С В Бусел - Взаємодія східної і західної традиції в українській літературі гендерний аспект образності - страница 1

Страницы:
1  2 

Тернопільський національний педагогічний університет імені В.Гнатюка

БУСЕЛ Світлана Володимирівна

УДК 82.091

Взаємодія східної і західної традиції в українській літературі: гендерний аспект образності

Спеціальність 10. 01. 05 - порівняльне літературознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Тернопіль - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури, зарубіжної літератури і журналістики Волинського державного університету імені Лесі Українки. Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:      доктор філологічних наук, професор Моклиця Марія Василівна, Волинський державний університет імені Лесі Українки, кафедра теорії літератури, зарубіжної літератури і журналістики, професор.

Офіційні опоненти:       доктор філологічних наук, професор Веретюк Оксана Михайлівна, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства, професор.

кандидат філологічних наук Лавринович Лілія Богданівна,

Луцький інститут розвитку людини відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», кафедра документознавства та інформаційної діяльності, доцент.

Провідна установа:       Львівський національний університет

ім. І. Франка, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства. Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться 10 жовтня 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.58.063.02 по захисту кандидатських дисертацій у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2, тел. 43-58-65).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2).

Автореферат розісланий 09 вересня 2006 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

В. Л. Гижий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Художні образи української літератури є виразними репрезентантами національної вдачі, ментальності народу, його духовної культури.

Розташування України в цілому, якщо не зважати на історико-політичну долю держави, надзвичайно сприятливе і благотворне. Віковічне перехрещення на її території східних і західних культурних потоків живило і розвивало власне національну культуру. Перебуваючи на своєрідному стику Сходу і Заходу, Україна стала осередком цікавих і далекосяжних взаємовпливів: релігійних, мовних, мистецьких, філософських. Усе це не лише закарбовувалося в світогляді, світопочуванні, психології, звичаях і традиціях українського народу, але й об'єктивувалося, узасадничувалося в літературно-мистецьких образах.

Віддаючи належне зовнішнім, геополітичним чинникам, що мають незаперечний вплив на формування культури в цілому і літератури зокрема, не варто ігнорувати й внутрішні - психологічні: важко не погодитися з аргументованим і виваженим твердженням автора теорії архетипів К. Г. Юнга про наявність універсального першоджерела для всіх народів - духовної реальності.

Праці з історії світової культури містять чимало узагальнюючих характеристик суттєвих рис і відмінностей двох провідних світових культур, синтезом, сплавом яких судилося стати українській. Найбільш поширеною є концепція, яку розробляли Ш. Монтеск'є, Й. Гердер, Г. Гегель, М. Данилевський, Ф. Ніцше, О. Шпенглер, А. Вебер і багато інших діячів: про вишукану, але розманіжену й малорухому культуру Сходу і динамічну, сповнену невгамовної "фаустівської" жаги до дії культуру Заходу. Східна передбачає всеохоплююче поклоніння абсолюту, ідеалу - тому, що об'єднує, скасовує опозиційність; західна проголошує відносність будь-яких істин, сповідує нігілізм, богорівний активізм. Сходу властива гармонійна єдність колективного та індивідуального, прив' язаність до традицій і водночас надзвичайна гнучкість, сприйнятливість стосовно інорідного, висока живучість, здатність адаптуватися до чужого, не втративши власного. Йому притаманні величний спокій, впевненість, могутній дух утвердження, пафос переконаності, архітектурно-монументальна візія храму буття: відчуття нескінченної причетності до вічного процесу. Заходу - індивідуалізм, невдоволення досягнутим, зневіра, розчарування, безперервні пошуки, постійне прагнення змін. Східне маркується як чуттєве, еротичне, інтуїтивне, несвідоме, ірраціональне, суб'єктивне; західне - як логічне, усвідомлене, аналітичне, об' єктивне. Схід овіяний таємничістю, містицизмом; Захід - реальний і зрозумілий. Східне вважають архаїчним, первинним; західне - похідним.

