Л В Кузнецова - Клінічна та лабораторна імунологія - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119  120  121  122  123  124  125  126  127  128  129  130  131 

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

ІМЕНІ П.Л.ШУПИКА

Кузнецова Л.В., Бабаджан В.Д., Фролов В.М., Кравчун П.Г., Кузнецов Г.В., Прилуцький О.С., Гарник Т.П., Курченко А.І., Нагорний О.Є., Пілецький А.М., Гавриленко Т.І., Гуляр С.О., Осипова Л.С., Романюк Л.І., Касянчук Н.Ю., Назаренко О.П., Назар О.В., Кузнецов О.Г., Грем'яков В.О., Юркіна А.В.

КЛІНІЧНА ТА ЛАБОРАТОРНА ІМУНОЛОГІЯ

Національний підручник

За загальною редакцією доктора медичних наук, професора Кузнецової Л.В., доктора медичних наук, професора Бабаджана ВД., доктора медичних наук, професора Фролова В.М.

Рекомендовано Міністерством освіти та науки України як Національний підручник для лікарів-інтернів, лікарів-слухачів вищих медичних закладів (факультетів) IVрівня акредитації та вищих медичних закладів післядипломної освіти

КИЇВ • 2012

УДК 52ю82+54ю101 ББК 615ю272:616ю12 К57

Затверджено Міністерством освіти і науки України як як Національний підручник (Лист №1.4/18-Г-2951.1 від 30.12.2008 р.)

Автори:

Кузнецова Л.В. доктор медичних наук, професор; Бабаджан В.Д. доктор медичних наук, професор; Фролов В.М. доктор медичних наук, професор; Кравчун П.Г. доктор медичних наук, професор; Кузнецов Г.В. доктор фізико-математичних наук, професор; Прилуцький О.С. доктор медичних наук, професор; Гарник Т.П. доктор медичних наук, професор; Курченко А.І. доктор медичних наук, професор; Нагорний О.Є. кандидат медичних наук, старший науковий співробітник; Пілецький А.М. доктор медичних наук, професор; Гавриленко Т.І. доктор біологічних наук, професор; Гуляр С.О. доктор медичних наук, професор; Осипова Л.С. кандидат медичних наук, доцент; Романюк Л.І. кандидат медичних наук, доцент; Касянчук Н.Ю. кандидат медичних наук, доцент; Назаренко О.П. кандидат

медичних наук, асистент; Назар О.В. кандидат медичних наук, доцент; Кузнецов О.Г. кандидат медичних наук, асистент; Грем'яков В.О. кандидат медичних наук, доцент; Юркіна А.В. кандидат медичних наук, асистент

Рецензенти: Мельников О.Ф., Видиборець С.В.

Кузнецова Л.В. и др.

Клінічна та лабораторна імунологія. Національний підручник. За загальною редакцією доктора медичних наук, професора Кузнецової Л.В.; доктора медичних наук, професора Фролова В.М.; доктора медичних наук, професора Бабаджана ВД. -К. ООО «Полиграф плюс», 2012. - 922 с.: ил.

ISBN 978-966-8977-08-4

Учбовий матеріал, викладений у підручнику, передбачає вивчення основ клінічної та лабораторної імунології за основними її розділами, такими як загальна імунологія, імунопа­тологія (первинні та вторинні імунодефіцити, аутоімунні захворювання, трансплантаційна імунологія, імунологія репродукції, онкоімунологія), при цьому наголос робиться на вивчен­ні імунопатогенезу, клініки, імунодіагностики, лікування та профілактики імунозалежних захворювань. Глави підручника створені згідно учбового плану викладання клінічної та лабораторної імунології у відповідності з організацією навчального процесу за вимогами вищих медичних закладів та післядипломної освіти.

