В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право - страница 43

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 

• будівництво великої кількості танкерів, трубопроводів, нафтоперегінних заводів. Державний департамент і Міністерство енергетики повинні забезпечити економічну допомогу й технічне сприяння країнам-виробникам нафти в спрощенні регулювання й прискоренні процесу видачі ліцензій для розширення існуючих і будівництва нових трубопроводів і нафтоперегінних заводів, особливо в Мексиці, Центральній Америці й країнах Карибського басейну. Необхідно заохочувати основні суднобудівні компанії для розширення їхнього танкерного флоту;

• збільшення податків на імпортований етанол. З моменту Арабського нафтового ембарго 1973 р. Бразилії вдалося скоротити більш ніж наполовину свою залежність від імпорту нафти завдяки розвитку «гібридних» автомобілів («fuel-flexible» vehicles), які використовують як паливо суміш бензину й етанолу. Зараз шляхами США їздять більш ніж 4 млн. таких машин. Вартість змін конструкцій машини, що дозволяють використовувати етанол, становить 150 дол.

Аналізуючи стан енергетичної безпеки інших розвинутих країн, що наведені у таблиці 1, слід зазначити, що майже всі вони є членами Європейського Союзу, а отже стратегія забезпечення енергетичної безпеки єдина. Енергетика, її ефективність і безпека із часів енергетичної кризи 1970-1980-х рр. займають одне із ключових місць у внутрішній і зовнішній політиці Європейського союзу. Енергетична політика Європейського союзу переглядається й уточнюється кожні п'ять років. В 2006 р. почався процес її чергового перегляду. Одним з початкових етапів цього процесу є розробка так званої «Зеленої книги» і публічне обговорення на її основі існуючих енергетичних проблем. Головною проблемою інтеграційного угруповання є величезна залежність від викопного палива у цілому й зростаюча залежність від поставок палива із зовнішніх джерел зокрема.

Уже кілька десятиліть споживання енергії в країнах Євросоюзу росте істотно повільніше, ніж ВВП. Однак, якщо в 1990-ті роки зниження енергоємності ВВП у цілому в ЄС становило в середньому 1,4% у рік (в основному, за рахунок нових членів ЄС), то в останні 5 років середні темпи зниження енергоємності були нижче 0,5% при збільшенні споживання енергії на 1,4% у рік [5].

Зберігається домінуюча роль викопного палива в енергобалансі ЄС. На нафту й нафтопродукти, що використовуються переважно на потреби транспорту (56% споживання), доводиться більша частка (37%). При цьому споживання другого зазначимістю палива - природного газу - продовжує рости найбільшими темпами (у середньому 2,8%) і складає 24%. Вугілля залишається третім за обсягами використання енергоносієм (18%), що зберігає важливу роль в електроенергетиці (74% споживання). На атомну енергію та відновлювальні джерела в структурі енергоспоживання припадає 15% й 6% відповідно. Однак у зв'язку з виконанням зобов'язань ЄС щодо обмеження викидів парникових газів у рамках Кіотського протоколу продовження його масштабного спалювання неможливо без впровадження чистих вугільних технологій і впровадження систем поховання або утилізації вуглекислого газу.

Протягом декількох років стійко збільшувалася частка атомної енергії, але останнім часом інвестиції в атомну енергетику скоротилися, також досягнуті угоди про швидке закриття з міркувань безпеки атомних станцій у ряді країн - нових членах ЄС. Крім того, ряд старих членів (Німеччина, Швеція, Бельгія) прийняли рішення поступово відмовитися від атомної енергії.

Серед поновлюваних видів енергії найбільш вражаючий зріст спостерігається у вітроенергетиці: в 1998-2003 р. потужність вітроенерговстаткування зросла в 4 рази, а за 2003-2005 р. додалося ще 57% потужностей. Відповідно до прийнятого на саміті Європейського Союзу у Брюсселі рішення, 27 країн членів ЄС взяли на себе державні зобов'язання довести частку виробництва енергії на основі поновлюваних джерел до 2020 р. до 20%. Таким чином, ЄС може вийти на лідируючі позиції у світі з переходу на новітні енергетичні технології. Данія вже сьогодні виробляє на вітрових генераторах більше 20% всієї електроенергії, що споживається у країні, а Німеччина - 4%.

