В О Василенко - Взаємини між литовським і тверським великими князівствами в східнослов'янських історіографіях ХІХ-ХХ ст - страница 1

Страницы:
1  2  3 

Ї ёда ffy Зпд Тд3і да Зпд Тд3Тадад3і

В. О.ВАСИЛЕНКО УДК 930.1(47) "18/19"+94(47) "12/14"

ВЗАЄМИНИ МІЖ ЛИТОВСЬКИМ І ТВЕРСЬКИМ ВЕЛИКИМИ КНЯЗІВСТВАМИ В СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИХ ІСТОРІОГРАФІЯХ ХІХ-ХХ СТ.

Стаття присвячена комплексному аналізу процесу вивчення в східнослов'янських історіографіях ХІХ - ХХ ст. взаємин між Великим князівством Литовським і Великим князівством Тверським.

Ключові слова: східнослов'янські історіографії, Велике князівство Литовське, Велике князівство Тверське.

Статья посвящена комплексному анализу процесса исследования в восточнославянских историографиях ХІХ - ХХ вв. отношений между Великим княжеством Литовским и Великим княжеством Тверским.

Ключевые слова: восточнославянские историографии, Великое княжество Литовское, Великое княжество Тверское.

The article is dedicated to the complex analysis of the process of study in East Slavonic Historiographies of the 19th - 20th centuries relations between Great Lithunian Princedom and Great Princedom of Tver.

Key words: East Slavonic Historiographies, Great Lithuanian Princedom, Great Princedom of Tver.

Історію взаємин між Великим князівством Литовським (далі - ВКЛ) і Тверрю важко віднести до маловивчених у литуаністиці сюжетів (яким, наприклад, є стосунки Литви з Рязанським та Нижнєгородсько-Суздальським великими князівствами). Водночас вона досі ніколи не ставала об'єктом спеціального історіографічного дослідження. Тож видається очевидним, що обрана проблематика відрізняється новизною, а звернення до неї є цілком виправданим.

Про початок контактів Твері з Литвою (якщо не рахувати поодиноких набігів, які важко витлумачити в категоріях власне політичних взаємин) відомо небагато. Слід врахувати, однак, що перший тверський єпископ Симеон (близько 1265-1288 рр.) походив з Полоцька, який, як мінімум, перебував на той час у сфері впливу ВКЛ. Його ж наступник, Андрій (1289-1316), був сином литовського князя Гердяніса [23, с.344-345].

Згадані факти давали ґрунт для здогадів щодо дуже раннього встановлення приязних відносин між Литвою і Тверрю. Вже Н. Карамзін вважав литовсько-тверську дружбу "одвічною" [55, т.УІ, с. 108]. В.Борзаковський, що присвятив історії Тверського князівства окрему монографію, твердив про майже постійне збереження цим державним утворенням миру, а часто навіть союзу з ВКЛ. Як на виняток він вказав на два литовські набіги на тверські володіння в другій половині ХІІІ ст., а також на два короткі "розмир'я" на початку і в середині 3

Ада°]ё1ё...

CD

О

ш

< о

С\1

О

СМ

см

ХУ ст. [39, с.67]. Як традиційний розцінював союз Литви з Тверрю й І.Бєляєв [36, с.38]. Своєрідний підсумок пануючим поглядам з даної проблеми дав А. Прєсняков. На його думку, Твері протягом усієї її історії була притаманна "прозахідна" (подібно до Пскова) орієнтація, яка обумовила ранні зв'язки з Литвою. До того ж за тверськими правителями істориком визнавався найширший у Великоросії політичний кругогляд [68, с.111-112; 67, с.224].

