І П Булєєв - Вісник донецького університету - страница 53

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65 

Звісно, що згідно зі ст. 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність у вигляді попередження або штрафу за порушення правил благоустрою, а також недодержання правил щодо забезпечення чистоти і порядку в містах та інших населених пунктах [3]. Проте встановити особу правопорушника дуже важко, оскільки скоєння такого проступку та його розкриття мають свої особливості. Зокрема, це стосується, так званих, «відривних» та інших інформаційних оголошень, які розклеюються на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання та в цілому засмічують місто, негативно впливаючи на зовнішній вид, зокрема вулиць. Крім того, застосування у цьому випадку адміністративних заходів не завжди дають бажаний результат, оскільки у більшості своїй такі правопорушення мають господарський характер.

Значна частина таких оголошень розміщується суб' єктами господарювання -фізичними особами-підприємцями та юридичними особами - без дозволу органів місцевого самоврядування у порушення правил благоустрою міста. При цьому оголошення розміщуються на будинках та спорудах, які перебувають у різних формах власності, а тому у цьому разі, за відсутності особи правопорушника, який безпосередньо наклеював оголошення комерційного характеру на користь того чи іншого суб' єкта господарювання, до адміністративної відповідальності можуть бути притягнуті посадові особи підприємств, установ, організацій, які зобов' язані утримувати в належному стані території, надані їм в установленому законом порядку, а також забезпечувати чистоту об'єктів благоустрою (їх частин) (ч. 2 ст. 18 Закону України «Про благоустрій населених пунктів»). Проте за такого підходу не враховується те, що до відповідальності притягують, умовно кажучи, невинну особу (хоча вона і зобов' язана утримувати об' єкт у чистоті), а той хто або заради кого це правопорушення було здійснене залишається непокараним.

У цьому випадку необхідно застосувати механізм господарської відповідальності, притягнувши до неї тих суб' єктів господарювання, у чиїх інтересах було розміщено це оголошення. Зокрема, це легко вбачається з тексту такого оголошення, де вказується фірмове найменування суб' єкта господарської діяльності; які саме товари, роботи, послуги пропонуються, а також юридична адреса цього суб' єкта. У цьому випадку вказаний суб' єкт господарювання повинен буде згідно з чинним законодавством України відшкодувати завдану шкоду власнику будівлі (зокрема, територіальній громаді) або особі, в оперативному управлінні чи господарському віданні якої перебуває ця будівля (комунальне підприємство). Зокрема, оголошення, які наклеєні та ще неодноразово один поверх одного, дуже важко відокремити від будівлі, а це зазвичай стіни, а тому спричиняє відповідне пошкодження, усунення якого потребує певних витрат з боку власників (зокрема, територіальної громади) або балансоутримувачів на відновлення первинного стану.

Звісно, що може виникнути питання про те, а як же підстави відповідальності: 1) наявність правопорушення; 2) наявність шкоди; 3) причинно-наслідковий зв'язок; 4) вина. У цьому випадку треба звернути увагу на те, що у наявності є усі підстави господарської відповідальності суб' єкта господарювання, а саме:шкоду завдано об' єкту благоустрою діями суб' єкта господарювання, що виявилися у безпосередніх діях уповноважених осіб цього суб' єкта або осіб, найманих для здійснення діяльності щодо розклеювання оголошень, порушуючи тим самим чинне законодавство України;

особливістю господарської відповідальності є те, що вина суб' єкта господарювання презюмується і саме він має довести свою непричетність до господарського правопорушення та як наслідок відсутність його вини [4, с. 883-884]. Зокрема, ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України відзначає, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення [5].

Крім того, розклеювання таких інформаційних оголошень у не відведених для цього місцях можна кваліфікувати як порушення законодавства про рекламу. Інформація, яка міститься у оголошенні, відповідає усім ознакам реклами згідно Закону України «Про рекламу» від 03.07.1996 р., а саме: це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару (абз. 9 ст. 1) [6]. При цьому розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах провадиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, та в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про рекламу» особи, винні у порушенні законодавства про рекламу, несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність відповідно до закону. В той же час наведений Закон не передбачає господарської відповідальності суб' єктів господарювання за порушення порядку розміщення реклами у місті, хоча вказане правопорушення має, перш за все, господарську природу.

