В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право - страница 66

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 

Відсутність чітких приписів та конкретизацій у правових нормах викликали серед вчених різні думки, які різко відрізняються одна від одної. Одні процесуалісти вважають, що в якості захисника можуть виступати тільки адвокати, другі припускають можливість участі в якості захисника близького родича або іншої особи, але тільки на судових стадіях, треті надають таку можливість і в ході досудового слідства [16. с.11].

До можливості участі у кримінальній справі осіб, які не є адвокатами, нерівнозначно відносяться й практичні робітники.

Так, Т. Е. Кулікова зазначає, що на питання: "Чи вважаєте ви можливою участь в якості захисника осіб, які не є адвокатами?" - 58% опитаних ними співробітників слідчих підрозділів та органів дізнання та 63% адвокатів заявили, що допускають таку можливість, при цьому підстави, з яких вказані особи скористались позитивною відповіддю, виявилися відмінними.

Свою мотивацію респонденти визначили наступним чином: 30% адвокатів та 24% слідчих та дізнавачів вважають, що допуск в якості захисників "інших осіб" дозволить вирішити труднощі забезпечення підозрюваним та обвинуваченим захисників за призначенням, які виникають на практиці; 15% слідчих та дізнавачів, 12% адвокатів вважають, що участь даних захисників дозволить підозрюваним та обвинуваченим удатися до допомоги саме тієї особі, якій вони довіряють. Відповіддю, у якій поєднувались обидві вищенаведені причини, скористалися 61% слідчих, дізнавачів та 58% опитаних адвокатів [16. с.11].

Однак, при вивченні Т. Е. Куліковою 230 кримінальних справ не виявлено жодного випадку участі в якості захисника особи, яка не є адвокатом.

Автори, які підтримувалися негативної позиції відносно участі у кримінальній справі в якості захисників "інших осіб", гадають, що допуск до здійснення захисту всіх бажаючих або бажаних самими підозрюваними та обвинуваченими осіб не може забезпечити реалізацію їх права на кваліфіковану юридичну допомогу, оскільки допуск до участі у справі непрофесійного захисника може виявитися зовсім не допомогою для підозрюваного та обвинуваченого, а, напроти, зашкодити їх захисту [16. с.11].

З узагальненої практики застосування судами області зазначених вище норм чинного законодавства, якими, фактично, врегульовано реалізацію права обвинуваченого на кваліфікований захист, вбачається, що у своєї більшості, судді приймають правильні процесуальні рішення про допуск у кримінальну справу відповідних осіб у якості захисників або про відмову в цьому, що, в цілому, забезпечує позитивний результат перегляду відповідних вироків та постанов вищестоящими судами.

Але при цьому у правозастосовчій діяльності деяких суддів ще наявні певні недоліки, які, хоча й поодиново, призводять до скасування рішень судів першої інстанції.

Наприклад, ухвалою апеляційного суду Харківської області від 26.07.2005р. скасовано із поверненням справи на додаткове розслідування вирок Дзержинського районного суду м.Харкова від 11.02.2005р., яким гр-на К. визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.187 КК України та засуджено, із застосуванням ст.71 КК України, до 7 років 1 дня позбавлення волі. В силу ст.96 КК України останньому також призначено примусове лікування від алкоголізму [17. с.143].

Скасовуючи зазначений вирок суду першої інстанції та повертаючи справу на додаткове розслідування, апеляційний суд обгрунтовано виходив з наступного.

Так, на момент вчинення злочину та проведення досудового слідства, гр-н К. був неповнолітнім, у зв'язку з чим відповідно до вимог ст.45 КК україни, в обов'язковому порядку мав забезпечуватися захисником з осіб, визначених ч.1 ст.44 КПК України.

При цьому, з матеріалів справи вбачалося, що слідчим, в провадженні якого знаходилась кримінальна справа, у якості захисника було допущено гр-ку С., а у якості підстави такого допуску було вказано на довіреність, видану останній для надання послуг захисника товариством з обмеженою відповідальністю "Титан-100" [17. с.143 -

144].

