В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право - страница 58

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 

50

Рис.2. Структура державних внутрішніх і зовнішніх запозичень 2005 року

0

5

0

Україна, виступаючи на фінансових ринках у ролі позичальника, прагне досягти максимально прийнятних для себе умов як у частині цінових, так і в частині нецінових умов запозичень, адже це буде сприяти зменшенню вартості обслуговування державного боргу і відповідно зниженню боргового навантаження на бюджет. Разом з тим питання боргового навантаження на державний бюджет необхідно розглядати зпогляду реального соціального й економічного ефекту, які і є оцінкою ефективності використання ресурсів, що акумулюються в результаті державних запозичень.

Для України державна політика в цій сфері потребує створення відповідних умов. Насамперед, це стосується організаційного визначення і законодавчого регулювання питань управління державним боргом. Крім того, ефективність управління економічними процесами безпосередньо залежить від відповідності здійснюваних заходів економічним реаліям, максимально швидкого й адекватного реагування на їх зміну.

В останні роки спостерігається значне поліпшення боргової ситуації в Україні. Боргова безпека держави - це дотримання такого рівня державної заборгованості, який задовольняє потреби держави у фінансових ресурсах, уможливлює збереження стійкості фінансової системи країни і при цьому не ставить під загрозу можливість виконання державою своїх функцій і зобов'язань із погашення й обслуговування державного боргу.

Одним з найважливіших показників, що характеризують ефективність боргової політики країни і її можливість виконувати боргові зобов'язання, є співвідношення сумарних виплат з обслуговування й погашення державного боргу до загальних доходів державного бюджету і ВВП. Після боргової кризи в 1998 р., коли сумарні боргові виплати досягли 71,4% річного обсягу дохідної частини держбюджету, здійснення протягом 1999-2002 рр. реструктуризації боргових зобов'язань дало можливість істотно знизити навантаження на державний бюджет. В останні роки бюджетні видатки на погашення й обслуговування державного боргу стабілізувалися в межах 3,8-4,0% від ВВП і 24-25% сукупних бюджетних доходів. При цьому варто звернути увагу на збереження стабільності боргових виплат під час пікового періоду здійснення платежів по державних боргах, що прийшлися на 2004-2006 рр.

В останні роки спостерігається тенденція зменшення відношення державного боргу до доходів загального фонду державного бюджету. Якщо відзначений показник у 2002 році становив 229%, то на кінець 2005 року на рівні 132%, при критичному рівні

300%.

Крім цього, спостерігається чітка тенденція до зменшення вартості державних зовнішніх запозичень, що надасть можливість Україні в наступних роках значно зменшити видатки на обслуговування розміщених облігацій зовнішньої державної позики.

13 липня 2001 року Паризький клуб кредиторів підписав угоду з урядом України про реструктуризацію частини українського зовнішнього боргу в розмірі 580 мільйонів доларів. Угода передбачає реструктуризацію коштів, отриманих Україною до 31 грудня 1998 року.

Після підписання угоди з Паризьким клубом про строки й умови реструктуризації боргів Україна провела двосторонні переговори з метою укласти з кожною з п'ятьох країн відповідні угоди про реструктуризацію. Членами Паризького клубу кредиторів є Франція, Німеччина, Італія, Японія та США.

В 2001 році в ході реструктуризації короткострокового зовнішнього боргу Україна випустила єврооблігації в обсязі відповідно 1 млрд. 133 млн. євро і 1 млрд. 150,5 млн. доларів, і з урахуванням більш пізнього довипуску в обігу перебувають дані папери в обсязі 1 167,7 млн. євро й 1 млрд. 587,6 млн. доларів. В 2004 Україна також розмістила 10-літні єврооблігації на 1 млрд. доларів під 7,65% річних, у лютому 2005 -7-літні папери на 600 млн. доларів під 6,875% річних, а в липні 2005-5-літні єврооблігації на 500 млн. доларів під LIBOR+3,375% річних.