Щодо власного видобутку й ресурсної бази вуглеводнів Європи, то тут спостерігається поступове скорочення. Частка чистого імпорту у постачанні палива в країни ЄС перевищила небезпечні 50%, а у випадку нафти вона сягає 79% (для природного газу - 94%). При цьому 93% природного газу імпортується всього з трьох країн: Росії, Алжиру й Норвегії. Характерно, що частка Росії в імпорті природного газу становить близько 41%, а нафти - тільки 18%. У цілому диверсифікованість постачальників нафти й нафтопродуктів вище, ніж постачальників газу (табл. 2).

Таблиця 2

Структура імпортерів нафти й природного газу в країни ЄС у 2007 році, %

Імпортери нафти

%

Імпортери газу

%

Країни ОПЕК

51%

Росія

41%

Росія

18%

Алжир

29%

Норвегія

9%

Норвегія

23%

Інші експортери

1%

Інші експортери

1%

Залежність від імпорту нафти, всього

79%

Залежність від імпорту газу, всього

94%

Великобританія

17,5%

Великобританія

3,3

Данія

2,5%

Нідерланди

1,8%

Інші країни ЄС

1%

Інші країни ЄС

0,5%

всього

100%

всього

100%

Останнім часом у країнах Євросоюзу підсилилося відчуття зовнішньої енергетичної вразливості, особливо після випадків недопоставки природного газу з Росії в період зимових холодів 2005-2006 р. Підсилилися побоювання відносно погрози використання енергетичних питань як інструмента політичного тиску.

Прогнози розвитку енергетичної ситуації в ЄС у період до 2030 р. у рамках поточної енергетичної політики ЄС виглядають досить несприятливими й свідчать про необхідність термінової розробки нової енергетичної політики.

Очікується подальший ріст споживання енергії на 15% до 2030 р. від рівня 2000 р. При очікуваному росту ВВП на 79% за цей період енергоємність буде знижуватися в середньому на 1,5% у рік. Зростаючий попит буде задовольнятися за рахунок природного газу й енергії поновлюваних джерел, що приведе до росту їхньої частки в енергобалансі. Споживання нафти й нафтопродуктів залишиться на колишньому, досить високому рівні, практично не змінившись у порівнянні з 2000 р. Обсяг споживання твердого палива також буде стабільний. Сукупний ріст енергоспоживання ЄС буде відбуватися на тлі подальшого скорочення власного видобутку й ресурсної бази вуглеводнів[6].

Вважається, що найбільше (на 49%) до 2030 р. виросте попит на енергію в секторі послуг (в основному на електроенергію для офісного встаткування). На 29% очікується ріст попиту на енергію (також в основному на електроенергію) у житловому секторі за рахунок росту числа домогосподарств і змін у способі життя. Приріст попиту в транспортному секторі всього на 21% пояснюється очікуваним уповільненням темпів росту активності й підвищенням ефективності двигунів.

Великі очікування пов'язані з реалізацією Директиви щодо біопалива, яка повинна призвести до підвищення його частки в транспортному паливі до 2030 р. до 8%.

У цілому в сфері кінцевого споживання енергії найбільше (на 58%) виросте попит на електроенергію. При цьому в цей період прийдеться замінити до 60% працюючих сьогодні електростанцій, які відпрацюють свій строк у найближчі десятиліття. У результаті на розвиток електроенергетики ЄС у найближчі 25 років може знадобитися більш ніж 600 млрд. євро інвестицій[5].

Нова ситуація вимагає консолідованої відповіді й нових скоординованих дій з боку об'єднаної Європи. Основи нової загальної Європейської енергетичної політики повинні опиратися на три головні європейські цілі в енергетиці:

• стабільність: посилення екологічної стабільності шляхом дій щодо підвищення енергоефективності й використання поновлюваних джерел енергії.

• конкурентоспроможність: забезпечення конкурентоспроможності економік країн ЄС і прийнятних для розвитку стабільних умов енергопостачання.

• безпека енергопостачання: підвищення надійності зовнішніх поставок, поліпшення балансу джерел енергії, підвищення ефективності системи реагування на кризові ситуації.

Енергоефективність залишається ключовою частиною енергетичної політики ЄС. Європа повинна зберегти лідерство в сфері енергоефективності й поновлюваних джерел енергії у сукупності з іншими поставленими цілями. Пріоритетні напрямки дій -підвищення енергоефективності (на 20% до 2020 р.) і збільшення частки використання поновлюваних джерел енергії (до 15% до 2015 р.)[6].

