І П Булєєв - Вісник донецького університету - страница 54

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65 

© Доля І.М., 2007

38Вчені Х. Лінц, А. Степан досліджують принципи формування громадянського суспільства через взаємодію держави з незалежними об' єднаннями та групами громадян, розвитком правової держави, розвиток економіки, створення системи соціальних інститутів і норм, як посередників між державою та ринком.

Політичній участі як діяльності груп, що керуються політичними інтересами, присвячені роботи С.Верби, М.Гоєла, Г.Алмонда, Р.Даля, Р.Кловарда, М.Конвей, Л. Мілбрайта, Р. Міллса, С. Ліпсета, Ф. Грінстайна, Н. Ній, Ф. Півена. Дані дослідження містять у собі аналіз широкого спектра різних способів участі (чи неучасті) суб'єкта в політику (як на індивідуальному рівні, так і за посередництвом соціальних інститутів) і спираються на могутню емпіричну базу.

Метою статті є дослідити рівень розвитку форм політичної участі громадян в процесі управління на локальному рівні та ефективність і відповідність механізмів прийняття рішень в політичному процесі.

Політична участь це певні дії, що реалізуються громадянами, групами з метою вплинути на державну політику, рішення політичних лідерів на всіх рівнях політичної влади, місцевому, загальнонаціональному.

У політичній участі соціологом М. Вайнером виділяються три аспекти: політична участь визначається як вербальна дія, а не особисті переживання або політичні переваги; участь, добровільні дії громадян; громадяни мають вибір при обранні державних посадових осіб. Проте в реальному житті залучення людей в політичний процес не обов'язково зв'язано із їх високою інформованістю і використанням демократичної процедури альтернативних політичних виборів.

До того ж політична участь виражається в двох основних формах: прямої й опосередкованої. Пряма участь має місце в рамках невеликих політичних громад, де маси на зборах приймають рішення більшістю голосів. При опосередкованій участі маси представляються тими, кого вони обрали для здійснення політичної влади. Дж. Сарторі пише про цей тип участі: «Сучасні політичні суспільства є великими, і чим більше число їхніх членів, тим менш значно й ефективно їхня участь... Самоврядування... не може здійснюватися відсутніми, воно вимагає демосу (народу), що фізично присутнє на горі»[2]. Засноване на представництві опосередкована участь полегшує можливість перекручування волі мас, оскільки один раз призначені представники можуть переслідувати власні інтереси, аж ніяк не завжди співпадаючі з інтересами тих, кого вони представляють. Тому маси втрачають контроль над своїми представниками, і ступінь їхньої політичної участі знижується.

На думку Р. Дарендорфа, демократичний устрій держави вимагає тісної співпраці між політичними (урядовими) та суспільними (неурядовими) інституціями [3]. При цьому, перші відповідають за можливість зміни влади ненасильницьким шляхом, а другі сприяють розвиткові можливостей вираження інтересів, цінностей і уподобань як базових засад суспільства.

Складовою частиною вітчизняної системи політичного управління є місцеве самоврядування, як владній інститут громадянського суспільства. В системі місцевого самоврядування, політичне управління отримало більший розвиток, ніж на рівні держави в цілому. Повноваження, що відносяться до предметів відання місцевого самоврядування є основоположними у забезпеченні життєдіяльності всієї місцевої громади, всіх господарських, соціальних, культурних тощо суб' єктів та установ на локальній території і для їх задоволення місцева влада вимушена знаходити задовольняючи всіх рішення, певний серединний, а тому й політичний курс.

Виникненню політичного управління на локальному рівні сприяє певна модель публічної влади. Політичне управління на рівні селищ, міст, районів виглядає як система взаємної, скоординованої діяльності публічних органів і різноманітних інститутів громадянського суспільства з реалізації наміченого політичного курсу, вирішення життєво важливих соціально-економічних й політичних проблем.