Впровадження у практику правозастосування господарської відповідальності за несанкціоноване розміщення реклами сприятиме з одного боку зменшенню кількості правопорушень у цій сфері, впорядкуванню в цілому відносин у інформаційно-рекламній сфері господарювання, належному утриманню об' єктів благоустрою міста, що сформує інвестиційно привабливий «імідж» міста, а з іншого - збільшенню надходжень до місцевих бюджетів за рахунок зменшення кількості «тіньової» реклами та активізації договірних засад розміщення реклами у місті.

Саме на вирішення вищенаведених завдань спрямована діяльність органів місцевого самоврядування міст України, що виявляється у створенні фактичних та юридичних передумов для організації рекламної діяльності у межах міста та здійснення контролю за дотриманням правил благоустрою. Зокрема, координація заходів щодо впорядкування рекламної діяльності в галузі реклами та впровадження системного підходу до формування високоякісного зовнішнього дизайну, діяльності міських структур з питань реклами; забезпечення реалізації міських програм щодо поліпшення зовнішнього вигляду міста елементами зовнішнього благоустрою визнано основними завданнями Головного управління з питань реклами виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Головне управління) [7]. У п. 5.6 рішення Київської міської ради про створення Головного управління від 28.09.2006 р. зазначено, що відповідно до покладених на нього завдань Головне управління розробляє та подає на затвердження в установленому порядку економічно обґрунтованідиференційовані тарифи оплати за тимчасове використання місць для розташування рекламних засобів, які перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів, або повноваження щодо розпорядження якими здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва, в тому числі оплати за послуги з розміщення реклами на транспорті комунальної власності м. Києва.

Отже, реклама, як і діяльність з розміщення реклами, має платний характер, а тому встановлення нових та посилення вже існуючих господарських санкцій дозволить підвищити, так би мовити, рівень «презентабельності» міста, очистити його від «стихійної» реклами та спонукатиме суб' єктів господарювання до укладення господарських договорів щодо розміщення реклами у межах міста.

Як можна побачити, питання благоустрою потребують правового регулювання не тільки на загальнодержавному, але і на локальному рівні з метою забезпечення комплексного підходу до вирішення назрілих у містах проблем. Зокрема, у м. Донецьку рішенням Донецької міської ради від 09.02.2005 р. затверджені Правила благоустрою, санітарного утримання територій, забезпечення чистоти та порядку [8], якими, зокрема, заборонено розклеювати афіші, оголошення на павільйонах, стінах будівель, стовпах, деревах і інших предметах, не призначених для цих цілей (п. 24). Враховуючи те, що вулично-дорожня мережа є елементом благоустрою міста, органи місцевого самоврядування уповноважені відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» визначати місця стоянок транспортних засобів на об'єктах благоустрою. Володільці транспортних засобів несуть встановлену чинним законодавством України відповідальність за порушення правил благоустрою. Зокрема, у м. Одесі впроваджено стягнення штрафу у разі порушення порядку паркування автотранспортних засобів [9, с. 4], проте навряд чи можна погодитися з таким заходом, оскільки встановлення адміністративних штрафів не віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що взаємодія органів місцевого самоврядування та суб' єктів господарювання не обмежується виключно сферою благоустрою. Органічне поєднання публічних та приватних інтересів можна побачити в таких сферах міського господарського комплексу, як концесія та оренда комунального майна, приватизація об' єктів комунальної власності, дольова участь у утриманні об' єктів міської соціальної інфраструктури, господарське використання міських земельних ресурсів тощо. Серед наведених сфер дуже важливого значення набуває галузь житлової забудови у містах, що обумовлене з одного боку наявністю значної кількості застарілого житлового фонду, що потребує технічної модернізації, а з іншого - активними процесами міграції населення з території депресивних міст на територію економічно стабільних міст. Природно, що за таких умов забезпечити усіх мешканців житлом представляється проблематичним, що обумовлює залучення приватних інвестицій у сферу міського господарства.