Міністерство фінансів виплатило на початку 2006 р. 168,2 млн. доларів і 122,6 млн. євро по державних єврооблігаціях, випущених у 2001-2003 роках. Виплатавідсотків по євробондах склала 20,3 млн. доларів і 13,6 млн. євро, а погашення основної суми боргу - 147,9 млн. доларів і 108,9 млн. євро відповідно. Єврооблігації мають 7-літній (до 2008 року) строк обігу, а також прибутковість 10% по деномінованих у євро й 11% - по доларових бондах [4].

Боргова криза, у якій Україна опинилася наприкінці 2000 року, стала результатом відсутності законодавчо визначеної стратегії управління державним боргом, граничних (критичних) показників його розмірів, а також неефективних заходів Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів України до підприємств-позичальників щодо виконання ними фінансових зобов'язань по іноземних кредитах перед державою.

Забезпечення органами виконавчої влади відшкодування боржниками хоча б 30% простроченої заборгованості або забезпечення в повному обсязі поточних платежів, за умови реструктуризації простроченої заборгованості, дозволило б Україні не вдаватися до реструктуризації цієї частини зовнішнього боргу. Однак ці можливості Урядом і Міністерством фінансів України не були використані.

Висновки. Тим часом нинішня ситуація сприяє тому, щоб, навпаки, робити акцент саме на зовнішні позики. Україна знову йде до того, що вже найближчим часом зовнішня політика може бути відкоригована убік підвищення пріоритетності зовнішніх позик над внутрішніми.

РЕЗЮМЕ

На  основе  анализа взаимодействия Украины  с  международными финансовыми организациями определена стратегия и перспективы их сотрудничества. SUMMARY

On the basis of the analysis of interaction of Ukraine with the international financial organisations strategy and prospects of their cooperation is defined.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Мозговий О.М., Оболенська Т.Є., Мусієць Т.В. та ін. Міжнародні фінанси. - К.: КНЕУ, 2005. - 504 с.

2. Козак Ю.Г., Логвинова Н.С., Ковалевський В.В. Міжнародні фінанси. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 640 с.

3. www.worldbank.org

4. www.stat.gov.ua

Надійшла до редакції 15.11.2008 року

УДК 339.7

ПРИЧИНЫ И ПОСЛЕДСТВИЯ ГЛОБАЛИЗАЦИИ МИРОВОГО

ФИНАНСОВОГО РЫНКА

Степанова А.Е., аспирант кафедры «Международная экономика» ДонНУ

За последние несколько десятилетий фондовые рынки как развитых, так и развивающихся стран претерпели существенные изменения, связанные с соответствующими изменениями в мировой экономической среде. Процесс глобализации мировой экономики и финансовой сферы повлек за собой формирование и развитие мирового финансового рынка.

© Степанова А.Е.., 2008

В начале 60-х годов прошлого века на основе интернационализации международных операций национальных рынков ссудных капиталов, которая способствовала созданию всемирного хозяйства, а в финансовой сфере - глобального финансового рынка, происходит формирование международного финансового рынка. До этого времени в силу различных исторических причин, а именно мировой экономический кризис 1929 - 1933 г., вторая мировая война, существующие на тот период времени валютные ограничения и регулирование рынка, интенсивность международных потоков капитала была мала, т. е. финансовый рынок практически не функционировал. Так к концу 30-х годов 20 века международные потоки капитала составляли всего лишь около 2% национального дохода, зарубежные активы сократились до уровня 8% ВВП в 1930 г. и 5% в 1945 г. Дисперсия процентных ставок выросла примерно в два раза. В 30-е годы в США были приняты правила, которые ограничивали использование заемных средств для покупки ценных бумаг, а так же предусматривались ограничения выплат по депозитам американских банков (так называемое «правило Кью» Федеральной резервной системы). Валютная система после Второй мировой войны, согласно Бреттон-Вудскому соглашению, предусматривала сохранение фиксированных валютных курсов путем их привязки к доллару США. При этом плавающие валютные курсы рассматривались как препятствие для развития международной торговли. Бреттон-Вудская международная валютная система способствовала восстановлению международного валютного рынка и постепенному развитию международного кредитного рынка.