Перевага системи місцевого самоврядування полягає в наближенні до свого об'єкту управління, що дозволяє виявляти різноманіття суспільних інтересів, альтернативні підходи, протиріччя у розвитку об'єкту, самоврядні тенденції тощо. Система муніципального управління з точки зору політичного управління виявилася більш ефективною ніж система державної влади, що забезпечує посилення її позицій в системі територіальної організації влади суспільства.

Основними технологіями, що забезпечують функціонування системи політичного управління локальною територією є колегіальність, плюралізм у підготовці рішення, неформальні форми управління, врахування громадської думки, лобіювання, стратегічний підхід, політико-управлінський консалтинг, політичний маркетинг, механізми соціального партнерства тощо. В розвиненій системі політичного управління провідну роль відіграють політичні (діалоговий, консенсусний, нормативний) методи, як результат постійної взаємодії ряду суб' єктів політичної влади у виробленні і прийнятті актуальних для міста рішень.

Досвід демократично розвинутих країн засвідчує широке застосування різних форм прямої участі населення в процесі прийняття управлінських рішень на місцевому рівні. Зокрема, в Німеччині особливої популярності набули такі форми: громадські ініціативи, коли громадяни об'єднуються задля вирішення питань повсякденного життя місцевості (петиції) та громадські законодавчі ініціативи, як право населення винести питання на громадське обговорення.

У США розповсюджені наступні форми:

■ Створення громадських рад і спеціалізованих комісій, в основі діяльності яких закладено добровільний принцип. Пропозиції, розглянуті і прийняті на рівні рад і комісій, є обов'язковими для розгляду міської ради.

■ Практика волонтерської діяльності.

■ Ініціювання форумів для обговорення стратегічних планів розвитку міст, що мають статус обов'язкових.

■ Особливої уваги заслуговує досвід функціонування такої форми, як наглядові ради, що складаються із рядових членів територіальних громад. Головне завдання наглядових рад є громадська діяльність і допомога владі під час надзвичайних криз.

■ На усіх територіальних рівнях існує така форма діяльності як громадські ради. Сутність роботи рад складається в здійсненні оперативного контролю за рішеннями, що приймаються комісіями в межах міських рад.

Використання зарубіжного досвіду з поєднанням вітчизняних практик набуває особливої актуальності в умовах оновлення політичної системи сучасної України.

Вплив громадськості на різних етапах формування, реалізації та оцінки ефективності політичних рішень можливий шляхом використання наступних механізмів:

■ обрання депутатів;

■ винесення питань на розгляд сесії ради;

■ накази виборців;

■ звернення громадян;

■ місцевий референдум;

■ консультативний референдум;

■ громадські слухання;

■ збори громадян за місцем проживання;

■ місцева ініціатива;

■ створення громадських організацій;

■ формування органів самоорганізації населення, у тому числі громадських рад міста;

■ формування громадських рад при органах влади та самоврядування;

■ соціологічні опитування;

■ тематичні робочі групи при органах державної влади та самоврядування з підготовки відповідних програм;

■ громадська інспекція;

■ громадська експертиза;

■ судовий захист прав.

Кожен з вищезазначених механізмів може включати як елемент інший механізм, утворюючи мережу механізмів, використання яких теоретично дозволяє окремому громадянину, громадській організації або громаді впливати на хід формування, реалізації та оцінки політики.

Проте на практиці застосовуються лише кілька найбільш відомих громадськості механізмів, що значно зменшує ефективність впливу громади на державну політику. І одна з причин низького фактичного використання існуючих механізмів є відсутність правового визначення їх в Статутах територіальних громад.

За результатами комплексного моніторингу експертами Українського незалежного центру політичних досліджень з'ясовано, що статути територіальних громад мають 14 з 25 міст, що є обласними центрами. У двох містах (Луцьк, Полтава) статут територіальної громади перебуває на стадії перегляду. Триває підготовка та реєстрація статутів територіальних громад шести міст України - Сімферополя, Черкас, Львова, Луганська, Донецька, Вінниці.

Зокрема, питання процедури проведення місцевої ініціативи, громадських слухань, загальних зборів громадян врегульоване у 14 з 25 статутів обласних центрів.

