В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право - страница 59

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 

Мабуть тому не є дивним, що у Законі України «Про власність» від 07.02.1991 р. (вже втратив чинність) суб' єктами права комунальної власності законодавцем проголошувалися адміністративно-територіальні одиниці. Місто як єдиний власник є більш виграшною конструкцією порівняно з існуючим власником - територіальною громадою. Вигідність визнання міста власником вбачається в тому, що виключається потенційна можливість, так би мовити, «розпаювання» цієї власності між мешканцями міста за аналогією з реформуванням системи колективних сільськогосподарськихгосподарств, за наслідками якого з' явилися власники земельних часток (паїв). Звісно цей процес здійснювався у межах чинного законодавства України, проте у сфері комунальної власності події можуть розвиватися іншим шляхом, а точніше під значним впливом на прийняття рішень з боку лобістів певних приватних структур. Свідченням тому є, зокрема, збільшення випадків, так званого, «рейдерського» захоплення об' єктів права комунальної власності [5, с. 6], проведення за ініціативою окремих підприємців псевдогромадських загальних зборів мешканців міст або місцевих ініціатив з винесенням певних резолюцій у адресу органів місцевого самоврядування щодо необхідності прийняття тих або інших рішень щодо окремих аспектів управління комунальним майном, «пронесення» у Верховну Раду України, «одягнутих у мундир» законопроектів, пропозицій щодо прихованого розмивання як державного, так і комунального майнового активу [6, с. 3-8; 7; 8, с. 77-80; 9], що у підсумку можуть активізувати законотворчу ініціативу про необхідність нібито передачі певних об' єктів права комунальної власності у власність мешканців міста шляхом емісії цінних паперів у розмірі вартості цих об' єктів або з використанням інших відомих способів приватизації комунального майна. Але досвід України у сфері приватизації свідчить, що у результаті відповідних маніпуляцій комунальне майно, як і свого часу державне, буде сконцентровано у «руках» обмеженого кола осіб, які потім визначатимуть у певній мірі подальшу «долю» міста. Сучасні приватизаційні відносини також не позбавлені недоліків, на розробленні способів усунення яких сконцентрована увага деяких науковців [10, с. 128-133]. В цілому вирішення даної проблеми потребує, окрім вироблення наукових підходів до її вирішення, системного вдосконалення державної регуляторної політики у господарській діяльності, що на сьогодні знаходиться у полі зору широкого кола фахівців [11].

Крім того, за ЦК України (ст. 326) суб' єктом права державної власності визнана держава Україна, а суб' єктом права комунальної власності передбачена територіальна громада (ст. 327). Порівняйте, наскільки не рівнозначні суб' єкти права власності у дійсності досить спорідненої форми власності, яку у зарубіжному законодавстві та у науковій літературі називають публічною [12, с. 479-480; 13, с. 7; 14, с. 131]. Так, держава - це певним чином організоване політико-територіальне утворення, а територіальна громада - це сукупність жителів певного населеного пункту, зокрема міста. Представляється, що такого різнобою, діаметрально протилежних підходів до визначення власника у законодавстві не має бути. Вдосконалення чинного законодавства України у цьому контексті дозволить у той же час усунути певні нормативні дублювання, які допущені під час визначення суб' єктів права власності. Зокрема, у ЦК України (ст. 324) дається визначення права власності Українського народу, де вказано, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. У наукових джерелах можна знайти твердження про те, що Український народ має багаторівневу консолідовану структуру, включаючи територіальні громади різних рівнів, інші соціальні спільноти і окремих громадян [15, с. 124]. Отже, територіальні громади одночасно виступають у якості суб' єкта права комунальної власності та у складі народу здійснюють повноваження суб' єкта права власності Українського народу. При цьому виявляється досить складний правовий статус органів місцевого самоврядування, які здійснюють повноваження власника від імені та в інтересах як народу, так і територіальної громади як складової народу.

Враховуючи вищенаведене, доцільніше було б визнати саме місто суб' єктом права комунальної власності, а органи місцевого самоврядування, в свою чергу, здійснювали б повноваження власника від імені та в інтересах міста щодо об' єктів права комунальної власності, а щодо об' єктів права власності Українського народу -повноваження територіальної громади. Щодо певних одних і тих же об'єктів (наприклад,земля, водні та інші природні ресурси місцевого значення) формально існуватимуть різні власники, так би мовити матиме місце класичний випадок «розщепленої власності» [16, с. 259; 17, с. 114-126], проте наявність одного спільного органу, який виступатиме виразником інтересів міста та територіальної громади щодо цих об' єктів, дозволить уникнути на практиці конфлікту інтересів.

Слід відзначити, що законодавство окремих країн, у тому числі на конституційному рівні, визнає адміністративно-територіальні одиниці суб' єктами права власності. Зокрема, у Конституції Молдови (ч. 3 ст. 127) вказано, що публічна власність належить державі або адміністративно-територіальним одиницям [13, с. 9]. Відповідно до законодавства Республіки Білорусь комунальна власність являє собою складову частину державної власності, її суб' єктами є адміністративно-територіальні одиниці [18,

с. 282, 323].

Навіть у науковій літературі можна зустріти твердження про те, що з часів римської юриспруденції суб' єктом права комунальної власності зазвичай визнавали адміністративно-територіальне утворення [19, с. 108]. Окремі учені стверджують, що суб' єктами права комунальної власності виступають територіальні господарські системи, під якими розуміють відповідні адміністративно-територіальні одиниці [12, с. 377]. Можна зустріти також думку про необхідність визнання суб' єктами права комунальної власності відповідні місцеві ради [20, с. 17].

Принагідно відзначимо, що у зарубіжних наукових та нормативних джерелах поняття публічна власність застосовується не тільки для позначення форми власності, але і особливого режиму використання державного та комунального майна, що має некомерційний характер. Відносно майна, що знаходиться в публічній власності, може виключатися оренда або концесія, воно не може бути відчужене тощо. Особливий режим публічної власності полягає в її призначенні - служіння загальним інтересам суспільства. Практично це означає, що державна і комунальна власність, вона ж і публічна, виступає в двох якостях - публічній і приватній [13, с. 9]. Так, Конституційний суд Болгарії у справі №11/1993 р. про тлумачення ч. 2 ст. 17, ч. 2 і 4 ст. 19 і ст. 106 Конституції ухвалив, що державна і громадська власність може бути публічною і приватною [21, с. 47-51]. Подібний підхід існує і у ряді інших європейських країн. Простіше кажучи, відповідно до даної позиції розмежовуються об' єкти права державної і комунальної власності на ті, які беруть участь в цивільному та господарському обороті, і ті, які не беруть участь або їх участь обмежена [22, с. 55-64]. Це дуже зру