Б Г Шелегеда - Економіка підприємства навчальний посібник - страница 11

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67 

2. Поглиблення спеціалізації основного виробництва. Ступінь удо­сконалення виробничої структури залежить від вибору форми спеціалізації виробничих ланок. Ці форми повинні відповідати типу і масштабу вироб­ництва і бути єдиними для однакових економічних умов. Іншими словами, удосконалюючи структуру підприємства, необхідно використовувати одні й ті самі критерії у виборі форм спеціалізації цехів та дільниць, економічно обґрунтовувати створення кожного нового структурного підрозділу.

3. Розширення кооперації з обслуговування виробництва. Ефективна робота основного виробництва вимагає чіткого й безперебійного його об­слуговування - ремонту основних фондів, забезпечення інструментом, енергією, іншими видами послуг. Завданням підприємства є виробництво кінцевої продукції, а тому основне виробництво має переважати не тільки за питомою вагою виготовленої продукції, а й за кількістю працівників, засобів праці.

Підвищення питомої ваги обслуговування при технологічному вдос­коналенні і високому рівні технізації основного виробництва пов'язане зі збільшенням різних видів допоміжних і обслуговуючих підрозділів. Вод­ночас абсолютна кількість допоміжних і обслуговуючих працівників по­винна зменшуватись під впливом удосконалення рівня організації вироб­ництва і підвищення кваліфікації працюючих.

4. Забезпечення високої якості продукції і послуг підприємства.

5. Організація аналітичної роботи різних лабораторій: аналіз ефек­тивності використання сировини і матеріалів; контрольно-вимірювальна діяльність; перевірка інструментів, приладів, устаткування; випробування комплектних виробів; аналіз причин поломок, простоїв.

6. Забезпечення якості функціонування систем кругообігу й обороту фондів. Необхідний аналіз «витрат з утримання та експлуатації устатку­вання в цеху», а також «загальноцехових витрат».

5.3 Сутність організації управління підприємством

Управління в широкому розумінні - це діяльність, спрямована на ко­ординацію роботи інших людей (трудових колективів), яка є складною си­стемою. Диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління здійснюються за допомогою вертикального поділу праці.

Загальні принципи управління підприємством закріплені в Господар­ському кодексі (рис. 5.2).

Управління підприємством здійснюється

відповідно до статуту на основі поєднання

прав власника відносно господарського

використання свого майна та принципів самоуправління трудового колективу.

Наймання (призначення, обрання) керівни­ка підприємства є правом власника (влас­ників) майна підприємства та реалізується безпосередньо або через уповноважені ним

органи.

Рішення щодо соціально-економічних пи­тань, які стосуються діяльності підприємст­ва, виробляються та приймаються органами управління за участю трудового колективу та уповноважених ним органів.

_Р^

Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конферен­ція) власників майна. Виконавчі функції щодо управління підприємством здійснює правління.

_Р^

Рисунок 5.2 - Загальні принципи управління

Крім внутрішніх органів управління підприємствами та організація­ми, існують вищі органи загальнодержавного управління всіма суб'єктами господарювання. Формування і функціонування таких органів управління є об'єктивно необхідним й доцільним, оскільки зумовлюються наявністю широкого кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають поза можливостями та компетенцією самих підприємств і організацій.

Президент України як глава держави в рамках повноважень, визна­чених Конституцією України, керує всіма сферами діяльності суспільства, включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази й розпоря­дження, проводить ділові зустрічі та наради з посадовими особами відпо­відного рівня, здійснює робочі поїздки в регіони (області, міста), відвідує підприємства (організації). Певні управлінські рішення приймає також глава адміністрації Президента. Верховна Рада (парламент) України бере участь в управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосере­дковано, через формування необхідної законодавчої бази. Центральну ви­конавчу владу держави репрезентує Кабінет Міністрів України, який прак­тично реалізує соціально-економічну політику країни, координує та спря­мовує діяльність конкретних ланок національної економіки через відповід­ні центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети, комітети, агентства, інші установи.