Важко не погодитися з думкою, що узаконюючи як захисника особу, яка не є адвокатом, ми позбавляємо обвинуваченого права вимагати, аби його захищав саме адвокат.

Пройшло п' ять років, а відповідний закон, який би у достатньому обсязі визначив статус фахівця у галузі права (щодо складання іспитів на знання законодавства України, громадянства України, практичного стажу роботи юристом, знання української мови, прийняття присяги тощо) в Україні не прийнято. Це було б бажаним для створення конкуренції на ринку надання юридичних послуг, що тільки сприятиме їх доступності для населення. Такий стан речей породжує правовий хаос у цьому питанні. На вказані обставини зважено як юристами-науковцями, так і практиками.

Так, голова КДК адвокатури Київської області Г. Ковбасинська зазначає, що "Конституційний Суд мав роз' яснити також, яких осіб, які не мають свідоцтва адвоката, слід вважати фахівцями в галузі права. Конституційний Суд має вжити радикальних заходів - чітко визначити, хто є фахівцем у галузі права або переглянути своє попереднє рішення. На сьогодні таких осіб не допускають до участі в суді, як захисників, в ряді областей (наприклад в Одеській та ін.)". Подібні міркування висловлюють і судді Верховного Суду України [18. с.164 - 165].

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що чинне законодавство України щодо участі захисників у кримінальних справах є таким, що допускає неоднозначне тлумачення, а також не відповідає основним стандартам, визнаним в світі обов' язковими для забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому та виправданому якісного права на захист.

Проект Кримінально-процесуального кодексу України, підготовлений робочою групою під керівництвом Г.А. Васильєва, утвореною Розпорядженням Голови Верховної Ради України В.М. Литвина № 25 від 15 січня 2003 р., у ст. 54 відзначає, що як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, а у випадках, передбачених законами України, - й інші фахівці у галузі права, які мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи [19].

Згідно з п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», при вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить з' ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам.

Ми вважаємо необхідним прийняття відповідного закону, який би визначав статус фахівця у галузі права. Але чи є це доцільним, коли існує інститут адвокатури, який пройшов кількасотрічний шлях розвитку? Т.В. Омельченко відзначає, що фахівець у галузі права відрізняється від адвоката лише відсутністю корпоративності, етичних принципів діяльності, неврегульованістю питань, пов' язаних з гонораром і т. п. [20. c.65 - 66]. Їх пов'язує лише наявність знань у галузі права. Якщо регламентувати гонорарну практику сучасних «фахівців у галузі права», визначити організаційні аспекти їх діяльності, то в підсумку одержимо інститут, що буде аналогічним адвокатурі. Думається, що у цьому немає необхідності. Проблема вільного вибору «захисника своїх прав» повинна вирішуватися не за рахунок створення інституту, рівнозначного адвокатурі, а за рахунок більш зваженого підходу до визначення кола суб' єктів захисту. У процесуальній літературі висловлювалась точка зору, згідно з якою встановлення в законі приписів без урахування можливості їх реалізації у правовідносинах, призводить до того, що такі норми виявляються не зовсім ефективними, а й інколи взагалі не діють [21. с.81].

На думку Т. В. Омельченка, суб' єктами надання юридичної допомоги в кримінальному процесі слід визнавати лише адвокатів [13. с.9]. Це відповідає не тільки загальним тенденціям розвитку інституту правової допомоги в кримінальному процесі, але і міжнародним стандартам у галузі захисту прав і законних інтересів особи в кримінальному судочинстві [22. с.130 - 131]. Наприклад, відповідно до ст. 114 Кримінально-процесуального Кодексу Франції обвинуваченому роз'яснюється право обирати захисника лише серед осіб, які внесені у список адвокатів [23].

Ми ніяким чином не заперечуємо право особи на вільний вибір захисника, і вважаємо, що захищати підсудного можуть не лише його родичі (як це передбачає чинний Кримінально-процесуальний кодекс України), а й інші особи за бажанням підсудного (як, наприклад у Франції [5. с.55]), але такий захисник має брати участь у кримінальній справі лише поруч із захисником - адвокатом, бо лише останній відповідає всім світовим критеріям, визначеним для захисника у кримінальних справах.