Первые операции на международном кредитном рынке были преимущественно краткосрочными (сроком до одного года). Но уже к концу 50-х годов сформировался значительный спрос на долгосрочные ссуды. Пролонгация ссуд (до 15 лет) привела к активизации международного кредитного рынка.

В 70-е годы происходит формирование и развитие международного фондового и международного инвестиционного рынков.

Переход в 1973 году промышленно-развитых стран к системе плавающих курсов способствовал интеграции рынков капитала, т. к. практически полностью отсутствовал контроль за его перемещением. Это приводит к росту интенсивности финансовых потоков и дальнейшему росту финансовых рынков. Отказ от фиксированного курса позволил странам открыть свои национальные рынки капиталов и при этом сохранить независимость при проведении денежно-кредитной политики.

В 1980-х и 1990-х годах все финансовые показатели ведущих европейских стран демонстрируют стремительный рост. Так среднее значение показателя депозиты/ВВП увеличилось на 50%, капитализация/ВВП и эмиссия акций/валовые инвестиции - почти в 4 раза. Количество листинговых компаний в расчете на один миллион человек увеличилось на 30% [1].

Возрастающие потоки мирового капитала усилили конкуренцию между развитыми странами. Такая конкуренция вынуждала правительства отдельных стран уменьшить вмешательство государства в деятельность национального финансового рынка и к либерализации международного движения капитала. Так США, имея мощный финансовый сектор, считали, что в условиях либерализации их институты займут часть рынков за рубежом. Кроме того, США надеялись, что их достаточно развитый финансовый рынок, привлекательный для иностранных банков и банкиров, позволит привлечь капитал из других стран, а это в свою очередь облегчит покрытие растущего торгового и бюджетного дефицита.

В 1974 году США первыми начинают проводить либерализацию своей финансовой системы, упразднив контроль над движением капитала. В 1975 г. Нью-Йоркская фондовая биржа отменила фиксированные комиссионные.  В   1979 г.

Великобритания так же сняла контроль над капиталом, а в октябре 1986 г. провела реформу рынка акций (т.н. Big Bang).

К концу 80-х годов 20 века контроль над капиталом был отменен во всех европейских странах и Японии [2].

На развитие европейских финансовых рынков повлияло и создание Европейского валютного союза, которое полностью открыло национальные рынки для конкуренции.

Все это послужило мощным толчком развития международного финансового

рынка.

Постепенно ведущие национальные компании и банки превращаются в транснациональные. Это способствовало тому, что свободные капиталы с целью получения прибыли начали инвестироваться в зарубежные производственные и финансовые структуры.

Отсутствие ограничений на перемещение капиталов между развитыми странами, либерализация финансовых систем развивающихся стран, внедрение новейших электронных технологий сбора, передачи обработки, и использования информации привело к тому, что национальные финансовые рынки стали взаимосвязанными частями единого мирового финансового рынка.

Создание и широкомасштабное развитие разнообразных операций с международными финансовыми инструментами на международном финансовом рынке привели в 90-х годах к его быстрой эволюции.

В 1995 г. мировой экспорт товаров и услуг уже составлял 18 млрд. долл. в день, а ежедневный оборот валютного рынка равнялся 1200 млрд. долл. Таким образом, оборот валютного рынка почти в 67 раз превосходил ежедневный экспорт товаров и услуг. В 1998 г. ежедневный оборот валютного рынка достигал уже 1,5 трлн. долл. Значительный рост интернационализации фондовых рынков в это время демонстрируют данные об объемах международных операций с акциями и облигациями относительно ВВП отдельно взятой страны. В 1975 г. этот показатель составлял от 1% до 5%, а к концу 90-х гг. он вырос до 100-700% (в США - с 4% до 230%, Германии - с 5% до 330%, Франции - с 5% до 400%, Италии - с 1 до 670%) [3].