До більш розповсюджених форм політичної участі у політичному процесі відносять: місцеві вибори, місцеві референдуми; збори громадян; місцеві ініціативи; громадські слухання; органи самоорганізації населення; асоціації та інші об'єднання громадян; дорадчі комітети.

Громадські слухання є однією з поширених форм залучення громади до формування стратегії розвитку території в країнах Європейського союзу. Проте до практики громадських слухань як механізму залучення до обговорення широкого кола громадськості в Україні звертаються переважно у крайніх випадках. Зумовлено це тим фактом, що в прийнятих статутах громад та положеннях, які регламентують реалізацію права територіальної громади на проведення громадських слухань право скликання громадських слухань належить виключно міському голові, голові районної у місті ради, що є порушенням ч.1 ст.13 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Оскільки право на проведення громадських слухань закріплене за територіальною громадою, вказані обмеження унеможливлюють право територіальної громади скликати громадські слухання з ініціативи безпосередньо мешканців громади.

Серед найбільш популярних тем для обговорення під час громадських слухань є звіти   депутатів   та   посадових   осіб   місцевого   самоврядування; обговореннянайважливіших та найактуальніших проблем місцевого значення; розгляд місцевих ініціатив; обговорення проектів нормативно-правових актів місцевого самоврядування.

Таким чином, домінують тенденції, що ускладнюють проведення громадських слухань на місцевому і регіональному рівнях в Україні:

■ Невизначена процедура ініціювання громадських слухань;

■ Не розроблений перелік питань, які можуть розглядатися на слуханнях;

■ Відсутній механізм впровадження рішень громадських слухань в державні програми.

Чинники, які обмежують можливості впливу громади через форми прямої дії на місцеву політику:

■ низький рівень поінформованості громадськості стосовно існуючих механізмів їхнього впливу на процес формування, реалізації та оцінки політики;

■ низький фаховий рівень працівників органів публічної влади, органів самоорганізації населення та громадських організацій;

■ відсутність системи поширення позитивного досвіду впливу громадськості на місцеву політику;

■ невизначеність правового та матеріально-технічного забезпечення реалізації механізмів участі громади в процесі прийняття рішень.

Усі ці негативні явища призводять до зменшення рівня довіри громадськості до влади в цілому і до свого впливу на політичні рішення. На вересень 2007 року рівень недовіри до органів місцевої влади становив 30% опитаних.

Громадяни України відчувають надзвичайно малу спроможність впливати на ситуацію у країні загалом та у містах і селах, де вони проживають, зокрема. Вважають, що можуть справляти вирішальний чи значний вплив на те, що відбувається в Україні, лише 4%, 35% кажуть про невеликий чи зовсім малий вплив, а 53% твердять, що взагалі жодного впливу на ситуацію у країні чинити не можуть. У містах та селах 4% опитаних вважають, що можуть чинити вирішальний чи великий вплив, 40% -невеликий і зовсім малий, а 45% жодного. Дещо краща ситуація складається за місцем роботи: 19% можуть чинити вирішальний чи значний вплив, 38% невеликий і зовсім малий,

25% — жодного. Власне єдина сфера, де громадянин України відчуває себе хазяїном, — це сім'я, де 77% можуть справляти вирішальний та значний вплив, 13% — невеликий і зовсім малий, а 3% жодного впливу [4].

Більшість опитаних (51%) говорить, що мають велику або достатню довіру міським, сільським радам, тоді як 40% бракує довіри до цих установ. Більшість (51%) також відкрито визнають те, що мають довіру до своїх мерів, тоді як 41% говорять, що вони відчувають брак довіри до цих осіб. Сорок два відсотки мають довіру до райадміністрацій (40% не мають), а 40% - до губернаторів своїх областей (39% не мають) [5].

Таким чином, соціологічні дані підтверджують пряму залежність від ефективної діяльності населення через форми політичної участі в управлінні від довіри до органів влади та бажання впливати на процес прийняття рішень.

Висновки.

Переважна частина населення позбавлена правових підстав для реалізації своїх прав на участь в політичному управлінні.

