І П Булєєв - Вісник донецького університету - страница 55

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65 

На сегодняшний день ст. 1 Закона Украины природных монополиях" определяет потребителя как физическое или юридическое лицо, приобретающее товар, который производится (реализуется) субъектами природных монополий.[13] То есть, в данном случае, законодатель видит в качестве потребителя неограниченный круг лиц и не связывает их определенной целью такого приобретения (для собственных бытовых или производственных потребностей). Однако, такое широкое толкование понятия "потребитель" ограничивается самой сферой действия указанного Закона. Таким образом, физическое лицо - предприниматель и юридическое лицо, которое пользуется электрической энергией, являются потребителями согласно Закону Украиныприродных монополиях".

По разному определеляют потребителя и в ряде законов и иных нормативно-правовых актов Украины, регламентирующих порядок предоставления различных услуг или продажу определенных товаров.[14] Так, например в Законе Украины "О рекламе" потребителями рекламы назван неопределенный круг лиц, к которым онанаправлена. В Законе Украины "О телекоммуникациях" потребитель - это юридическое или физическое лицо, которое требует, заказывает или получает телекоммуникационные услуги для собственных потребностей. [15] В проекте Закона Украины "О государственном рыночном надзоре за соблюдением требований относительно безопасности продукции и услуг", разрабатанном Госпотребстандартом Украины, потребитель определен как лицо или лица, которые пользуются услугами рынка.

Во всех указанных примерах речь идет о «личном» и «производственном потреблении. Что же касается понятия «потребитель» как субъекта гражданско-правовых отношений по удовлетворению потребностей граждан, речь идет о физическом лице, приобретающем товары, работы, услуги для целей не связанных с осуществлением предпринимательской деятельности. Так, в Директиве 2000/31/ЕС

18

Европейского парламента и Совета Европы от 8 июня 2000 года о некоторых правовых аспектах информационных услуг, в частности, электронной коммерции, на внутреннем рынке, потребителем признано любое лицо, которое действует не в целях своей коммерческой, профессиональной деятельности.

Согласно ст.12 Закона "О несправедливых условиях договоров" 1977 года, который в настоящее время действует в Великобритании, покупатель не является потребителем, если осуществляет приобретение товара в процессе своей предпринимательской деятельности. Тем не менее, поскольку Великобритания - страна прецедентного права, суды в своей деятельности используют прецедент 1988 года R&B Customs Brokers Co Ltd v. United Dominion Trust Ltd 1 W.L.R. 321. Тогда суд, рассматривал иск компании, которая приобрела некачественный автомобиль для своего директора. Суд решил, что поскольку настоящее соглашение носило нерегулярный, одиночный характер, то нельзя говорить, что оно осуществлялось в ходе осуществления предпринимательской деятельности, поэтому суд признал компанию потребителем и удовлетворил исковые требования.[16] То есть суд определил, что цель приобретения не определяет статус потребителя. Данный вывод представляется спорным и нарушающим сложившийся в общемировой практике подход к определению понятия «потребитель».

Вероятно подобными заблуждениями и игнорированием факта существования «личного» и «производственного» потребления и обуславливается наличие множества ошибочных определений в справочной литературе. Так, ученые - экономисты под руководством Вишняковой С. М. отмечают, что потребитель (англ. Consumer; нем. Konsument) - это лицо или организация, которые потребляют продукты чьего-то

20

производства или результата деятельности. В Юридической энциклопедии потребитель определен как лицо, которое приобретает, заказывает, использует или имеет намерение приобрести или заказать товары, работы, услуги для собственных потребностей.[17] Коллектив ученых института Генеральной прокуратуры Украины в

18 Директива ЄС "Про електронну комерцію" від 8 червня 2000 року №31 //Official Journal. - 2000. -L178. - Р.1-16.

20 Маркетинг: толковый терминологический словарь - справочник. - М.: Інфоконт, 1991.- 222с. (С.92)комментарии к ст.227 УК Украины "Выпуск или реализация недоброкачественной продукции" определил потребителя как физическое или юридическое лицо, которое приобретает, заказывает, использует или имеет намерение приобрести или заказать товары (работы, услуги) для собственных бытовых потребностей, [18] при этом совершенно не объясняя какие именно собственные бытовые потребности могут быть у юридического лица.

