Б Г Шелегеда - Економіка підприємства навчальний посібник - страница 36

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67 

Ощадний сертифікат за формою і змістом - це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку як самого депозиту, так і відсотків на нього.

Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договір­ний відсоток на визначений термін) або до запитання, іменними та на пред'явника. Іменні ощадні сертифікати обігу не підлягають, їхнє відчу­ження іншим особам не допускається. Цей вид цінних паперів (як і обліга­ції) фізичні особи можуть придбати тільки за рахунок особистих коштів, а підприємства (організації) - за рахунок чистого прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні.

Виплата доходу на ощадні сертифікати здійснюється за умови пред'явлення їх для оплати в банк-емітент. Якщо власник ощадного сер­тифікату вимагає повернення депонованих на певний термін коштів раніше обумовлений строк, то йому виплачується менший відсоток, що узгоджу­ється з власником у момент внесення коштів на депозитний рахунок.

Вексель є окремим видом цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розріз­няють простий і переказний вексель. Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власнику векселя після за­значеного строку відповідну суму. Переказний вексель (тратта) - це письмо­вий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у визначений строк. При цьому трасат стає боржником тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис.

У процесі обігу вексель передається одним держателем іншому з до­помогою передавального напису - індосаменту. Кожний індосант, як і век­селедавець, несе відповідальність за акцепт і платіж за векселем. Вексельні зобов'язання можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю -вексельного поручництва. Своєчасна оплата векселя погашає всі вексельні зобов'язання. У разі відмови від платежу векселедержатель може вчинити судовий позов проти акцептанта. Крім того, якщо вексель не акцептованоабо не оплачено, він має право вимагати сплати векселя способом регресу (зворотної вимоги) від інших відповідальних осіб (векселедавця, індосанта, аваліста), солідарно зобов'язаних перед векселедержателем.

В Україні донедавна в обігу перебував особливий вид державних цінних паперів, що засвідчував право власника не безоплатне одержання у підприємств, - приватизаційні номери (майнові сертифікати). Їхню емі­сію здійснював Національний банк України, а видачу громадянам України організовували місцеві відділення Ощадного банку України. Згідно з чин­ним законодавством України видані громадянам приватизаційні майнові сертифікати підлягали обміну на акції вітчизняних підприємств, що прива­тизувалися.

Сукупність різних видів цінних паперів, що випускаються і перебу­вають в обігу в Україні, поділяють на три групи. До першої з них належать пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов'язання повернути кош­ти, інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь у статутному фонді, надають їхнім власникам право на участь в управлінні справами емітента та одержання частини майна за ліквідації емітента. Друга група охоплює боргові цінні папери, за якими емітент бере на себе зобов'язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані в його діяльність, але які не дають їхнім власникам права на участь в управлінні справами еміте­нта. Третю групу становлять похідні цінні папери, механізм обігу яких зв'язаний з пайовими і борговими цінними паперами та іншими фінансо­вими інструментами чи правами щодо них.

Фондовий ринок - сфера обігу цінних паперів. Формування і функціо­нування фондового ринку базується на певних принципах (табл. 14.1).

Здійснювана державою система регулювання фондового ринку вико­нує три основні функції:

перша - визначення ключових рис і складових підсистем фондового ринку та ролі учасників цього ринку;

друга - формування сприятливого законодавчого поля для учасників фондового ринку;

третя - встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації і руйнування фондового ринку, недобросовісної конкуре­нції, шахраювання з фінансовими ресурсами.

Державне регулювання фондового ринку в Україні здійснюється за кількома напрямами. До основних з них належать: 1) забезпечення обов'язкового оприлюднення всієї суттєвої інформації про ринок цінних паперів; 2) ліцензування та регулювання діяльності фінансових посередни­ків на фондовому ринку; 3) нагляд за діяльністю організованих систем тор­гівлі цінними паперами; 4) забезпечення прав власників цінних паперів.