Нормативно-правова база, яка регулює участь громадськості у політичному процесі в державі, потребує значного удосконалення. Забезпечення ефективної участігромадськості у формуванні політичних рішень є неможливим без здійснення серйозної роботи у сфері створення комплексного законодавчого механізму. Потребують подальшого розвитку форми участі

■ стратегічне планування за участю громади;

■ громадські опитування;

■ моніторинг громадськістю дій і рішень місцевої влади;

■ поширення успішних практик місцевих ініціатив, створення асоціацій, зборів тощо через ЗМІ;

■ створення баз соціальних проектів для представників громадськості

РЕЗЮМЕ

В статье рассматриваются формы политического участия населения в политическом управлении на локальном уровне. Общественные слушанья и уровень доверия граждан органам власти.

SUMMARY

In the article deals forms of the political participation civilians in political government on the local level. Social meeting and confidence level of citizenry authority.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Санистебан Л.С. Основы политической науки. - М.: МП "Владан", 1992. - С.95-120

2. Политология: хрестоматия / Сост. проф. М.А. Василик, доц. П50 М.С. Вершинин.М.: Гардарики, 2000. - С.389.

3. Там само С. 705-709.

4. Фонд "Демократичні ініціативи": Громадська думка населення України — червень 2007 року http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1184318542.html

5. Громадська думка в Україні перед виборами верховної ради 2007 р.: результати дослідження IFES, проведеного у вересні 2007 р. http://vybory.org/articles/1067.html

Надійшла до редакції 10.11.2007року

УДК 347/366

ПОНЯТИЕ ПОТРЕБИТЕЛЯ КАК СУБЪЕКТА ГРАЖДАНСКО-ПРАВОВЫХ ОТНОШЕНИЙ ПО УДОВЛЕТВОРЕНИЮ ПОТРЕБНОСТЕЙ ГРАЖДАН

Зверева Е.В., к.ю.н., зав. каф. гражданского права и процесса ДонУЭП

Значение развития правового регулирования защиты прав потребителей на современном этапе сложно переоценить. Установление со стороны государства особых социальных гарантий соблюдения прав потребителей положило начало усилению конкуренции среди субъектов предпринимательской деятельности, повышению их ответственности, что во многом способствовало становлению развитого товарного рынка.

© Зверева Е.В., 2007

Желание Украины стать членом Европейского Союза выводит вопрос защиты прав потребителей на одно из первых мест в государственной политике страны. Это обуславливается тем, что обеспечение надлежащей защиты прав потребителей направлено не только на защиту интересов конкретного потребителя, а и на совершенствование социального климата в государстве.

В советский период вопросы защиты прав потребителей рассматривались в отдельных работах Л.Б.Гальперина, Г.Ф.Деревянко, Е.В.Кулагина, К.Б.Ярошенко, Е.С.Суханова. В настоящее время исследуются отдельные права потребителей в рамках гражданского права, в работах В.С.Белых, Л.Иваненко, Л. Николаева, И. Боровской, А.А.Осетинской и др. Однако в настоящее время в печати развернулась дискуссия по поводу определения самого понятия «потребитель», отдельные аспекты которой не способствуют совершенствованию правового регулирования защиты прав потребителей, что свидетельствует об актуальности избранной темы исследования.

Цель данной статьи состоит в рассмотрении понятия потребителя как субъекта гражданско-правовых отношений по удовлетворению потребностей граждан.

Понятие потребителя и потребительское движение возникло в результате общественного движения, получившего название консьюмеризм. В последние 40-50 лет во Франции и в иных зарубежных странах стало формироваться потребительское право. Во французской юридической литературе оно рассматривается иногда как отрасль права, регламентирующая отношения, связанные с потреблением, независимо от того, о каком потреблении - производственном или личном идет речь. Согласно же иной -преобладающей во французском правоведении точке зрения, право потребления - это совокупность норм, направленных на защиту интересов рядового потребителя товаров и услуг.[1] При этом под потребителем понимают не предпринимателя, а физическое лицо, которое приобретает тот или иной продукт или услугу не для своей профессиональной деятельности, своего промысла, а для целей личного или семейного использования.

