Л В Кузнецова - Клінічна та лабораторна імунологія - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119  120  121  122  123  124  125  126  127  128  129  130  131 

Незабаром після відкриття системної анафілаксії Моріс Артюс (Maurice Arthus) опублікував в 1903 р. повідомлення про одну з форм місцевої анафілаксії, яка з тих пір стала відомою як реакція Артюса. При цьому в шкіру повторно вводиться нешкідливий антиген; перші ін'єкції викликають лише слабкі реакції або зовсім їх не дають, аленадалі введення антигена приводить іноді до інтенсивної інфільтрації поліморфно-ядерними лейкоцитами разом з геморагічною реакцією і судинним некрозом. Пізніше було показано, що в патогенезі реакції Артюса значну роль грають імунні комплекси, і це послужило модел­лю різних захворювань людини, в яких підозрювали участь імунних комплексів.

Ще один феномен, пов'язаний з алергічною реакцією на нетоксичні білки, був виявлений при широкому застосуванні кінських протидиф­терійної і протиправцевої сироваток для лікування відповідних захво­рювань. Нерідко кінську сироватку потрібно було використовувати у великих кількостях; у цих випадках на пізніх етапах лікування іноді розвивалося системне захворювання, що супроводилося лихоманкою, висипаннями, а у ряді випадків і поразками суглобів і нирок. Цей стан Клеменс фон Пірке і Бела Шик (Clemens von Pirquet, Bela Schick) назва­ли сироватковою хворобою, оскільки було показано, що воно пов'язане з утворенням антитіл проти білків введеної сироватки.

Всі ці алергічні реакції мають дві загальні межі: будь-яку з них можна пасивно передати нормальному реципієнтові шляхом введення сироватки гіперчутливого донора, а сама реакція розвивається про­тягом декількох хвилин або, саме більше, протягом декількох годин, чому і була названа гіперчутливістю негайного типу. В протилежність цьому шкірні і системні алергічні реакції, які направлені проти бакте­ріальних продуктів і супроводжують інфекційне захворювання, як, наприклад, шкірну туберкулінову реакцію, зазвичай не можна пасивно перенести за допомогою сироваткових антитіл. Для розвитку таких реакцій, як правило, потрібно декілька днів; звідси і їх назва - гіпер-чутливість уповільненого типу. Тільки у 1942 р. Ландштейнер і Меріл Чейз (Landsteiner, Merrill Chase) змогли довести, що уповільнену гіпер-чутливість і близькі до неї реакції на токсин з плюща і інші речовини можна перенести інтактним реципієнтам за допомогою незруйнованих сенсибілізованих клітин, але не за допомогою циркулюючих антитіл. Згодом було встановлено, що механізми клітинного імунітету (ширший термін, що включає уповільнену гіперчутливість) беруть участь не тільки в патогенезі багатьох інфекцій і аутоалергічних захворювань, але також у відторгненні трансплантатів алогенних тканин і мають пер­шорядне значення в протективному (захисному) імунітеті до багатьох вірусів та іншим інфекційним агентам.

Цікава та неоднозначність оцінки, яка існувала на зорі імунології при розгляді багатьох проявів алергії або гіперчутливості. У ній бачили механізм, призначений для виконання захисних функцій, що якимсь чином «збився з шляху» і викликає різноманітні патологічні стани.

Такий теологічний погляд на імунітет вкорінився настільки глибоко, що більш за півстоліття механізми алергії роздивляли як абсолютно відмінні від механізмів імунітету. І лише поглиблення знань про участь імунологічних процесів в патогенезі таких захворювань, як туберку­льоз і проказа, і створення таких експериментальних моделей, як не­фрит Мазуги (Masugi), експериментальний алергічний енцефаломієліт і лімфоцитарний хоріоменінгіт, привело до включення імунопатології в ширшу категорію імунологічних явищ.