Постійне функціонування фондового ринку забезпечують його учас­ники, а саме:

- емітенти цінних паперів - юридичні особи, які від свого імені випус­кають цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів для свого розвит­ку. Емітентом цінних паперів може бути також держава (в особі своїх інсти­туціональних органів) та органи місцевого самоврядування. У такому разі випуск цінних паперів здійснюється для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів та окремих інвестиційних проектів;

Таблиця 14.1 - Основні принципи функціонування фондового ринку України

Принцип__Сутнісна характеристика

Соціальна спра­ведливість

Забезпечення створення однакових можливостей та спрощення умов доступу інвесторів і позичальників на ринок фінансових ре­сурсів, запобігання дискримінації прав і свобод суб'єктів ринку цінних паперів

Надійність за­хисту інвесторів

Створення необхідних умов (соціально-політичних, економічних, правових) для реалізації інтересів суб'єктів фондового ринку та за­безпечення захисту їхніх майнових прав

Регульованість

Створення гнучкої та ефективної системи регулювання фондового ринку

Контрольова-ність

Створення надійно діючого механізму обліку й контролю, запобі­гання проявам зловживань і злочинності на ринку цінних паперів

Ефективність

Максимальна реалізація потенційних можливостей фондового ринку щодо мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки

Правова впоря­дкованість

Створення розвиненої правової інфраструктури забезпечення дія­льності фондового ринку, яка чітко регламентує правила поведін­ки і взаємовідносин його суб'єктів

Прозорість, від­критість

Забезпечення надання інвесторам повної інформації, щодо умов ви­пуску та обігу на ринку цінних паперів, гласності фінансово-господарської діяльності емітентів, усунення проявів дискримінації суб'єктів фондового ринку

Конкурентність

Забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності ін­весторів, емітентів і ринкових суб'єктів господарювання

- інвестори - фізичні та юридичні особи, у тім числі інституціональні інвестори (інвестиційні й пенсійні фонди, страхові компанії тощо), які ма­ють вільні кошти і бажають вкласти їх у цінні папери з метою одержання певного доходу (відсотків) чи приросту ринкової вартості цінних паперів;

- посередники - юридичні особи, діяльність яких зв'язано з наданням професійних послуг на фондовому ринку емітентів та інвесторів;

- держава, яка визначає умови правового регулювання діяльності фондового ринку з метою підтримування його ефективного функціонуван­ня та захисту його учасників.

На постійно діючому фондовому ринку як посередники зазвичай ви­ступають спеціалізовані інтитуціональні утворення (підприємства, органі­зації), банківські установи та інвестиційні компанії.

Спеціалізовані інституціональні утворення здійснюють посередни­цьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів, виконуючи відповідні операції на фондовому ринку з доручення і коштом своїх клієнтів (комі­сійна та брокерська діяльність) або з власним коштом (комерційна дилер­ська діяльність) з доручення емітента у процесі первинного розміщення цінних паперів. Такі спеціалізовані підприємства (організації) можуть на­давати й інші послуги щодо цінних паперів (наприклад інвестиційне кон­сультування, управління портфелями цінних паперів, реєстраційні функції тощо). Вони повинні мати власний капітал, адекватний обсягу їхніх опера­цій на фондовому ринку.

Банківські установи, крім основних функцій фінансово-кредитного закладу, мають право здійснювати посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів. Їм дозволено виконувати операції на фондовому ри­нку власним коштом і з доручення своїх клієнтів, здійснюючи реєстраційні функції, довірчі операції з цінними паперами та надаючи позики, зв'язані з цінними паперами.

Інвестиційні компанії поєднують функції фінансового посередника на ринку цінних паперів та інституціонального інвестора, для якого інвес­тування в цінні папери є основним джерелом одержання доходу.