Можна критично ставитися   до   даної концепції

визначення відмінностей двох культур, адже Схід - поняття (явище) неоднорідне, так само, як і Захід. Скажімо, фахівці традиційно визначають більше десяти регіонів Давнього Сходу (із притаманними їм особливостями): Давній Єгипет, Давнє Міжріччя, Давня Мала Азія, Сирія, Фінікія, Палестина, Іран, Індія, Китай, Корея, Японія, Південно-Східна Азія.

Сучасна орієнталістика, що займається комплексним вивченням історії, економіки, мов, літератури, етнографії, мистецтва, релігії, філософії, пам'яток матеріальної та духовної культури Сходу, теж складається з численних регіональних галузей: єгиптології, семітології, арабістики, синології, іраністики, тюркології, індології, шумерології та ін.

Про значні відмінності між давнім і сучасним Сходом, його окремими регіонами писав відомий орієнталіст Е. Саїд.

На українському ґрунті у поняття Захід і Схід теж щоразу може вкладатися інший конкретно-історичний та географічний сенс: Європа - Азія, Європа - Росія, римо-католицький - візантійсько-православний світи, Галичина - Велика Україна.

Неможливо зігнорувати той факт, що багатовікова історія, сповнена неперервних інтеграційних процесів, спричинила вестернізацію Сходу й орієнталізацію Заходу. Але, при всій її умовності, як і будь-якого іншого феномену нашого буття, запропоновану вище схему поділу, "впізнавання" двох провідних світових культур доцільно використовувати як таку, що відображає традиційний погляд на підняту проблему.

До якого ж із названих вище типів належить культура України і її література? В українській літературі відстежуються впливи філософських, релігійних і естетичних структур, що виразно тяжіють або до східного, або до західного феномену.

Тісно переплелись обидві тенденції у фольклорі. Його неосяжні скарби мають взірці і першого, і другого ставлення до життя. У народній творчості можна віднайти безліч пісень, прислів'їв та приказок, які пройняті духом умиротворення, споглядання і навіть покори, але не менше таких, що пробуджують дію, закликають до свободи.

Естетично-філософські підвалини творчості Г. Сковороди, письменників-романтиків, неокласиків, шістдесятників свідчать про споглядальне світопочуття, смиренність і моральне самовдосконалення (йдеться про ідейно-змістовний характер цих явищ). Революційно-бунтарський дух окремих поезій Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, пристрасне бажання змінити на краще становище українського народу представниками розстріляного відродження 20 - 30-х років є велемовним доказом "фаустівського" духу, прагнення до пізнання, дії, кардинальної перебудови.

Літературознавцями, культурологами слушно

зазначено, що твори українського письменства зазвичай мають синкретичний характер: в одному цілому поряд виступають, а ще частіше взаємодіють та виявляють себе у змішаному, згущеному, інколи парадоксальному вигляді пласти (елементи) різних культур -східної й західної. Утвердженню цієї ідеї присвячені наукові роботи Ю. І.Султанова.

Відстежувати сьогодні чинники суголосся двох культур, шляхи впливів, встановлювати пряме, конкретне, усвідомлене джерело того чи іншого запозичення є практично не вирішуваним завданням.

На глибинно-архаїчному, генному рівні функціонування східного та західного витоків в українській літературі, їх синтез найбільш яскраво виявляється опосередковано - через взаємодію гендерно забарвлених художніх образів у фактурі тексту.

Властивості найбільш древньої пари опозицій жіноче -чоловіче в основному корелюються традиційно встановленими особливостями Сходу - Заходу. При цьому східне маркується так само, як і фемінне (загальновідомо, що матріархат найдовше протримався на Сході), західне ідентифікується з маскулінним (патріархальність західної культури не викликає заперечень).

Така гіпотеза сформована вченими, які представляють різні галузі науки. Не випадково етногенетики обґрунтували концепцію чоловічого і жіночого начал, тобто батьківських і материнських народів. Часом відбувається ототожнення історичних, культурних ритмів з біологічними, а конкретніше - з ритмами статі (гендерними). Відомий німецький філософ Ф. Шеллінг поняття реальне - ідеальне мистецтво пов' язував з опозицією чоловіче - жіноче. Іспанський філософ і культуролог Х. Ортега-і-Гасет вважав, що історія рухається за законами біологічних ритмів. Обличчя часу також великою мірою визначають головні і навіть полярні ознаки, притаманні живому організмові, - стать і вік.

В науці існують спроби визначити гендерні домінанти як окремо взятого художнього твору, так і цілої культурної епохи. Шляхи свого оновлення мистецтво шукало то у зверненні до жіночого начала (бароко, романтизм, символізм), то до чоловічого (класицизм, просвітництво, реалізм). Гендерні домінанти змінюються з розвитком історії, відбувається їхня хронологічна диференціація. Водночас спостерігаємо зазначену вище періодичну повторюваність, своєрідне чергування.

Праці вищеназваних етногенетиків, філософів, істориків, психологів, культурологів, де успішно використано статеву інтерпретацію певних буттєвих явищ, є вагомою запорукою того, що дослідження ролі східних і західних світоглядних традицій у творенні образів української літератури в тендерному аспекті є доцільним іперспективним. Саме ця ситуація й зумовлює актуальність даної праці.

Метою дослідження є доведення правомірності наступних тез:

1. Семантично-символічне наповнення психологічних, предметних, антропоморфних, зооморфних, ін. чинників, що складають парадигми фемінного й маскулінного, корелюється із традиційно визначеними у філософії, культурології, літературі рисами східного й західного.

2. Вагомою значеннєво-естетичною функцією образів -адекватів гендерних начал є об' єктивація в поетиці художніх творів української літератури взаємодії східних і західних традицій. Під традицією розуміємо не формальну рецепцію повторюваних і впізнаваних образів інонаціональних літератур, а їх семантично-емоційне наповнення: те, що вибудовано на засадах філософсько-релігійних вчень Сходу і Заходу, передає концептуальні ідеї названих культурних регіонів, зберігає сутнісні елементи східного й західного мислення, адже художній образ, перш за все, - поетичне узагальнення наслідків руху свідомості. Гендерна специфіка формує й естетично закріплює зміст, внутрішню семантику образів, котра полягає у репрезентації східних і західних традицій.

3. Гендерна інтенсивність у фактурі тексту не лише виявляє духовну спорідненість нашої нації з культурою як східних, так і західних етносів, але й увиразнює специфіку української ментальності.

Завдання дослідження:

1. Встановити генетичні витоки образів - адекватів гендерних начал в українській літературі, їх первинну сутність: понятійне, естетичне, функціональне наповнення репрезентантів чоловічого й жіночого в східних, західних, давньоукраїнській міфологіях; процес акумуляції однотипних образів, створення мегаобразів - традиційних гендерних парадигм; формування засад гендерної інтенсивності: специфіки взаємодії найдревнішої пари опозицій.

2. Виокремити стилістичні й тематичні функції, що їх перебрали на себе гендерні образи в українській літературі.

3. Дослідити специфіку взаємодії східних і західних буттєвих і аксіологічних концепцій в українській літературі в гендерному аспекті.

Об'єкт дослідження: давньоукраїнські, західноєвропейські, східні міфи; твори українських авторів (Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя, М. М. Коцюбинського, І. Я. Франка, Лесі Українки, представників Розстріляного відродження, Л. В. Костенко, О. Забужко, ін.).

Предмет дослідження: гендерні параметри художньої об'єктивації східних і західних традицій (на їх ідейно-аскіологічному рівні) в образах української літератури.

Методи дослідження.

Дисертація базується на основоположних засадах компаративістики. Методологічною основою дослідження є поєднання порівняльно-типологічного, генетико-контактного, контекстуального, гендерного, міфологічного підходів. У процесі роботи залучені елементи архетипної критики, психоаналізу, культурологічної інтерпретації художнього твору.

Теоретичне підґрунтя дисертації склали праці відомих філософів Ш.Монтеск'є, Й.Гердера, Г.Гегеля, Ф.Ніцше, О.Шпенглера, А.Вебера, Х.Ортеги-і-Гасета, ін.), культурологів (А.Кримського, Г.Булашева, В.Гнатюка, Є.Маланюка, В.Русанівського, Л.Васильєва, О.Самозванцева, Е.Саїда, ін.), історика Дж.А.Тойнбі, психоаналітиків (К.Г.Юнга, Е.Нойманна, ін.), літературознавців (С.Абрамовича, Г.Кочубея, Ю.Султанова, М.Моклиці, Н.Зборовської, Г.Грабовича, О.Забужко, Д.Чижевського, ін.).

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в дисертації вперше показано, як за посередництвом гендерних образів в естетиці, поетиці творів української літератури відбувалося утвердження власне національної культурної ідентичності, що формувалася на перетині художніх імпульсів, котрі йшли від культурних традицій Сходу і Заходу, не заперечуючи, а збагачуючи одне одного.

Встановлено, що саме синтез названих традицій є органічним, історично зумовленим генетичним кодом української літератури, котрий визначає її окремішність, самобутність, оригінальність.

Практично засвідчено: гендерна інтерпретація не лише дозволяє доповнити, видозмінити буквальну, асоціативну, символічну семантику художнього образу, але й слугує об' єднавчою ланкою естетичного та ідейного аналізу - тобто сприяє синтетичному осмисленню літературного процесу.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при подальшому вивченні творчості українських письменників, при підготовці загальних курсів лекцій (порівняльне літературознавство, історія української літератури), а також спецкурсів та семінарів (українська література у контексті світової літератури, у контексті культури, гендерний аспект культури).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження пов' язане з науковими програмами та планами Волинського державного університету імені Лесі Українки в межах наукової тематики кафедри теорії літератури і зарубіжної літератури.

Апробація результатів дисертації здійснена на засіданнях кафедри теорії літератури і зарубіжної літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки. Основні положеннянаукової роботи були викладені на щорічних звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів ВДУ (2002 - 2005 рр.), на науково-практичній конференції 'Тендерний аспект культури і навчально-виховний процес" (Луцьк, 22 березня 2002 р.), всеукраїнській науковій конференції "Творчість

В.Свідзинського в контексті українського та світового модернізму" (Луцьк, 21 - 23 березня 2003 р.), IV Лесиних читаннях (Луцьк, 2004 р.), міжнародній науковій конференції "Українська мова як соціокультурний і психологічний феномен" (Луцьк, 2-3 квітня

2004 р.).

Публікації. З теми дисертації опубліковано 6 статей у фахових виданнях України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (221 позиція). Загальний обсяг дисертації (без списку літератури) - 152 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

В розділі І "Міфічно-релігійні образи: гендерний аспект"

здійснено огляд культурологічних концепцій і наукових шкіл, які вивчали міф протягом останніх століть.

Очевидна або ж прихована наявність міфологічних елементів (образів, сюжетів, мотивів тощо) у мистецьких творах різних націй та епох є постійною, так само як неперервною є увага науковців до феномену міфу. Теоретичне осмислення присутності міфології в людській культурі породило величезну кількість філософських, антропологічних, психологічних, соціологічних, лінгвістичних, літературознавчих концепцій і теорій, чимало з яких є актуальними й перспективними в наш час.

Інтерес до міфів посилився в епоху Відродження. Гуманісти доби Ренесансу трактували міфологію як втілення прагнень і пристрастей людини в її розвитку. Підтримувалася антична традиція алегоричного тлумачення міфу.

18 сторіччя продемонструвало приклади неоднозначних підходів до вивчення міфів. З одного боку, з'являються перші спроби порівняння та системного осмислення міфології: "Звичаї американських дикунів у порівнянні зі звичаями давніх часів" Ж.В.Лафіто (1724), "Основи нової науки" Дж.Віко (1725). З іншого -спостерігається зневажливе ставлення просвітників (Вольтер, Ш. Монтеск' є, Д. Дідро) до міфу як до чогось примітивного, що виникло в результаті невігластва, ошукування, забобонів, та такого, що втратило свою актуальність, зужитого.

Німецький філософ І.Г.Гердер вбачав у міфології багате джерело мудрості й поезії. Саме цей учений у своїх поглядах на міф продемонстрував перехід від Просвітництва до романтизму.

Епоха романтизму створила   філософію   міфу як

завершену й цілісну систему поглядів, утвердила інтерес до етнонаціональних (поганських), християнської, античної, орієнтальних міфологій. Одним із перших мислителів цієї доби, хто поставився до міфології як до предмету наукового пізнання, був німецький філософ Ф.Шеллінг. Учений заперечив трактування міфу як примітивної, атавістичної форми людської свідомості. Він запропонував власну концепцію: історичний розвиток народів можна пояснювати з позицій міфології, бо саме міфологія допомагає зрозуміти душу народу, його історичну долю. Вона виступає в якості "свідомості народу-індивіда", що виокремлює його з-поміж інших, дозволяє встановити його самототожність.

На початку 19 сторіччя в Німеччині виник напрям у фольклористиці та літературознавстві під назвою Міфологічна школа, котрий спирався на естетику Ф.Шеллінга та братів Шлегелів. Відомими представниками Міфологічної школи були брати Вільгельм та Якоб Грімм. Продовжуючи традиції Ф.Шеллінга, вони представили міф не лише як найдавнішу форму людської творчості, але й в якості одного з найяскравіших феноменів прояву національного духу. У праці "Німецька міфологія" (1835) Я.Грімм реабілітує й адорує роль національної міфології, при цьому не забуваючи про її типологічну близькість з міфологіями інших народів світу. Міфологічна школа поширилась у багатьох європейських країнах. В Україні її впливу зазнали М.Костомаров ("Славянская мифология", 1847), Яків Головацький ("Очерк славянского баснословия или мифологии", 1860), І.Нечуй-Левицький ("Світогляд українського народу", 1876). М. Костомаров і Я. Головацький дослідили основні аспекти язичницьких вірувань, подали імена поганських богів, описали ворожбитство, віщування, народні свята.

Користувався досвідом Міфологічної школи й О.Потебня. Він визнав міф одним із ключових понять розвитку словесної творчості. Міфічне мислення, на думку О. Потебні, є джерелом наукового пізнання, тоді як неміфічне - лише суб'єктивним засобом пізнання. Чим первісніше мислення, тим воно апріорніше. Оскільки головним і первісним знаряддям міфічного мислення є мова, то і значення останньої вчений вважав неоціненним. Таким чином О.Потебня заперечував відому теорію Макса Мюллера про міфологію як "хворобу мови", згідно якої міф вважали побічним продуктом у процесі розвитку мови, своєрідною недугою людського духу, причини якої полягають у роздвоєності мови на сутнісну (предметну) та метафоричну природу.

У другій половині 19 та на початку 20 століть створюються позитивістські доктрини міфу. У першій половині 20 сторіччя питання походження міфу досліджували представники психоаналітичної школи, заснованої З.Фрейдом. Ґенезу міфів австрійський учений тісно пов' язував зі снами та афективними станами. Аналізуючи клінічнийдосвід, З. Фрейд зауважив символічний характер людських сновидінь. Міф для вченого - крок, що дозволяє індивідууму викристалізуватися з натовпу, заявити власне ego. Методологію З.Фрейда поглибив, надавши їй універсального змісту, його учень і послідовник К.Г.Юнг. Пов'язуючи міфи з підсвідомим, він звів загальний характер людської фантазії до колективних підсвідомих символів - архетипів, що є первинними образами уявлень про світ і організовуючими та структуруючими свідомість основами.

Психологічна інтерпретація міфу утвердила думку про здатність прадавніх форм культури відроджуватися в кожному людському індивідуумі.

Специфіку міфологічного мислення досліджував німецький філософ Ернст Кассірер. Саме він заклав основи символічної теорії міфу, котра виявилася альтернативною до психоаналізу. У тритомній праці "Філософія символічних форм" (1923-1929) основною категорією людської культури визнається символ. Людину як родову істоту визначає саме схильність до мислення символами, тож історія культури - це історія символічних форм.

Міф не відображає, але створює альтернативний простір -буття в символі. Отже, міфічне буття не можна визнати похідним, воно самодостатнє й цілком здатне змагатися з тим, що називають об' єктивним світом.

Французький антрополог Клод Леві-Строс започаткував структуралістську теорію міфу. Сукупність опозиційних комбінацій-структур учений вважав номінальним матеріалом для творення міфів. Проте з цієї сукупності лише незначна частка матеріалу користується попитом. Відбираючи потрібне, людина створює нові опозиції, трансформуючи існуючу знакову систему. Цей принцип бриколажу К. Леві-Строса дедалі частіше визнають основоположним у сучасній культурі.

Американська порівняльно-міфологічна школа (Дж.Кемпбелл, М.Еліаде), засади котрої склалися в 40-60-их роках 20ст., узагальнила і систематизувала досвід попередників про універсальність, сакральність міфу, мобільність міфологічного мислення, символічну форму міфу, його основні функції.

Найвищим досягненням американської міфокритики вважають працю Нортропа Фрая "Анатомія критики" (1957). Учений спробував сформулювати єдиний "координуючий принцип", що дав би змогу осмислити по-новому історію світової літератури, адекватно систематизувати її від найдавніших часів до модернізму. Н.Фрай не ігнорує індивідуальне в поетиці. Саме індивідуальна структура, якою є твір, несе в собі прагнення до комунікації. Письменник, шукаючи стабільних структур, без користування якими він не може стати учасником літературної комунікації, вдається до випробуваних архетипів - міфів. Міф, на думку вченого, завжди становив і становитьнадалі інтегральний елемент літератури. Він забезпечує кодовий сенс літературному творові, але не обмежує письменника в індивідуальній модуляції "першообразу". Таким чином, уся література може бути визнана зреконструйованою - зміщеною міфологією. Саме у площині такого "зміщування" слід шукати ознаки оригінальності художнього творіння.

Українське міфознавство теж має свою історію і своїх відомих дослідників. Окрім М.Костомарова, О.Потебні, Я.Головацького, І. Нечуя-Левицького, в ряду тих, хто вивчав окремі аспекти міфологічного світогляду,жанри фольклору з міфологічними елементами, можна назвати А.Свидницького, В.Гнатюка, І.Франка, В.Дашкевича, Ф.Колессу, ін.

Наприкінці 20ст. в українському літературознавстві з'явилися праці Г.Грабовича, О.Забужко, В.Нарівської, Т.Мейзерської, ін.., виконані із застосуванням архетипної критики. Ці дослідження засвідчили продуктивність міфокритики у розробці нової концепції української літератури.

На основі вивчення вказаних праць в дисертації сформована теорія і методи аналізу літературних текстів. Зокрема, в першому розділі детально розглядаються закладені у всіх міфологіях світу гендерні параметри архетипної образності.

Архетипи, присутні як у східних, так і в західних міфологіях, дають можливість встановити їхнє первинне понятійне наповнення, простежити процес розширення асоціативних функцій праобразів, хід зосередження навколо них однотипних, створення мегаобразів із ознаками чоловічого та жіночого начал.

Один із архетипів - носій жіночого начала Земля. Її первинні ознаки: "темна, каламутна" (має глибинну суть, незрозуміла, потребує розгадки, осягнення); "сира", "оточена водою" (символізує мінливість, плинність); "мертва" (статична, консервативна) без життєдайного чоловічого начала, за умови взаємодії з ним - здатна до репродукції. Земля - традиційний символ смерті. Оскільки життя - мить, а смерть таїть у собі вічність, в образі Землі втілюється початок нового, досконалого.