АУТОІМУНІТЕТ

Коли в 90-х роках минулого сторіччя усвідомили, що викликати утворення антитіл можна навіть за допомогою речовин небактеріальної природи типу рослинних і сироваткових білків або еритроцитів, то для отримання специфічних антитіл почали вводити експериментальним тваринам мало не всі мислимі речовини, які тільки потраплялися в руки імунологам. Тварин імунізували не тільки речовинами чужорід­ного походження, але також незмінними компонентами свого власного організму. У ранніх роботах із введенням тварині власної сироватки і інших рідин організму незмінно виходили негативні результати, і це дозволило Ерліху (Ehrlich) сформулювати його знаменитий вираз: страх самоотруєння (horror autotoxicus), згідно якому по невідомих причинах організм не здібний до імунної відповіді проти власних компонентів. Проте інші дослідники не обмежувалися вивченням одних тільки роз­чинних речовин, і незабаром Мечников та інші показали, що імуніза­ція тварин їх власними сперматозоїдами і клітинами багатьох інших органів веде до утворення антитіл із цитотоксичними властивостями відносно клітин, що вводилися, і часто специфічних до того органу, з якого отримані клітини. Цим було надано початок вивченню феноменів аутоалергії, при яких механізми протективного імунітету можуть па­радоксальним чином обернутися проти людини, включаючись в згубну для неї реакцію, направлену проти власних елементів організму. Екс­периментально показана можливість аутоалергічного захворювання незабаром отримала клінічне підтвердження - було відкрито два очні захворювання, в основі яких, мабуть, лежали саме такі патогенетичні механізми. Перше із них, таке, що стало найяскравішим прикладом цього роду страждань, отримало назву факоанафілаксії. При цьому у людини, що отримала травму капсули хрусталика, виникає сенсибілі­зація до білків, що звільнилися, і розвивається запальна реакція на ці білки. Специфічна імунологічна сенсибілізація менш помітна при ін­шій клінічній формі очних захворювань - симпатичній офтальмії, приякій травма одного ока, очевидно, сенсибілізує людину таким чином, що у неї розвивається алергічне захворювання як пошкодженого ока, так і іншого.

Із самого початку і далі, впродовж багатьох десятиліть, було оче­видно, що аутоімунні процеси дійсно існують і притому мають важливе клінічне значення. Незабаром виникло припущення, що місцем розви­тку аутоімунних реакцій можуть бути багато органів і клітин, зокрема щитовидна залоза (хвороба Хашімото), мозок (алергічний енцефало-мієліт), еритроцити (набуті гемолітичні анемії) і ряд інших. При бага­тьох із цих хвороб (наприклад, при гемолітичних анеміях) лише зрідка вдавалося довести істотне патогенетичне значення циркулюючих ан­титіл. Значно частіше вони тільки супроводили захворюванню, як це буває при алергічному тиреоїдиті. Пізніше було встановлено, що багато із цих хвороб можна перенести інтактній тварині не з сироватковими антитілами, а за допомогою сенсибілізованих клітин, як це було пере­конливо показано вперше при алергічному енцефаломієліті. Подібні експерименти внесли ясність до проблеми і міцно обгрунтували зна­чення клітинного імунітету як головного чинника в патогенезі багатьох захворювань.

Інші труднощі у вивченні природи і патогенезу аутоалергічних захворювань пов'язані з тим, що деякі із них виявляють циркулюючі аутоантитіла, зв'язок яких з основним патологічним процесом, вста­новити не вдається. Так, ревматоїдний чинник, який часто виявляють при ревматоїдному артриті, мабуть, є специфічними антитілами до сироваткового гамма-глобуліну, але абсолютно незрозуміло, чому вони виникають і в чому полягає їх дія. Аналогічним чином при так званих колагенозах типу системного червоного вовчаку і дерматоміозиту часто знаходять циркулюючі антиядерні антитіла проти ДНК або комплексів ДНК з гистонами, проте і в цьому випадку походження і функції ауто-антитіл залишаються неясними.

ІМУНОГЕМАТОЛОГІЯ

Після того, як в кінці 90-х р. минулого сторіччя було показано, що антитіла до еритроцитів можуть викликати їх аглютинацію і гемоліз, ці клітини багато разів використовувалися як антигени для імунізації багатьох видів тварин. Незабаром було виявлено, що в багатьох сироват­ках тварин вміщуються «природні» ізоантитіла, здатні аглютинувати еритроцити деяких інших представників даного виду тварин. У серії робіт, які почали в 1901 р. та удостоєних згодом Нобелівській премії, Карл Ландштейнер (Karl Landsteiner) показав, що людей можна роз­ділити на декілька груп за наявності в їх сироватках аглютинінів, які специфічні по відношенню до еритроцитів інших індивідуумів. Таке роз­ділення на групи було дуже чітким і послужило основою для типування за системою АВО, яка, судячи по пізніших даних, детермінована трьома алельними генами. Теоретичне значення цих даних про генетично де­термінований антигенний поліморфізм незабаром було відсунуте в тінь важливими наслідками для медичної практики, що послужили основою для раціонального підходу до типування крові та розробки сучасних методів переливання крові. Розвиваючи свої дослідження, Ландштейнер відкрив в 20-і роки разом з Філіпом Льовіном (Philip Levin) групи крові М і N, а в 1940 р. він разом з Олександром Вінером (Alexander Wiener) виявив резус-чинник, який має важливе практичне значення як при переливаннях крові, так і в якості основної причини гемолітичної хво­роби новонароджених (еритробла-стоз плоду). З тих пір в еритроцитах виявлено багато інших мінорних антигенів, і імуногематологія внесла значний внесок до розвитку теоретичної імунології, судової медицини і сприяла прогресу лікувальної медицини.