Важливе місце в пропозиціях «Зеленої книги-2006» приділяється формуванню погодженої зовнішньої енергетичної політики для того, щоб грати більш ефективну, лідируючу роль у вирішенні загальних енергетичних і політичних проблем спільно зі своїми партнерами по усьому світі. Підкреслюється, що ця роль відповідає місцю Європи як другого за розміром енергетичного ринку в світі.

Стратегічний огляд енергетики ЄС охоплює наступні ключові цілі й інструменти зовнішньої енергетичної політики[6]:

1. Ясна політика в питаннях безпеки й диверсифікованості поставок енергії. У першу чергу така політика важлива відносно поставок газу. У ній варто ідентифікувати пріоритети в справі відновлення й створення нової інфраструктури, включаючи нові газопроводи із Близького Сходу, з Північної Африки та ін., термінали для СПГ, нафтопроводи з Каспійського регіону.

2. Поглиблення партнерських відносин з виробниками, транзитними країнами й споживачами. Необхідно вести політичний діалог не тільки з постачальниками, але й знайбільшими споживачами (США, Китай і Індія) на основі виробленої єдиної позиції Європи.

3. Ефективне реагування на зовнішні кризові ситуації. У Європі немає поки формального інструментарію для реагування на такі події. Для його створення потрібно визначити, що повинно входити в цю систему, зокрема, механізм моніторингу й раннього попередження.

4. Інтеграція енергетики в політику з інших питань. Мова йде про міжнародне співробітництво із глобальними партнерами по таких проблемах, як зміна клімату, енергоефективність і поновлювані джерела, нові технології та ін. Зокрема, варто прикласти більше зусиль для розширення географії учасників Європейської системи торгівлі викидами вуглецю. ЄС також варто просувати ідею висновку міжнародної угоди по енергетичній ефективності.

Виступаючи консолідовано, з єдиною позицією, Європа зможе очолити глобальний пошук рішень енергетичних проблем. Для цього в неї, як в одного з найбільших споживачів енергії і лідерів у питаннях енергоефективності, зниження викидів парникових газів, сучасних технологій і лібералізації енергетичних ринків, є всі можливості.

Висновки

У системі енергетичної безпеки обов' язково слід враховувати сучасну трансформацію політичної карти світу, характерною ознакою якої стає посилення міждержавних економічних і політичних суперечностей. Отже, визначимо підхід до питань енергетичної безпеки в промислових країнах-нетто імпортерах енергоносіїв. Так, визначними показниками, що характеризують цю групу є такі: ВВП на душу населення -понад 10 065 дол. США; високий рівень споживання енергії на душу населення - понад 3000 кг умовного палива на рік; тенденція до зниження енергоємності; збільшення розриву між пропозицією й попитом на енергоносії усередині країни: темпи попиту ростуть повільніше, ніж розрахункові річні темпи росту у світі (1,7%); розвинена енергетична інфраструктура (тобто електрикою забезпечено практично все населення).

Відповідно, пріоритети в галузі енергетичної безпеки полягають в забезпеченні надійності постачань енергоресурсів; диверсифікованості джерел постачань енергоресурсів; забезпеченні безпеки енергетичної інфраструктури; впровадження нових технологій для зниження залежності від імпорту енергетичних ресурсів.

РЕЗЮМЕ

В статье рассмотрены современные системы энергетической безопасности в отдельных странах мира. Приведены показатели, которые характеризуют состояние энергетики промышленно развитых стран-основных импортеров углеводного сырья и определены приоритетные направления государственной энергетической политики. SUMMARY

The modern systems of power security in different countries are considered in the article. The indices that characterise the power sector of industrially developed countries are defined and the trends of state power policy are offered.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Микитенко В. На чому базується енергетична безпека держави// Вісник НАН України. - 2005. - № 3. - с.41-46

2. http//www.iea.org - Міжнародна енергетична агенція

3. http//www.bp.com - Звіт ВР щодо світової енергетики,2007р.

4. Белова М. Энергетическая политика США// Экономическое обозрение. - 2006. -

№4. - с.25-31

5. Грицкевич И. „Зеленая книга ЕС" - новые направления действий// Экономическое

обозрение. - 2006. - №4. - с.36-41

6. http//www.un.ua - EU and Ukraine security of energy supply

7. http//www.europa.eu - Європейська комісія. „Зелена книга - 2006"

Надійшло до редакції 11.11. 2008 року

УДК 336.76:339.9

МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ФІНАНСОВИХ

РИНКІВ

Молочко І.М., аспірантка кафедри «Міжнародна економіка» Донецькій національний університет

Актуальність теми дослідження. Характерною рисою світових економічних відносин стає інтенсивний розвиток фінансової глобалізації із залученням національних економік до світового ринку капіталу, посилення їх взаємозалежності. Відображенням цих процесів стало виникнення єдиного інформаційного простору, інтернаціоналізація та швидке зростання ринків капіталу. Зростаюча взаємозалежність країн, інтенсифікація міжнародного обміну товарами, послугами та капіталом призводить до появи нових тенденцій у сфері фінансових відносин.