Рост неопределённости на финансовом рынке, в частности, в отношении валютных курсов и курсов ценных бумаг, стимулировал развитие механизмов управления рисками. Традиционные инструменты были дополнены новыми видами ценных бумаг и обязательств. С начала 90-х годов 20 века начинает стремительно развиваться рынок производных финансовых инструментов - деривативов, которые появились как средство хеджирования, т.е. страхования от ценовых рисков. Среди разнообразных инструментов управления рисками на финансовых рынках в настоящее время деривативы занимают одно из первых мест. Поэтому их появление в начале 70-х годов в США, а затем и в других странах имело революционный характер для финансовых рынков. В.Т. Мусатов предложил называть деривативы «... фиктивным капиталом второго или третьего порядка...» [4].

Р Мертон (R. Merton) отмечал, что появление деривативов способствовало резкому снижению транзакционных издержек и это объясняет феноменальный рост рынка деривативов [5].

За последнее десятилетие международный финансовый рынок деривативов увеличился в несколько десятков раз. По статистике Банка международных расчетов, в конце 2007 г. номинальная стоимость базисных активов обращающихся биржевых деривативов составила 95 трлн.долл., что в 130 раз больше, чем в 1987 г. (табл.1). Номинальная стоимость базисных активов внебиржевых контрактов в 2007 г. равнялась 516 трлн. долл.

По сложившейся структуре финансового рынка сделки с деривативами осуществляются как на организованном биржевом рынке (organized exchange), так и на внебиржевом рынке (over-the-counter, OTC). На внебиржевой рынок в настоящее время приходится основная доля (около 85%) сделок с финансовыми деривативами и она продолжает расти (рис.1).

Рис. 1. Структура рынка деривативов

700000 600000 500000 400000 300000 200000 100000

0

mi пл гШ ГіЛ ГІГ

□ Внебиржевые деривативы

□ Биржевые деривативы

□ Деривативы

1999 2000 2001  2002 2003 2004 2005 2006 2007

Рис. 1 Структура рынка деривативов

Таким образом, внебиржевой рынок играет особую роль в развитии международного финансового рынка, одним из основных товаров которого являются деривативы. Это обусловлено тем, что внебиржевой рынок, не являющийся профессиональным, более доступен для мелких и средних участников международного финансового рынка. В результате чего рынок становится менее спекулятивным и более устойчивым.

Примерно третья часть совокупного рынка деривативов приходятся на контракты типа «своп», причем основная часть приходится на процентные свопы (interest rate swap). Процентный своп - это один из самых распространенных типов внебиржевых процентных деривативов, который представляет собой контракт на обмен долговыми обязательствами с различными периодическими ставками. Операции своп позволяют заемщику обменять долг с фиксированной процентной ставкой на долг с плавающей ставкой, и наоборот. Следовательно, в операциях типа своп наиболее ярко проявляется перенос риска.

В 1995 г. появляются фьючерсные контракты, которые позволяют страховым компаниям перераспределять риски в страховании жизни и имущества между разными регионами. Так же разработаны фьючерсные контракты, базовым активом которых являются макроэкономические показатели, такие как ВВП, инфляция и др.

Новым достаточно быстро развивающимся финансовым продуктом, используемым в стратегии управления рисками, являются кредитные деривативы. Мировой объем рынка кредитных деривативов оценивался в середине 1998 г. в 150-200 млрд. долл., в конце 2001 г. - около 1 трлн. долл., в конце 2003 г. - около 2 трлн. долл., в конце 2004 г. - около 5 трлн. долл., в конце 2005 г. - около 12 трлн. долл., в середине 2006 г - 26 трлн. долл.[6].

Кредитные деривативы могут дополнять или полностью заменять такие традиционные методы управления рисками как кредитные риски и портфельные диверсификации.

