Б Г Шелегеда - Економіка підприємства навчальний посібник - страница 40

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67 

ТТБ підприємств дуже різноманітна як у межах певної галузі, так і в різних галузях, її особливості залежать не тільки від використовуваної тех­нології, техніки, а від часу введення в дію технічних засобів і впроваджен­ня відповідних організаційних рішень.

Складові ТТБ розглянемо на прикладі середнього машинобудівного підприємства з універсальною організаційною структурою виробництва, тобто з повним комплексом заготівельних, механообробних і механоскла­дальних цехів основного виробництва, а також ремонтних, інструменталь­них, теплосилових і інших цехів і ділянок допоміжного виробництва. Су­купність заготівельних цехів може складатися з чавуноливарних, сталели­варних, ковальсько-термічного цехів, цеху металоконструкцій, а також мо­дельного цеху. У залежності від технології виливка деталей, а також на­йменування металу (чавун, сталь, кольорові метали) розрізняють ручне формування в землю, у кокіль, по виплавлюваних моделях, а також меха­нічне автоматизоване формування.

Основним устаткуванням ливарних цехів є: вагранки і плавильні пе­чі, повітряні компресори й ін. Як оснащення при виливку в землю викори­стовуються опоки і моделі, пневмотрамбовки й ін. інструмент і оснащення. У ковальсько-штампувальних і термічних цехах основним устаткуванням є молоти, преси, термічні і нагрівальні печі, ванни й ін. устаткування. Як оснащення застосовуються штампи, прес-форми й ін. пристосування. У цехах металоконструкцій основне устаткування включає: гильотинні й ін­ші ножиці, гибочні вальці, механічні ножівки, преси, зварювальні апарати й ін. У модельних цехах основне устаткування включає пилорами, сушар­ки, токарські, фрезерні, стругальні й ін. верстати для обробки дерева.

У всіх випадках вибір типу устаткування визначається технологією обробки, необхідною продуктивністю, вагою і розмірами оброблюванихдеталей. Механообробні цехи комплектуються наступним устаткуванням: токарськими, револьверними, фрезерними, зубофрезерними, стругальни­ми, розточувальними, карусельними, довбальними, шліфувальними, свер­длильними, і іншими металорізальними верстатами. Складальні цехи за­звичай комплектуються устаткуванням для гальванопокриття, зварюваль­ними агрегатами, стендами для іспитів. При механообробці та складанні застосовується наступний інструмент: що ріже: різці, фрези, свердли, абра­зиви, полірувальні кола й ін.; вимірювальний: калібри, пробки і скоби, штангенциркулі, мікрометри; слюсарний: молотки, плоскогубці, ключі, викрутки, зубила, напилки, ножівки, пробійники й ін., а також технологіч­не оснащення: кондуктори, патрони, багато різцеві голівки, універсальні складальні пристосування й ін.. У конструкції технологічного оснащення для верстатів з числовим програмним управлінням (ЧПУ), а також автома­тів і напівавтоматів маються свої істотні особливості.

На підприємствах харчової промисловості, наприклад у маргариново­му цеху, застосовується наступне устаткування: нейтралізатори, вакуум су­шарки, сепаратори, фільтри, відбілювальне устаткування (лінія дезодорації жирів), рецептурний блок (баки, автоматичні ваги, вакуум комплектори, пе-реохолоджувачі), автоматичні лінії фасовки й пакування маргарину.

Іншими словами, техніко-технологічна база основного виробництва підприємства визначається насамперед особливостями конструкції або складу продукції, що випускається, і масштабами виробництва. В останнім десятилітті при механообробці почали застосовуватися плазменні і лазерні технології. Вибір конкретної технології виробництва продукції з ряду мо­жливих, а, отже, і устаткування в кінцевому рахунку, визначається при оцінці ефективності проекту, тобто економічними, екологічними, соціаль­ними, фінансовими й іншими критеріями.