ББК 615ю272:616ю12

ISBN 978-966-8977-08-4

© Кузнецова Л.В., Бабаджан В.Д., Фролов В.М. и др., 2011

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА............................................................4

ТЕМА 1.       ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ КЛІНІЧНОЇ

ТА ЛАБОРАТОРНОЇ ІМУНОЛОГІЇ..............................6

ТЕМА 2.       СТРУКТУРА І ПРИНЦИПИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

ІМУННОЇ СИСТЕМИ .......................................40

ТЕМА 3.       ІМУНОЛОГІЧНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ.....................82

ТЕМА 4.       МОЛЕКУЛЯРНА ДІАГНОСТИКА АЛЕРГІЙ ЗА ДОПОМОГОЮ

РЕКОМБІНАНТНИХ АЛЕРГЕНІВ............................144

ТЕМА 5.       ІМУННЕ ЗАПАЛЕННЯ І ІНФЕКЦІЙНІ ХВОРОБИ..............174

ТЕМА 6.       ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ПРИЗНАЧЕННЯ ІМУНОТРОПНОЇ

ТЕРАПІЇ. ІМУНОПРОФІЛАКТИКА. ІМУНОРЕАБІЛІТАЦІЯ.

ПОЛІХРОМАТИЧНА СВІТЛОТЕРАПІЯ.......................239

ТЕМА 7.       МІКРОЕЛЕМЕНТИ В ІМУНОЛОГІЇ..........................383

ТЕМА 8.       ПРИРОДЖЕНІ ІМУНОДЕФІЦИТНІ ЗАХВОРЮВАННЯ.........408

ТЕМА 9.       ПРИДБАНІ ІМУНОДЕФІЦИТНІ СТАНИ. СИНДРОМ

ХРОНІЧНОЇ ВТОМИ........................................ 468

ТЕМА 10.      ОСНОВИ ТРАНСПЛАНТАЦІЙНОГО ІМУНІТЕТУ.

ІМУНОЛОГІЯ РЕПРОДУКЦІЇ. ІМУНОЗАЛЕЖНІ

ФОРМИ БЕЗПЛІДДЯ....................................... 554

ТЕМА 11.      СУЧАСНІ КЛІНІКО-ІМУНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

ІНФЕКЦІЙ ДИХАЛЬНИХ ШЛЯХІВ, СПРИЧИНЕНИХ ВНУТРІШНЬОКЛІТИННИМИ ЗБУДНИКАМИ................598

ТЕМА 12.      ІМУНОЛОГІЯ ПУХЛИН. ІМУННІ АСПЕКТИ

АУТОІМУННОЇ ПАТОЛОГІЇ................................. 608

ТЕМА 13.      ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ АЛЕРГОЛОГІЧНОЇ ДІАГНОСТИКИ,

АЛЕРГОТЕРАПІЇ ТА АЛЕРГОЛОГІЧНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ......700

ТЕМА 14.     АЛЕРГІЧНІ (НЕ АТОПІЧНІ) ЗАХВОРЮВАННЯ.................780

ПЕРЕЛІК СИТУАЦІЙНИХ ЗАВДАНЬ

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВОГО ХАРАКТЕРУ..............................899

СЛОВНИК ІМУНОЛОГІЧНИХ ТЕРМІНІВ.................................901

ПЕРЕДМОВА

Учбовий матеріал, викладений у підручнику, передбачає вивчення основ клінічної та лабораторної імунології за основними її розділами, та­кими як загальна імунологія, імунопатологія (первинні та вторинні іму­нодефіцити, аутоімунні захворювання, трансплантаційна імунологія, імунологія репродукції, онкоімунологія), при цьому наголос робиться на вивченні імунопатогенезу, клініки, імунодіагностики, лікування та профілактики імунозалежних захворювань. Глави підручника створені згідно учбового плану викладання клінічної та лабораторної імунології у відповідності з організацією навчального процесу за вимогами вищих медичних закладів та післядипломної освіти.

Основна мета підручника - ознайомлення лікарів та слухачів з різ­ними аспектами клінічної та лабораторної імунології. Акцент робиться на навичках збору імунологічного анамнезу, проведення фізикального обстеження, диференціальної діагностики хвороб імунної системи, озна­йомлення лікарів та слухачів із принципами інтерпретації імунограм у відповідності до клінічних проявів захворювання, з методами іму-нокоригуючої терапії, специфічної імунодіагностики та імунотерапії, наданню невідкладної допомоги при гострих станах.

Практичні заняття, клінічні обходи, участь в діагностично-лікувальному процесі пацієнтів під керівництвом професорів, доцентів та асистентів кафедри є найголовнішою частиною цього циклу.