На нашу думку, частина друга статті 44 КПК України «Захисник» повинна бути викладена таким чином:

«Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні. У випадках і в порядку, передбачених цим Кодексом, як захисники допускаються інші особи».

РЕЗЮМЕ

Данная научная статья посвящена проблеме исследования вопросов применения института защиты, а именно определения круга лиц, которые могут быть допущены к участию в уголовном деле в качестве защитника. SUMMARY

The article deals with the problem of researching the matters of adaptation a defense's institute, namely of designation circle of persons, who can be to concede to participation in a criminal case as a defender.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Пасенюк О. М. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні // Адвокат. - 2002. - № 4-5. - С. 5-7.

2. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. - К.: «Видавництво А.С.К.», 2003. - 1051 с.

3. Решение Конституционного Суда Украины по делу о конституционном обращении гражданина Солдатова Геннадия Ивановича относительно официального толкования положений статьи 59 Конституции Украины, статьи 44 Уголовно-процессуального кодекса Украины, статей 268, 271 Кодекса Украины об административных правонарушениях от 16 ноября 2000 года 13-рп/2000 // Юридическая практика. -

2000. - 30 ноября.

4. Титов А. М. Законодавство щодо участі захисника у кримінальному процесі України з точки зору міжнародних стандартів // Проблеми правознавства і правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей. - Донецьк: ДІВС, 2001. - № 2. - С. 257 - 268.

5. Агеєв В. Не кожен фахівець спроможний стати адвокатом. Коментар до рішення Конституційного Суду в справі про право вільного вибору захисника // Закон і бізнес. -

2001. - 10 - 16 лют.

6. Тертишник В. М. Гострі кути реформування кримінального судочинства // Питання реформування кримінального судочинства: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Донецьк, 25 листопада 2005 року. - Донецьк: ДЮІ ЛДУВС, 2006. - С. 51­59.

7.Черненко А. Будет защищать! Я сказал! Не утруждая себя аргументацией, Конституционный Суд Украины решил спор об исключительности полномочий адвокатов // Юридическая практика. 2000. - 30 ноября.

8. Бондаренко А., Потапенко В. Что Вы имели ввиду? Решение КСУ «О праве свободного выбора защитника» порождает коллизию за коллизией // Юридическая практика. - 2000. - 7 декабря.

9. Арбатский А. Прощай, адвокатура! // Юридическая практика. - 2000. - 7 декабря.

10. Заднепровский А. Нужна ли Украине классическая адвокатура? Размышления в связи с решением Конституционного Суда Украины от 16 ноября 2000 года // Юридическая практика. - 2001. - 8 февраля.

11. Меня интересует личное мнение судей КСУ // Юридическая практика. - 2001. - 15 февраля.

12. Клысак В. Н. О положении защиты от обвинения в органах дознания, предварительного следствия и судов в связи с принятием решения Конституционного Суда Украины 13-рп/2000 от 16.11.2000 г. // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності: Матеріали міжвузівськоїнауково-практичної конференції. Донецьк, 27 квітня 2001  року / Гол. ред. І. Г.

Кириченко. - Донецьк: ДІВС, 2001. - С. 30-35.

13. Омельченко Т. В. Конституційне право особи на правову допомогу і його реалізація на досудових стадіях кримінального процесу: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / Національний університет внутрішніх справ. - Х., 2004. - 17 с.

14. Титов А. М., Черняк С. Ю. До питання про реалізацію права на участь захисників у кримінальних справах за призначенням // Питання реформування кримінального судочинства: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Донецьк, 25

листопада 2005 року. - Донецьк: ДЮІ ЛДУВС, 2006. - С. 353-365.

15. Ткаченко Л. Юридичний захист вам забезпечить закон, навіть безкоштовно // http:mvsinfo.gov.ua.