Закон Украины «О защите прав потребителей (далее ЗУоЗПП) в своей первой редакции трактовал понятие "потребитель" как гражданин, приобретающий, заказывающий, использующий или имеющий намерение приобрести либо заказать товары (работы, услуги) для собственных бытовых нужд. Немецкие правоведы называют такого потребителя конечным потребителем. В иных странах законодательство также разделяет потребителей в производственной сфере и конечных потребителей. Так, в ст.12 английского Закона о непорядочных условиях договоров 1977г.[2] говорится о том, что в договоре сторона выступает как потребитель по отношению к иной стороне, если она в ходе исполнения договора не занимается коммерческой деятельностью, а вторая сторона занимается ею. В ст.14 Закона сказано, что термин "коммерческая деятельность" охватывает какую-либо деятельность, а также деятельность какого-либо государственного департамента и местного или центрального государственного органа.

§§ 13, 14 Граждансокого уложения Германии (ГУГ) определяют основные границы понятий «потребитель» и «предприниматель». Эти понятия используются для предписаний особых форм предпринимательской деятельности, таких как договор, заключенный на приватной территории потребителя (§  312 BGB), договор пореализации товаров удаленно (§312b-312d, в основном реализация товаров почте), договор электронного товарооборота (§312e), договор потребительского займа (§491 ff.), договоры финансовой помощи и договоры поставки частями - долями (§499).[3] Также данные определения и исходящие правовые гарантии применяются в любой области гражданского права при условии, что одной из сторон заключаемого договора является потребитель.

Для понятия «потребитель» существенными являются два признака:

1. Охвачены только физические лица. Не являются потребителями юридические лица, а также совокупности физических лиц. Если лицом создано гражданско-правовое общество одного лица, его статус определяется его действиями;

2. Договор должен быть заключен в приватных целях, которые не могут быть причислены   к   предпринимательской   или   самостоятельной профессиональной

4

деятельности.

В §6 Закона ФРГ "О праве отказаться от договора, заключенного на ходу, и иных договоров такого типа" от 16.01.86г. говорится, что положения данного закона не применяются, если покупатель заключает договор в процессе своей предпринимательской деятельности или другая сторона действует не в рамках предпринимательской деятельности. Этот же принцип закрепляется в §24 Закона ФРГ "Об общих условиях сделок"[4] от 09.12.79г. - §2,10,11,12 не распространяются на общие условия договоров, которые заключаются коммерсантом, если договор касается осуществления его торгового промысла. 18.01.71г. правительство ФРГ опубликовало доклад о политике в отношении потребителей, в котором подчеркивалась необходимость действенной защиты потребителей против несправедливых условий, содержащихся в общих условиях сделок (ОУС), применяемых производителями.

Подобной точки зрения придерживается и украинский законодатель. Согласно п. 22 ст. 1 ЗУоЗПП, потребитель - это физическое лицо, приобретающее, заказывающее, использующее или имеющее намерение приобрести или заказать продукцию для личных потребностей, непосредственно не связанных с предпринимательской деятельностью или выполнением обязанностей наемного работника. Однако в литературе неоднократно высказывались мнения о несовершенстве данного определения. Из определения следует, что потребителем является гражданин, приобретающий товары с определенной целью: для собственных бытовых нужд и эта цель должна иметь место во время приобретения товара. Как указывает Р. Молчанов зачастую форма соглашения, заключаемого гражданином-предпринимателем может ничем не отличаться от соглашения, заключаемого гражданином не имеющим такого статуса. Документами, подтверждающими наличие такого соглашения являются только расчетные документы - кассовый или товарный чек. Таким образом, он приходит к выводу, что если в момент заключения соглашения отсутствует документальное доказательство его «потребительского» характера, то и приобретающий   гражданин   не   может   быть   признан   потребителем.[5] Данное

1989. - С. 128утверждение представляется спорным, а обращает на себя внимание следующий вопрос.