Виходячи з поставленої мети будуть вирішені наступні задачі:

• Продемонструвати здібність проводити опитування та фізикаль-не обстеження пацієнтів із природженими та набутими імуноде-фіцитними станами відповідно ведучим скаргам пацієнта та іс­торії захворювання.

• Продемонструвати здібність проводити опитування та фізикаль-не обстеження пацієнтів з імунологічною патологією відповідно ведучим скаргам пацієнта та історії захворювання.

• Продемонструвати здібності застосовувати різні діагностичні ме­тоди, що допомагають в прийнятті рішення по веденню пацієнтів з різними імунодефіцитними станами та імунозалежними захво­рюваннями.

Передмова

• Застосовувати принципи доказової медицини у прийнятті діа­гностичних та терапевтичних рішень при імунозалежних захво­рюваннях.

• Обґрунтувати застосування основних імунологічних методів до­слідження, визначати показання та протипоказання для їх про­ведення, можливі ускладнення.

• Показати здібність визначати етіологічні та патогенетичні фак­тори в розвитку різних імунодефіцитних станів, імунозалежних та алергічних захворювань.

• Показати здібність виявляти типову клінічну картину імуноде-фіцитних станів, імунозалежних захворювань.

• Продемонструвати здібність діагностувати та представляти план лікування імунологічних порушень у хворих з різною імуноза-лежною патологією, формувати групи ризику.

• Виявляти основні варіанти перебігу та ускладнення імунозалеж-них та захворювань.

• Продемонструвати здібність оцінки стану здоров'я пацієнтів та застосування відповідних рекомендацій по імунопрофілактиці.

• Продемонструвати легкість у застосуванні медичних інформа­ційних технологій та критичних експертних оцінок медичної лі­тератури у діагностиці та лікуванні імунозалежної патології.

• Показати здібність обґрунтування та застосування клінічних ме­тодів для розуміння проявів хвороби.

• Показати основне розуміння етичних принципів та їх застосу­вання у лікуванні пацієнтів.

На підставі кінцевих цілей до кожного практичного заняття сформу­льовані конкретні цілі у вигляді певних умінь (дій), цільових завдань, що забезпечують досягнення кінцевої мети вивчення дисципліни.

ТЕМА 1.

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ КЛІНІЧНОЇ ТА ЛАБОРАТОРНОЇ ІМУНОЛОГІЇ

РАННІ ТЕОРІЇ НАБУТОГО ІМУНІТЕТУ

Найраніші пам'ятники стародавніх культур свідчать про те, що вже на початку свого соціального розвитку людство зустрілося з наслідка­ми епідемій. Так, вавілонський епос про Гільгамеше, що відноситься приблизно до 2000 р. до н. е., оповідає про нашестя мору і чуми; такі ж згадки можна зустріти в хроніках стародавніх єгипетських царств. Як на зорі розвитку людського суспільства, так і зараз серед примітивних народів існує переконання, що людина і природа постійно знаходяться під магічною дією духів і демонів або під таємничим впливом богів. Тому не доводиться дивуватися, що хворобу розглядали як покарання за якесь порушення племінних табу або за гріхи проти богів. І у вавілонян, і у стародавніх єгиптян бог хвороби входив в пантеон богів, і у всьому Ста­рому завіті бог раз у раз вражає грішників, насилаючи на них заразливі хвороби. Так, наприклад, в покарання за гріх Давида, що склав перепис підданих, господь наслав на вибраний народ морову виразку (2-і Книга царств, 24) і таку ж кару насилав на різних його ворогів, включаючи єгиптян (Ісход, 9,9), філістимлян (1-а Книга царств, 5, 6) і царя Асірії Сеннахиріма (Книга пророка Ісайї, 36, 37). Навіть старогрецького бога сонця Аполлона Феба вважали за причину чуми, насланої їм на Фіви, які цар Едіп заплямував своїми злочинами. Стверджували також, що Феб обсипав грецьке військо під Троєю чумними стрілами за те, що їх вождь Агамемнон відкинув дочку жерця Аполлона.