Для цього на сьогодні існують усі передумови, у тому числі економічні та правові. Зокрема, прийнято цілу низку нормативних актів як за часів СРСР, так і суверенної України, які в цілому вирішують питання забезпечення людини житлом, насамперед, Житловий кодекс Української РСР від 30.06.1983 р., Закони України «Про житловий фонд соціального призначення» від 12.01.2006 р., «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» від 22.12.2006 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування фондів житла для тимчасового проживання та Порядку надання і користування житловими  приміщеннями  з   фондів  житла  для  тимчасового  проживання» від

31.03.2004 р. тощо. Звичайно правова база у цій сфері не є достатньо розгалуженою та змістовно уніфікованою, що обумовлює необхідність активізації правотворення у напрямку створення належних правових умов для участі територіальної громади та суб' єктів господарювання у відносинах житлового будівництва.

На сьогодні у вирішенні проблеми забезпеченості мешканців міста житлом активну участь беруть банківські установи як особливі учасники господарських відносин. Із прийняттям Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. банки та інші суб' єкти господарювання отримали реальну можливість укладення іпотечних договорів, які забезпечують виконання зобов' язань за основним договором [10]. При цьому предметом іпотеки можуть виступати жилі приміщення, що були придбані громадянином за рахунок кредиту (позики) банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. За умов відсутності у місцевих бюджетах необхідних коштів на реалізацію міських житлових програм, іпотечний кредит стає важливим інструментом вирішення проблеми забезпеченості мешканців міста житлом.

В той же час участь мешканців у відносинах іпотечного кредитування є ризикованим заходом, оскільки чинним законодавством України передбачено можливість виселення їх з займаних житлових приміщень у разі невиконання зобов' язань за кредитним договором, забезпеченим іпотекою. При цьому невиконання зобов' язань може бути обумовлене нестабільністю соціально-економічної ситуації у державі, що не може не вплинути на платоспроможність населення, змінами з боку банку умов кредитного договору у частині відсоткових ставок, що унеможливлює своєчасне виконання боргових зобов' язань тощо. Вказані та інші фактори законодавець не враховує, вважаючи, що громадянин самостійно вступає у кредитні правовідносини та зобов' язується нести відповідальність за невиконання умов договору. Громадянам, які втратили житло унаслідок звернення на нього стягнення як вид іпотечного забезпечення за умовами кредитного договору, згідно з чинним законодавством України надаються жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання.

Відповідно до п. 4 Порядку формування фондів житла для тимчасового проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 р., фонди житла для тимчасового проживання формуються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, Київською і Севастопольською міськдержадміністраціями [11]. При цьому джерелами фінансування формування таких фондів визначено: кошти місцевих бюджетів; добровільні внески юридичних і фізичних осіб; інші джерела. Проте практика правозастосування свідчить про те, що на сьогодні майже у жодному місті України не створено фондів житла для тимчасового проживання через відсутність необхідних коштів у місцевих бюджетах, оскільки саме на них лежить тягар фінансування діяльності щодо формування таких фондів. Проте відсутність коштів у місцевих бюджетах на формування фондів житла для тимчасового проживання та фактична відсутність жилих приміщень з цих фондів не є підставою для припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки (ч. 4 ст. 109 Житлового кодексу УРСР [12]). Отже, можна стверджувати, що законодавець створив передумови для дестабілізації соціально-економічної ситуації у місті, посилення соціальної напруги тощо.