Викладений погляд користувався визнанням і пізніше. Так, на думку І. Грекова, походження єпископа Андрія являє доказ того, що Михайлом Ярославичем тверським (який був і вел. князем владимирським) підтримувалися тісні взаємини з Литвою [44, с.30; 43, с.38]; з цим погодився Дж.Феннелл [84, р.103]. Тезу щодо "прозахідної" політики Твері приймає й Н.Борисов [40, с.312, 324]. Виваженіше висловився з даного приводу А. Зімін, вказавши на те, що географічне становище Тверського князівства унеможливлювало для нього територіальну експансію. Це й визначило головні засади тверської зовнішньої політики: зацікавлення в приязних відносинах із сильними сусідами, а також прагнення до збереження рівноваги між ними [51, с.26-27]. В наш час Е.Клюґ (як видається, обґрунтовано) заперечує наявність помітної орієнтації правителів Твері на ВКЛ до 1339 р. [56, с.123-128, 381].

Що ж до початку ближчих литовсько-тверських стосунків, засвідчених джерелами, то перш за все слід згадати одруження князя Дмитра Михайловича з Марією Ґедимінівною взимку 1320/1 рр. [13, стб.41; 12, стб.414; 10, т.Х, с.187]. Однак в історіографії досліджуваної доби цій події не було приділено особливої уваги, якщо не рахувати загальних фраз щодо "пролитовської" орієнтації Твері. Вона виглядала цілком зрозумілою, з огляду на нещодавну (22 листопада 1318 р.) загибель в Орді Михайла Ярославича, батька Дмитра, спричинену інтриґами його двоюрідного племінника, московського князя Юрія Даниловича Ознакою "явної орієнтації на

Литву" вважав одруження Дмитра Михайловича з Ґедимінівною й Л. Черепнін [81, с.473]. Н.Борисов припустив, що головну роль у даному випадку мало відіграти свідоме заохочення з боку хана Узбека шлюбів між князівськими домами ВКЛ і великоруських земель. За його твердженням, Орда мала тоді надію ввести Литовсько-Руську державу до політичної системи Великого княжіння Владимирського [40, с.152, 164, 166, 170, 184]; тут спостерігаємо виразне відлуння відповідних теоретичних конструкцій А. Прєснякова та І. Грекова. На думку ж Е. Клюґа, згаданий шлюб мав забезпечити Твер від ворожих дій з боку Ґедімінаса [56, с.126, 381].

Дмитро Михайлович незабаром (у 1322 р.) став владимирським вел. князем. Проте його правління тривало недовго: він убив в Орді Юрія Даниловича московського, мстячись за смерть батька, і був за це страчений 15 вересня 1326 р. Дж.Феннелл здогадувався, що самовільна розправа з Юрієм була не єдиною причиною смерті Дмитра; свою роль мала відіграти й близькість останнього до ВКЛ [84, p.103].

В 1326 р. Твер, а також великокнязівський титул успадкував по своєму братові інший син Михайла Ярославича - Олександр. Проте невдовзі (у серпні 1327 р.) у Твері спалахнуло ґрандіозне повстання проти насильств з боку татар, очолюваних Шевкалом ("Щелкан" російських пісень), внаслідок чого останніх майже повністю винищено. Існують різні точки зору стосовно того, чи був організатором цих подій сам Олександр Михайлович; втім, для досліджуваних тут проблем це не має принципового значення. Відповіддю з боку Узбека стала "Федорчюкова рать" на великоруські землі, насамперед, природно, на Твер. Олександр Михайлович зі своєю родиною змушений був залишити рідне місто і шукати прихистку у Пскові. Тут він князював у 1327-1337 рр. (із перервою). Протягом цього часу, як засвідчують джерела, зберігалася тісна залежність колишнього правителя Твері від

4

PC

<£>■

Литви. За формулюванням новгородських літописців, цього князя було посаджено в Пскові "из литовьскьія рукы" [5, с.343; 6, с.51-52; 7, с.218-219; 14, стб.67].