ТТБ кількісно і якісно відрізняється від фондів підприємства (вироб­ничого апарата). До складу технічних компонентів ТТБ входять тільки ті знаряддя і засоби праці, що безпосередньо беруть участь у реалізації виро­бничих технологій. Це дає можливість виявляти взаємозв'язки, пріоритети, фактори і способи відновлення і підвищення ефективності системного фу­нкціонування технологічних процесів і відповідного цього процесів вироб­ничої техніки.

На сучасному етапі трансформації суспільного виробництва об'єкти­вно існують визначені тенденції поступального розвитку ТТБ підприємств виробничої сфери. Визначальними з них є:

1) підвищення наукомісткості знарядь праці, рівня фундаментально втілюваних у них сучасних наукових знань;

2) розширення спектра застосування сучасного мікроелектронного устаткування;

3) перетворення засобів праці в технічну цілісність більш високого порядку;

4) трансформація техніко-технологічних засобів в усі більш універ­сальні системи;

5) поглиблення інтеграції окремих елементів ТТБ і організаційно-управлінських компонентів виробництва;

6) підвищення ступеня автоматизації техніки і технічні системи, пос­туповий перехід до гнучкої автоматизації виробництва, обумовленої рос­том його розмаїтості і зменшенням серійності.

16.2 Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства

Фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємс­тва стають усі пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу. Техніч­ний розвиток відображає процес формування та вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його виробничо-господарської, комерційної чи іншої діяльності.

Технічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного управлін­ня охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати просте та роз­ширене відтворення основних фондів підприємства. Із сукупності форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одного боку, підтримування техніко-технологічної бази підприємства, а з іншого - її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування виробництва (рис. 16.1).

Капітальний ремонт устаткування

Заміна спрацьованого устаткування новим такого самого технічного рівня

Підтримування техніко-технологічної бази

Технічне доозброєння підприємства

Технічний розвиток підприємства

Технічне переозброєння

Розвиток техніко-технологічної бази

Нове будівництво

Розширення

Реконструкція

Рисунок 16.1 - Форми технічного розвитку підприємства.

Оцінку технічного рівня різногалузевих підприємств треба провади­ти періодично (один раз на кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступінь технічної оснащеності праці персоналу, рівень прогресивності застосовуваної технології, техніч­ний рівень виробничого устаткування, рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного виробництва. Найбільш важливі й типові для всіх підприємств (незалежно від галузевої належності) показники наведено в табл. 16.1.

Таблиця 16.1 - Основні показники технічного рівня підприємства

Ознаки групування показників

Показники

Ступінь технічної

- Фондоозброєність праці

оснащеності праці

- Енергоозброєність праці

 

- Структура технологічних процесів за трудомісткістю

Рівень

- Частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю

прогресивності

продукції

технології

- Середній вік застосовуваних технологічних процесів

- Коефіцієнт використання сировини і матеріалів

 

- Продуктивність (потужність)

 

- Надійність, довговічність

Технічний рівень устаткування

- Питома металомісткість

 

- Середній строк експлуатації

- Частка прогресивних видів у загальній кількості

- Частка технічно та економічно застарілого в загальному парку

Рівень механізації

- Ступінь охоплення робітників механізованого працею

та автоматизації виробництва

- Частка обсягу продукції, що виробляється за допомогою автоматизованих засобів праці

Об'єктивність такої оцінки можна забезпечити лише за умови не тіль­ки методично правильного обчислення відповідних показників, а й порів­няння їхньої динаміки на даному підприємстві за кілька років, а також порі­вняння з досягнутим рівнем на інших споріднених підприємствах. Для пог­либленої аналітичної оцінки рівня технічного розвитку підприємства, необ­хідність у проведенні якої, як правило, виникає за розробки спеціальної пер­спективної програми, треба застосовувати також інші показники, включаючи ті з них, що характеризують галузеві особливості виробництва, а саме:

- механоозброєність праці (відношення середньорічної вартості ма­шин та устаткування до кількості робітників у найбільшій зміні);

- коефіцієнт фізичного спрацювання устаткування;

- коефіцієнт технологічної оснащеності виробництва (кількість за­стосовуваних пристроїв, оснастки та інструментів у розрахунку на одну оригінальну деталь кінцевого виробу);

- рівень утилізації відходів виробництва;

- рівень забруднення природного середовища;

- частка екологічно чистої продукції.