Центральними органами виконавчої влади, керівники яких входять безпосередньо до складу Кабінету Міністрів України та які утворюють си­стему державного управління суб'єктами господарювання (діяльності), є конкретні міністерства, комітети та інші центральні відомства. Основними складовими елементами чинної системи загальнодержавного управління сферою економіки є галузеві та функціональні міністерства.

Міністерство очолює міністр, який має кількох заступників (здебі­льшого один з них є першим). До складу органів управління міністерства входять департаменти (управління) та відділи, які керують підприємствами (організаціями) з певних питань у межах своєї компетенції.

Важливим робочим органом міністерства є колегія, членами якої є міністр, заступники міністра, начальники (керівники) основних департаме­нтів і відділів. У складі міністерства виокремлюються необхідні функціо­нальні департаменти: планово-економічний, технічний, маркетингу, зі зв'я­зків із зарубіжними країнами, фінансовий, праці й заробітної плати, вироб­ничо-диспетчерський, центральна бухгалтерія тощо.

5.4 Основні функції управління підприємством

Підприємства різняться між собою за розмірами, управлінням і сфе­рами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як сис­теми мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких передовсім треба назвати функції управління - об'єктивно зумовлені зага­льні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Відокремлюють кілька функцій управління. Структура цієї моделі містить два елементи: елемент керуючий та елемент виконавчий.

Керуючий елемент сприймає через вхідний канал імпульс із зовніш­нього середовища та через канал зворотного зв'язку імпульси, що стосу­ються його власного стану та стану структури системи. На підставі сприй­нятих імпульсів керуючий елемент починає функціонувати. Спочатку вінвизначає конкретне (кількісне) значення вихідного параметра, тобто фор­мулює мсту діяльності системи. Потім він виробляє імпульс і надсилає йо­го виконавчому елементу (ефектору). Цей імпульс мас характер команди.

Під впливом команди керуючого елемента та зовнішніх перешкод ефектор починає своє функціонування. Результат його діяльності - вихід­ний імпульс. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє середовище, ефектор інформує керуючий елемент про виконання одержаної команди через ка­нал зворотного зв'язку. Узгоджуючи прийняту від ефектора інформацію з визначеною метою діяльності системи, керуючий елемент знову починає функціонувати.

Якщо результати діяльності ефектора збігаються з метою, то ефектор одержує команду надіслати вихідний імпульс у зовнішнє середовище. У разі незбігу керуючий елемент виробляє нові команди, якими спрямовує дії ефектора. Отже, в структурі системи керуючий елемент виконує цілком конкретні функції.

По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки тієї самої ме­ти можна досягти різними способами, керуючий елемент мусить вибрати один із них. При цьому під способом досягнення мети розуміють розробку алгоритму трансформаційного процесу, а опрацювання способу досягнення мети передбачає визначення впорядкованих операцій, тобто того, що по­винні робити члени трудового колективу задля досягнення мети. Відтак, ке­руючий елемент виконує функцію планування - процесу визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату.

По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи. Отже, реалізація трансформаційного процесу передбачає також визначення того, хто саме мас виконувати ту чи іншу конкретну операцію і як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність органі­зації як функції управління. Організація - це процес формування структу­ри системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між праців­никами підприємства для досягнення загальної мети її діяльності.

По-третє, ефектор у системі займає підпорядковане становище. У пе­ребігу трансформаційного процесу він може відмовитись виконувати свої обов'язки, визначені планом. Тому для досягнення поставленої мети керів­ник будь-якого рівня має не тільки спланувати та організувати роботу, а й примусити людей виконувати її. Для цього потрібно створити умови, за яких виконавці відчували, що вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати належним чином функцію мотивації. Мотивація - це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поста­вленої мети.

По-четверте, для того щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і мо­жливих відхилень від очікуваних результатів діяльності системи, керую­чий елемент повинен встановлювати параметри діяльності ефектора, вимі­рювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованим обся­гом, за необхідності - коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдо­сконалення планування. Саме цим пояснюється необхідність виконання керуючим елементом контролюючих функцій.

Ці чотири основні функції тісно зв'язані між собою в єдиному про­цесі управління. Незадовільне планування чи недосконала організація, так само як і слабка мотивація праці або поганий контроль, негативно вплива­ють на результати діяльності підприємства в цілому.