Бурхливий розвиток світового фінансового ринку, його глобалізація надали нові імпульси динамізму розвитку міжнародної економіки, сприяли посиленню взаємозалежності та взаємодії як підсистем світового господарства, так і окремих країн. Одним із проявів поглиблення такої інтернаціоналізації економічного життя в умовах глобалізації, є інтенсифікація міжнародного руху капіталу в усіх його формах і проявах.

Проте процес інтернаціоналізації фінансових ринків та їх глобалізація, зростання транскордонних потоків капіталу містять в собі і небажані тенденції, які здатні час від часу спричиняти деструктивні ефекти, а то й взагалі провокувати світові фінансові кризи. Тому розвиток процесу становлення економічної глобалізації веде до виникнення об'єктивної потреби формувати відповідні попереджувальні механізми регулювання інвестицій з метою нейтралізації та усунення небажаних тенденцій, що розвиваються в сучасній глобальній економіці. Такі деструктивні тенденції час від часу виникають у світовому інвестиційному процесі, а відтак виникає безальтернативна потреба регулювання міжнародних інвестиційних потоків та інших форм транскордонного руху капіталу.

Питаннями з економічних досліджень процесу глобалізації займалися провідні вчені Р. Буайє, В. Ваді, І. Валерштейн, В. Іноземцев, Р. Котхарі, Т. Левітта, К. Оме, Д. Пізано та інші.

Метою дослідження є розробка підходів щодо формування попереджувальних механізмів регулювання інвестицій з метою нейтралізації та усунення небажаних глобальних тенденцій в процесі виникнення фінансових криз, що розвиваються в сучасній глобальній економіці.

Основними суб'єктами міжнародного руху капіталу і його міжнародно-правового оформлення на мікрорівні є підприємства, фірми, на макро- та мезоглобальному рівнях

©Молочко І.М., 2008

- держави; на мезоглобальному та глобально-планетарному рівнях - міжнародні економіки і, перш за все, фінансові організації; нарешті на усіх зазначених рівнях такі специфічні суб'єкти міжнародно-економічних та міжнародно-правових відносин, як ТНК і ТНБ. При цьому природно, що первинними суб'єктами міжнародного руху капіталу є контрагенти різних країн. Для реалізації тих чи інших міждержавних двосторонніх чи багатосторонніх інвестиційних проектів кошти на здійснення цих проектів надходять переважно з державних банків. А отже мобілізація та відповідно надходження фінансових ресурсів передбачається і відповідно регулюється міждержавними угодами. В такому разі транскордонні потоки державних інвестицій будуть виступати у формі прямих, портфельних або міждержавних банківських кредитів, а можливо, інвестицій у змішаній формі, - усі ці міждержавні потоки врешті-решт регулюються відповідними міжурядовими угодами та національним законодавством про інвестиції.

Практично кожна країна з ринковою економікою має власне національне законодавство щодо регулювання іноземних інвестицій. Закони про іноземні інвестиції формують правове поле експорту та імпорту капіталу. Вони, наприклад, передбачають дольову участь іноземних інвесторів у заснуванні спільних підприємств, регулюють порядок придбання іноземними інвесторами "паперових активів" у країні-реципієнті з визначенням частки цих активів у підприємствах-емітентах цінних паперів. Національне законодавство регулює порядок придбання іноземними інвесторами облігацій державної позики. В національному законодавстві про іноземні інвестиції передбачається режим заснування та функціонування підприємств повністю з іноземними активами. Правові норми, що ними керується будь-яка країна ринкової економіки, вимагають дотримання цих норм іноземними інвесторами при заснуванні дочірніх підприємств, філій, представництв тощо. Згідно з існуючими в країнах законами про іноземні інвестиції, передбачаються умови придбання прав та способів користування земельними ділянками, на яких знаходяться іноземні підприємства чи інші об'єкти, що знаходяться у власності нерезидентів.