У зв'язку з визначальним впливом на результати господарської дія­льності технічного розвитку, а також у зв'язку з його багатоспрямованістю і великою складністю важливе практичне значення має постійно здійсню­вана та збалансована за всіма елементами система економічного управлін­ня цим процесом на підприємстві. Процес економічного управління техні­чним розвитком підприємства зазвичай включає такі основні етапи:

- установлення цілей - визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;

- підготовчий - аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної ін­формації;

- варіантний вибір рішень - розробка, вибір критерію та оцінка ефе­ктивності можливих варіантів;

- програмування (планування) робіт - узгодження вибраних і прийня­тих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

- супроводження реалізації програми - контроль за виконанням перед­бачених програмою заходів, проведення необхідного коригування програми.

Цілі та пріоритети технічного розвитку треба визначати згідно із за­гальною стратегією підприємства на тому чи тому етапі його функціону­вання. Конкретні стратегічні напрямки технічного розвитку підприємства можуть бути зв'язані з вирішенням проблем:

- кардинального підвищення якості виготовленої продукції, забезпе­чення її конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринках;

- розробки й широкого впровадження ресурсозберігаючих (передов­сім енергозберігаючих) технологій;

- скорочення до максимально можливого рівня затрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки;

- здійснення всебічної екологізації виробництва згідно із сучасними вимогами до охорони навколишнього середовища тощо.

У процесі економічного управління технічним розвитком підприємс­тва стрижневими є завдання якісної розробки й коригування, забезпечення необхідними ресурсами, постійного відслідковування здійснення програм (планів). Зміст програм (планів) технічного розвитку підприємства визна­чається сукупністю конкретних заходів, що входять до їхнього складу. Як правило, такі програми (плани) охоплюють кілька розділів, а кожен з останніх - певну групу цілеспрямованих заходів (рис. 16.2).

Головним недоліком чинного порядку розробки програми (планів) те­хнічного розвитку підприємства є механічне «підсумовування» різних про­позицій, брак їхньої реальної інтеграції в єдиний цілеспрямований комплекс заходів. Подолати цей недолік дає змогу попереднє опрацювання програми (плану) технічного розвитку в так званому режимі групової роботи. Мета такої роботи полягає в ретельному перегляді та узгодженні пропозицій, щорекомендуються для включення до проекту програми (плану). Саму роботу бажано проводити у вигляді проблемної наради, учасниками якої мають бу­ти керівники підприємства і група експертів, включаючи незалежних. Це певною мірою забезпечує здійснення конкурсного відбору конкретних об'єктів і напрямків технічного розвитку підприємства.

Розділи

Основний зміст розділів

Науково-дослідні і проектно-конструктор ські роботи

Дослідження і розробки власними силами за певною тематикою з визна­ченням для кожної теми:

• мети дослідження (розробки)

• місця впровадження результатів

• головного виконавця і співвиконавців

• строків початку та закінчення роботи

кошторисної вартості очікуваних результатів

Створення, освоєння нових і підвищення яко сті тих, що виготовляються, видів продукц і ї

• Створення та освоєння випуску нових видів продукції

• Організація виробництва за ліцензія­ми або продукції, Створеної іншими організаціями

• Розробка нових стандартів (технічних умов), складання карт технічного рівня

• Сертифікація продукції

• Зняття з виробництва застарілих видів продукції

Запровадження прогресивної технології, модернізація та

автоматизація вир о бн и ч и х процесів

• Розробка та застосування нових технологій

• Запровадження нових видів

устаткування та інструменту

• Капітальний ремонт і модернізація устаткування

• Механізація ручної праці

• Автоматизація виробництва і процесів управління

Зведені результати здійснення з аходів технічного розвитку

За окремими напрямками технічного розвитку:

• зниження матеріальних витрат і собівартості товарної продукції

• приріст виробничої потужності підприємства

• відносне вивільнення працівників

Для всієї сукупності заходів:

• загальні витрати та результати

• динаміка основних техніко-економічних показників

Рисунок 16.2 - Типовий зміст програми технічного розвитку підприємства

16.3 Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва

Лізинг - це підприємницька діяльність, що спрямована на інвестуван­ня власних або позичених фінансових коштів і полягає в наданні лізингода-вцем (юридичною особою чи індивідуальним підприємцем, який здійснює лізингову діяльність) у виключне користування на певний термін лізингоо-держувачу майно за умови здійснення періодичних лізингових платежів.