З урахуванням цього важливо наголосити, що управління підприємс­твом відображає сукупність взаємозв'язаних процесів планування, органі­зації, мотивації та контролю, які забезпечують формування й досягнення цілей підприємства.

5.5 Змістовна характеристика методів управління

Управління - складний і динамічний процес, керований і здійснюва­ний людьми для досягнення поставленої мети. Після того як встановлено цілі управління, необхідно знайти найбільш ефективні шляхи та методи досягнення їх. Інакше кажучи, якщо при визначенні цілей потрібно відпо­вісти на запитання «чого потрібно досягти?», то слідом за цим виникає за­питання «як найбільш раціонально досягти мети?» Отже виникає потреба в застосуванні арсеналу засобів, що забезпечують досягнення цілей управ­ління, тобто методів управління.

Методом називається захід або сукупність заходів у будь-якій людсь­кій діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення певного завдання.

Методи являють собою важливий елемент процесу управління. Ная­вність прогресивних методів управління та вміле використання їх є перед­умовою ефективності управління і господарських процесів.

Методи управління на підприємстві - це способи впливу на окремих працівників і трудовий колектив загалом, необхідні для досягнення цілей підприємства. Оскільки методи управління спрямовані на людей, то осно­вою класифікації цих методів є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності. За змістом ці мотиви поділяються на економічні, соціальні та примусові. Відповідно розрізняють економічні, соціально-психологічні та адміністративно-правові (організаційні) методи управління.

Методи управління покликані забезпечити високу ефективність дія­льності колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній мобіліза­ції творчої активності кожного члена. Цим методи управління відрізняють­ся від усіх інших технічних та технологічних методів, які використовують­ся в ході вирішення комплексних виробничо-господарських завдань.

Особлива роль методів управління полягає у тому, щоб створити умови для чіткої організації процесу управління, використання сучасної техніки і прогресивної технології організації праці і виробництва, забезпе­чити їх максимальну ефективність при досягненні поставленої мети. Таким чином, зміст поняття «методи управління» випливає із суті і змісту управ­ління і належить до основних категорій теорії управління.

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомо­гою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб одержати потрібний результат, можна лише через вплив на неї керую­чого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених цілей.

Управління підприємством спрямоване на людей, коло їхніх інте­ресів, передовсім матеріальних. Тому основою класифікації методів управ­ління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виро­бничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна по­ділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. Відпо­відно до цього розрізняють такі методи управління: економічні; соціально-психологічні; організаційні методи управління діяльністю підприємств.

Усі названі методи управління діяльністю підприємств органічно взаємозвязані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів. Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємс­тва, будь-якого суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності.

Економічні методи управління - це такі методи, які реалізують мате­ріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації. Перший аспект характеризує процес управ­ління, зорієнтований на використання створеного на загальнодержавному рівні економічного сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту: формування системи оподаткування суб'єктів господарювання; визначення дієвої амортизаційної політики, яка сприяла б оновленню (відтворенню) матеріальних і нематеріальних активів підприємства; встановлення держа­вою мінімального рівня заробітної плати та пенсій. Другий аспект еконо­мічних методів управління зв'язаний з управлінським процесом, орієнто­ваним на використання різноманітних економічних важелів, таких як фі­нансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціа­льної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня працівників зумо­влюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей.

Традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій пріоритетний стимулюючий вплив. Усе більшого значення набувають такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можливості для прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення тощо. Тому розуміння закономірностей соціальної психології та індивідуальної психі­ки працівника є необхідною умовою ефективного управління виробницт­вом чи будь-яким іншим видом діяльності.

Практична реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтуван­ня та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо.

Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересо­ваністю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управ­ління - це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, що ґрун­туються на використанні організаційних відносин та адміністративній вла­ді керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламе­нтні й розпорядчі.

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієра­рхії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним катего­ріям працівників підприємства, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпоряд­чі методи управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну робо­ту і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій). Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розпо­діл цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності підприємства (підприємства, організації).

Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та організаційних методів управління здебільшого забезпе­чує достатньо ефективне господарювання.

Формування цілеспрямованого впливу на трудові колективи та їх окремих членів безпосередньо пов'язане з мотивацією, тобто використан­ням факторів, які визначають поведінку людини в колективі в процесі ви­робництва. Звідси випливає дуже важлива вимога до методів управління: методи управління повинні мати свою мотиваційну характеристику, що визначає напрям їх дії. Ця характеристика показує мотиви, які визначають поведінку людей і на які орієнтована відповідна група методів.

Ефективність застосування методів управління в основному зале­жить від рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потребу система­тичної і цілеспрямованої підготовки та повсякденного використання всіх зазначених напрямів впливу на колектив і окремих людей.

Економічні методи управління посідають центральне місце в системі наукових методів управління трудовою діяльністю людей, оскільки на їх­ній основі встановлюється цільова програма господарського розвитку окремих підприємств і організацій і визначається такий режим роботи і та­кі стимули, які об'єктивно спонукають і зацікавлюють колективи та окре­мих працівників в ефективній праці.

Таким чином, впливом на безпосередні інтереси об'єкта управління створюється механізм його орієнтації на найбільш ефективний режим ро­боти без повсякденного і безпосереднього втручання зверху. До складуекономічних методів управління належать організаційно-виробниче пла­нування, метод комплексних цільових програм, комерційний розрахунок, система економічних регуляторів господарської діяльності.

5.6 Організаційні форми реалізації методів управління

Організація управління підприємством залежить від складності його структури, масштабу й виду діяльності, наявності зв'язків з іншими суб'єк­тами господарської діяльності. Для більшості підприємств характерні три основні види управління їх діяльністю: виробниче, організаційне й еконо­мічне. У складних умовах України відбувається процес становлення нового для неї корпоративного управління, для якого характерною є корпоратив­на організація власності. Це - об'єднання фінансових і промислових підп­риємств, промислових і торговельних підприємств, створення банками лі­зингових фірм, венчурних компаній, спільна участь кількох підприємств у створенні акціонерного капіталу одного підприємства. Права учасників таких об'єднань залежать від відсотка акцій, що їм належать. Основні завдання виробничого управління:

управління розвитком підприємства (розширення асортименту продукції, що випускається, за рахунок випуску якісніших виробів, тобто поліпшення їх якісних та споживчих характеристик, застосування вдоско­налених технологій виготовлення продукції, автоматизації виробництва);

підвищення конкурентоспроможності продукції;

забезпечення більш ефективного використання устаткування, наявних виробничих площ;

систематичний контроль технічного стану устаткування, забезпе­чення його технічного обслуговування й ремонту;

забезпечення підвищення продуктивності праці основного та допоміжного персоналу;

зниження всіх видів виробничих витрат;

оптимальне планування, чіткий облік та нормування основних технологічних операцій;

управління технологічною підготовкою виробництва продукції;

оперативне диспетчерське регулювання всіх матеріальних потоків та технологічних операцій починаючи від складів із сировиною, (матеріалами, напівфабрикатами і закінчуючи процесами складання, контролю готової продукції та її виходом з виробничих цехів на склад готової продукції. Основні завдання організаційного управління:

вибір форми організації управління підприємством і виробництвом;

визначення відносин і зв'язків між структурними підрозділами підприємства;

визначення функцій кожного елемента структури для підтримання нормальної діяльності підприємства;

розподіл основних функцій управління між управлінськими під­розділами та окремими працівниками підприємства;

забезпечення необхідної координованості дій підрозділів підприєм­ства;

підбір, розстановка та навчання кадрів;

здійснення контролю за якістю та ефективністю роботи підрозділів управління підприємством;

формування механізму відносин з іншими організаціями, постача­льниками сировини, матеріалів, комплектуючих, зі споживачами продук­ції, джерелами фінансування.