Кредитные деривативы представлены на рынке в основном четырьмя видами продуктов: credit default swaps (свопы, по которым наступил дефолт) , total rate of return (TROR) swaps (свопы на совокупные доходы), credit-linked notes (кредитные опционы), credit spread options (на кредитный спрэд). Кредитные деривативы - это единственные деривативы, которые обращаются только на внебиржевом рынке. Все типы кредитных деривативов позволяют за определенную плату переносить кредитный риск с одного контрагента в сделке на другого.

Таким образом, процесс глобализации приводит не только к перераспределению международных капиталов, но и к перераспределению и трансформации рисков на международном финансовом рынке. Управление рисками осуществляется с помощью международного рынка деривативов, т. к. рынки производных финансовых инструментов позволяют каждому контрагенту, независимо от другой стороны в сделке, перегруппировать или устранить риски. При этом каждый дериватив, имея свой собственный риск и генерируя новые рыночные риски, может быть использован для хеджирования других рисков, может сочетаться с различными инструментами рынка или его активами. В результате этого возможности использования деривативов в стратегии управления финансовыми рисками существенно увеличиваются.

РЕЗЮМЕ

В статье рассматриваются причины возникновения финансовых рынков, приведшие к росту международных финансовых потоков, развитию и расширению процесса глобализации. В свою очередь процесс глобализации приводит к перераспределению международных капиталов, перераспределению и трансформации рисков на международном финансовом рынке.

SUMMARY

In the article the reasons of origin of financial markets, resulting in growth of international financial threads, development and expansion of process of globalization, are examined. In same queue the process of globalization results in the redistribution of international capitals, redistribution and transformation of risks at the international financial market.

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ:

1. Финансовые институты и экономическое развитие - М.: ИМЭМО РАН, 2006.

2. Энг, Лис, Мауер. Мировые финансы. Пер. с англ. ,- М.: «Дека», 1998. - 768 с.

3. Мировой фондовый рынок и интересы России/ ИМЭИО. - М.: Наука, 2006. - 358 с.

4. Мусатов В.Т. США: биржа и экономика. - М.: Наука, 1985

5. Merton R. Financial Innovation and the Menegement and Regulation of Financial Institutions, NBER Working Paper 5096. Cambridge, Mas., April, 1995.

6. Рубцов Б.Б. Мировой фондовый рынок: объемы и динамика, «Портфельный инвестор», №2, 2008.

ПРАВО

УДК 346.2:332.1

ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА МІСТА ТА МІСТО У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Джабраілов Р.А., старший науковий співробітник ІЕПД НАН України,кандидат юридичних наук

На сьогодні очевидним є те, що територіальна громада міста та власне місто є категоріями тісно взаємопов'язаними. Задоволення потреб територіальної громади органами місцевого самоврядування через які діє місто як суб'єкт права обумовлює особливості правового регулювання суспільних відносин, що складаються на території міста, у тому числі за участю міста, та реалізації господарської правосуб' єктності у разі вирішення питань місцевого значення. Вищенаведена обставина обумовлює актуальність даного дослідження.

В цілому питанням співвідношення категорій «територіальна громада» та «місто», визначення правового статусу цих суб' єктів права приділялась увага у дослідженнях В.К. Мамутова, В.Д. Волкова, В.А. Устименка, А.М. Серебрякова, С.М. Грудницької та ін. Проте недостатньо вивченими і такими, що вимагають подальшого наукового аналізу, є питання визначення міста як суб' єкта господарського права, пріоритетності його участі у господарських відносинах.

Метою дослідження є обґрунтувати, що саме місто є єдиним та неподільним суб' єктом господарського права, наділеним господарською правосуб' єктністю.

Для досягнення поставленої мети були вирішені наступні завдання:

визначено місце міста у системі відносин у сфері господарювання;

надано дефініцію «місто» з позицій науки господарського права.