В 1337 р. Олександрові під час перебування в Орді вдалося перепросити Узбека і домогтися дозволу повернутися до своїх спадкових володінь. (Ці дії хана тлумачаться по-різному. Так, Л.Черепнін гадав, що він тим самим хотів вивести Олександра Михайловича з-під литовського впливу [81, с.506]; Е.Клюґ, навпаки, вважає, що таким шляхом Узбек сподівався досягти компромісу з Ґедімінасом [56, с. 122-123, 128, 131, 148, прим. 188, с .150, прим. 233]). Дана подія стала відчутною дипломатичною поразкою запеклого ворога Твері Івана І Калити. Проте вже невдовзі (28 жовтня 1339 р.) запрошеного до Орди Олександра Михайловича було страчено разом із сином Федором [13, стб.49-51; 12, стб.419-420; 15, с.92]. А.Прєсняков пояснив це тим, що литовські зв' язки тверського князя становили небезпеку не лише для Москви, а й для ординської влади над великоруськими землями, оскільки в тверському суспільстві була популярна "мрія про звільнення від татарського ярма з допомогою Великого князівства Литовського". Це підтверджується, на його думку, і звісткою про одночасне "воювання" татарами Литви, і ґрандіозною виправою Товлубія проти союзного Ґедімінасові Смоленська, яка сталася незабаром [68, с.155-157, 202]. (На останній обставині робив наголос і А.Насонов [63, с. 101-102]. Взагалі обумовленість загибелі Олександра Михайловича його тісними взаєминами з Литвою в сучасній літературі не піддається сумніву [65, с.396; 44, с.47; 56, с.130, 381;

40, с.325]).

Що до політики синів Олександра, Всеволода і Михайла, то, за оцінкою В.Борзаковського, її перш за все характеризували постійні близькі взаємини з ВКЛ [39, с.30]. Особливо тісними вони стали від того часу, коли Альґірдас узяв шлюб з Уляною Олександрівною (1350 р.) [23, с.370;

гчз

гтт

гп,

13, стб.59]. Втім, за спостереженням Е.Клюґа, політична лінія Олександровичів не визначалася союзами з Литвою [56, с. 164]. Навіть згаданий династичний шлюб з укладався зі згоди Семена Івановича 0 московського, одруженого до того ж з іншою 2 сестрою Всеволода Олександровича -Марією; отже, його не було спрямовано проти Москви [56, с.167, 170].

Тут необхідно стисло зупинитися на взаєминах всередині тверського правлячого О дому, оскільки саме вони значною мірою ^ визначали зовнішню політику князівства. Після смерті Костянтина Михайловича (1346 р.) вел. князем став його брат Василь кашинський (1349-1368). Відтоді точилася боротьба родини Олександра Михайловича на чолі з його старшим сином Всеволодом холмським проти їхнього дядька. При цьому Василь Михайлович, як правило, користувався підтримкою з боку Москви. (Традиційно твердилося, що така московська політика мала місце від самого початку правління Василя Михайловича; Клюґ зауважив, що це відбувається вже після приходу до влади в Москві Івана Івановича [56, с. 168-169]). В 1356 р. Литва відібрала у Твері Ржеву; А. Екземплярський звернув увагу на те, що це сталося якраз у розпал боротьби Всеволода Олександровича проти Василя Михайловича [48, с.482]. В 1358 р. Всеволод їздив до Литви, очевидно, шукаючи допомоги проти суперника [13, стб.66-67]. На думку Борзаковського й Екземплярського, з цією мандрівкою пов' язані події наступного року, а саме здобуття Ржеви (незадовго до цього повернутої від ВКЛ тверськими і можайськими загонами) Андрієм Ольґердовичем [39, с.136-137; 48, с.482].

Подібні "синхронізми" між контактами Олександровичів з Литвою і внутрішньою боротьбою в Твері спостерігаються й надалі. Нова поїздка Всеволода до ВКЛ відбулася в 1359-1360 рр. [13, стб.67-69]; незабаром після його повернення, в 1361 р., стався литовський похід на тверські волості [13, стб.72]. Наступного року молодший брат 5

Ада°1ё1ё...

< CD

О

US US

CD <

О

СМ

О

см

см us

Всеволода, Михайло Олександрович, відвідав Литву, уклавши мир з Альґірдасом [13, стб.73]; у 1363 ж р. Василь Михайлович готував похід на Микулин - уділ Михайла [13, стб.75].