Основні завдання економічного управління:

виявлення впливу основних економічних показників (обсягу випу­ску продукції, постійних та змінних витрат, ціни, прибутку) на забезпечен­ня беззбитковості, прибутковості підприємства, його самоокупності та са­мофінансування розвитку виробництва;

обґрунтування доцільності обсягів виробництва, співвідношення постійних та змінних витрат у собівартості кожного виду продукції;

обґрунтування найраціональнішої для підприємства форми органі­зації виробництва (кооперації, спеціалізації тощо);

вибір найдоцільнішого варіанта оснащення підприємства машина­ми та устаткуванням;

обґрунтування ефективності інвестиційних проектів з реконструк­ції підприємства, модернізації устаткування й оновлення продукції;

пошук наявних резервів підвищення економічної ефективності виробництва;

розробка шляхів поліпшення якості продукції;

обґрунтування й подальший розвиток нормативної бази підприємс­тва (матеріальних, фінансових та трудових витрат на виготовлення одини­ці продукції);

обґрунтування ціноутворення підприємством продукції;

систематичний аналіз господарської діяльності та фінансового стану підприємства з визначенням показників рентабельності виробництва й оборотності капіталу;

аналіз використання матеріальних ресурсів, розробка пропозицій щодо зниження матеріаломісткості, енергомісткості продукції, витрат на матеріальні ресурси;

планування розподілу прибутку за фондами накопичення та спожи­вання, розробка перспективного, поточного та оперативного планів діяль­ності підприємства;

організація обліку й контролю економіко-виробничої діяльності за окремими видами продукції та по підприємству загалом.

Однією з характерних рис діяльності підприємства є поділ праці. Ро­зрізняють дві форми поділу - горизонтальну і вертикальну.

Горизонтальна форма поділу праці пов'язана з розподілом роботи на окремі завдання. У результаті такого поділу формуються окремі підрозділипідприємства, які виконують певні частини загального завдання. Після цього постає потреба координування дій виконавців для досягнення поста­вленої мети. Це призводить до появи і відокремлення управлінської праці від виконавчої, що відповідає вертикальному поділу праці на підприємстві.

В управлінні сучасним підприємством необхідно дотримуватися та­ких принципів:

- чіткого розподілу праці серед виконавців;

- додержання дисципліни і порядку;

- ознайомлення працівників з їх повноваженнями і відповідальністю в межах їх призначення;

- використання мотивації високопродуктивної праці;

- забезпечення рівної справедливості для всіх працівників;

- впевненості у стабільності роботи;

- дотримання взаємовідносин з працівниками з урахуванням вироб­ничої ієрархії;

- заохочування ініціативи.

5.7 Типи організаційних структур управління

Згідно з останніми досягненнями теорії та практики менеджменту, структура організації повинна забезпечити реалізацію її стратегії. Оскільки з часом стратегії змінюються, то виникає необхідність у відповідних змі­нах організаційних структур.

Існує велика кількість визначень організаційної структури управлін­ня виробництвом, і відрізняються вони за рівнем деталізації досліджувано­го предмета. Наведемо кілька з них.

Структура, яка відображає синтез взаємозв'язків різних елементів, що функціонують для досягнення встановленої мети, називається органі­заційною. Отже, організаційна структура будь-якої системи пов'язана з до­сягненням її глобальної мети.

Згідно з іншим визначенням, організаційна структура - це конструк­ція організації, на основі якої здійснюється управління підприємством. Ця конструкція має або формальний, або неформальний вираз і охоплює два аспекти:

вона охоплює канали влади та комунікації між різними адміністра­тивними службами та працівниками;

інформацію, яка передається цими каналами.

Організаційну структуру управління визначають також як категорію менеджменту, яка відображає організаційний бік відносин управління і становить єдність рівнів і ланок управління у їхньому взаємозвязку.

Ланка управління - відокремлений орган (працівник), наділений фу­нкціями управління, правами для їхньої реалізації, визначеною відповіда­льністю за виконання функцій та використання прав.

Рівень управління - сукупність ланок управління на певному щаблі ієрархії управління. Рівні управління, поєднуючи різні ланки, характери­зують рівень концентрації процесу управління і послідовність підпорядку­вання одних ланок іншим зверху донизу.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67 


Похожие статьи

Б Г Шелегеда - Економіка підприємства навчальний посібник