Об'єкти лізингу: будь-яке нерухоме та рухоме майно, що належить до основних фондів, у тому числі машини, устаткування, транспортні засо­би, обчислювальна та інша техніка, система телекомунікацій тощо. Не мо­жуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (мисливські угіддя, ліс, водосховища тощо).

Загальновживана класифікація видів лізингу здійснюється за наступ­ними ознаками:

- строком використання об'єкта лізингу - оперативний (з неповною окупністю) і фінансовий (з повною окупністю);

- масштабом поширення лізингових відносин - внутрішній (загаль­нодержавний) і міжнародний;

- характером лізингових операцій - сервісний і зворотний. Оперативний лізинг (з неповною окупністю орендованого майна)

здійснюється за договором лізингу, згідно з яким лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця відповідне майно на термін, що є меншим за період, протягом якого амортизується 90 % вартості об'єкта лізингу на день укладання договору. За умови такого лізингу (оренди) лізингодавець надає майно в тимчасове користування кі­лька разів. У цьому разі обов'язки з технічного обслуговування та ремонту орендованих засобів праці бере на собі лізингодавець.

Фінансовий лізинг (з повною окупністю орендованого майна) набуває найбільшого поширення. Він здійснюється за договором, відповідно до якого лізингодавець надає лізингоодержувачу майно на час, не менший за строк, протягом якого нараховується 60 % амортизаційних відрахувань (від дати укладання договору лізингу). Після закінчення терміну дії дого­вору фінансового лізингу орендоване майно переходить у власність лізин-гоодержувача чи викуповується їм за залишковою вартістю. За умовами фінансового лізингу ризик втрати майна, а також його технічне обслугову­вання і ремонт, бере на себе лізингоодержувач.

Внутрішній лізинг за своєю сутністю і масштабами поширення може бути суб'єктивним або загальнодержавним. Вітчизняні суб'єкти лізингу можуть практично здійснювати дві його форми - зворотну та пайову. Зво­ротний лізинг передбачає придбання лізингодавцем майна у власника (ви­робника) і передачу цього майна йому ж у лізинг. За пайовим лізингом оренда засобів праці здійснюється за участю суб'єктів лізингу на основі укладання багатостороннього договору та залучення одного чи кількох кредиторів. При цьому всі інвестовані кредиторами кошти не можуть пе­ревищувати 80 % вартості придбаного для лізингу майна.

Міжнародний лізинг реалізується суб'єктами лізингу, які перебува­ють під юрисдикцією різних держав (майно і платежі перетинають держа­вні кордони). Суб'єктами міжнародного лізингу завжди є інвестори інших країн. Це дає змогу вітчизняним підприємствам (організаціям) оновлювати власну технічну базу за рахунок конкурентоспроможності устаткування, транспортних та інших засобів праці зарубіжного походження.

Сервісний лізинг, як правило, звичайно застосовується за умови при­дбання на лізингових засадах складної техніки, що швидко технічно та економічно застаріває (наприклад, комп'ютерно-обчислювальної і розмно­жувальної техніки, транспортних засобів тощо).

Зворотний лізинг, який вище розглянуто як форму внутрішнього лі­зингу (відповідно до чинного законодавства України), з наукового погляду (за характером лізингових операцій) правомірніше буде вважати одним з видів лізингу операцій.

Організаційно-правові основи лізингу базуються на чинному законо­давстві тієї чи іншої країни та укладених договорах. При цьому основною правовою формою регулювання взаємовідносин між суб'єктами лізингу служить укладений у встановленому порядку договір (угода).