8 січня 1365 р. помер Всеволод Олександрович; відтоді головою родини став енерґійний Михайло Олександрович. Наприкінці жовтня 1367 р., знову побувавши в Литві й отримавши там військову допомогу, він розпочав похід на Кашин, проте, не дійшовши до міста, погодився на мир [13, стб.84-85]. Очевидно, активність Михайла викликала тривогу в московського уряду. Принаймні, в 1368 р. Дмитро Іванович і митрополит Алексій запросили Михайла до Москви "по целованию любовию, а сьдумав на него сьвет зол". Коли Михайло Олександрович прибув до них, вони його "черес целование яша"; лише приїзд ординського посла змусив московського вел. князя і митрополита звільнити його. Незабаром, 24 липня того ж року, не стало суперника Михайла Олександровича, Василя Михайловича, що дало йому змогу стати вел. князем тверським. Але одразу після цього стався напад на Твер з боку Москви, явно невдоволеної подібним розвитком подій, що змусило Михайла тікати до Литви [13, стб.87-

88; 12, стб.428-429].

Стосовно подій 1368-1372 рр., позначених спільною боротьбою ВКЛ і Твері проти Москви, в літературі було запропоновано чимало відмінних оцінок. На думку Н.Савельєва-Ростиславича, згодом підтриманого А. Екземплярським, безпосередні литовсько-московські зіткнення могли б розпочатися пізніше, якби не тверське питання [70, с.382; 48, с.486]. С.Соловйов не надавав великого значення діям Михайла Олександровича, вважаючи, що йшлося, власне, про боротьбу ВКЛ із Москвою з приводу Твері

[72, кн.ІІ, с.260, 268; 76, с.200; 75, с.283].

Так саме вважали В. Борзаковський та

М.Коялович [39, с.144; 60, с.491] (серед

радянських дослідників цієї точки зору дотримувався І.Греков [44, с.56]). Проти недооцінки самостійності тодішньої тверської політики виступив І. Бєляєв. Можливо, дещо перебільшуючи, він твердив, що Михайлові тверському траплялося використовувати і Литву, і Орду, але сам він "ні разу не був знаряддям" цих держав [36, с.19]. Близький погляд було висловлено й І.Забєліним: заподіяне Москві "зло" мало першопричиною дії не Литви, а Твері; політика ж Альґірдаса стосовно Московської держави не мала ознак непримиренності [49, с.88].

За оцінкою М.Костомарова, в 1368 р. сам московський уряд легковажно накликав на себе " першу Литовщину", оскільки до цього ВКЛ не вдавалося до безпосередніх ворожих дій щодо нього [58, с.210]. Одним із головних напрямів зовнішньої політики Альґірдаса вважав підтримку Твері на противагу Москві В.Антонович [33, с.127]. А.Прєсняков гадав, що в центрі протистояння перебувало суперництво з приводу вел. княжіння "всієї Русі" (тобто Владимирського. - В. В.) між Москвою та Тверрю [68, с.299].

Відмінним було й визначення намірів, які переслідував литовський уряд, допомагаючи Михайлові Олександровичу. І .Данилович висловив фантастичне припущення, згідно з яким Альґірдас хотів посадити Михайла на московському столі [46, с.6]; можливо, тут простежується відлуння леґендарних поголосок про плани поділу влади над великоруськими землями між Йоґайлою та Олегом рязанським напередодні Куликовської битви чи про наміри Витаутаса в 1399 р. За Бєляєвим, литовський вел. князь не мав завойовницьких намірів щодо Москви, бажаючи лише допомогти шуринові [36, с.8, 14]; Антонович уточнював, що підтримка з боку Литви традиційно надавалася тому тверському князеві, проти кого були спрямовані дії московського уряду [32, с. 115]. П. Голубовський вважав, що метою Альґірдаса (як пізніше - Витаутаса) було збереження самостійності Твері [42, с.320].

За твердженням І.Грекова, литовський уряд прагнув "поглинення" Твері [44, с.57].