Нельзя согласиться с мнением Левчук Л. о том, что: в ЗУоЗПП "было бы целесообразно определить потребителя как физическое или юридическое лицо, приобретающее, заказывающее, использующее или имеющее намерение приобрести или заказать за определенную цену товары (работы, услуги) для собственных бытовых нужд, не связанных с получением прибыли или ведением предпринимательской деятельности".[19] Как было сказано ранее, подобные предложения, вероятно обуславливаются тем, что некоторые авторы не учитывают, что потребление находящейся на потребительском рынке продукции распределяется на производственное и личное. Субъектами последнего выступают физические лица -рядовые граждане, стремящиеся удовлетворить свои личные потребности и не имеющие цели получения прибыли за счет приобретенной продукции. В юридической и зарубежной литературе их довольно часто называют конечными потребителями.

В хозяйственно-правовом понимании субъектами производственного потребления «потребителями» являются те субъекты, которые приобретая продукцию на потребительском рынке ставят перед собой цель удовлетворить свои производственные (хозяйственные) потребности или потребности, связанные с ведением торговой (предпринимательской) деятельности. К ним относятся физические лица - предприниматели и юридические лица. При этом следует учитывать, что согласно ст. 2 ХКУ потребитель - физическое лицо (субъект гражданско-правовых отношений по удовлетворению потребностей граждан) является также и субъектом хозяйственно-правовых отношений как лицо, удовлетворение потребностей которого является конечной целью всего общественного производства.

Представляется, что вариантом решения данной проблемы может быть определение гражданина-потребителя как конечного потребителя во всех гражданско-правовых нормативных актах, регламентирующих его правовое положение на потребительском рынке.

Изложенное свидетельствует о существовании в украинском законодательстве различного подхода к определению термина «потребитель». С точки зрения гражданского права потребитель как субъект гражданско-правовых отношений по удовлетворению потребностей граждан - это физическое лицо приобретающее, заказывающее или имеющее намерение приобрести или заказать товары, работы, услуги для личного потребления не связанного с ведением предпринимательской деятельности или выполнением обязанностей наемного работника. В ХКУ термин «потребитель» применяется в гражданско-правовом понимании, в иных нормативно-правовых актах - в хозяйственно-правовом понимании как юридическое или физическое лицо, потребляющее какие-либо товары, работы и услуги в процессепроизводственной деятельности. Следовательно в зависимости от вида «потребления» -производственного или личного (не связанного с осуществлением предпринимательской деятельности), следует различать «потребителя» в гражданском праве - «конечного потребителя» как субъекта гражданско-правовых отношений по удовлетворению потребностей граждан и «потребителя» в рамках хозяйственного права.

При этом «конечный потребитель», согласно ст. 2 ХКУ является участником хозяйственно-правовых отношений - как лицо для удовлетворения требований которого осуществляется большинство хозяйственных отношений.

РЕЗЮМЕ

У статті розглядається поняття споживача як суб'єкта цивільно-правових відносин з задоволення потреб громадян.

SUMMARY

The article touches upon the term consumer as a subject of civil relations on satisfaction of wants of citizens.

Надійшла до редакції 12.11.2007року

УДК 340.1:349.2

ЗАСТОСУВАННЯ ПРИНЦИПУ ЯСНОСТІ Й ДОСТУПНОСТІ МОВИ

ДЛЯ АДРЕСАТІВ АКТІВ ПІД ЧАС ДЕФІНУВАННЯ Й ТЛУМАЧЕННЯ КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ (ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ

АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ)

Лавріненко О.В., канд. юрид. наук, доцент, професор кафедри цивільного права й процесу Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ

Як відомо, «проблемы будущего современной цивилизации не могут обсуждаться вне анализа современных тенденций развития науки и ее перспектив. Хотя в современном обществе существуют и антисциентистские движения, в целом наука воспринимается как одна из высших ценностей цивилизации и культуры» [1, с. 91]. Сучасна епоха - це епоха науково-технічної революції, якій притаманне зламування багатьох звичних уявлень, виникає й формується новий категорійний апарат. Прогрес наукового знання сьогодні обумовлений взаємодією внутрішньонаукових і соціальних чинників [2, с. 120]. За думкою В.К. Колпакова «соціально-політичні зміни в українському суспільстві й нові пріоритети державотворення спонукали вітчизняну науку на пошук переходу від традиційних і усталених дослідницьких моделей до парадигми, базованої на врахуванні якісно нових чинників» [3, с. 5].