16. Куликова Т.Е. Проблемы законодательного определения лиц, участвующих в уголовном судопроизводстве в качестве защитников // Российский следователь. - 2007.

- №4. - С.11-13.

17. Воробйов О. О. Порушення права обвинуваченого на кваліфікований захист як підстава скасування вироків суду першої інстанції (за практикою апеляційного суду Харківської області) // Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення: Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. Харків, 1-2 грудня 2005 року. - / Гол. ред. Сташис В. В.: Національна юр. академія України ім. Ярослава Мудрого та ін. - Х.; К.: ЦНТ "Голак", 2006. - С. 141-145.

18. Ткаченко В. М. Актуальні питання щодо доступності правової допомоги для населення // Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення: Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. Харків, 1-2 грудня 2005 року.

- / Гол. ред. Сташис В. В.: Національна юр. академія України ім. Ярослава Мудрого та ін. - Х.; К.: ЦНТ "Голак", 2006. - С. 161-165.

19. Проект Кримінально-процесуального кодексу України, підготовлений робочою групою, утвореною Розпорядженням Голови Верховної Ради України В. М. Литвина № 25 від 15 січня 2003 року (внесений на розгляд Верховної Ради народними депутатами України Васильєвим Г. А., Мойсиком В. Р. та ін. в порядку законодавчої ініціативи відповідно до ст. 93 Конституції України) (зареєстрований 19 травня 2003 р. № 3456-1) // http://gska2.rada.gov.ua:7777/pls/zweb/webproc34?id=&pf3511=15041&pf^5401=54880. 20.Омельченко Т.В. Совершенствование законодательства о субъектах защиты на досудебных стадиях уголовного судопроизводства в Украине и Российской Федерации // Актуальные проблемы реформирования правовой системы российской Федерации. -Ч. 3. - Уголовно-правовые, криминологические и криминалистические проблемы борьбы с преступностью на современном этапе. - Белгород: Издательство Белгородского государственного университета, 2002. - С. 63 - 69.

21. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения. - М.: Юридическая литература, 1975. - 176 с.

22. Европейская конвенция о защите прав и основных свобод. Комментарий к статьям 5 и 6 / Ин-т государства и права Российской Академии наук. - М., 1997. - 160 с.

23. Procedures penales d'Europe (Allemagne, Angleterre et pays de Gaulles, Belgique, France, Italie) / sous La dir. de M. Delmas-Marti. - Paris, 1995. - 1089 p.

УДК 351.82: 366.64

СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ ВІТЧИЗНЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ

ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ

Живко М.О., ад'юнкт кафедри оперативно-розшукової діяльності Львівського державного університету внутрішніх справ

Постановка проблеми. Серед низки проблем у галузі інформаційної безпеки особливе місце займає правова. Особливості цієї проблеми полягають в тому, що інформаційні відносини можна розглядати як складові всіх інших відносин -матеріальних, духовних, економічних, інтелектуальних тощо. Разом із тим, їх можна розглядати як суто інформаційні відносини, незалежно від об' єктивно-конкретного складу. Недосконалість правового регулювання усього комплексу інформаційних відносин гальмує як розвиток і вдосконалення політичних, економічних, матеріальних та інших відносин в суспільстві, так і, власне, саме забезпечення інформаційної безпеки. З усією очевидністю таке становище проявляється в сучасних умовах, що й визначає необхідність невідкладного вирішення правових проблем інформаційних відносин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різним аспектам проблеми захисту інформаційного простору України присвячені дослідження С. Пирожкова, В. Горбуліна, Є. Камінського, Б. Канцелярука, О. Білоруса, Ф. Рудича, Б. Парахонського, І. Бінько, Г. Перепелиці, О. Гончаренка, М. Ожевана, О. Зернецької, О. Старіша, А. Гуцала, В. Мохора, Є. Макаренка та інших. Однак, специфіка формування законодавства у сфері захисту інформації не виокремлено та не досліджено в повному обсязі.

Виділення не розв' язаної проблеми. Необхідно провести дослідження специфіки формування законодавчого забезпечення інформаційного простору України як незалежної суверенної держави в контексті глобальної інформаційної безпеки.