Законодавство багатьох країн про іноземні інвестиції передбачає можливу участь іноземних інвесторів у роздержавленні та приватизації державних підприємств. Законами передбачена також участь іноземних промислових підприємців, банків тощо в діяльності вільних економічних зон, що знаходяться на території країни-реципієнта. Нарешті, національне законодавство про інвестиції передбачає надання іноземним інвесторам певних пільг, якщо в цьому є економічна доцільність, або ж, навпаки, позбавлення їх тих чи інших пільг чи пріоритетів. Одним словом, будь-яка країна, що більшою чи меншою мірою інтегрована в світовий економічний простір і, відповідно, прагне долучитися до світових інвестицій відповідним чином в законодавчому порядку, регламентує надходження до себе іноземного капіталу, встановлює адекватні, тобто такі, що відповідають міжнародним правовим нормам, правила функціонування іноземних інвесторів, регулює механізм розподілу прибутків, репатріацію їх на батьківщину інвестора, гарантує недоторканість іноземної власності тощо.

На основі узагальнення багатовікового світового досвіту експорту та імпорту капіталу в міжнародній економіці відпрацьовані та загальноприйняті норми регулювання потоків і інвестицій. Регулювання міжнародного інвестування здійснюється за такими напрямками:

- розробка та реалізація інвестиційної політики в країнах, що залучають іноземні інвестиції;

- сприяння іноземним інвесторам у країнах-реципієнтах;

- сприяння співробітництву в галузі міжнародного інвестування на бага­тосторонній основі;

- здійснення міжнародного інвестування на двосторонній основі.

Крім того, понад 20 країн у своєму прагненні залучати більше ПІІ знизили ставки оподатковування доходів компаній. У той же час у країнах Латинської Америки й Африки мав місце ряд політичних змін по жорсткості режиму регулювання іноземних інвестицій, особливо в сфері природних ресурсів. На регіональному й глобальному рівнях були укладені й нові міжнародні інвестиційні угоди, які можуть сприяти підвищенню відкритості економіки країн перед ПІІ. Різні міжнародні угоди, як правило, стають усе більше складними й комплексними по змісту, і в них всі частіше вносяться такі пов'язані з інвестиціями положення, які стосуються не розглянутих раніше питань. Одночасно зі збільшенням числа міжнародних інвестиційних угод частішають і суперечки між інвесторами й державами [1].

Проте як і глобалізація економіки, так і фінансова глобалізація, а водночас і лібералізація фінансових ринків відбувається вкрай нерівномірно. А відтак і темпи та масштаби лібералізація рахунків руху капіталу в свою чергу диференціюють як між окремими країнами, так і між регіонами міжнародної економіки.

В додаток до лібералізації операцій по рахунках руху капіталу та впровадження за цими рахунками конвертованості валют багатьма країнами, що розвиваються, та тими, що переходять до ринкової системи були вжиті також інші заходи з лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Йдеться, зокрема, про лібералізацію нормативно-правових систем регулювання іноземних інвестицій. В результаті більшість з цих країн стали досить привабливими для іноземних інвесторів. Тому в 90-і роки приватні капітали, зокрема у формі прямих інвестицій активно почали надходити до країн, що розвиваються, та до країн перехідної економіки.

Певні передумови для формування механізмів регулювання потоків приватного капіталу, зокрема в формі банкових позик та кредитів, відіграли реформи, що в 90-х роках відбулися в багатьох країнах у банківській сфері. Йдеться передусім про прийняття та забезпечення належного контролю за дотриманням міжнародних стандартів банківської діяльності. Зразком таких стандартів можуть бути різні угоди, що розроблені Комітетом з регулювання банків, та практика банківського нагляду Банку міжнародних розрахунків, які відомі як Базельські стандарти.

Надійність та безпека банківських систем країн, що розвиваються, та країн перехідної економіки набуває особливої актуальності в умовах нестабільності міжнародних потоків капіталу. Тому постає проблема ув'язки банківського регулювання з національними стратегіями лібералізації операцій з розрахунків руху капіталу.

Кардинальною проблемою, яка виникає в процесі розробки політики регулювання потоків іноземного капіталу, а відповідно і лібералізації рахунків руху капіталу, є вироблення механізму контролю над попитом на короткострокові іноземні позики. Адже цей вид іноземного приватного капіталу за відповідної зміни економічної кон'юнктури чи не першим "втікає" з країни, дестабілізуючи в такий спосіб банківську систему та економіку такої країни в цілому. Тому уряди передусім країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою мають вдаватися до відповідних регулюючих заходів ще до того, як відбулося надходження в національну банківську систему непостійних за характером та спекулятивних за природою короткострокових іноземних запозичень.