У країнах з ринковою орієнтацією економіки існують біржовий і по-забіржовий ринки цінних паперів, кожний з яких виконує властиві йому функції. Біржовий ринок цінних паперів уособлюють фондові біржі - спе­ціалізовані установи, які створюють умови для централізованої торгівлі цінними паперами через об'єднання попиту на них і пропонування, а та­кож надання місця, системи та засобів для їхнього первинного розміщення і вторинного обігу. У процесі приватизації майна державних підприємств через фондові біржі може відбуватися первинне розміщення тієї частки їхніх акцій, що реалізується за грошові кошти. Через фондові біржі здійс­нюється також розміщення державних цінних паперів. Варто зазначити, що фондові біржі мають забезпечувати формування максимально справед­ливої ціни на цінні папери через процедуру лістингу та механізм біржових торгів і цим самим підвищувати довіру інвесторів до них.

З метою сприяння залученню фінансових ресурсів для виробничих підприємств і створення фондової інфраструктури має розвиватися й циві­лізований позабіржовий ринок цінних паперів, що зазвичай являє собою торговельно-інформаційну систему для організованого продажу цінних паперів з використанням для цього діючих товарних бірж. Такий ринок дає змогу розвиватися послугам інвестиційного консультування та управління портфелями цінних паперів, що приваблює передовсім дрібних інвесторів.

До передбачених законодавством форм державного регулювання ри­нку цінних паперів належать:

- прийняття законодавчих і нормативних актів з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;

- видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів і забезпечення контролю за такою дія­льністю;

- реєстрація емісії цінних паперів та інформація в засобах масової інформації про випуск цінних паперів;

- створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотри­манням цих прав емітентами цінних паперів;

- встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів, а також контролю за їх дотриманням;

- контроль за процесом ціноутворення на ринку цінних паперів.

На ринку цінних паперів здійснюються конкретні види професійної ді­яльності, як-от: 1) торгівля цінними паперами; 2) депозитарна й розрахунко­во-клірингова діяльність; 3) управління цінними паперами, що належать ін­шим особам; 4) ведення реєстру власників іменних цінних паперів; 5) органі­зація торгівлі на ринку цінних паперів (переважно надання послуг, що безпо­середньо сприяють укладенню цивільно-правових угод з цінних паперів).

Функції прямого регулювання ринку цінних паперів виконує Держа­вна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР), яка є органом, підпорядкованим Президентові України та підзвітним Верховній Раді України. Вона складається з Голови комісії і шести членів, має відповідний центральний апарат, а також територіальні відділення. ДКЦПФР призначає державних представників на фондових біржах, яких уповноважено здійс­нювати контроль за додержанням положень Статуту і правил фондової бі­ржі та які мають право брати участь у роботі керівних біржових органів.

При ДКЦПФР діє Консультативно-експертна рада, яка розробляє ре­комендації щодо політики на ринку цінних паперів і бере участь у підгото­вці та обговоренні проектів законодавчих актів. Комісія організує також проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ри­нку (при Київському національному економічному університеті, зокрема, Інститут цінних паперів і фондового ринку).

З огляду на їхню важливість, варто виокремити дві особливі функції ДКЦПФР: 1) видача дозволу на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів; 2) реєстрація випусків цінних паперів.

Здійснення виключної діяльності з випуску та обігу цінних паперів допускається на підставі дозволу, виданого ДКЦПФР. Дозвіл на здійснен­ня всіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності видається торговцям цінних паперів, які мають попередньо внести у статутний фонд біржі не менше ніж 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а для здійснення комісійної діяльності з цінними паперами - не менше ніж 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порядок реєстрації випуску акцій та облігацій підприємств, а також ін­формації про їхній випуск визначається ДКЦПФР. Ця Комісія веде також за­гальний реєстр випуску цінних паперів. Цінні папери підлягають реєстрації протягом 30 днів з дня подання заяви з іншими необхідними документами.

Дотримання вимог антимонопольного законодавства стосовно обігу всіх видів цінних паперів контролює Антимонопольний комітет України.