В умовах демократії набуває необхідного розвитку центральний елемент правової системи - право. Правова система в цих умовах характеризується насамперед тим, що позитивне право перестає бути другорядною складовою державної влади,

© Лавріненко О.В., 2007

392утверджується верховенство права. Інші зміни в правовій системі демократичного суспільства полягають у тому, що право зв' язує й обмежує державну владу, набуває дедалі більше підстав у природному праві, у невід' ємних правах і свободах людини, одержує вдосконалений, «відпрацьований» у законах та інших нормативних актах зміст [4, с. 57]. Отож, однією із ключових засад правотворчої й правозастосовчої діяльності залишається принцип ясності й доступності мови для адресатів актів. Автором статті вже приділялась увага дослідженню зазначеного принципу [5-21], але низка питань потребує додаткового опрацювання. Тому автором було поставлено завдання дослідити теоретико-методологічні аспекти проблеми застосування принципу ясності й доступності мови для адресатів актів під час дефінування категоріального апарату права України.

Нормативно-правовий акт повинен бути ясним для широких верств населення. Відомо, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції), але й знання законодавства повинно базуватися на його зрозумілості. «Неясна норма, - обґрунтовано наголошується в науці, - не дає повного уявлення про права й обов' язки фізичних і юридичних осіб, веде до непотрібної втрати часу на запити й тлумачення, викликає суперечки й помилки. Вимога щодо простоти викладення проекту нормативного акта не повинна, однак, завдати шкоди повноті, точності й глибині формулювань нормотворчих положень, вести до безглуздого спрощення й примітивізму. Чимало правовідносин, які регулюються законодавством, достатньо складні. Це не може не відобразитися на викладенні відповідних норм. Правотворчість часто оперує складними, багатогранними й специфічними поняттями економіки, техніки, медицини, архітектури та інших галузей знань з їхньою особливою термінологією» [22, с. 35-36]. Суперечливими правові норми, у тому числі норми-дефініції, виступають тоді, коли вони пропонують різні підходи з одного питання. «Вимога несуперечливості означає забезпечення логічної узгодженості конкретного правового тексту як у відношенні його самого (внутрішня несуперечливість), так і в плані зовнішньому - відношення субординації (норми й вирішення нижчого рівня спільності не повинні суперечити нормам і вирішенням вищого рівня спільності), так і у відношенні координації (норми й вирішення різних галузей права не повинні суперечити одні одним)» [23, с. 171-172]. За законом несуперечності жодне висловлювання не може бути одночасно істинним і хибним, оскільки істинність і хибність це суть несумісні речі. Так, зокрема, І. Хоменко слушно зазначає, що одне й те саме висловлювання одночасно не може відповідати станові речей у дійсності й не відповідати йому, із двох суперечливих висловлювань одне є хибним [23, с. 98]. Звідси випливає, що свідоме застосування хибних аргументів під час тлумачення змісту дефініції правових понять є неприпустимим. Але такі випадки ще зустрічаються й стосуються навіть таких базових категорій права, як принципи. Приміром, на думку А.В. Чуковської, «принципи господарського права - це керівні начала, які визначають характер правового регулювання відповідних відносин. Значення правових, в тому числі галузевих, принципів подвійне... вони відображають сутність змісту, соціальну спрямованість та головні галузеві особливості правового регулювання..» [24, с. 38]. Так, принципи господарського права, за логікою дослідника, «відображають» чи «визначають»? «Характер правового регулювання» чи «сутність змісту, соціальну спрямованість та головні галузеві особливості правового регулювання»? Очевидно, що ці характеристики є далеко неоднозначними, а відтак і дефініція поняття принципи господарського права набуває ознак суперечливості, хибності. Можна виявити суперечливість,  коли зазначене  визначення та характеристики  принципів правазіставити з висновком інших дослідників проблем господарського права. Так, А. Г. Бобкова й З.Ф. Татькова, зокрема, зазначають таке: «...Принципи права вносять однаковість у всю систему юридичних норм і надають глибоку єдність правовому регулюванню суспільних відносин, цементують усі компоненти юридичної надбудови... На жаль, у Законі про банкрутство прямо не виділені принципи неплатоспроможності, що значно знижує єдність цього нормативно-правового акту. У цьому разі слід зазначити, що з урахуванням галузевої належності розглянутих відносин, до них застосовуються загальні принципи господарського права, які впливають на такі відносини» [25, с. 48]. Виходить, що правові принципи одночасно «надають глибоку єдність правовому регулюванню суспільних відносин» і «відображають... головні галузеві особливості правового регулювання»! Але, таке твердження, як на нас, є суперечливим, антагоністичним за суттю: «особливості» - це диференціація, яка «протистоїть» єдності [26, с. 150-151]. І, крім того, «невизначеність у законі», ще не означає «відсутність у правовому регулюванні», і твердження дослідників про те, що відсутність виписаних у Законі «принципів неплатоспроможності... значно знижує єдність цього нормативно-правового акту» є не зовсім зрозумілим, оскільки автори не вказують про яку саме «єдність» ідеться - змістовну, термінологічну, логічну... Видається, вченими не враховано і те, що це лише принципи окремого правового інституту (а в Законі ідеться не лише виключно про нього!), а тому і говорити можна, якщо за логікою, лише про «невизначеність» в межах зазначеного інституту.