Для організації лізингової діяльності всіх суб'єктів важливого зна­чення набувають певні умови договору лізингу.

Типові умови договору лізингу:

1. Учасники лізингових операцій.

2. Об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його пос­тачання.

3. Термін, на який укладається договір лізингу.

4. Розмір, склад і графік здійснення лізингових платежів, умови їх перегляду.

5. Умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з чинним зако­нодавством країни.

6. Умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодер-жувача.

7. Умови страхування об'єкта лізингу та його реєстрація.

8. Умови експлуатації та технічного обслуговування, ремонту та моде­рнізації об'єкта лізингу, а також надання інформації про його технічний стан.

9. Умови повернення об'єкта лізингу або його викупу після закінчен­ня строку дії договору і дострокового розірвання договору лізингу.

10. Відповідальність сторін (суб'єктів лізингу).

11. Дата та місце укладення договору.

Права та обов'язки лізингодавців і лізингоодержувачів визначені чинним законодавством України. Лізингодавці мають право:

1. Контролювати умови експлуатації та цілеспрямованість викорис­тання об'єкта лізингу лізингоодержувачем.

2. Вимагати повернення переданого в лізинг майна в разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків лізингу.

3. Вимагати від лізингоодержувача покриття збитків, завданих вна­слідок його помилкових дій чи бездіяльності. Лізингодавці зобов'язані:

1. Передати лізингоодержувачу майно, що належить йому за правом власності.

2. Не втручатися в процес вибору лізингоодержувачем продавця майна та визначення специфікації об'єкта лізингу.

3. Своєчасно й у повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язан­ня щодо збереження об'єкта лізингу згідно з договором.

4. Прийняти об'єкт лізингу після строку дії договору, якщо такий об'єкт не буде викуплено лізингоодержувачем.

Лізингоодержувачі мають право:

1. Відмовлятися від прийняття об'єкта лізингу в разі порушення строків договору та затримувати лізингові платежі до усунення порушен­ня.

2. Вимагати від лізингодавця покриття збитків, завданих внаслідок його помилкових дій чи бездіяльності під час виконання договірних зобо­в'язань.

Лізингоодержувачі зобов'язані:

1. Прийняти і належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його згідно з погодженими умовами договору, з урахуванням фізичного спрацювання і зміни стану майна.

2. Своєчасно сплачувати лізингові платежі.

3. У разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових стро­ків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу.

4. Надавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізи­нгу та свій фінансовий стан.

5. Повернути об'єкт лізингу в разі відмови від реалізації свого права викупу об'єкта лізингу.

Об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору залишається вла­сністю лізингодавця. У разі переходу права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи договір лізингу зберігає свою правочинність відносно нового власника. Якщо ж лізингоодержувач стає банкрутом, то об'єкт лізингу відокремлюється від загального майна банкрута і має бути повернений лізингодавцю, який може розпоряджатися таким майном на власний розсуд.

Майно, продане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з відповідною поміткою («взято у фінансовий лізинг»). Майно, що береться за договором оперативного лізингу, залиша­ється на балансі лізингодавця з відповідною поміткою та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача з поміткою про отримання майна в лізинг.

У лізингових операціях беруть участь, як правило, п'ять суб'єктів:

1) виробник (постачальник, продавець);

2) лізингодавець;

3) лізингоодержувач;

4) банк;

5) страхова установа.

Усі витрати на утримання лізингового майна несуть або лізингода­вець (за оперативним лізингом), або лізингоодержувач (за фінансовим лі­зингом). При цьому основними витратами останнього є лізингові платежі.

Елементний склад лізингових платежів:

- амортизаційні відрахування, тобто сума, що відшкодовується з кожного платежу у вигляді частини вартості об'єкта лізингу, який аморти­зується протягом періоду внесення лізингових платежів;

- плата за користування кредитними ресурсами (сума, яка сплачу­ється лізингодавцю у вигляді відсотка за залучений їм кредит для прид­бання майна, що передається в лізинг);

- комісійна винагорода лізингодавцю за одержане в лізинг майно (у відсотках до його балансової вартості);

- відшкодування страхових платежів за договором страхування, як­що об'єкт застраховано лізингодавцем;

- компенсація інших витрат лізингодавця, передбачених договором лізингу.