В першу чергу, необхідно відзначити, що не можна зводити місто лише до територіальної громади, оскільки місто як складний «господарський організм» включає до свого складу також інші елементи, які в цілому визначають феномен міста у межах народногосподарського комплексу країни. Акцент на структурованості міста на відповідні компоненти здійснюється переважно вченими-економістами та представниками науки державного управління. Зокрема, у науковій літературі існує низка логіко-структурних та інфологічних моделей, що описують соціально-природну систему міста. Ці моделі різняться як складом і структурою елементів, так і харак­теристикою зв'язків складових цих елементів. Різні автори як основні підсистеми міста розглядають [1, с. 37]:

соціальну, економічну, планувальну й екологічну підсистеми;

населення, сферу докладання праці, сферу обслуговування і міський транспорт;

населення, економічну база, соціальну інфраструктуру, капіталовкладення, територія.

Місто розглядають також як демоекосистему. Зокрема, саме у такому сенсі місто представлено у дослідженнях окремих науковців [2].

Вищенаведені наукові підходи щодо градації елементів господарської системи міста загалом вказують на його складний характер, з одного боку, як об' єкта управління,

© Джабраілов Р.А., 2008а з іншого - як суб'єкта права та локального правотворення, який має врегулювати відносини, зокрема господарського характеру, що виникають у окреслених сегментах міста.

В той же час рушійною силою міського розвитку треба визнати саме територіальну громаду, оскільки саме заради неї, в її інтересах приймаються ті або інші господарські рішення на території міста, визначається стратегічний напрямок розвитку окремих галузей міської економіки, усіх складових міста як соціально-економічної системи.

На даний час у чинному законодавстві України з питань місцевого самоврядування увага в основному сконцентрована на територіальній громаді як інституті громадянського суспільства. Згідно абз. 2 ч. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. [3] територіальна громада визначена як жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, мі ста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Відповідно до Конституції України від 28.06.1996 р. [4] та вищевказаного Закону територіальна громада села, селища, міста визнана низовою ланкою місцевого самоврядування в Україні та самостійним, рівноправним з іншими суб' єктом права власності. Здійснюючи правомочності володіння, користування, розпорядження комунальною власністю, територіальна громада, а точніше органи місцевого самоврядування як законні представники громади, вступають у певні правовідносини, зокрема господарські.

Не применшуючи ролі територіальних громад у тих чи інших сферах суспільних відносин, зокрема у сфері господарювання, треба відзначити, що територіальні громади і досі не сформувалися як єдиний суб'єкт правовідносин. Територіальна громада міста як сукупність мешканців цього населеного пункту, на жаль, у значній мірі пронизана апатією до вирішення господарських питань місцевого значення та де-не-де бере активну участь у вирішенні питань містобудування і пов' язаних з цією сферою земельних питань, використовуючи форми безпосередньої демократії (референдум, загальні збори, громадські слухання, місцеві ініціативи). Проте це явище є нечастим, спостерігається, як правило, у найбільш політично активних містах, зокрема у м. Києві, а наслідки такого громадського волевиявлення не завжди (якщо не взагалі) не враховуються під час винесення органами місцевого самоврядування тих або інших рішень.

У зв' язку з цим територіальна громада виявляється ще більшою абстракцією, аніж місто. Категорії «територіальна громада» не вистачає монолітності як зовнішньої, так і внутрішньої, яка є характерною для поняття «місто». Крім того, місто як категорія протягом тривалого часу виступало предметом наукових досліджень як вчених-сучасників, так і класиків науки господарського права та інших суспільних наук, які зробили значний внесок у розроблення методологічних засад функціонування міста, визначення його сутності як суб' єкта права. Населення і раніше виступало складовою міста, проте центром пересічення наукових інтересів, концентрації наукових розробок визнавалося місто. Крім того, навряд чи можна визнати виправданим підхід за якого частина цілого - територіальна громада міста (тобто її населення) - може вступати у господарські відносини самостійно, незалежно від цілого - міста.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 


Похожие статьи

В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право