Хоча дійсна природа різних епідемій і зв'язок між ними залишали­ся невідомими, уважні очевидці не могли не відмітити, що нова хвиля хвороби часто щадить тих людей, які вже перенесли цю хворобу раніше. Це явище чудово описав в 430 р. до н.е. історик Фукидід: «Більше всього страждання і смерть щадять тих, хто вже оправився від хвороби. Вони знайомі із хворобою і вже не бояться її, бо знають, що чума ніколи не вражає людини двічі, принаймні смертельно». Насправді «чума», про яку говорить Фукидід, могла бути викликана не Pasterella pestis, а ін­шим збудником, але чума часів Юстініана, приблизно на тисячу років пізніше, швидше за все була справжньою бубонною чумою. Історик Про-кіп пише про неї: «Потім вона (чума) повернулася, і тих мешканців цієї землі, хто раніше був уражений цим особливо тяжко, вона не торкнуласязовсім». З часом стійкість до повторного зараження почали позначати словом імунітет, від латинської immunitas, що в стародавньому Римі спочатку означало звільнення громадянина від деякої державної пови­нності або служби.

Уявлення про хворобу як про кару мстивого божества містить в при­хованому вигляді теорію імунітету. Якщо хвороба є покарання за гріх, то бути незачепленим нею в розпал епідемії (тобто володіти природним імунітетом) автоматично сприймалося як свідоцтво благочестивому життю. Проте за часів раннього християнства ці уявлення помітно змі­нилися. Тепер хвороба вже була не тільки божа кара за гріхи, але засіб їх спокутування. А раз хвороба є спокутування і очищення, то одужання від смертоносної хвороби повинне означати, що гріхи були легкими, а людина, що крім того, що викупає гріхи, не підлягає новому покаран­ню, коли чума повториться (набутий імунітет). Враховуючи глибоку релігійність тих часів, таке уявлення про імунітет, ймовірно, здавалося настільки природним, що не вимагало яких-небудь пояснень.

Тільки в останньому тисячолітті почали з'являтися теорії, які праг­нули пояснити набутий імунітет, причому багато хто з них мав наочний характер і кожна цілком відповідала таким тоді уявленням про патоге­нез хвороб. Натуральна віспа була однією із хвороб, яка раніше інших була визначена клінічно, а викликаємий нею довічний імунітет важко було не відмітити. Тому цілком природно, що найбільш ранні теорії імунітету були сформульовані в зв'язку із цим захворюванням.

ТЕОРІЯ ВИГНАННЯ

Перший чіткий опис клініки віспи дав мусульманський лікар Разес. Він не тільки вперше диференціював віспу від кору і інших інфекційних захворювань, але і упевнено стверджував, що одужання від віспи викли­кає тривалий імунітет. Щоб пояснити цей феномен, він запропонував теорію імунітету, яка є першою у відомій нам літературі. Як і його сучас­ники, Разес слідував традиції Гіппократа, яка зв'язувала хворобу або з кількісними порушеннями рівноваги чотирьох головних соків, - крові, флегми, жовтої жовчі і чорної жовчі, - або із зміною їх температури і консистенції, або навіть із їх бродінням. Вважалося, що віспа вражає кров, і Разес стверджував, що хвороба пов'язана з бродінням крові, яке допомагає позбавитися від «надлишку вологи», властивої, на його думку, крові молодих. Він вважав, що віспяні пустули, які виникають на шкірі, потім лопаються із закінченням рідини, - це той механізм, який звільняє тіло від надлишку вологи в крові. Він порівнював дозрівання організму з перетворенням виноградного соку на вино і навіть стверджував, щосамо захворювання віспою може сприяти цьому нормальному процесу! Так, наприклад, він писав: «Отже, я стверджую, що кожна людина від свого народження і до старості постійно наближається до сухості і з цієї причини кров дітей і немовлят значно вологіша, ніж кров хлопців, і ще вологіша в порівнянні з кров'ю людей похилого віку. І тут виникає ві­спа, при якій кров загниває і починає бродити, і вона викидає надлишок пари, і з крові немовлят, яка подібна до виноградного сусла, вона пере­творюється в кров хлопців, яка подібна до хорошого доспілого вина; що ж до крові людей похилого віку, то її можна порівняти з вином, яке вже втратило свою силу і смак і почало прокисати; а саму віспу можна по­рівняти з бродінням і шипінням дозріваючого виноградного сусла. І саме тому діти, особливо хлопчики, рідко уникають цієї хвороби, тому що не можна перешкодити переходу крові з одного стану в інше, як не можна перешкодити... перетворенням виноградного сусла».