14.4 Залучення іноземного капіталу

Іноземне інвестування може здійснюватися в різних формах, залежно від типу інвестора, його мети та ступеня ризику, на який він готовий. Ос­новними типами прямих іноземних інвестицій є:а) створення спільних підприємств (організацій);

б) започаткування діяльності дочірніх підприємств (філій);

в) укладання ліцензійних угод з вітчизняними фірмами;

г) придбання неконтрольних пакетів акцій вітчизняних фірм-емітентів;

д) купівля контрольних пакетів акцій у підприємств, які їх випуска­ють і реалізують.

Спільні підприємства створюються та спільно управляються інозем­ними інвесторами й місцевими партнерами.

Створення власних дочірніх підприємств (філій) як варіант вкладен­ня капіталу є найбільш ризикованим і пов'язаним з найбільшими зобов'я­заннями з боку іноземного інвестора. Такий варіант, як правило, застосо­вується в країні, на ринках якої можна досягти найбільшого потенціалу для отримання прибутку (доходу).

Ліцензійну угоду місцева фірма укладає здебільшого з відповідною транснаціональною корпорацією. Така угода дає іноземному партнерові можливість виходити на ринок з мінімальним підприємницьким ризиком. Крім того, іноземні інвестори можуть придбати акції місцевої (вітчизняної) фірми, з якою укладено ліцензійну угоду.

Придбання неконтрольних пакетів акцій місцевих фірм здійснюється іноземним інвестором через пряму купівлю на місцевому фондовому ринку.

Контрольні пакети акцій місцевих фірм іноземні інвестори можуть придбати різними способами (прямою купівлею, у процесі приватизації, обміну боргів на акції тощо). Цей варіант інвестування вітчизняних фірм (підприємств, організацій) надає право контролювання їхньої діяльності.

Можливі види і форми іноземних інвестицій показано на рисунку 14.4.

Прямі інвестиції - це вкладення у зарубіжні підприємства, що забез­печують контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. Інвестиції вважаються прямими за наявності в іноземного інвестора не ме­нше 25 % акцій підприємства.

Портфельні інвестиції - це вкладення в акції зарубіжних підпри­ємств (без придбання контрольного пакета), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою отримання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валют­ного курсу тощо. Такі інвестиції не зумовлюють реального контролю інве­стора над об'єктом інвестування.

Прямі інвестиції можна класифікувати за такими формами: неконт-рольні пакети акцій у фірмах країн-реципієнтів; ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів; спільні підприємства; створення власних дочірніх підп­риємств; контрольні пакети акцій у фірмах країн-одержувачів.

Кваліфікаційна іноземна інвестиція - це інвестиція, що становить не менше 20 % статутного капіталу. Підприємства з іноземною інвестицією звільнялися від сплати податків на прибуток (доходи) протягом п'яти років з моменту внесення такої інвестиції.

Пайо ва участь у спіль­них підприємствах або придбання частки ді-юч их підприємств

Створення підприємств, що по вністю належать іноземним інвесторам, або придбання у вла сність діючих підприємств повністю

Придбання нерухомо­го чи рухомого майна або окремих видів ц інних паперів

Грошові вимоги та вимоги виконання договірних зо­бов'язань, що гарантовані відпо­відними банками, у конвертованій валюті

Права

інтелектуальної власності, вартість

яких у

конвертованій

Права на здійснен­ня господарської діяльності

Рисунок 14.4 - Можливі види і форми іноземних інвестицій

Якщо підприємство діяло у пріоритетних напрямах розвитку, які ви­значалися державними програмами заохочення іноземних інвестицій, то встановлювалися додаткові пільги щодо оподаткування, передбачені цими програмами.

Іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції в Україну у ви­гляді будь-яких цінностей, зокрема конвертованої валюти, будь-якого ру­хомого або нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав, акцій,облігацій, інших цінних паперів, прав інтелектуальної власності, включа­ючи авторські права, права на винаходи, «ноу-хау» тощо.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об'єкти, інвесту­вання в які не заборонено законами України. При цьому іноземні інвестори самі визначають найбільш прийнятну для них форму здійснення інвести­цій: шляхом створення юридичної особи, яка повністю належить інозем­ному інвестору, чи шляхом часткової участі, або на підставі договорів (ко­нтрактів) про спільну інвестиційну діяльність, укладених з українськими підприємствами.