Закон несуперечності доповнюється, у свою чергу, законом виключеного третього, сутність якого полягає в тому, що із двох суперечних суджень одне неодмінно є істинним, друге - хибним, а третього й бути не може. Це означає, що в предметі судження (дослідження, регулювання, охорони) зазначена ознака має бути чи наявною або її не має бути. У правовому регулюванні таке правило має певне додаткове значення: конструкції норм права будуються іноді відповідно до універсального логічного засобу «або-або», що однозначно вимагає - не можна одну й ту саму дію, стан, предмет (об' єкт) тощо регулювати або формулювати по-різному. Наука підкреслює, що нормативний текст повинен відрізнятися однозначністю: різні слова не можуть уживатися для виразу одного й того самого поняття; одне й те саме слово не може вживатися для виразу різних понять [23, с. 10]. Попри важливість зазначеного, принцип ясності й доступності мови для адресатів актів чи, скажімо, закон несуперечності не завжди дотримується й самим законодавцем. Так, приміром, у преамбулі Закону України від 30.06.93 «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [27] (курсив у назві актів нами використано для більш виразного, «точкового» термінологічного співставлення зазначеної частини назви нормативно-правового акту з відповідними термінами в змісті останніх - прим. авт.) ідеться, що цей акт визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю. А зважаючи на зміст самого Закону, можна дійти висновку, що такі «основи боротьби з організованою злочинністю» включають не тільки «головні напрями», «основи», а ще й цілу низку завдань, серед яких, зокрема, - створення загальних правових і організаційних засад у сфері боротьби з організованою злочинністю. Отож, виходить, що поняття «основи» включає в себе не тільки власне «основи», а ще й «головні напрями», а сукупно ці поняття включають, зокрема, «засади». Аналогічні непорозуміння виникають і під час змістовного аналізу положень Закону України від 16.12.93 «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» [28], де   одночасно   використовуються   в   дещо   різних   контекстах  терміни «основнізасади» (ст. 1) та «основи» (ст. 2). Натомість за логікою назви та змісту преамбули й ст. 2 Основ законодавства України про культуру від 14.02.92 [29], термін «основи» включає й «засади», і численні «основні принципи». У свою чергу, за логікою змісту приписів Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» від 15.12.92 [30], до «загальних засад» входять «головні принципи» та поняття «головні напрями», але вже за Законом України від 18.10.05 «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» [31] до поняття «основні засади» законодавцем не віднесено поняття «принципи» та його похідні, а використано, зокрема, ще й термін «основні пріоритети». Між тим, за Законом України від 24.06.04 «Про правові засади цивільного захисту» [32] через зміст поняття «правові та організаційні засади» розглядаються терміни «правова основа» та «принципи», а в такому акті, як Закон України від 02.06.05 «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» [33] йдеться, незважаючи на його назву та зміст преамбули останнього, лише про «основні принципи». І в преамбулі Закону України від 19.11.92 «Основи законодавства України про охорону здоров'я» [34] зазначається, що «Основи... визначають... засади...», але в ст. 4 цього Закону йдеться про «основні принципи». У змісті Закону України від 19.06.03 «Про основи національної безпеки України» [35] використано не тільки поняття «основа», а й поняття «принципи», «основні принципи» (ст. 5) (до речі, як синоніми). У преамбулі Основ законодавства України про загальнообов' язкове державне соціальне страхування від 14.01.98 [36], у свою чергу, зазначається, що «Основи... визначають принципи та загальні... засади», тобто казуальне законодавець термін «основи», виходить, використовує як родове поняття стосовно двох інших - видових - «принципи» та «засади». Разом із тим, коли проаналізувати зміст Закону України від 21.03.91 «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [37], то побачимо, що в тексті Закону взагалі не використовується ані поняття «засади», ані поняття «принципи» чи їхні похідні.