6

PC

<£>■

Найближчим до істини видається трактування подій, запропоноване Е.Клюґом. Метою виправи 1368 р., звісно, не була зимова облога Москви; йшлося про відновлення самостійного і дружнього до Литви Тверського князівства. Проте для литовського уряду було також важливо запобігти тому, щоб Твер не зайняла у Великоросії місце Москви [56, с.196-197, 199­200]. Що ж до тверської політики, то, на думку Клюґа, коректніше казати не про орієнтацію на Литву, а про прагнення мати її союзником [56, с.381].

Стосовно того, які наслідки мало для кожного з союзників протистояння 1368­1372 рр. із Москвою, спостерігається майже повне співпадіння думок. Зокрема, "марним" вважав союз Твері з Альґірдасом С.Соловйов [72, кн.ІІ, с.268], твердячи, що боротьба завершилася на користь Дмитра Івановича [74, с. 101]. Про повну перемогу Москви писав і В.Антонович, зауваживши, що литовська допомога " лише" на століття (sic!) відсунула втрату Тверрю незалежності [33, с. 140-141; 32, с.116]; тієї самої думки дотримувався С.Платонов [66, с.134-135]. (Як повна невдача Литви розглядалися події кінця 60-х - початку 70-х рр. ХІУ ст. і в литовській історіографії радянської доби [54, с.49]). Оцінюючи останній епізод боротьби ("стояння" влітку 1372 р. під Любутськом і укладення мирної угоди), А. Екземплярський гадав, що Альґірдас кинув тоді Твер напризволяще [48, с.492]. З цим погодився І.Греков [44, с.58], тоді як Е.Клюґ відкидає подібну оцінку [56, с.208].

У серпні 1375 р. на Твер було скеровано виправу широкої коаліції великоруських князівств (наприклад, у ній брали участь Дмитро Костянтинович нижнєгородсько-суздальський та Новгород, відсутні 5 роками пізніше під час боротьби Москви з Мамаєм). Сподівання вел. князя Михайла Олександровича на допомогу від ВКЛ і Орди виявилися марними, і він був змушений укласти 1 вересня нерівноправну угоду з Дмитром Івановичем московським [28, ч.І, №28, с.46-47; 4, №9, с.26]. (У "Зібранні

пт

гп,

о

ГП:

державних грамот і договорів" її помилково

датовано 1368 р. [28, ч.І, с.[4], 46]). Угода

передбачала, зокрема, йменування Михайла "молодшим братом" Дмитра, відмову від з союзу з Альґірдасом і, в разі потреби, 0 надання Москві та Смоленську допомоги 2 проти нього.

На думку Н. Карамзіна, лише небажання дратувати Литву утримало тоді Дмитра Івановича від приєднання Твері [55, т. V, с.63]. Проте вже С. Соловйов зауважив, що у сфері взаємин з Литвою Михайло навіть не збирався виконувати нав'язаних йому умов [72, кн.ІІ, с.268]. (На те саме вказує й Е.Клюґ, зокрема, що не існує жодного прикладу військової допомоги Москві від Твері, попри зобов' язання, покладені на останню угодою 1375 р. [56, с.214, 216, 221]. Таким чином, робить висновок німецький вчений, значення цього договору не варто переоцінювати [56, с.212-217]). Зокрема, менше ніж за півроку (в лютому 1376 р.) син тверського вел. князя Іван одружився з Микловсою (у хрещенні - Марією) Кейстутівною [13, стб.113; 12, стб.435]. (Згодом, у 1385 р., одружилися інші двоє синів Михайла Олександровича, Борис і Василь, з дочками відповідно Святослава Івановича смоленського і Володимира Ольґердовича [12, стб.443; 11, т.ХІ, с.86]).

Є відомості про нову угоду Москви з Михайлом тверським, яка належить уже до часів правління Василя Дмитровича. В ній князі повернулися до взаємин на засадах рівності. (С.Соловйов звернув увагу на те, що після Дмитра Івановича тверські вел. князі постійно займали, принаймні формально, рівне становище з московськими [72, кн.ІІІ, с.42]). Що ж до політики стосовно ВКЛ, то передбачалося уневажнення попереднього "хрестоцілування" Василя І з Витаутасом; надалі угоди з ним мали укладатися лише за обопільної згоди Москви і Твері. Містилася також обіцянка взаємної допомоги в разі війни з Литвою [2, №14, с.9-10; 4, №15, с.41; 23, с.450; 15, с.143]. Щодо датування цієї домовленості згоди в літературі немає. В 7

Ада°1ё1ё...