Вирішити вищевказану проблему можливо шляхом внесення відповідних змін до Житлового кодексу України, Закону України «Про іпотеку», які мають передбачати або виключення норми про виселення громадян з жилих приміщень, що були придбані за рахунок кредиту (позики) банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, або встановлення обов' язку банків перераховувати до міськогобюджету певний відсоток від операцій іпотечного кредитування, стороною яких виступає мешканець міста. Останнє можна пояснити тим, що банк, здійснюючи свою діяльність на території міста, використовує для своєї діяльності міські, перш за все, фінансові ресурси, зокрема мешканців міста та у більшості випадків припускає можливість непогашення іпотечного кредиту, тим самим не відсторонює від кредитного ресурсу неплатоспроможних громадян, знаючи про законодавчу можливість виселення громадянина у разі невиконання договірних зобов' язань. Отже, якщо громадянин протягом певного періоду часу своєчасно сплачував проценти за іпотечним кредитом, а потім в силу скрутного фінансового стану не може продовжувати виплачувати проценти за кредитом, банк користується своїм правом іпотекодержателя на звернення стягнення на жиле приміщення та виселяє громадянина. У підсумку банк залишається з певною сумою коштів, виплачених за кредитом, та з жилим приміщенням, а мешканець з нічим. Тому у світлі вищевикладеного доцільним та економічно виправданим було б законодавче забезпечення необхідності створення у межах міського бюджету цільового фонду, джерелами наповнення якого були б кошти сплачувані банківськими установами у вигляді відсотків від операцій іпотечного кредитування за участю мешканців міста. Така законодавча новела створить передумови для забезпечення, з одного боку, більш ретельного відношення банків до відбору майбутніх контрагентів за договорами іпотечного кредитування, а з іншого -фінансових надходжень до міських бюджетів для формування фондів житла для тимчасового проживання.

Таким чином, підсумовуючи усе вищенаведене можна дійти наступних висновків:

питання збалансування публічних та приватних інтересів учасників господарських відносин на території міста потребує застосування до його вирішення комплексного економіко-правового підходу, що є можливим у межах науки господарського права;

поєднання публічних та приватних інтересів можна побачити в різних сферах міського господарського комплексу, проте подальшого вдосконалення правового регулювання через призму науки господарського права потребують відносини у сферах міського благоустрою та житлової забудови у місті;

на сьогодні найбільш поширеним правопорушенням у сфері благоустрою є розклеювання інформаційних оголошень у не відведених для цього місцях, яке можна кваліфікувати як порушення законодавства про рекламу. Чинне законодавство України передбачає лише дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення законодавства про рекламу, необгрунтовано виключивши можливість застосування до винних осіб заходів господарської відповідальності. У зв' язку з цим запропоновано внести зміни до ст. 27 Закону України «Про рекламу» щодо законодавчого закріплення можливості застосування господарської відповідальності до порушників законодавства про рекламу;

впровадження у практику правозастосування господарської відповідальності за несанкціоноване розміщення реклами сприятиме з одного боку зменшенню кількості правопорушень у цій сфері, впорядкуванню в цілому відносин у інформаційно-рекламній сфері господарювання, належному утриманню об' єктів благоустрою міста, що сформує інвестиційно привабливий «імідж» міста, а з іншого - збільшенню надходжень до місцевих бюджетів за рахунок зменшення кількості «тіньової» реклами та активізації договірних засад розміщення реклами у місті;

на даний час за умов відсутності у місцевих бюджетах необхідних коштів на реалізацію міських житлових програм, іпотечний кредит стає важливим інструментомвирішення проблеми забезпеченості мешканців міста житлом. Проте недосконалість чинного законодавства у цій сфері створює передумови до порушення прав окремих громадян та в цілому територіальної громади міста, дестабілізації соціально-економічної ситуації у місті, посилення соціальної напруги тощо;

з метою вирішення вказаної проблеми представляється доцільним внесення змін до Житлового кодексу України та Закону України «Про іпотеку», які мають передбачати або виключення норми про виселення громадян з жилих приміщень, що були придбані за рахунок кредиту (позики) банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, або встановлення обов'язку банків перераховувати до міського бюджету певний відсоток від операцій іпотечного кредитування, стороною яких виступає мешканець міста.