Мета статті полягає у дослідженні вітчизняного законодавства у сфері захисту інформації, що визначає стратегію розв' язання проблем забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціальної, науково-технічної, оборонної, економічної, адміністративно-правової та інших видів діяльності у сферах загальнодержавного управління.

Виклад основного матеріалу. За умов розбудови інформаційного простору України і входження до світового інформаційного простору надзвичайної гостроти та актуальності набувають питання забезпечення охорони інформаційної сфери України.

Важлива роль охорони інформації випливає з розуміння того, що:

- охорона інформації є не тільки однією з головних складових національної безпеки України, але й невід' ємною компонентною усіх інших її складових;

- інформаційні стратегії в сучасних умовах набувають важливого, а іноді й вирішального значення у випадку реалізації різних моделей співробітництва або відіграють роль своєрідної „інформаційної зброї";

- руйнування та дезорганізація інформаційної інфраструктури держави прирівнюються за наслідками до застосування зброї масового знищення.

© Живко М.О., 2008

Для підвищення ефективності захисту інформації необхідно розробити певний системний підхід щодо цієї проблеми, який полягає у проведенні комплексу заходів за такими основними напрямками:

- розроблення нормативно-правових документів, що визначають етапи проведення, критерії оцінки та ефективності заходів щодо охорони інформації;

- визначення порядку проведення робіт і надання послуг у галузі інформаційної безпеки;

- створення вітчизняної інфраструктури розробки, видавництва, запровадження та експлуатації засобів охорони інформації;

- підготовка та перепідготовка національних кадрів для роботи у сфері охорони інформації.

На сьогоднішній день вже розроблені певні нормативно-правові акти, що передбачають та реалізують заходи у галузі технічного захисту інформації, повністю відповідають тим основним напрямкам державної політики, які визначені в „Концепції технічного захисту інформації в Україні", затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1997 року № 1126 та Указу Президента України від 6 грудня 2001 року № 1193/2001.

Названі документи є документами найвищого рівня, вони є вкрай необхідними, але недостатніми для формування цілісної системи правових документів у сфері охорони інформаційного простору держави. Про це свідчить стан розвитку правової бази розвинутих країн, які значно випереджають нашу державу у цих питаннях.

Без подальшого напрацювання правової бази праця у стратегічно важливому напрямі національної безпеки - забезпеченні охорони інформації держави - може повністю втратити свою доцільність і ефективність.

Розробка національної правової бази, її гармонізація з міжнародними інституціями, тобто приведення відносин у сфері охорони інформації у відповідність до міжнародних стандартів і норм буде сприяти зміцненню національної безпеки України та підвищенню міжнародного авторитету України як демократичної і правової держави [1, с.9].

Проблема створення законодавчої бази у сфері охорони інформації не нова, а в більшості розвинутих країн світу вирішується впродовж останніх 50 років, причому пік активності законотворення припадає на 70-ті - 80-ті роки минулого століття. Найбільш розвинутим законодавством у даній сфері можуть похвалитися Сполучені Штати Америки, де законодавчі акти створювалися послідовно, упродовж тривалого часу, у міру виникнення відповідних проблем. Загальна їх кількість на сьогодні сягає кількасот. Не менш інтенсивно ведеться робота у цьому напрямку і в європейських країнах.

Для країн СНД характерне значне відставання в галузі правового регулювання інформаційних відносин. Нерозуміння важливості цих проблем позначилося на тому, що в окремих національних парламентах не так активно організовувалась і велась законотворча робота у цій галузі.

В Україні також була проведена певна робота щодо створення низки законів, які регламентували б діяльність в інформаційній сфері. Аналіз чинних законодавчих актів дозволяє зробити висновок про те, що, незважаючи на прогресивну роль у становленні основ правової бази інформаційних відносин у державі в цей час, вони певним чином починають гальмувати не тільки становлення цивілізованих інформаційних відносин, але й інші суспільні відносини, зокрема і забезпечення інформаційної безпеки та охорони інформації, а тому потребують термінового та суттєвого доопрацювання.

Приступаючи до безпосереднього аналізу вітчизняної законодавчої бази у сфері захисту інформації, мусимо відзначити, що значне місце цим питанням відведено в

Конституції України, зокрема до захисту інформації відносяться статті 30, 31, 32, та 107 Конституції і саме вони встановлюють законодавчу базу, на підставі якої формується законодавчий комплекс.

Так у ст. 30 стверджується, що кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов' язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку [2].

Також про питань захисту інформації йдеться у ч. 1 ст. 107 Основного Закону, а саме: Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Щоб мати більш повне уявлення про наявну законодавчу базу в даній сфері, коротко розглянемо окремі документи. Упродовж останніх років законодавча база України з питань захисту інформації поповнилася наступними Законами: „Про інформацію" [3], „Про державну таємницю" [4], „Про захист інформації в автоматизованих системах" [5], „Про науково-технічну інформацію" [6], „Про Службу безпеки України" [7], „Про міліцію" [8], „Про державну податкову службу України" [9], „Про оперативно-розшукову діяльність" [10] тощо.

Зокрема, Закон України „Про інформацію", що був уведений в дію 02.10. 1992 року закріплює право громадян України на інформацію та закладає правові основи інформаційної діяльності в державі. Він складається з наступних розділів: основні положення; інформаційна діяльність; сфери, види, джерела інформації та режим доступу до неї; учасники інформаційних відносин, їхні права і обов'язки; охорона інформації, відповідальність за порушення законодавства про інформацію; міжнародна інформаційна діяльність, співробітництво з іншими державами, зарубіжними і міжнародними організаціями в галузі інформації.

Даний Закон ґрунтується на Декларації про державний суверенітет України, закріплює інформаційний суверенітет України та визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Законом встановлюються загальні правові підстави отримання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплюється право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначено статус учасників інформаційних відносин, частково врегульований доступ до інформації та забезпечення її охорони, закріплені вимоги, що захищають окрему особу та суспільство від неправдивої інформації.

Дія Закону поширюється на інформаційні відносини, що виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.

У сучасному світі інформація вважається стратегічним національним ресурсом, який відіграє дедалі більшу роль у системі державного управління. У суспільстві спостерігається перерозподіл реальної влади - від традиційних структур до центрів управління інформаційними потоками. За науковими висновками, рівень інформаційного забезпечення державних органів влади значною мірою впливає на розвиток економіки та політичне становище в країні. Він пов' язаний з можливістюнайефективнішого використання інтелектуального потенціалу як своєї, так і інших країн для розвитку економіки, а також застосуванням усіх видів інформаційних технологій для формування соціокультури - глибинної основи нації, призначеної запроваджувати та поширювати духовні та ідейні цінності народу, його культуру.

Аналіз стану розробок, запровадження та експлуатації інформаційних систем для органів державного управління в Україні показав, що протягом останніх років виконано значну роботу із застосування інформаційних технологій. Практично в усіх органах державної влади забезпечується інформаційна підтримка поточної роботи з використанням персональних комп' ютерів із набором типових програмних продуктів. Більшість органів виконавчої влади застосовують локальні обчислювальні мережі. У час, коли на тлі економічних реформ у країні розгортається адміністративна реформа, питання формування інформаційної та аналітичної бази для прийняття управлінських рішень на державному рівні є особливо актуальним.

Суб' єктами інформаційних відносин є громадяни України, юридичні особи, держава, крім цього можуть бути також інші держави, їх громадяни та особи без громадянства.

Об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Через призму забезпечення захисту інформації розглянемо, насамперед статті, які відіграють вирішальну роль при вирішенні проблем інформаційної безпеки.

Цитований Закон встановлює загальні правові підстави отримання, використання, розповсюдження та зберігання інформації, закріплює право власності на інформацію в усіх сферах суспільного та державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації (Розділ 1, ст. 2 Закону).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 


Похожие статьи

В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право