< CD

о

Ш

г

CD <

о

СМ

О

СМ

см

першій публікації І томі "Актів Археографічної експедиції" в 1836 р.) її віднесено до 1398 р. [2, №14, с.9]; так саме вчинив В.Вешняков [41, с.119]. В.Борзаковський обмежився зауваженням, що це сталося після 1395 р. [39, с.170, 104, прим.799]. Л.Черепнін звернув увагу на звістку Софійського ІІ літопису, згідно з якою в 1396 р. Василь московський, Михайло тверський і "всі" руські князі розірвали мир з Витаутасом [8, с.128]. В дійсності, однак, цей розрив стався лише 3 роками пізніше, в 1399 р. За припущенням Черепніна, згадана угода в дійсності являла тверський проект, який постав у 1396 р., але не був ратифікований Москвою [82, ч. 1, с.85-86; 4, №15, с.40].

По смерті Михайла Олександровича (26 серпня 1399 р.) тверським вел. князем став його син Іван. Уже на початку його правління (в 1401 р.) Твер (як і Москва) відновила мирні взаємини з ВКЛ [11, т.ХІ, с.184]. Взагалі потрібно зазначити, що взаємини Витаутаса з Тверрю (на відміну від решти державних утворень Великоросії) майже весь час складалися мирно. Цьому мало сприяти й те, що його рідна сестра була дружиною тверського правителя (вона померла в 1405 р.). Єдиним винятком стала участь Твері в московській виправі проти ВКЛ у вересні 1406 р.

Конфлікт тверського вел. князя з Василем Михайловичем кашинським (1412 р.) спричинив утечу останнього до Москви; можливо, з цим було пов' язане укладення союзної угоди Івана Михайловича з Витаутасом [11, т.ХІ, с.219]. Принаймні, Й.Штріттер вважав, що даний союз було скеровано проти Москви [78, ч.ІІІ, с. 112]. (На думку ж Д. Іловайського, цей тверський правитель взагалі більше був схильний до зближення з останньою [53, т.ІІ, с.253]). У 1422 р. Твер надала Витаутасові військову допомогу в його війні проти Ордену [12, стб.488; 24, вьіпІІ, с.39].

Іван Михайлович помер у травні 1425 р., після чого тверський великокнязівський стіл обійняв його син Олександр. Проте свої "корективи" у династичні справи внесла епідемія, що тоді лютувала в Твері. Через 5 місяців Олександра Івановича не стало; ще коротшим виявилося князювання Юрія Олександровича (1 місяць). Нарешті, вел. князем став Борис Олександрович [12, стб.488-489], який правив до 1461 р. За його часів відбулося останнє посилення зовнішньополітичної потуги Твері; цьому сприяло досягнення внутрішньої єдності, зокрема, ліквідація Кашинського уділу, князі якого досі виступали перманентними союзниками Москви.

Вже на початку правління Борисом Олександровичем була укладена угода "с своим господином, з дедом (через свою бабу Микловсу-Марію Борис доводився внучатним племінником Витаутасові. -В.В.), великим князем Витовтом литовьским и многих Русьских земль господарем". Нею встановлювався литовсько-тверський союз проти всіх потенційних ворогів, "никого не вьмая". При цьому Витаутас не мав "вступатися" в тверські володіння чи приймати підданих Бориса Олександровича разом із землями, у випадку їхнього "від'їзду". Реґулювалася також проблема т. зв. "смесньх" володінь Твері й ВКЛ (яке "успадкувало" їх від Смоленська) у прикордонних волостях: наприклад, деякі з них "тягнули" до Литви, проте данину давали Твері [29, с.14-17; 26, №1, с.1-2; 27, №1, с.1-2; 1, т.І, №°33, с.46-47; 31, t.I, №°642, s.300-301; 77, №LIV, с.215-216; 30, t.VL, №CVII, p.34-35; 25, т.ХХІІ, №°П, стб. 13-15; 4, №23, с.62-63; 3, №63, с. 121-122]. (Певну увагу останній проблемі приділив уже С.Соловйов [73, с. 161, прим.16; 72, кн.ІІ, с.465], а за ним В.Борзаковський [39, с.46]).