Цікаво, що для Разеса віспа десятого сторіччя представляється майже нешкідливою дитячою хворобою і навіть бажаним явищем, яке сприяє нормальному переходу з дитинства у вік зрілості. Проте ця за­бавна теорія, мабуть, добре пояснювала все, що було відоме про віспу: 1) вона вражає практично всіх, особливо у молодому віці (коли кров відрізняється особливою вологістю); 2) хвороба рідко спостерігається у дорослих і майже ніколи не вражає людей (оскільки нормальний процес старіння вже достатньо висушив кров і вона не може більше підтриму­вати інфекцію) похилого віку, і 3) одноразове зараження приводить до тривалого імунітету, і повторне захворювання стає неможливим (оскільки перша хвороба вже вигнала «надлишок вологи», в якому ця теорія бачить необхідну передумову до розвитку хвороби).

У XI ст. Авіценна запропонував іншу цікаву теорію набутого імуні­тету, яка через приблизно 500 років була розвинена італійським лікарем Джіроламо Фракастро (Girolamo Fracastoro) в його книзі «Про заразу» (Contagion), написану в 1546 р. Він стверджував, що всі хвороби ви­кликаються дрібними насінням або зародками (seminaria), які можуть передаватися від людини людині, причому кожна володіє особливою спорідненістю до певної рослини або тварини, а також до певного органу або рідини тіла. Фракастро писав, що збудник віспи має спорідненість (і розкладає) тільки до залишків менструальної крові, яка, на його думку, домішується до всіх зародків ссавців ще in utero. Коли (молода) людина заражається віспою, то менструальна домішка починає броди­ти, виступає на поверхню шкіри у вигляді пустул і виганяє геть, коли пустули лопаються. «Це скипання є свого роду очищення крові... В результаті такого закипання і нагноєнь те зараження, яке виникло у дитини через менструальну кров, що потрапила до нього в чреві матері,обмежується, і в цьому особливому кризисі, викликаному самою при­родою, відбувається очищення крові. Саме тому майже всі ми схильні до цієї хвороби ... і сама ця лихоманка рідко викликає смерть (aid), але швидше очищення... хвороба зазвичай не повертається, оскільки зараза вже видалена при першому нападі».

Таким чином, теорія Фракастро також, мабуть, добре вкладується в існуючі уявлення про віспу. З цієї точки зору в основі набутого імунітету лежить видалення при першому захворюванні домішок менструальної крові, з якою, на його думку, всі ми народжуємося і без якої хвороба не може поновитися. Але Фракастро вважав, що його теорія пояснює набутий імунітет до інших інфекційних захворювань, наприклад до кору, а це зустріло критику з боку Геронімуса Меркуріаліса (Heironymus Mercurialis), якому належить, можливо, найперший вислів про імуно­логічну специфічність. Меркуріаліс стверджував, що теорія Фракастро невірна, і разом з іншими запереченнями вказував, що домішка менстру­альної крові не може бути загальною основою для віспи і кору, оскільки зараження однієї з цих хвороб повинне очистити кров від цієї домішки і створити імунітет також і до іншої хвороби; тим часом, помічає Мер-куріаліс, такий «перехресний імунітет» суперечить фактам.

Потрібно згадати, що існувало ще декілька варіантів теорії вигнання менструальної крові, кожен з яких пропонував схожу картину пато­генезу віспи і подібне пояснення набутого імунітету. Так, деякі з них вважали за джерело зла не домішки менструальної крові, а амніотичну рідину або пуповинну кров. В кожному випадку суть хвороби бачили в загниванні, що потрапила в організм, домішки і вигнанні її через пус­тули, результатом чого є довічний імунітет, заснований на відсутності в організмі субстрата для виникнення хвороби при новому зараженні.