Існують певні непорозуміння щодо тлумачення сутності поняття «принципи» й у загальній теорії права. Так, О.В. Зайчук і Н.М. Оніщенко наголошують: «Серед вчених, які намагаються досліджувати правову систему, сьогодні (і це позитивно) - чимало представників галузевих юридичних наук. Вони, приділяючи увагу визначенням правової системи, не завжди, на нашу думку, правильно визначають не тільки саму її дефініцію, а і її елементний склад. Так, у статті «Правова система в Україні: проблеми вдосконалення»[20] до ознак правової системи віднесено верховенство права. На наш погляд, - пишуть О. В. Зайчук і Н. М. Оніщенко, - верховенство права є не ознакою, а принципом правової системи. До речі, сам же автор (В. І. Андрейцев - прим. авт.) далі стверджує, що одним із завдань правової системи «є забезпечення верховенства права...». Проте, очевидно, що забезпечити можна принцип будь-якої правової категорії, в тому числі правової системи, а не ознаку» [39, с. 11-12]. Дійсно, у науковій доктрині верховенство права характеризується саме як принцип [40, с. 76]. Інколи деякі автори, характеризуючи, зокрема, «принципи оплати праці» аналізують структуру зарплати, форми її виплати, засоби заохочення [41, с. 234-236], а про принципи (в сенсі засадничих ідей у здійсненні оплати праці найманих працівників) взагалі й не згадують; зустрічаються випадки, коли, наприклад, через характеристику «основ» аналізуються не принципи, а «напрями», «функції», «завдання», «основні орієнтації», «основні заходи»  та етимологічні  й  структурно-змістовні  характеристики  самого об' єктустосовно, якого вживається (в авторській інтерпретації) власне термін «основи» [42, с. 250-265]. Небезпідставно зазначає І.М. Сирота: «Вопрос об отраслевых принципах правового регулирования социального обеспечения освещался в учебной и научной литературе. Однако в некоторых работах ученых внимание сосредоточилось на основных принципах социального обеспечения как определенной системе мероприятий государства, а не его правовом регулировании» [43, с. 61]. П.Л. Фріс, у свою чергу, обгрунтовано акцентує увагу: «Побудова кримінально-правової політики на системі відповідних принципів не викликає сумніву. Складність, проте, полягає в тому, що вона є лише елементом сфери боротьби із злочинністю в цілому. Розробка ж проблеми принципів у юридичній літературі велася в основному стосовно останньої. Тим часом очевидно, що принципи кримінально-правової політики не можуть бути повністю зведені до принципів політики у сфері боротьби із злочинністю, і тим більше - до принципів кримінального права. Завдання, отже, полягає в розмежуванні вказаних груп принципів, у пошуку критеріїв відбору, формулюванні керівних засад кримінально-правової політики, розкритті їх суті й змісту... Принципи не можна сплутувати із завданнями, цілями, функціями права, методами правового регулювання. Деякі з принципів, які формулюються рядом авторів, не задовольняють вказаній вимозі. Так, більшість авторів свого часу відносила до принципів кримінально-правової політики -партійність. Однак вона і в часи панування комуністичної ідеології не належала до категорії принципів, оскільки являла собою відмітну ознаку, якісну соціальну характеристику кримінально-правової політики. З тих же підстав не можна... віднести до принципів класовість, патріотизм, інтернаціоналізм, планування, участь громадськості в боротьбі зі злочинністю та ін.» [44, с. 50].