Дану грамоту було видано 3 серпня, проте помилково датовано "6905" р. Видавець фундаментального зібрання актів Корони і ВКЛ М.Доґель у середині ХААШ ст. відніс угоду до 1393 р. [85, s.45]. (Безумовно, в даному випадку далася взнаки необізнаність у російській історії: адже тоді в Твері правив прадід Бориса Олександровича - Михайло Олександрович). Його помилку повторив А.-

8

PC

<£>■

Б. Глебович - один із перших біографів Витаутаса [85, s.45]. На початку 1820-х рр. Ф. Булгарін вказав на хибність цього датування, вважаючи, що угода постала в 1427 р., коли зверхність Витаутаса була визнана цілою низкою руських князів -рязанським, пронським, а також "верхівськими" [29, с.2, 11-12]. Щоправда, П. Муханов в обох виданнях своєї збірки документів (1836 і 1866 рр.) продовжував приймати точку зору Доґеля [26, с.І, 2; 27, с.І, 2]; однак, починаючи з 1840-х рр., панівним у східнослов'янській литуаністиці стає датування договору Витаутаса з Борисом Олександровичем 1427 р. Такої думки були, зокрема, І. Григорович, С. Соловйов, М.Костомаров, В.Борзаковський, І.Срезневський, А. Барбашев, В. Ключевський, А. Прєсняков [1, т.І, №°33, с.46; 72, кн.ІІ, с.410; 59, с.244; 39, с.36; 77, с.ІІ, VI, 215; 35, с.90; 47, с.58; 57, т.ІІ, с.40; 68, с.220]. С.Бершадський вагався між 1427 та 1430 рр. [37, с.17-18]; за 1422 р. висловився (без зазначення мотивів) Н.Павлов-Сильванський [64, с.116; 25, т.ХХІІ, стб. 13]. Надалі явно хибне датування угоди 1393 р. зустрічаємо переважно в польській історіографічній традиції [31, t.I, s.300-301; 30, Ш, р.34]. Цієї ж помилки припустилися й Н. Рожков, М. Чубатий [69, т.ІІ, с.20; 83, т.СХLIV-СХLV, с.6, 12, 81]; траплялася вона й у радянську добу [3, с. 121]. В наш час перевага слушно надається даті, запропонованій Булгаріним [4, №23, с.62; 56, с.285, 322].

Що до мети укладення угоди, то, на думку В .Борзаковського, Борис Олександрович прагнув збільшення своєї самостійності від Москви [39, с.192]. А.Екземплярський також приписував тверському вел. князеві побоювання щодо неї [48, с.508]. (Е.Клюґ, навпаки, вважає, що цією угодою Борис Олександрович хотів забезпечити свою державу від можливих зазіхань з боку ВКЛ; Витаутасові ж союз із Тверрю був потрібен на випадок війни проти Польщі із-за коронаційної справи [56, с.284-285, 334, прим.19, 29]). Характер договору оцінювався по-різному: С. Соловйов вважав, що йдеться про литовсько-тверський союз [72, кн.ІІ, с.410-411]; А.Прєсняков, навпаки, тлумачив встановлені в 1427 р. взаємини у термінах "васал - підручний" [68, с.221]. (На гадку Клюґа, тверський вел. князь і після цього продовжував зберігати самостійність [56,

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

В О Василенко - Боротьба витаутасаз обласними князями та її результатив східнослов'янських історіографія XXIX-початку XXI ст

В О Василенко - Взаємини між литовським і тверським великими князівствами в східнослов'янських історіографіях ХІХ-ХХ ст

В О Василенко - История ІІ мировой между скиллой ревизионизма и харибдой стереотипов, в плену актуальности