За здійснення операцій міжнародного лізингу сплачується державне мито, податок на додану вартість та акцизний збір за ввезення об'єктів лі­зингу на митну територію країни.

Можливі методи нарахування лізингових платежів:

- метод фіксованої загальної суми, за яким сума лізингових платежів нараховується однаковими частинами протягом усього строку дії договору;

- метод авансу, який передбачає виплату авансової суми в узгодже­ному між сторонами розмірі. Решта суми розподіляється рівномірно чи іншим способом на весь строк дії договору лізингу;

- метод мінімальних платежів, під час застосування якого загальна сума лізингового платежу включає такі складові: амортизаційні відрахуван­ня від вартості об'єкта лізингу, плату за залучені кошти; комісійну винаго­роду; плату за додаткові послуги лізингодавця; вартість лізингового майна.

16.4 Виробнича потужність підприємства: характеристика, види і фактори формування

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (послуг, робіт) відповідно до встановленої номенклатури (асортименту) та її якості в умовах найбільш повного використання устаткування і виробничих площ, застосування про­гресивної технології й організації виробництва. Виробнича потужність ви­міряється в тих одиницях, в яких вона планується і враховується. У біль­шості випадків це натуральні, умовно-натуральні і вартісні вимірники за видами продукції, що виготовляється.

Розрізняють три види виробничої потужності: проектну, фактичнодосягнуту, резервну. Виробничі потужності підприємства формуються під впливом безлічі факторів: номенклатури і якості продукції, кількості вста­новленого устаткування, розмірів і складу виробничих площ, можливого фонду часу роботи устаткування, трудомісткості продукції тощо.

Показниками ефективності використання виробничої потужності є:

1) коефіцієнт освоєння проектної потужності;

2) коефіцієнт використання фактично досягнутої потужності. Голов­ною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фон­дів і виробничих потужностей підприємства є ріст обсягів виробництва продукції.

Є два напрямки поліпшення використання виробничих потужностей.

1. Збільшення екстенсивного навантаження: скорочення простоїв устаткування і машин, підвищення змінності їхньої роботи, зниження пи­томої ваги непрацюючих машин і устаткування тощо.

2. Підвищення інтенсивного навантаження: технічне удосконалю­вання устаткування, підвищення якості вихідної сировини і матеріалів, впровадження нових технологій, використання прогресивних форм органі­зації виробництва і праці.

При цьому необхідно враховувати дві важливі обставини: по-перше, використання факторів екстенсивного характеру не вимагає капіталовкла­день, хоча має обмеження у вигляді календарного фонду часу; по-друге, використання факторів інтенсивного характеру вимагає значних капітало­вкладень і практично не має обмежень за тимчасовим фактором.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головним з них є:

- номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

- кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року;

- прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й викорис­тання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи три­валості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

Фактори, які впливають на величину виробничої потужностей. Про­цес формування і використання виробничої потужності складний і зале­жить від багатьох взаємопов'язаних факторів. Різниця між ними полягає у тому, що одні фактори впливають на збільшення виробничих потужностей, а інші дають змогу оцінити рівень її використання. Це зумовлює необхід­ність системного підходу до їх розгляду, що в кожному конкретному випа­дку визначив вплив на збільшення та використання виробничих потужнос­тей і допоможе встановити між ними існуючі зв'язки і джерела утворення резервів підвищення ефективності виробничих потужностей підприємств. Для вивчення факторів що впливають на величину виробничої потужності підприємства, необхідний аналіз і класифікація їх відповідно до оновлених елементів процесу виробництва - засобів праці, предметів праці і самої пра­ці. При класифікації вони можуть бути розділені на дві групи: фактори які впливають на розширення фронту роботи, і фактори, які позначаються на підвищенні продуктивності технологічного устаткування і робочих місць.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67 


Похожие статьи

Б Г Шелегеда - Економіка підприємства навчальний посібник