Природа множинності правових категорій визначається етимологічним механізмом виникнення, становлення й використання слів, категорій і понять. Особливості чисельного використання правових категорій визначаються не тільки законами мови, але й природою тих явищ, які відбиваються правовими категоріями», -наголошує А. Ф. Крижанівський у своїй монографічній праці [45, с. 144]. Відтак, убачаємо спірним підхід, коли дослідниками ті чи інші різновиди принципів визначаються в такий редакційний спосіб, як: «Важливе методологічне значення для розробки концепції демократизації війська має з' ясування, вичленення відповідних принципів демократизації, оскільки це дає сутнісне уявлення про напрями, глибину та розмах демократично-оновлювальних реформ, заходів по приведенню Збройних Сил України у цивілізований, сучасний стан. Під принципами демократизації війська ми розуміємо ті визначальні положення, висновки загального характеру, правила і установлення, що випливають з об'єктивних закономірностей її розгортання та здійснення, а також із специфіки демократичного перевлаштування такої авторитарно-силової державної інституції, як армія. У процесі концептуального аналізу демократичного перетворення війська варто виділити дві групи принципів: загальнотеоретичні, які регламентують методологічні вимоги соціально-гуманітарних наук та виконують роль методу-підходу до аналізу феномена демократії на теренах війська; специфічні правила-норми, методологічні регулятиви, що концентрують у собі сутність відповідної концепції, відбивають внутрішні закономірності демократизації Збройних Сил як цілісного, відносно самостійного соціально-політичного явища - процесу. Комплекс таких принципів... може становити методологічне підґрунтя для створення реалістичної моделі демократизації армії» [46, с. 38], чи, наприклад, так: «Принцип екологізації споживання, - на думку автора, - це «шлях до життєблагодатних комплексів проходитьтакож і через оптимізацію структури споживання суспільства. У цьому плані заслуговує на увагу досвід скандинавських країн, де вперше спостерігається явний відхід від традиційних структур, поставлене завдання згортання нескінченного «споживацького марафону» з його безцільним марнотратством і деструктивним впливом на природу, і здійснено поворот до розвитку духовної сфери, до екології, до впровадження різноманітних соціальних програм. Принцип «відступаючого горизонту» - на думку автора, - є те, що «будь-яка екологічна програма має бути не документом, а процесом. Важливість цього погляду не можна заперечити, не випадково це відзначено навіть у матеріалах ООН... Принципи екологічної мотивації - так, цілком імовірно, умовно може бути названа група принципів, покликаних додати системі внутрішньо властивої їй рушійної сили, що надає імпульс саморозвитку системи» [47, с. 242]. Не менш складним для розуміння є й такий підхід: «Принципы феминологии -отражение и обобщение существенных сторон женских проблем... Принципы феминологии являются исходными идеями, отражающими и обобщающими существенные стороны познания и практической деятельности женского движения по пути создания цивилизованного общества. Принципы могут постоянно изменяться, дополняться, являясь исходным положением науки. Главное - это целостный подход к анализу объекта и субъекта научного исследования. Они выражают сущность организации и способ функционирования современного процесса изменения социального статуса женщины при условии активизации всех женских организаций, выработке программы и устава» [48, с. 59]. Як критичний аргумент щодо означених підходів пошлемося на сентенції В.С. Ковальского й І.П. Козінцева: «Правові (юридичні) дефініції - це стислі логічні визначення, які містять у собі найістотніші ознаки поняття, що визначаються. За їх допомогою встановлюються, розпізнаються певні правові категорії, розкривається, характеризується й формулюється їх суть... не обов' язково, щоб сформульоване поняття було остаточним. Воно може мати робочий варіант, шліфуватися, корегуватися, уточнюватися, деталізуватися в процесі подальшої правотворчої роботи... Розкриваючи зміст поняття (терміну), слід перераховувати не усі його ознаки, а лише найважливіші. Такий підхід дає... можливість сформулювати правову конструкцію достатньо повно, точно і в той же час економно, не розпливчасто... Норма, що дуже деталізована, схожа на перевантажений корабель, який глибоко осів і важко піддається управлінню. Перевантажений деталями і уточненнями закон також важкий для використання... Але слід мати на увазі, що ненаведення необхідних визначень також шкодить якості» [22, с. 65, 68-69]. Саме визначення поняття (дефініція), а не його обґрунтування, найбільш рельєфно характеризує думки кожного автора, входить у науковий обіг та використовується на практиці й у навчальному процесі, критично оцінюється [49, с. 138], - обґрунтовано наголошує В. О. Навроцький.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65 


Похожие статьи

І П Булєєв - Вісник донецького університету