В економічній літературі вказується на цілу низку аргументів на користь введення контролю за потоками капіталів [2]. Зокрема, відзначаються ситуації, коли обмеження руху капіталу покращує економічну ситуацію в країні за рахунок компенсації недосконалостей фінансового ринку, які виникають в результаті інформаційної асиметрії.   Заходи,   що   спрямовуються   на  усунення   подібних недосконалостей,коливаються від збільшення відкритості країни, покращення процесів надання фінансової інформації і вдосконалення пруденціальних стандартів до введення контролю за міжнародним рухом капіталу.

Ефективність контролю за рухом капіталу оцінюється з точки зору його впливу на потоки капіталу і досягнення таких цілей економічної політики, як підтримання стабільності валютного курсу за рахунок забезпечення більшої незалежності грошово-кредитної політики чи збереження внутрішньої макроскопічної і фінансової стабільності. Оскільки контроль за рухом капіталу має тенденцію до створення певного розриву між внутрішніми і зовнішніми фінансовими ринками, то ця обставина породжує стимули до обхідних маневрів. Ефективність контролю у цьому випадку буде залежати від масштабів цих стимулів по відношенню до витрат обхідних маневрів. Якщо заходи контролю ефективні, потоки капіталу будуть менш чутливими до внутрішніх процентних ставок, які можуть бути у такому випадку орієнтовані владою на внутрішні економічні завдання.

Слід зазначити, що економічні і статистичні дослідження цих проблем мають низку методологічних недоліків. Зокрема, не існує загальновизнаних і надійних критеріїв інтенсивності контролю за рухом капіталу. У багатьох дослідженнях застосовуються фіктивні зміни для позначення його присутності чи відсутності. Крім того, часто важко визначити, чим визначаються відмінності досліджуваних змін -контролем за рухом капіталу чи іншими факторами, багато з яких також важко піддаються виміру. Більше того, важко провести економічно значиму відмінність між довгостроковими і короткостроковими потоками капіталу.

Ступінь розмитості відмінностей між короткостроковими і довгостроковими потоками залежить, головним чином, від рівня розвитку фінансових ринків, особливо від їхньої глибини (здатність ринку абсорбувати купівлі і продажі без значної зміни цін) і ліквідності. На ці характеристики фінансових ринків, у свою чергу, впливає державне регулювання, в тому числі заходи з контролю за рухом капіталу.

Незалежно від ефективності заходів контролю за рухом капіталу, їх використання може бути пов'язане з певними втратами. По-перше, обмеження потоків капіталу, особливо масштабні і всеохоплюючі, можуть впливати на капітальні і поточні угоди як у бажаному, так і в небажаному напрямку. По-друге, здійснення заходів контролю може викликати додаткові адміністративні витрати, особливо коли необхідні широкомасштабні заходи для перекриття потенційних лазівок для обхідних маневрів. По-третє, існує ризик, що захист внутрішніх ринків за допомогою заходів контролю може утруднити необхідну корекцію державної політики чи адаптацію приватного сектора до змін ситуації на міжнародних ринках. Нарешті, контроль може спровокувати негативне сприйняття ринку, що, в свою чергу, може утруднити і зробити дорожчим для країни доступ до іноземних джерел капіталу.

Слід підкреслити, що хоча контроль за потоками капіталу і показав свою ефективність в деяких країнах (наприклад, в Китаї, Індії, Малайзії, Бразилії, Чилі, Аргентині, Мексиці та ін.), з достатньою повнотою оцінити його важко, враховуючи проблеми відокремлення його впливу від дії інших напрямків політики, в тому числі від зусиль банківського регулювання, підвищення гнучкості валютних курсів і корекції грошово-кредитної політики.

Контроль за потоками капіталу не слід розглядати як ідеальний інструмент пруденціальної політики, оскільки він часто вводиться і модифікується в інтересах досягнення макроекономічних, а не мікроекономічних цілей, наприклад, в умовах понижуючого тиску на валютні курси (Бразилія в період Мексиканської та Азіатської кризи, Чилі і Колумбія в період Азіатської кризи). Досвід низки країн (наприклад, Бразилії і Таїланду) свідчить про те, що використання контролю за припливом капіталуможе не досягати цілей довгострокового захисту від зворотного руху капіталу, якщо воно не супроводжується необхідним корегуванням макроекономічної політики і зміцненням фінансової системи.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 


Похожие статьи

В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право