Підприємствами з іноземними інвестиціями вважаються будь-які пі­дприємства чи організації, створені відповідно до законодавства України, у статутному фонді яких іноземна інвестиція становить не менше 10 %.

До переваг українського інвестиційного законодавства можна відне­сти наступне:

1. Оподаткування підприємств з іноземним капіталом здійснюється в національному режимі.

2. Практично не існує обмежень на розмір іноземних інвестицій.

3. Створено сприятливі умови для репатріації капіталів та переказу прибутків.

4. Іноземні інвестиційні проекти мають пільги: застосування норм прискореної амортизації основних фондів і зниження ставки оподаткуван­ня прибутку на 15 % при його репатріації.

5. Пільговий режим інвестиційної діяльності встановлюється для іно­земних інвестиційних проектів, що реалізуються у важливих для економіки України секторах.

6. Урегульовано відносини щодо розподілу продукції, одержаної від видобування корисних копалин на території України.

7. Визначено умови концесії державного та комунального майна.

У світі існує багато модифікацій вільних економічних зон, основни­ми з яких є зовнішньоторговельні зони, зони вільної торгівлі, вільні митні території, експортні або експортно-виробничі зони, зони спільного підпри­ємництва, зони переробки експортних товарів, промислово-торговельні зони, вільні промислові зони, вільні банківські зони, банківсько-страхові зони, особливі економічні зони, інформаційні зони та ін. Найпоширеніши­ми з них є вільні торговельні та експортно-виробничі зони.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) - це обмежена частина території країни, для якої характерний специфічний режим функціонування економічних суб'єктів, анклавність як гарантія досягнення стабільності і певної свободи.

В еволюції ВЕЗ можна виділити такі етапи:

- вільні торговельні зони;

- промислово-виробничі зони;

- техніко-впроваджувальні зони;

- сервісні зони;

- комплексні зони.

Основне завдання ВЕЗ полягає у залученні інвестицій і нових техно­логій, створенні нових робочих місць, збільшенні валютних надходжень до країни, розвитку інфраструктури тощо. За допомогою таких зон вирішу­ються стратегічні завдання економічного зросту окремих регіонів і, вреш­ті-решт, народного господарства всієї країни.

ВЕЗ можна класифікувати так:

1) ВЕЗ, які виступають організаційною формою активізації експорту, залучення іноземних інвестицій;

2) ВЕЗ як форма регіональної політики для стимулювання соціально-економічного розвитку депресивних районів;

3) ВЕЗ, у яких поєднуються характеристики перших двох зон.

14.5 Інвестиційні проекти підприємств та організацій

Значні інвестиційні ресурси реально витрачаються зазвичай після ро­зробки і затвердження конкретного інвестиційного проекту підприємства або організації, під яким розуміють певний комплекс документів, стосовно змісту та умов реалізації відповідних заходів для досягнення поставленої мети (розвиток техніко-технологічної бази, започаткування виготовлення нової продукції, здійснення будь-яких нових методів або форм організації діяльності тощо). При цьому здійснення передбачених інвестиційним про­ектом заходів має обов'язково дати позитивний економічний або соціаль­ний ефект від реалізованих інвестицій.

Розробка та реалізація інвестиційного проекту виробничого спряму­вання охоплюють певний проміжок часу від виникнення відповідної ідеї до практичної її реалізації (уведення в дію нового виробничого об'єкта, започаткування продукування нового виробу, здійснення організаційного нововведення). Цей проміжок часу називають циклом інвестиційного прое­кту (або інвестиційним циклом). Він включає три фази: 1) передінвести-ційну (попередні дослідження до остаточного прийняття інвестиційного рішення); 2) власне інвестиційну (проектування, укладення контрактів, спорудження чи облаштування виробничих та інших приміщень, навчання персоналу); 3) виробничу (введення в експлуатацію і започаткування гос­подарської діяльності підприємства чи організації після практичної реалі­зації проектних рішень).

