В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право - страница 26

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 

Економічний словник дає тлумачення економічного розвитку, як загального поняття, що визначає абсолютну і відносну зміну мікроекономічних показників, що характеризують стан економіки держави у часі на протязі тривалого періоду [1, с.881].

В українській науковій літературі ототожнюють поняття суспільного добробуту і соціально-економічного розвитку, розглядаючи його як основу реального стану соціальних груп та індивідуумів у соціально-економічній структурі суспільства [2, с.29]. Таке розуміння, на думку автора, змішує перспективність соціально-економічного розвитку з реальністю сьогодення. Тобто суспільний добробут є лише критерієм соціально-економічного розвитку.

Для визначення регіонального соціально-економічного розвитку дуже важливо розуміти мету цього процесу. Не можна не погодитись з проф. Чернюк Л. Г. та Клиновим Д. В., які пропонують виділяти наступні групи цілей, що на їх думку забезпечать паритет регіональних та загальнодержавних інтересів [3, с. 202]:

1. стратегічно-дійового характеру (еволюційні перетворення в господарській сфері, трансформація господарського комплексу, орієнтація на переважно зовнішньоекономічну діяльність);

2. стратегічно-стабілізаційного характеру (вихід з депресивного стану збереження й підтримка сформованої економічної ситуації);

3. галузево-стабілізаційного характеру стосовно окремих галузей регіонального господарського комплексу (охорона здоров'я, житлове будівництво);

4. ситуаційного характеру (комерціалізація соціальної сфери, створення регіональної служби зайнятості);

5. тактичні (конкретні завдання розвитку окремих служб, систем регіонального господарства, соціально-культурних об'єктів).

Таким чином, реалізація зазначених цілей забезпечить досягнення соціально-економічного регіонального розвитку у контексті державної регіональної політики. Але розвиток регіонів України, в силу неоднакових еволюційних процесів, в історичному ключі, має не однакове розуміння соціально-економічного розвитку. Цю проблему, нанаш погляд, може вирішити законодавче затвердження єдиних стандартів соціально-економічного розвитку регіонів. Сприятиме цьому буде впровадження територіально-адміністративної реформи, коли за бюджетну одиницю буде братись уніфікована територіальна громада, тобто всі територіальні громади будуть мати єдині базові ознаки. Уніфікація територіальних громад дасть змогу рівно розподіляти поточні бюджетні витрати та виокремлювати приоритетні напрями соціально-економічного розвитку.

Чернюк Л. Г., пропонує розглядати регіональні соціальні стандарти (нормативи), як оптимальні науково обґрунтовані показники раціональної забезпеченості населення соціальними послугами (товарами) й об'єктами соціальної сфери відповідно регіональних загальноресурсних передумов соціально-економічного розвитку. Вони визначають кількість тих чи інших послуг (товарів) і об'єктів соціальної сфери, які мають припадати на душу населення або на визначений контингент населення певного регіону [3, с.204]. Зауважимо, що це доволі загальне поняття, що не може конкретизувати, до того ж сам професор, визначає, що основною практичною проблемою є визначення науково-обґрунтованих нормативів.

Інший дослідник цієї проблеми, Барецький В. І., узагальнюючі досвід країн-членів ЄС, зокрема Латвії, пропонує запровадити стандарти комунальних послуг [4, с.68]. На нашу думку, це звужує поняття економічного розвитку, та сприяє стандартизації якості побутових послуг населенню і впровадженню економічно обґрунтованих тарифів.

Гордей О. Д. і Василик Д. О., відмічаючи наростаючий розрив між якістю соціальних послуг по регіонах України та її соціальних верств, пропонують більш активно запроваджувати стандарти (нормативи), що забезпечували гарантований мінімум витрат соціальних послуг держави на душу населення [2, с.31].

Нудельман В. пропонує розглядати в якості індикаторів успішності дій місцевої влади, такі критерії як: зростання вартості робочої сили, землі та іншої нерухомості, позитивний баланс міграції робочої сили [5, с.6]. На його думку, саме ці показники повинні найти своє відображення у меті та цільових параметрах розвитку територіальної громади, які будуть зрозумілими і сприйнятливими для кожного її члена. Мета соціально-економічного розвитку повинна відображати у збалансованому вигляді оптимістичні очікування майбутнього членів громади, базові соціальні, економічні, екологічні і політичні критерії її розвитку. На нашу думку, запропоновані показники є важливими для розуміння соціально-економічного розвитку територіальної громади, але вони не відображають у повній мірі критерії досягнення стратегічної мети розвитку місцевої громади, визначеної науковцем.

Американська рада економічного розвитку (АРЕР) дає таке визначення економічному розвиткові - «процес створення матеріальних цінностей через мобілізацію людських, фінансових, грошових, фізичних та природних ресурсів для виготовлення ринкових товарів та послуг», здебільшого це створення робочих місць та матеріальних цінностей [6, с.10].

Це визначення є об' ємним з однієї сторони, так як визначає економічний розвиток, процесом створення матеріальних цінностей через мобілізацію всіх наявних ресурсів, та вузьким з іншої - оскільки, обмежує його лише виготовленням ринкових товарів та послуг.

Тому доречно, на наш погляд, розглядати економічний розвиток, як процес створення матеріальних цінностей через мобілізацію всіх наявних ресурсів для виготовлення товарів та послуг, що забезпечують функціонування і стале підвищення добробуту територіальної громади.

Вже шістнадцять років Україна вигадує власне «колесо», реформуючи місцевесамоврядування та житлово-комунальне господарство, а воно чомусь виходить кострубате і нежиттєздатне. Змінюються Уряди, Президенти, Верховна Рада, а проблема сталого розвитку і нормального функціонування інфраструктури регіону так і залишається - проблемою. Але зволікати з розв'язанням цих проблем далі неможна, тому що через декілька років вона обернеться суцільною катастрофою. Тому треба дослідити досвід розвинутих країн, насамперед країн Європейського Союзу, країн, що були раніше нашими партнерами по соціалістичному табору, Сполучених Штатів Америки, що вони набули у визначеній галузі.

Розвиток фінансової науки в галузі відношень центральної і місцевої влади базується насамперед на принципах теорії публічних фінансів, саме ця теорія сьогодні так чи інакше може розв' язати складні міжбюджетні стосунки та проблеми фінансового забезпечення сталого розвитку територіальних громад. Пошуком рішень цих складних проблем займались багато великих економістів: Дж. Б'юкен, К. Ерроу, у теорії суспільного вибору; У. Оутс, Дж. Е. Стігліц, А. Шах, Р. Бел, У. Тіссен - у теорії фіскального федералізму і фіскальної децентралізації; Ш. Бланкарт, Ю. Немец, Дж. Оунс, Р. і П. Масгрейви, Д. Ноулен - у теорії публічних державних і місцевих фінансів; Ф. Фішер, Д. Тис, У. Еванс, М. Хегль у теорії муніципального фінансового менеджменту; Ч. Т'ебу, Т. Сендлер, К. Шульц, Е. Йохансен - у теорії місцевих суспільних благ і теорії клубів; С. Бейлі, К. Фостер, Д. Кінг - у економіки міст, громад та регіонів.

Їх здобутки найшли своє відображення у побудові законодавчої системи взаємовідносин між центральною і місцевою владою в багатьох розвинутих державах: Сполучених Штатах Америки, Канаді, Японії, Австралії, країнах Європейського Союзу тощо. Використання постулатів наведених теорій дало змогу у 80 - 90-ті роки минулого століття кардинально реформувати міжбюджетні взаємовідносини, змінити роль і поняття місцевої влади, як основного базису державного управління, підвищити якість надання громадських послуг, прискорити темпи соціально-економічного розвитку територіальних громад. А узагальнення досягнень розвинутих країн у цій галузі допомогло трансформувати місцеві фінанси постсоціалістичних країн Східної Європи та Балтії.

Існуюча об' єктивна тенденція до глобалізації світового господарства вимагає уніфікації національних законодавств держав. Тому у сучасному міжнародному праві сформувалась окрема галузь, яка визначає міжнародні стандарти організації місцевих фінансів, регламентує діяльність місцевого самоврядування. Такими міжнародно-правовими актами стали: Всесвітня декларація місцевого самоврядування (1985 р.); Європейська хартія про місцеве самоврядування (1985 р.); Європейська хартія міст та Європейська декларація прав міст (1992 р.); Декларація про принципи місцевого самоврядування в державах - учасницях Співдружності Незалежних Держав (1994 р.).

Усі міжнародно-правові акти з питань місцевого самоврядування передбачають стандарти побудови місцевих фінансів. Ці стандарти є обов'язковими для всіх країн, які приєднуються до зазначених міжнародно-правових актів. Україна ратифікувала Європейську хартію про місцеве самоврядування (06.11.1996 р.) та Декларацію про принципи місцевого самоврядування в державах - учасницях Співдружності Незалежних Держав (29.10.1994 р.), а це накладає на неї обов'язки забезпечення побудови фінансів місцевих органів влади згідно зі стандартами, що визначені ними. Найбільш повно, на думку багатьох аналітиків, саме Європейська хартія про місцеве самоврядування забезпечує підвалини фінансової самостійності органів місцевого самоврядування, збалансовуючи інтереси держави і територіальних громад.

Зауважимо, що наведені акти міжнародного права, носять лише рекомендаційний характер і визначають принципи за якими повинне будуватисьнаціональне законодавство про місцеве самоврядування кожної держави. В силу того, що держави є різноманітними за багатьма соціально-політичними показниками, то в основу національних законодавств про місцеве самоврядування насамперед покладений принцип адміністративно-територіального поділу. Як зазначає В.В. Зайчикова, в унітарних державах встановлення адміністративно-територіального поділу належить до ведення центральної влади та уряду, а у федеративних державах адміністративно-територіальна структура - це компетенція суб'єкта федерації [7, с.32]. Тому делеговані повноваження у цих країнах і будова фінансової системи є різними, але набір соціальних (громадських) послуг, що надається органами місцевого самоврядування є майже однаковим.

Ці функції реалізуються через надання відповідних послуг державою або органами місцевого самоврядування. Традиційне (державне) надання таких послуг, як показує досвід країн з розвинутим самоврядування є не дуже ефективним. Адміністрація президента Рейгана проводила дослідження восьми видів послуг, що надавалися муніципалітетами, щоб порівняти вартість цих послуг у державному та приватному секторі. До цих восьми видів належали прибирання вулиць, послуги двірників, збір побутового сміття, складання списків населення, технічний огляд світлофорів, укладання асфальту на дорогах, догляд за станом дерну чи ґрунту, а також догляд за міськими насадженнями. Загальним висновком було те, що надання послуг муніципалітетами у середньому обходилося значно дорожче, ніж надання послуг приватними контрактурами. Для семи з восьми видів послуг результати дослідження показали, що муніципальне забезпечення послуг було дорожчим на 37-96 відсотків. Тільки у випадку складання списків різниця у середніх витратах була незначною. Ці відмінності, як виявилося, не спричинялися різницею в якості послуг чи в розмірі зарплатні. Натомість вони виникали через відмінності у використанні робочої сили та капіталу [8, с.449].

Проводились й інші дослідження в Австралії, Великобританії, Німеччині, але висновки були майже однаковими. Тому у 1988 році Міжнародна асоціація управління містами запропонувала розвивати шляхи альтернативного надання громадських послуг, за такими напрямами: закупівля контрактів на послуги; франчшизингові угоди; надання субсидій; ваучеризація; найом добровольців; самодопомога; регуляторні і податкові стимули.

Основою надання альтернативних послуг є законодавче розмежування термінів «надання» та «виробництво» громадських послуг. Ю. Немец та Г. Райт розмежовують: надання - це політичне рішення політичних органів влади про потребу в забезпеченні суспільними благами чи послугами, а виробництво блага чи послуги є фактичною адміністративною акцією, спрямованою на впровадження або активізацію політичного рішення [8, с.447]. Комбінування зазначених процесів і створює можливість організації фінансового забезпечення самостійності органів місцевого самоврядування.

На думку Бойцун Н. Є., постсоціалістичні держави Східної Європи дуже швидко трансформували свої системи самоврядування завдяки реформуванню традиційних методів надання суспільних послуг, чому сприяли такі елементи ринкового середовища: надання послуг приватними організаціями, участь приватних організацій у вироблені суспільних послуг, використання у комунальній сфері ринкових механізмів та становленні громадського суспільства [9, с.10].

Зарубіжний досвід переконує, що територіальні колективи використовують різні форми організації власної економічної діяльності: від виділення департаментів у структурі виконавчих органів місцевого самоврядування до створення комунальних компаній,   котрі   є   самостійними   юридичними   особами.   Багато територіальнихколективів беруть пайову участь у капіталі приватних компаній або взаємодіють із ними у формі партнерства на основі укладених угод (концесій) [10, с.22].

Законодавство зарубіжних країн детально регулює фінансово-господарську діяльність місцевих органів влади: по-перше публічність усіх рішень та операцій із майном і коштами громади; по-друге, територіальний колектив як суб'єкт господарювання не може збанкрутувати; по-третє, держава та територіальні громади не несуть спільну відповідальність за фінансовими зобов' язаннями; в четвертих -регулювання відносини громад з іншими суб'єктами господарювання. Все це вимагає здійснення державного нагляду за фінансовими операціями громад: встановлення рівня граничної фінансової заборгованості; обов' язкове оголошення конкурсів (тендерів) на право отримання підряду від територіального колективу; встановлення максимальної вартості контрактів, що можуть проводитись без оголошення тендеру; забороною займатися діяльністю, пов'язаною виключно з отриманням прибутку тощо.

Фінансові ресурси територіальних громад в розвинутих зарубіжних країнах формуються на принципах фінансової децентралізації та федералізму, що є фундаментальними умовами незалежності та життєздатності органів місцевої влади. Основними джерелами фінансування діяльності органів місцевого самоврядування у більшості країн, як зазначалось у документах міжнародного права, є місцеві податки і збори, міжбюджетні трансферти, позики. Наприкінці 90-х років місцева влада країн Європейського Союзу в середньому мала таку структуру джерел фінансування: чисто місцеві податки 18 %, плата за користування, донарахування до загальнодержавних податків і різні збори 12 %, трансферти - 51 %, позики - 7 %, інші джерела - 12 %.

Згідно до теорії державних фінансів поточні видатки місцевої влади повинні покриватися за рахунок поточних надходжень, тоді як капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок кредитів або інших надходжень капіталу, тому позики є потенційно одним із найпотужніших джерел фінансування місцевої влади, особливо у сфері фінансування капіталовкладень. У законодавстві практично всіх зарубіжних країн є вимога щодо спрямування фінансових ресурсів виключно на інвестиції. У Європейських країнах найбільш поширені комунальні кредити у різних формах: місцеві облігаційні позики, комунальні банківські і комерційні кредити тощо. А от у Сполучених Штатах Америки розповсюджені саме муніципальні облігаційні позики, хоча органи місцевого самоврядування європейських країн за останнє десятиріччя вже наздоганяють США за кількістю облігаційних розміщень. Найбільш частіше фінансові ресурси залучаються для фінансування діяльності адміністрацій, шкіл, обслуговування водоканалів, суспільних робіт, лікарень, промислового розвитку в регіоні, упорядкування вулиць, будівництва багатоквартирних будинків, будівництва та реконструкції доріг і мостів, житлово-комунальних служб тощо.

Майже у всіх зарубіжних розвинутих країнах існують місцеві бюджети розвитку. Вони є функціонально самостійними бюджетами зі своїми доходами і видатками. Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок банківських кредитів, муніципальних (комунальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються державною владою, та за рахунок деяких інших джерел. Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів. Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади [11, с.140]

Державні та місцеві цільові програми розвитку територіальних громад мають на меті вирішення тих же питань що і бюджети розвитку. Але їх відмінністю є те, що вони фінансуються як за рахунок бюджетних коштів, так із залученням приватного капіталу.

Багато економістів сперечаються про ефективність такого підходу щодо фінансування економічного розвитку, але існує дві об'єктивні причини популярності таких програм: по-перше, надання державної фінансової допомоги уможливлює інвестиції, які були б нереальними за інших обставин (існування державних гарантій або присутність державного капіталу, як правило, заспокоює інвесторів); по-друге, це створює передумови протистояння спробам інших органів звабити економічні підвалини територіальних громад, особливо там, де місцева влада діє не ефективно. Крім того, фінансування програм розвитку за рахунок тільки бюджетних коштів, спричиняє додаткове податкове навантаження на територіальну громаду, а фінансування тільки за рахунок приватного капіталу - робить їх ризикованими та непередбачуваними. Оскільки у західних країнах дуже поширене, так зване, інвестування «з нульовою сумою».

Якщо розглядати джерела приватного фінансування економічного розвитку територіальних громад, то можна виділити дві основні форми: фінансування через облігаційні позики та емісію акцій. Перший вид є найпоширенішим у зарубіжних розвинутих країнах, але другий - є найбажанішим. Виплата боргу та відсотків починається на ранніх стадіях реалізації проектів економічного розвитку, тоді як інвестиції через купівлю акцій винагороджуються пізніше. Проте фінансування через акції означає часткову втрату контролю з боку територіальної громади над проектом. До того ж через більший ступінь ризику інвестори в акції вимагають вищої норми прибутку від проекту, ніж особи, які просто надають позику.

Тому очевидно, що при фінансування програм розвитку територіальних громад у зарубіжних країнах, як правила, шукають шлях збалансування інтересів інвесторів та місцевого колективу. Такими шляхами оптимізації є випуск позик і боргових зобов' язань, які можна конвертувати в акції за конкретною, заздалегідь обумовленою, формулою або частина проекту, фінансується через акції самою територіальною громадою, а інша частина залучається із зовнішніх джерел через боргові зобов' язання.

У практиці Сполучених Штатів Америки фінансування соціально-економічного розвитку територіальних громад здійснюється у формах створення дослідницьких парків і підприємницьких зон, корпорацій місцевого розвитку, корпорацій розвитку нової продукції, муніципальних оборотних кредитних фондів, випуску облігацій промислового та муніципального розвитку, надання податкових стимулів та фінансування за допомогою оптимізації оподаткування.

Отже, узагальнюючі досвід розвинутих країн у фінансуванні соціально-економічного розвитку територіальних громад, органи місцевого самоврядування України, повинні відігравати більш активну роль у економічному розвитку підконтрольних їм територій, використовуючи всі наявні засоби та інструменти. Сприятливе середовище для такої ролі органів місцевої влади може створити впровадження адміністративно-територіальної і другого етапу конституційної реформ, остаточне розмежування державної і комунальної власності, ревізія місцевих податків і зборів на законодавчому рівні. До того ж місцева влада має декілька об'єктивно переважних причин відігравати саме активну роль у фінансуванні економічного розвитку:

у багатьох випадках місцева влада є власником значних обсягів майна і самостійно здійснює управління численними підприємствами, забезпечуючи їхній відчутний вплив на місцевих ринках;

має певну свободу дій щодо ряду важливих фіскальних інструментів (насамперед, надання податкових пільг) і основного капіталу, які можуть бути використані для надання безпосередньої допомоги новоствореним або вже діючим підприємствам;має доступ до інформації і розгалуженої мережі агентств, які можуть бути використані для допомоги новим та вже діючим підприємствам і залучення внутрішніх інвестицій;

є постачальником суспільних послуг, вона має змогу підтримувати нові і вже діючі підприємства шляхом організації і постачання тих чи інших місцевих послуг для задоволення їхніх спеціальних потреб.

РЕЗЮМЕ

Рассмотрено понятие социально-экономического развития регионов. Определенны основные тенденции определения социально-экономического развития и путей его реформирования в Украине. Исследован опыт зарубежных стран в финансировании и организации социально-экономического развития территориальных громад. Предложено определение социально-экономического развития. SUMMARY

The concept of socio-economic development of regions is considered. The basic tendencies of determination of socio-economic development and ways of his reformation are certain in Ukraine. Experience of foreign countries is investigational in financing and organization of socio-economic development of territorial masses. Determination of socio-economic development is offered.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Большой экономический словарь /Под ред. А. Н. Азрилияна. - 6-е изд., доп. - М.: Институт новой экономики, 2004. - 1376 с.

2. Гордей О. Д., Василик Д. О. Бюджетний механізм забезпечення зростання суспільного добробуту// Фінанси України. - 2003. - № 4. - с. 29 - 32

3. Л. Г. Чернюк, Д. В. Клиновий Розміщення продуктивних сил України. Навчальний посібник. - К.: ЦУЛ, 2002. - 470 с.

