звичай називають соціумом. На превеликий жаль, вітчизняній філософській думці цей термін мало що говорить. Він просто випав з її проблемного поля. Довгий час ми вважали його "знахідкою" західної філософської думки. Для нас було достатньо оперувати категорією "суспільство", яка була продуктивним засобом матеріалістичного аналізу соціальної реальності. Втішно те, що сьогодні це поняття, нарешті, стає предметом уваги і російської і вітчизняної соціальної філософії [43; 153].

Отже, аналізувати зміст соціального краще всього на рівні об'єктивованого соціального світу. Це пов'язано з тим, що саме на цьому рівні пізнання соціум постає зовнішнім для дослідника предметом. У цьому

В®випадку він постає як соціальна річ, яку можна відтворити як сторонню дослідникові. Для того, щоб вивести його складники, треба уявити соціальний світ як "дійсний процес формоутворення в його різноманітних фазах" [197].

Отже, об'єктивований соціальний світ або соціум є продуктом подвійної детермінації: підстави і умов. При цьому підстава породжує зміст соціального світу в процесі самоорганізації субстрату "соціальне", а умови квантують його в специфічні вузли - згустки соціального змісту -інтелігібельної матерії.

Тут є сенс зробити ще декілька важливих зауважень. Споконвічна спроможність універсуму до самоорганізації полягає у формуючих силах, які притаманні універсуму як такому, бо без них взагалі не мислиме виникнення відмінної за конфігурацією чи зчепленням матерії чи то сенсибельної чи інтелігібельної. Однак саме тому, що сила, яка формує універсум панує і в першій природі, в другій природі - до неї має приєднатися начало, яке підносить її над першою.

Такий якісний стрибок можливий, на нашу думку, лише за рахунок колективного мислення, яке, на відміну від мислення окремої людини, вже втрачає риси негентропійності. Колективне мислення, як це випливає з викладеного вище, прямо причетне до продукування інтелектуальної енергії колективною людиною. Це пов'язане з тим, що колективний суб'єкт здатний у процесі мислення продукувати наукові знання, надаючи інформації однорідний фенотипічний характер.

Оскільки вище ми вже обгрунтували факт існування обміну знаннями між учасниками суспільного процесу, то тут слід виходити з цього факту як зі звичної обставини, яка зумовлює розумну взаємодію між людьми. Побіжно зауважимо, що саме знання, як логічні конструкції, зумовлюють внутрішню напругу в певному просторі, який займає актуалізований соціальний світ. Це досягається за рахунок того, що знання, являють собою сенси, квантовані й упаковані в ідеї. Між ними й виникають енергетичні поля. Але для цього повинна скластися критична маса мислительного матеріалу. Тоді родове життя етносу набуває єдиного русла розвитку, з яким у кожного його учасника виникає тривкий прямий і зворотний зв'язок. Діючи спонукальною причиною, смислове поле стає центром кристалізації людських думок, що спрямовують їхні дії на досягнення певних цілей. Так з думок людей формується своєрідне смислове ядро, що стає атрактором процесу породження локального соціального світу. Внаслідок цього стихійно виникають локальні поля (осередки) соціальності, які займають, як правило, ті частини простору, в яких зосереджена еліта даного етносу.

Отже, вихідним пунктом процесу об'єктивації служить відчуження людською особистістю, а точніше всіма проживаючими на планеті людьми, потенційного змісту соціального світу в зовнішнє середовище. Тут продукт індивідуального    виробництва,    що    відчужується,    набуває вигляду

впспецифічного продукту, що отримав назву умонастрою народу. У тому, що самопородження соціуму починається саме з умонастрою народу не може бути ніякого сумніву. державі дух народу - звичаї, закони - є панівним початком", - справедливо писав Г. Гегель [93, c. 243].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни