В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право - страница 67

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 

Стаття 4. Закону визначає, що законодавство України про інформацію складають Конституція України, даний Закон, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, а також принципи та норми міжнародного права.

Дуже важливою для вирішення питань захисту інформації є ст. 6, у якій визначається, що державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямків і способів діяльності держави щодо отримання, використання, поширення та зберігання усіх видів інформації.

З огляду на це, головними напрямками і способами державної інформаційної політики виступають: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та збереженню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації та гарантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.

Не менш важливим документом є Закон України „Про державну таємницю". Цей Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з трактуванням інформації як державної таємниці, її засекречуванням і охороною з метою захисту життєво важливих інтересів України у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку. Цим Законом регулюються суспільні відносини, пов' язані з віднесеннямінформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

До найбільш значимих статей даного Закону необхідно віднести наступні. Стаття 1 присвячена визначенню понять „державна таємниця", „ступені таємності", „віднесення інформації до державної таємниці", „гриф таємності", „допуск до державної таємниці", „категорія режиму таємності" тощо. Згідно Закону, державна таємниця - це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Ступінь секретності - це категорія, що характеризує важливість таємної інформації під грифом „особливої важливості", „цілком таємно", „таємно", ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою.

Стаття 3. проголошує, що дія цього закону поширюється на органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи прокуратури України, інші органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, об'єднання громадян, що проводять діяльність пов'язану з державною таємницею, громадян України, іноземців та осіб без громадянства, яким у встановленому порядку наданий доступ до державної таємниці.

Всі інші Закони України, що тією чи іншою мірою торкаються захисту інформаційного простору держави ґрунтуються на основі двох основних Законів: „Про державну таємницю" і „Про інформацію".

Першим у цьому переліку стоїть Закон України „Про захист інформації в автоматизованих системах". Метою цього Закону є встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію і права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження щодо доступу до інформації.

Чинність Закону розповсюджується на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах. Закон містить наступні розділи: загальні положення; відносини між суб' єктами в процесі обробки інформації в автоматизованих системах; загальні вимоги щодо захисту інформації; організація захисту інформації в автоматизованих системах; відповідальність за порушення закону про захист інформації; міжнародна діяльність у сфері захисту інформації в автоматизованих системах.

До основних статей, що важливі для діяльності служби захисту інформації, відносяться: ст. 2 „Об'єкти захисту"; ст. 5 „Гарантії юридичного захисту"; ст. 6 „Доступ до інформації"; ст. 10 „Забезпечення захисту інформації в АС"; ст. 11 „Встановлення вимог і правил щодо захисту інформації"; ст. 12 „Умови обробки інформації"; ст. 13 „Політика в області захисту інформації"; ст. 14 „Державне керування захистом інформації в АС"; ст. 15 „Служба захисту інформації в АС"; ст. 17 „Відповідальність за порушення порядку і правил захисту інформації" та ст. 19 „Взаємодія в питаннях захисту інформації в АС".

Наступним важливим документом є Закон України „Про науково-технічну інформацію", що був прийнятий 25 червня 1993 року. Цей Закон визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування та реалізації в інтересах соціального прогресу в Україні. Метою Закону є створення в Україні правової бази для отримання і використання науково-технічної інформації.

Законом регулюються правові та економічні відносини громадян, юридичнихосіб, держави, що виникають при створенні, отриманні, використанні та розповсюдженні науково-технічної інформації, а також визначаються правові норми міжнародного співробітництва у цій сфері. Сфера дії Закону розповсюджується на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також окремих громадян, з метою мати право на отримання, використання та розповсюдження науково-технічної інформації.

Дія Закону не розповсюджується на інформацію, що містить державну та іншу охоронювану Законом таємницю.

Специфічну групу складають три Закони України: „Про Службу безпеки України", „Про міліцію" та „Про державну податкову службу України", що мають безпосереднє відношення до досліджуваної теми. За браком місця і часу ми не будемо детально зупинятися на їх аналізі, певним чином і тому, що найбільш важливим щодо положень захисту інформації виступає Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність", який поглиблює та розширює головні положення цитованих вище Законів. Головні положення даного Закону щодо завдань захисту інформації розкриті у статтях 1, 4, 5, 8 та 9.

Для загального розуміння розкриємо ст. 1., у якій сформульовано що завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.

У даній статті коментується сукупність завдань, що вирішуються оперативно-розшуковими підрозділами у ході здійснення оперативно-розшукової діяльності, спрямованої на виявлення, розкриття, попередження і припинення протиправної діяльності окремих осіб і груп та розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб іноземних держав та організацій, розшук осіб.

Висновки. На початку третього тисячоліття в процесі розвитку людської цивілізації відбулися радикальні трансформації, що упродовж наступних десятиліть визначатимуть ключові напрями розвитку людства. Як випливає із багатьох сучасних досліджень ці напрями будуть тісно пов' язані з формуванням загально цивілізаційного інформаційного простору - простору інформаційної уразливості та національної безпеки більшості держав світу. У даному контексті формування дієвого вітчизняного законодавства у сфері захисту інформації набуватиме все більшої ваги та значимості.

РЕЗЮМЕ

Статья посвящена анализу состояния законодательного обеспечения информационного пространства Украины  как  независимого  суверенного  государства  в контексте глобальной    информационной    безопасности.    Проанализированы особенности формирования отечественного законодательства в сфере защиты информации. SUMMARY

Annotation. The article is devoted the analysis of состояния|стана| of the legislative providing of informative space of Ukraine as the independent sovereign state in the context of global informative safety. The features of forming of domestic legislation are analysed in the field of defence of information.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1.Авраменко В.Ф., Брудний Г.О., Жлобін С.І, Лазарєв Г.П., Хорошко В.О. Правові основи охорони інформації / За ред. проф. В.О. Хорошка. - К.: ТОВ „Поліграф

Консалтинг", 2003. - 173 с.

2. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. із змінами від 8 грудня 2004 р.: Офіц. видання. - К.: Видавничий Дім „Ін Юре",

2006.

3. Про інформацію: Закон України від 02.10. 1992 // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №48. - Ст.650.

4. Про державну таємницю: Закон України від 21.01. 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №16. - Ст.93 (В редакції Закону №1079-XIV (1079-14) від 21.09. 1999 р.).

5. Про захист інформації в автоматизованих системах: Закон України від 05.07. 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №31. - Ст.286.

6. Про науково-технічну інформацію: Закон України від 25.06. 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №33. - Ст.345.

7. Про Службу безпеки України: Закон України від 25.03. 1992 р. // Відомості Верховної

Ради України. - 1992. - № 27. - Ст.382.

8. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р // Відомості Верховної Ради

України. - 1991. - №4. - Ст. 20.

9. Про державну податкову службу України: Закон України від 04.12. 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №6. - Ст.37 (В редакції Закону № 3813-ХІІ від 24.12. 1993 р.).

10. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №22. - Ст.303.

Надійшла до редакції 01.10.2008 р.

УДК 349.2

СУЧАСНА СИСТЕМА ПРАВОВОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ: НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ НАУКОВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ ТА ПИТАННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ СТРУКТУРИЗАЦІЇ

Лавріненко О.В.

Для здійснення правового регулювання службово-трудових відносин працівників органів внутрішніх справ (далі - ОВС) відправним актом є Закон України «Про міліцію», де в спеціальному розділі «Правовий та соціальний захист. Відповідальність працівників міліції», у ст.ст. 21, 22 йдеться власне про правовий та соціальний захист працівників ОВС. Привертає до себе увагу підхід законодавця, який такі поняття як «правовий» та «соціальний» захист працівників закріплює в Законі структурно диференційовано: так, у ст. 21 «Правовий захист працівників міліції... » Закону йдеться про те, що працівники міліції «... перебувають під захистом держави, що здійснюється в порядку і випадках, передбачених законом. Держава гарантує захист життя, здоров' я, честі, гідності, житла, майна працівника міліції, членів його сім' ї та близьких родичів від злочинних посягань та інших протиправних дій. Образа працівника міліції, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на працівника міліції завдань, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. Правопорушення щодо пенсіонера міліції, членів його сім' ї, вчинені в

© Лавріненко О.В., 2008зв' язку з його попередньою службовою діяльністю, а так само щодо особи, яка сприяє міліції в охороні громадського порядку й боротьбі зі злочинністю, та членів її сім' ї, тягнуть за собою відповідальність за законом. Працівник міліції має право оскаржити до суду прийняті щодо нього рішення службових осіб органів внутрішніх справ, якщо вважає, що вони ущемляють його гідність і особисті права, які не пов' язані зі службовою діяльністю. Звільнення працівника міліції зі служби в зв' язку з обвинуваченням у вчиненні злочину допускається тільки після набуття звинувачувальним вироком законної сили. У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті». Тобто, за логікою законодавця саме ці заходи й напрями є відповідно складовими та основними напрямами реалізації системи правового захисту працівника ОВС, власне в цьому такий захист і реалізується. У свою чергу, у ст. 22 цього ж Закону - мова йде про «соціальний захист» працівників міліції й вказується на те, що останній виявляється в такому: «Держава гарантує працівникам міліції соціальний захист. Працівники міліції користуються пільгами при розподілі житла, установленні квартирних телефонів, улаштуванні дітей у дошкільні заклади, вирішенні інших питань соціально-побутового забезпечення в порядку, передбаченому законодавством України. Жила площа працівникам міліції, у тому числі працюючим на транспорті, надається місцевими Радами... відповідними міністерствами та відомствами в першочерговому порядку. Працівникам міліції та членам їхніх сімей надається 50-процентна знижка по оплаті жилої площі, комунальних послуг, а також палива. Працівники міліції, які живуть і працюють у сільській місцевості та в селищах міського типу, і члени їхніх сімей, які проживають із ними, забезпечуються безплатно житлом з опаленням і освітленням за встановленими нормами, а також користуються іншими пільгами, передбаченими законодавством. За працівниками міліції, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги за цим Законом. Працівники міліції мають право на одержання кредитів на індивідуальне й кооперативне житлове будівництво в розстрочку на 20 років із погашенням 50 процентів наданої позики за рахунок відповідних фондів Міністерства внутрішніх справ України й місцевих бюджетів. Місцеві Ради... можуть продавати на пільгових умовах житло працівникам міліції зі знижкою до 50 процентів його вартості. Міліція може мати службовий житловий фонд. Працівникам міліції, які використовують у службових цілях особистий транспорт, виплачується грошова компенсація у встановлених розмірах. Для працівників міліції встановлюється 41-годинний робочий тиждень. У необхідних випадках особи рядового і начальницького складу несуть службу понад установлену тривалість робочого часу, а також у вихідні та святкові дні. Оплата праці в надурочний і нічний час, у вихідні та святкові дні провадиться відповідно до вимог законодавства. Місцеві Ради... можуть установлювати й інші не передбачені цим Законом гарантії соціальної захищеності працівників міліції».

На нашу думку, структурна диференціація (розрізнення) «правового» та «соціального» захисту в межах зазначеного Закону є абсолютно нелогічною й важко піддається розумінню. Принаймні можна навести, для порівняння, такий приклад. Скажімо, чим принципово відрізняються положення ст. 21 Закону «Про міліцію» про те, що «...звільнення працівника міліції зі служби у зв'язку з обвинуваченням у вчиненні злочину допускається тільки після набуття звинувачувальним вироком законної сили» та припис ст. 2 цього ж Закону про те, що «... за працівниками міліції, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги за цим Законом»? І в першому, і в другому випадку мова йде про наданняпевних гарантій при звільненні працівника ОВС зі служби, про захист у відносинах, що є похідними за характером від службово-трудового правовідношення. Але, мова в Законі чомусь при цьому йде, у першому випадку, - про «правовий» захист, а, у другому, уже - про «соціальний» захист того ж «працівника» ОВС. Крім цього очевидно, що реалізація системи заходів «соціального захисту», якщо їх логічно зіставляти, абсолютно неможлива на практиці без безпосереднього правового закріплення відповідних положень у нормативно-правових актах і, зокрема, у Законі «Про міліцію». А тому, на нашу думку, є підстави дійти навіть висновку, що без прямого правового закріплення увесь так званий (у Законі «Про міліцію») механізм «соціального захисту» є фактично звичайним декларативним положенням. А відтак, то й дієвість, і структура, і механізм реалізації на практиці заходів соціального захисту працівників ОВС мають бути чітко прописані саме в законодавстві, відповідних нормах права, що, власне, і є гарантією їхньої реалізації. Саме з такого обґрунтовано виходить О. М. Бандурка, коли зазначає, що «...правовий захист... передбачає надання можливості працівнику відновлення стану, у якому він перебував до порушення його прав; припинення дій, які порушують його права чи створюють загрозу їх порушення; визнання недійсними актів державного органу, органу місцевого самоврядування, інших організацій, установ відносно працівника органів внутрішніх справ, якщо вони прийняті з порушенням чинного законодавства; самозахисту своїх прав у передбачених законом випадках; відшкодування збитків, компенсації моральної шкоди, завданої працівникові протиправно... Правовою основою захисту працівників органів внутрішніх справ є Конституція України, закони України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про міліцію», «Про державний захист працівників суду i правоохоронних органів», Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України, ряд інших законів України... Особливою формою захисту працівника органів внутрішніх справ є, як крайній захід, його право застосовувати вогнепальну зброю для відбиття збройного нападу на працівника особисто або членів його сім' ї чи іншого нападу, якщо їхньому життю або здоров' ю загрожує небезпека (ст. 15-1 Закону України «Про міліцію»)... Правовий захист працівників міліції передбачає також ст. 21 Закону України «Про міліцію». Відповідно до цієї норми працівник міліції перебуває під захистом закону. Законом гарантується захист життя, здоров' я, честі, гідності, майна працівників міліції та членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій» [1, с. 230, 238-241]. Означений підхід до тлумачення терміну «правовий захист послідовно обстоюється цим ученим і в інших його публікаціях [2, с. 325, 333-335].

Крім порівняльного та структурного аналізу правових приписів, що містяться в чинному законодавстві, хотілося б звернути увагу й на наукову доктрину, де різні автори по-різному тлумачать поняття «правовий захист» та «соціальний захист». Ця обставина, робить ситуацію із застосування нормативної та доктринальної лексики ще більш суперечливою й незрозумілою. Інколи можна зустріти не тільки складні для сприйняття, але ще й цілком суперечливі визначення поняття «соціальний захист». Так, розробники Методичних матеріалів навчальних тем із соціально-гуманітарної підготовки рядового та молодшого начальницького складу органів і підрозділів внутрішніх справ України спочатку зазначають, що «у ст. 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист. Нормативно поняття соціального захисту ще не визначено. У правовій науці під соціальним захистом у широкому розумінні розглядають діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних чинників, що впливають на неї, створення умов для її самовизначення й утвердження в житті. Відповідно соціальний захист у вузькому розумінні - це сукупність економічних і правових гарантій, що забезпечують дотримання найважливіших соціальних правгромадян і досягнення соціальне прийнятного рівня життя конкретної особи». Через декілька строчок робиться такий висновок: «Працівник органів внутрішніх справ як громадянин України і як державний службовець, також має право на діяльність, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Але оскільки, реалізуючи своє право на працю, державний службовець ОВС виступає спеціальним суб' єктом суспільних відносин, структура підрозділів внутрішніх справ потребує відповідного соціального захисту з боку держави» [3, с. 6]. Тобто, виходить, що право на працю має особа, а соціального захисту потребує «структура підрозділів внутрішніх справ»?.. І потім, наскільки це узгоджується із тлумаченням соціального захисту у вузькому та широкому розумінні, адже в них безпосередньо йдеться про особистість, громадянина, а не про державні структури? Гадаємо, що останні мають бути не об' єктом такої діяльності, а власне виконавцями! Відразу після такого суперечливого висновку в Методичних матеріалах, попри вказане двохаспектне тлумачення поняття «соціальний захист», автори обґрунтовують «нове», знову ж таки людиноцентриське бачення змісту вказаного поняття, хоча й залишають поза увагою власне об' єкт такого захисту: «Термін «соціальний захист» має порівняно недавню історію. Саме тому стає актуальним із методологічної і практичної точок зору означеного поняття та визначення його місця у відповідному теоретично-понятійному апараті. Досягнення цієї мети можливе лише через розмежування понять «соціальне забезпечення» та «соціальне страхування». Соціальне страхування визначається як державна система матеріального забезпечення працівників після їх виходу на пенсію за вислугою років, у разі тимчасової або постійної втрати працездатності, а також із метою охорони здоров' я. У свою чергу, соціальне забезпечення - це передбачена законодавством система матеріального забезпечення та обслуговування громадян у старості, на випадок хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, втрати годувальника, а також сімей, у яких є малолітні й неповнолітні діти. Співвідношення означених понять викриває різницю між ними. Так, якщо при соціальному страхуванні система державного матеріального забезпечення спрямована на задоволення інтересів працівників, які досягли певного віку, у випадку тимчасової або постійної втрати працездатності, а також охорони їхнього здоров' я, то державна система соціального забезпечення доповнюється такими складовими елементами, як матеріальне забезпечення та обслуговування у випадку хвороби, втрати годувальника, а також сімей, у яких є малолітні й неповнолітні діти, і тих, що з поважних причин відсутні на роботі. Соціальне забезпечення поширюється на громадян незалежно від того, чи працювали вони до порушення питання щодо реалізації права на соціальне забезпечення. Отже, соціальний захист - це комплексна система заходів, які застосовуються для забезпечення вільної та належної реалізації суб' єктивних прав і виконання функціональних обов' язків» [3, с. 6]. Але знову ж таки, такий висновок вочевидь, по-перше, не випливає з попередньо зазначеного - стосовно понять «соціальне страхування» та «соціальне забезпечення», а, по-друге, не зовсім зрозуміло про чиї саме суб' єктивні права йдеться, адже це, з огляду на запропоноване авторами визначення вказаних понять, є принциповим моментом.

«Кожна людина прагне забезпечити належний рівень життя для себе і своїх близьких. Ця мета досягається не лише завдяки власній праці (іншій суспільно-корисній діяльності), а й за допомогою механізмів соціального захисту... Відповідно до Конституції Україна є соціальною державою, але це положення нині сприймається не як констатація фактичного стану справ, а, скоріше, як мета, напрямок розвитку відносин: держава - особа. Соціальна держава має здійснювати політику, спрямовану на постійне підвищення рівня життя своїх громадян, надавати підтримку слабким і нужденним, утверджувати ідеали соціальної справедливості», - слушно зазначає

С. О. Сільченко [4, с. 445]. Насправді, за змістом ст. 46 Конституції, поняття «соціальний захист» включає й термін «соціальне забезпечення», тобто соціальний захист - ширше поняття й містить елементи, що не входять до поняття «соціальне забезпечення». У правничій же науці, зокрема, у праві соціального забезпечення, на думку професора І. М. Сироти, з якою слід погодитися, поняття «соціальний захист» як правова категорія поки що не визначене й належить до «...функції держави, яка піклується про матеріальне забезпечення непрацездатних громадян» [5, с. 4]. Показовою в цьому аспекті є, на наш погляд, зокрема, позиція Б. О. Логвиненко, який зазначає таке: «Медичне забезпечення ОВС являє собою складову соціального захисту, яке, у свою чергу, є певним різновидом інших видів забезпечення, що мають місце в органах внутрішніх справ (таких як кадрове, фінансове, матеріально-технічне та ін.). Медичне забезпечення ОВС є одним із найважливіших видів забезпечень, адже здоров' я не є товаром, який можна придбати, воно належить до найвищих соціальних цінностей і право на нього є невід' ємним правом людини, тому держава має гарантувати його повну реалізацію. В умовах реформування системи охорони здоров' я, суттєвою залишається проблема функціонування відомчих лікувально-профілактичних закладів, збереження належного рівня медичного забезпечення працівників міліції та покращення соціального захисту співробітників у відповідності до міжнародних стандартів» [6, с. 209-210]. Як бачимо, дослідник спочатку розглядає «медичне забезпечення» як складову «соціального захисту», а останнє поняття, за думкою автора, водночас є ще й «різновидом інших видів забезпечення». Погоджуючись у цілому із сентенціями Б. О. Логвиненка про цінність людського здоров' я та, зрештою, і життя працівника ОВС, важко виявити в його міркуваннях чіткість термінологічного підходу: як може бути «забезпечення» бути складовою «захисту», коли «захист» є різновидом «інших видів забезпечення»?.. Родове поняття («загальне») - «захист», аж ніяк не може поглинатися змістом видового поняття (частина «загального») - «забезпечення», це нонсенс, як на нас.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73 


Похожие статьи

В О Дергачов - Вісник донецького національного університету серія в економіка і право