4. Барецький В. І. Зміцнення фінансової автономії місцевої влади і самоврядування// Фінанси України. - 2005. - № 1. - с. 65 - 69;

5. Нудельман В. Земля як засіб розвитку території //Урядовий кур'єр № 199 (3364) від 24.10.2006;

6. Бингем Ричард, Гилл Эдвард, Вайт Сэммис. Финансирование экономического развития. Пер. с английского языка Галины Пехник и Владимира Дегтярёва. - Львов: Літопис, 2003. - 416 с.;

7. Зайчикова В. В. Фінансова регіональна політика держави// Фінанси України. - 2005. -

№ 6. - с. 29 - 35.;

8. Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі /За ред. Юрая Немеца, Глена Райта пер. з англ. І. Дзюб, М. Корчинська, А. Олійник та ін. -К.: „Основи", 1998. - 542 с.

9. Бойцун Н. Є. Адаптація європейського досвіду управління місцевими фінансами в Україні// Фінанси України. - 2005. - № 5. - с. 6 - 11.

10. Хоменець Р. Б. Історіко-правові аспекти господарської діяльності територіальної

громади// Фінанси України. - 2002. - № 4. - с. 21 - 28 (с. 22)

11. Кравченко В. І. Місцеві фінанси України: Навч. посіб. - К.: Т-во „Знання", КОО, 1999. - 487 с. - (Вища освіта ХХІ століття)

УДК 339.9 (5-011+61)

ЭКСПОРТНО-ИМПОРТНЫЕ ОПЕРАЦИИ СТРАН БЛИЖНЕГО ВОСТОКА И

СЕВЕРНОЙ АФРИКИ

Мухамад Рафи Алоес, аспирант кафедры «Международная экономика» Донецкого национального университета, Сирия

Страны Ближневосточного региона занимают важное стратегическое положение, находясь в центре международных транспортных путей, проходящих с севера на юг и с запада на восток. Выгодное географическое положение и значительный запас мировых энергоресурсов позволяют им быть в центре мировой экономики. Однако существует проблема с одной стороны монотоварной структуры внешней торговли и ее невысокий уровень относительно потенциально возможного - с другой стороны. В виду вышеизложенного очевидна проблема детального исследования экспортно-импортных операций стран Ближнего Востока.

Проблемами региона Ближний Восток и Северная Африка занимается все большее число экономистов в виду его уникального экономического потенциала. Омар Абдель Карим, Лэнгфорд С.В.,Филипенко А.С., Задонский С.М., Хасянов А.Ж., Руденко Л.Н., Филоник А.О., Рогожина Н.Г. исследуют экономику стран рассматриваемого региона, однако, учитывая ситуацию в этой группе стран, в частности историческое развитие и доминирование религии в экономической системе, проблемы пока не получили должного разрешения.

Регион характеризуется относительно высокой степенью вовлеченности в мировое хозяйство. Однако степень интеграции как со странами Европейского союза (основной торговый партнер), так и внутри региона, которая влияет на интенсивность и структуру торговых отношений, невысокая. Так, например, монотоварная структура экономики, характерная для большинства стран региона, представляет для них серьезную опасность в случае неблагоприятной мировой конъюнктуры. В связи с этим необходимо детальное изучение внешнеторговых операций для выявления недостатков и определения перспектив развития региона.

Цель статьи. Исследование внешней торговли стран Ближнего Востока, ее географии и структуры и поиск возможности решения существующих проблем и интеграции в мировое хозяйство в соответствии с требованиями глобализации.

Международная торговля, опосредующая движение всех межстрановых товарных потоков, растет быстрее производства. Согласно исследованиям Всемирной торговой организации на каждые 10% роста мирового производства приходится 16% увеличения объема мировой торговли. Тем самым создаются более благоприятные условия для его развития. Когда же в торговле происходят сбои, замедляется и развитие производства [1].

Регион Ближнего Востока и Северной Африки (БВСА) характеризуется относительно высокой степенью вовлеченности в мировую торговлю. Однако монотоварная структура экономики, характерная для большинства стран региона, представляет для них серьезную опасность в случае неблагоприятной мировой конъюнктуры. В частности из-за резкого падения мировых цен на нефть страны Персидского залива могут понести многомиллиардные потери. Неэффективное управление государством (коррупция, бюрократия), потребность в новых рынках сбыта, низкая доля в мировой торговле заставляет арабские страны пересматривать

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 


Похожие статьи

В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право