ТЕОРІЯ ВИСНАЖЕННЯ

Введення щеплення, тобто інокуляції матеріалу від ураженого ві­спою хворого, як профілактичний засіб на початку 18-го сторіччя зно­ву викликало інтерес до природи і механізмів набутого імунітету. У народній медицині багатьох племен Азії, Африки і навіть в сільських областях Європи кірки з пустул від хворих з «сприятливим» перебігом хвороби застосовували достатньо широко. Цей звичай, ймовірно, виник у китайців, які рекомендували вдувати через срібну трубочку заражений матеріал в ніс реципієнтові, чоловікам - через ліву ніздрю, а жінкам - через праву. У інших місцях звичай полягав в тому, щоб зробити ма­ленький надріз в шкірі і ввести в нього заразливу кірку або нитку, яку заздалегідь занурювали в заразливу рідину пустули.

Хоча практика інокуляції зустріла лютий опір як по релігійних, так і по медичних мотивах, вона отримала певне застосування, особливо в Англії, де в 1722 р. приклад подали принц і принцеса Уельські, такі, що дозволили зробити інокуляцію своїм дітям. Особливо популярною стала інокуляція під час епідемій віспи, коли показник летальності нерідко досягав 15 - 20% хворих, а кількість спотворених було ще більше. Тим часом інокуляція добре захищала від захворювання, най­частіше не давала рубців на обличчі, і смертність від неї складала саме більше 2 - 3%. Знаменитий Вольтер (Voltaire) під час своїх подорожей до Англії спостерігав цю процедуру і в своїх «Філософських листах» виразив захоплення з приводу її ефективності, приписавши при цьо­му (ймовірно, помилково) честь її введення в Англії леді Мері Уортлі Монтегю (Магу Wortley Montagu). За версією Вольтера, інокуляція, можливо, зародилася у черкесів як засіб збереження краси своїх дочок, яких із слідами віспи на обличчі вже не можна було продавати в гареми Оттоманської імперії.

І ось трапилося так, що після схвалення інокуляції на сторінках «Філософських записок» Королівського суспільства і особливо в резуль­таті того враження, яке провела на всіх інокуляція королівської сім'ї, з'явилося багато охочих випробувати новий метод, а деякі спробували зрозуміти його сенс. Ще в 1721 р. священик з Нової Англії Котон Ме-зер (Cotton Mather) переконав свого друга лікаря Зебділа Бойлстона проводити інокуляцію під час епідемії в Бостоні. Надалі він висунув теорію набутого імунітету, яку виразив в такому пихатому стилі: «Хоча Міазмам Віспи і був відкритий Шлях Інокуляції, їх Проникнення було обмежене Зовнішніми Зміцненнями Фортеці, які розташовані далеко від її Центру. І справді, Ворог (віспа) добивається успіху і захоплює Деякі Трофеї, він поглинає їх, не залишаючи в Тілі Хворого ніякої Здобичі, щоб оволодіти нею потім... і справа не обходиться без Здачі тих Соків Крові, якими Загарбник вже заволодів, але вони примушують його відступити тією ж дорогою, якою він прийшов, і тепер вже можна не сумніватися, що він ніколи більше не заподіє біди». Тим самим Мезер стверджував, що і природна інфекція, і інокуляція приводять до ви­снаження якогось невідомого субстрата і через його відсутність хвороба не може виникнути повторно.

І ось на такому фоні опісля три чверті століття після віспяних іно-куляцій Едуард Дженнер (Edward Jenner) опублікував в 1798 р. своє епохальне повідомлення про безпечнішу і ще ефективнішу противіспяну вакцину, що отримується із пустул при коров'ячій віспі. Швидкість, з якою дженнеровська вакцинація (від латин. vaccus - корова) завоюва­ла світ, справді вражаюча. Всього через декілька років, коли Дженнерзвернувся до ворожої Франції з клопотанням про одного англійського полоненого, Наполеон відповів, що величному добродійникові всього людства він не може відмовити ні в чому. На жаль, Дженнер, мабуть, ніколи не робив спроби пояснити, чому його вакцина створює імунітет; можливо, він знаходився під впливом давньої ради свого видатного вчителя Джона Хантера: «Навіщо роздумувати? Чому не поставити досвід?»

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119  120  121  122  123  124  125  126  127  128  129  130  131 


Похожие статьи

Л В Кузнецова - Клінічна та лабораторна імунологія