Зачастую гражданин-предприниматель может использовать приобретенный им товар не только для личных семейных потребностей - например, автомобиль. На автомобиле можно ездить с семьей на отдых, за покупками, а можно использовать этот же автомобиль для осуществления предпринимательской деятельности. Подобные примеры известны и в судебной практике. Так, в Краматорский городской суд обратился гражданин М. с иском об обмене приобретенного им в 2004 году автомобиля на основании ст.14 ЗУоЗПП. В исковом заявлении гражданин требовал возмещения вреда и обосновывал размер причиненного вреда невозможностью использования неисправного автомобиля в своей хозяйственной деятельности. Ответчик в отзыве на исковое заявление указывал, что истец четко указал на характер использования приобретенного им автомобиля (автомобиль используется для осуществления предпринимательской деятельности) поэтому в данном случае положения ЗУоЗПП не действуют. Однако суд не принял во внимание обоснования ответчика и обязал его обменять купленный автомобиль и возместить моральный ущерб.[6]

Представляется, что данный случай ярко подтверждает недостатки в определении понятия «потребитель». Для решения этой проблемы Р. Молчанов предлагает распространить статус потребителя на граждан-предпринимателей в отношении тех товаров, которые могут быть использованы для их личного семейного потребления.[7] Однако представляется, что в данном случае нарушается не только сформировавшийся в мировом масштабе подход к определению потребителя, но и предусмотренный Хозяйственным кодексом Украины принцип равноправия субъектов хозяйственной деятельности и тем самым гражданин-предприниматель получает неоправданные преимущества.

Точка зрения, выссказанная Р.Молчановым является не единственной, предлагающей изменить понятие потребителя в рамках ЗУоЗПП. По мнению Л. Иваненко, приведенное определение понятия «потребитель» порождает сразу несколько проблем. В частности, неизвестными являются критерии установления факта приобретения, заказа, использования товаров, работ, услуг. Не понятно, как быть, когда эти действия совершены для удовлетворения потребностей иных лиц: членов семьи, коллег по работе, обучению и т.п.?[8] Например, как быть, когда гражданин приобрел у торгового предприятия морозильную камеру или другую технику для собственных бытовых потребностей, а фактически использовал в предпринимательской деятельности, и наоборот.

Следует отметить, что в Гражданском кодексе Украины (далее ГКУ) в редакции 2003 г. в ст. 698 устанавливается, что по договору розничной купли-продажи продавец, осуществляющий предпринимательскую деятельность по продаже товара, обязуется передать покупателю товар, обычно предназначенный для личного, домашнего или иного использования, не связанного с предпринимательской деятельностью, а покупатель обязуется принять товар и оплатить его стоимость. Согласно    ст. 2

9 Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. - 2003. -№ 11. - Ст. 462.

Хозяйственного кодекса Украины, потребители впервые определены в роли участников отношений в сфере хозяйствования.

Итак, в ГКУ четко определяется, что в отношениях розничной купли-продажи покупателем, то есть потребителем, является лицо, которое приобретет товар, предназначенный для личного, домашнего или иного использования, не связанного с предпринимательской деятельностью. В связи с чем некоторые авторы говорят о необходимости устранения коллизии в законодательстве и достижении единого подхода относительно определения понятия "потребитель"[9]

Позиции ученых по этому поводу различаются. Следует согласиться с мнением Саниахметовой Н. А., которая указывает, что потребителями, как участниками хозяйственных отношений, являются граждане, как это определено Законом Украины "О защите прав потребителей".[10] Однако существует точка зрения, что при определении этого термина необходимо ссылаться на Закон Украины природных монополиях" и что с точки зрения хозяйственного права, потребителями признаются лишь юридические лица.[11] По мнению Столбуненко Н. Н., потребитель - это экономический субъект, который использует, приобретает, заказывает или имеет намерение приобрести товары и услуги для удовлетворения своих потребностей.[12] Указанное определение представляется ошибочным и не учитывающим специфики «потребления», которое, как известно, делится на «личное» и «производственное».

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65 


Похожие статьи

І П Булєєв - Вісник донецького університету