Передінвестиційна фаза інвестиційного проекту здебільшого скла­дається з трьох стадій: аналітичної, проектної та оцінної.

Перша (аналітична) стадія передбачає узагальнення інформації про необхідність інвестування конкретного об'єкта, можливості потенційних інвесторів, стан забезпечення цього об'єкта персоналом належної кваліфі­кації, власні матеріальні ресурси об'єкта. Головною метою цієї стадії є привертання уваги до тієї чи тієї інвестиційної пропозиції.

Друга (проектна) стадія охоплює: а) попереднє обґрунтування; б) до­поміжні (функціональні) дослідження; в) техніко-економічне обґрунтуван­ня інвестиційного проекту. На етапі допоміжних (функціональних) дослі­джень здійснюється детальне опрацювання конкретних аспектів проекту. Такі дослідження для великомасштабних інвестиційних пропозицій прово­дяться обов'язково за такими напрямами:

- прогнозування попиту на товари, що вироблятимуться, з урахуван­ням очікуваного проникнення на ринок;

- виявлення міри доступності необхідних сировини і матеріалів, про­ведення потрібних лабораторно-експериментальних випробувань;

- вивчення місця розміщення виробництва (передовсім для проектів, де транспортні витрати можуть бути визначальним чинником);

- оцінка економічного й техногенного впливу об'єкта виробництва (діяльності) на навколишнє середовище;

- дослідження оптимальних масштабів виробництва (діяльності) з урахуванням альтернативних технологій, інвестиційних ресурсів, вироб­ничих витрат та очікуваних цін на продукцію (послуги);

- вибір комплекту технологічного устаткування з урахуванням кіль­кості й можливостей постачальників та обсягів інвестиційних ресурсів на альтернативній основі.

Етап техніко-економічного обґрунтування інвестиційного проекту, коли приймається рішення про наявність технічних, екологічних, економі­чних і комерційних передумов для його практичної реалізації, здійснюєть­ся за схемою табл. 14.2.

На третій (оцінній) стадії предінвестиційної фази проекту юридич­ними (фізичними) особами, які готові підтримати ідею проекту, усі його технічні, організаційні та фінансові аспекти приймається остаточне рішен­ня про інвестування.

Інвестиційна фаза циклу інвестиційного проекту зазвичай охоплює такі види робіт:

- формування юридичного, фінансового та організаційного базису (підготовка засновницьких документів, вибір технологій, прийняття рі­шення про організаційну структуру управління майбутнім виробничим пі­дприємством чи об'єктом);

- детальне проектування й контрактація (підготовка території під за­будову; остаточний вибір технології та устаткування; планування і проек­тування будівництва; проведення торгів - тендеринг; переговори й контра­ктація між усіма сторонами, які беруть участь у реалізації проекту);

- будівництво (будівельні роботи, установлення та монтування обла­днання; здача готового виробничого об'єкта в експлуатацію);

- виробничий маркетинг (маркетингова підготовка ринку до появи на ньому нової продукції; маркетинг поставок на ринок нової продукції);

- організація і проведення навчання експлуатаційного персоналу для новоспоруджуваного підприємства (об'єкта);

- уведення в експлуатацію новоспорудженого підприємства чи іншо­го виробничого об'єкта (складання й затвердження акта державної комісії про ведення в експлуатацію нового виробничого об'єкта).

Таблиця 14.2 - Техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту

Розділ ТЕО__Структура розділу

1. Основна ідея проекту

1.1. Ідея проекту

1.2. Спонсори проекту

1.3. Головні відомості про проект

2. Аналіз ринку і стра­тегія маркетингу

2.1. Загальноекономічний аналіз

2.2. Дослідження ринку

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67 


Похожие статьи

Б Г Шелегеда - Економіка підприємства навчальний посібник