РЕЗЮМЕ

В статье отмечено, что на сегодня особенно острым является вопрос сбалансирования публичных и частных интересов на территории города, обеспечения равномерного удовлетворения потребностей территориальной громады и субъектов хозяйствования. По результатам проведенного исследования разработаны предложения, направленные на дальнейшее совершенствование правового регулирования хозяйственных отношений в сферах городского благоустройства и жилищной застройки в городе.

SUMMARY

It is marked іп the article, that for today especially sharp is a question of balancing of pubtic and private interests on territories of city, providing of even satisfaction of necessities of territorial gromada and management subjects. On results the conducted research suggestions, directed on further perfection of the legal adjusting of economic relations in the spheres of the city equipping with modern amenities and housing building in town, are developed.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Устименко В.А. Власність територіальної громади міста (господарсько-правові аспекти): Автореф. дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.04 / НАН України. Ін-т екон.-правових дослідж. - Донецьк, 2007. - 33 с.

2. Про благоустрій населених пунктів: Закон України від 6 вересня 2005 року № 2807-IV // Урядовий кур'єр. - 2005. - 19 жовт. (198). - С. 12.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року 3 8073-X // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984. - додаток до № 51. -Ст. 1122.

4. Хозяйственное право / Под ред. акад. В.К. Мамутова. - К.: Юринком Интер, 2002.

- 912 с.

5. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436 // Офіційний вісник України.

- 2003. - № 11. - Ст. 462.

6. Про рекламу: Закон України від 3 липня 1996 року № 270/96-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 39. - Ст. 181.

7. Про створення Головного управління з питань реклами виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації): Рішення Київської міської ради від 28 вересня 2006 року № 7/64 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.rada.gov.ua

8. Об утверждении Правил благоустройства, санитарного содержания территорий, обеспечения чистоты и порядка в г. Донецке: Решение Донецкого городского совета от

9 февраля 2005 года № 18/15 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.lukyanchenko.donetsk.ua

9. Воронков В. Нарушители будут искать автомобили на штрафплощадке // Голос Украины. - 2007. - 7 нояб.(№ 204). - С. 4.

10. Про іпотеку: Закон України від 5 червня 2003 року № 898-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 38. - Ст. 313.

11. Про затвердження Порядку формування фондів житла для тимчасового проживання та Порядку надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 422 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.rada.gov.ua

12. Житловий кодекс Української РСР від 30 червня 1983 року № 5464-X // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1983. - № 28. - Ст. 573.

Надійшла до редакції 16.11.2007року

УДК 357.2

МЕХАНІЗМИ УЧАСТІ ГРОМАДИ В ПОЛІТИЧНОМУ УПРАВЛІННІ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

Доля І.М., к.політ.н., с.н.с. Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у місті Донецьку

Трансформація політичної системи держави актуалізувала напрямки реформування механізмів оптимізації важелів управління політичним процесом на державному, регіональному, локальному рівнях. Рівень демократії визначається, наявністю можливостей і реальних механізмів політичної участі, широкого включення громадян у політику.

У сучасних умовах потребує перегляду принципи організації політичного управління як системи з чітким розподілом функціональних навантажень та відповідальності. В зазначеному аспекті в Україні створюються можливості для впровадження нових більш ефективних моделей здійснення політичного управління, де в першу чергу ставиться акцент на розвитку прямих форм політичної участі громадян на локальному рівні.

У політичній науці показником демократичних перетворень суспільства є розвиток форм політичної участі населення в управлінні, що символізує процес політичної соціалізації громадян.

Дослідженню політичного управління в цілому та політичній участі, зокрема, присвячено наукові роботи у галузі економічних наук, соціології, філософії, юридичних та політичних наук. Західні вчені С.Ліпсет, Г.Алмонд, С.Верба, Р.Інглхарт, Л.Пай, Д. А. Ростоу, акцентують увагу на залежності форм участі в управлінні від соціально-економічних і культурних факторів у різних країнах. Т.Карл, Х.Лінц, Ф.Шміттер у своїх працях використовують ендогенні фактори демократії та демократизації і розглядають дії політичних суб'єктів, як первинну основу для ефективного політичного управління в державі [1].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65 


Похожие статьи

І П Булєєв - Вісник донецького університету