Наступна (найближча) модифікація образу - Місяць (Ніч). У міфах Місяць (жіноче начало) вступає в шлюб із Сонцем (чоловіче начало). Щоправда, інколи відбувається інверсія гендерних ролей. Звідси - і традиційні (постійні) епітети: "місяцелика", "сонцесяйний" тощо, і використання космічно-планетарних об' єктів у ролі художніх образів - носіїв гендерних значень. Подібна метаморфоза надає образу - репрезентанту жіночого начала відтінки, з одного боку, таємничості, інколи - зловісності, з іншого - ліричності, м'якості, ніжності.

У творенні мегаобразу - втілення жіночого начала - беруть участь предметні деталі матеріального світу, представники флори, фауни. Однак "мешканці повітря" - комахи, птахи, як правило, несутьу собі ознаки чоловічого начала. Варто згадати традиційні для східної (арабської, перської, індійської тощо) поезії бінарні опозиції, котрі часто називають літературними кліше: соловей (чоловіче начало) і троянда (жіноче начало), джміль (чоловіче начало) і жасмин (жіноче начало), соловей (чоловіче начало) і лотос (жіноче начало), жайвір (чоловіче начало) і троянда (жіноче начало) і т. п.

Архетип Неба (чоловіче начало) пов' язаний із повітряною (небесною) стихією. У духовному сенсі повітря, вітер - засоби передачі вищої істини.

Образ - репрезентант чоловічого начала втілює в собі формуючу, координуючу енергію, силу, дію. Первинна модифікація архетипу: Небо - Сонце - День.

Серед зооморфних міфічних адекватів гендерних начал найчастіше зустрічаємо змію і бика, генетично пов' язаних із архетипами Землі і Неба.

Внаслідок узагальнення міфічних образів, які репрезентують чоловіче і жіноче начало світу, вироблено концепцію, яка використовується авторкою при дослідженні художніх текстів української літератури.

І. Ознаки чоловічого та жіночого начал, започатковані у давніх міфологіях і релігіях, виявляють як бінарну опозиційність, так і спільність семантичного, емоційно-естетичного та функціонального навантаження. Риси фемінності і маскулінності: Жіноче начало Чоловіче начало

1. Генетично пов' язане з 1. Генетично пов' язане з архетипами Землі, Води.                      архетипами Неба, Вогню.

2. Незріле, дитинне. 2. Зріле, доросле, мужнє.

3. Хворобливе, зовні слабке, 3. Здорове, сильне. але наділене внутрішньою

силою.

4. Химерне, примхливе.

5. Підсвідоме, умовне, фантасмагоричне, непрогнозоване, ірраціональне, суб'єктивне.

6. Статичне, пасивне, споглядальне, мирне, консервативне.

7. Залежне, сприйнятливе, незавершене, здатне до відтворення в новій якості.

4. Чітке, виважене.

5. Усвідомлене, логічне, раціональне, передбачуване, об' єктивне.

6. Активне, діяльне, агресивне, революційне.

7. Суверенне у володінні всіма якостями та можливостями, самодостатнє.

8. Похідне.

8. Первинне.

В образах і маскулінного, і фемінного типу простежується і дещо спільне: трансцендентність (як основна умова руху, поступу, розвитку, еволюції) та абівалентність (суперечливе, "роздвоєне" емоційне, семантичне навантаження, залежно від контексту, авторської концепції тощо).

Названі ознаки, об' єктивувавшись у художніх образах, активно функціонують у літературних творах: протиставляються, взаємодіють, стаючи джерелом численних мотивів.

Парадигми жіночого й чоловічого начал у східних міфологіях, релігіях в основному аналогічні гендерним парадигмам генетично з ними споріднених західних.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

С В Бусел - Взаємодія східної і західної традиції в українській літературі гендерний аспект образності