СУПЕРЕЧНІСТЬ МІЖ КЛІТИННИМ І ГУМОРАЛЬНИМ ІМУНІТЕТОМ

Історикам науки добре відомо, що періоди найбільш значного про­гресу в якій-небудь області дуже часто бувають відмічені дискусією між двома протистоячими школами, кожна з яких прагне провести експерименти, підтверджуючі її власну точку зору і заперечуючи проти­лежний погляд. Ми вже бачили, як в ранній період розвитку імунології такі спори виникали навколо природи взаємодії антиген - антитіло і способу дії комплементу, і саме в цьому був поміщений важливий сти­мул для швидкого розвитку імунологічних знань. Але, мабуть, жодна суперечка не була такою довгою і не мала таких важливих наслідків для подальшого розвитку імунології, як спір між прихильниками клітинної теорії імунітету і тими, хто вважав гуморальні чинники за єдину основу імунологічних процесів. Разом з тим цей імунологічний диспут не був ізольованим явищем; його слід розглядати швидше як частину ширшої революції ідей, яка відбувалася в медицині XIX ст. і торкнулася самих основ розуміння фізіологічних і патологічних процесів. Більше двох тисячоліть в медицині панували представлення древньогрецьких гумо-ралістів, що бачили в хворобі результат кількісних і якісних порушень рівноваги головних рідин організму. Тільки у XIX ст. було визнано зна­чення клітин, з яких складаються різні органи і які утворюють різні рідини тіла. Вірховської (Virchow) клітинної патології (що стверджує, що в основі хвороб лежить порушення функції клітин) ледве викона­лося 30 років, коли імунологам довелося вибирати, чию сторону вони займуть в їх власному варіанті цього великого конфлікту.

Зоолог Мечников був першим, хто чітко сформулював уявлення про важливу роль лейкоцитів в захисті організму від інфекційних захворю­вань, яка реалізується завдяки їх здібності до фагоцитозу (1884 р.). Це своє положення Мечников аргументував тим, що навіть у морських без­хребетних є макрофаги, здатні поглинати і руйнувати чужорідні речовини або бактерії, що упровадилися, або принаймні ізолювати їх за допомогою грануломатозних реакцій або утворення гігантських клітин. Мечников вважав, що таку ж захисну функцію несуть фагоцитуючі клітини хре­бетних, що є найбільш важливими учасниками і природного, і набутого імунітету. Ця робота справила глибоке враження на Пастера (Pasteur), і він запросив Мечникова в свій недавно утворений інститут Пастеровський в Парижі, де Мечников з цілим рядом видатних учнів провів наступні 28 років в плідній та повній творчої уяви роботі, прагнучи підтвердити і розширити клітинну (фагоцитарну) теорію імунітету.

Клітинна теорія Мечникова відразу наткнулася на опір. Перш за все вона була запропонована в той час, коли більшість патологів бачили в запальній реакції, а також в пов'язаних з нею мікрофагах і макрофагах не захисну, а шкідливу реакцію. У той час вважали навіть, що, хоча клітини, що фагоцитують, дійсно здатні поглинати хвороботворні мікро­організми, це приводить не до руйнування збудника, а до перенесення його в інші частини тіла і розповсюдження хвороби. Пізніше в 1888 р. Наттолл (Nuttall) знайшов в сироватці нормальних тварин речовини, токсичні для деяких мікроорганізмів, і показав, що такі антибактеріаль­ні властивості значно підвищуються в результаті імунізації тварини. У подальшому було виявлено, що в сироватці є дві різні речовини, сумісна дія яких приводить до лізису бактерій: термостабільний фактор, потім ідентифікований як сироваткові антитіла, і термолабільний чинник, названий комплементом або алексином (від грец. aleksein - захищати). Пізніше студент Коха Річард Пфайфер (Koch, Pfeiffer) описав феномен, той, що отримав його ім'я, при якому циркулюючі антитіла викликають специфічний лізис холерних вібріонів, введених в черевну порожнину імунізованих морських свинок. Таке ж явище спостерігалося при па­сивному перенесенні антитіл нормальному реципієнтові.

Але, мабуть, найсильнішого удару по клітинній теорії імунітету був завданий відкриттям Берінга і Кітасато (Behring, Kitasato), які в 1890 р. показали, що імунітет до дифтерії і правця явно заснований на цир­кулюючих антитілах, а не на клітинах, що фагоцитують. З часом були виявлені циркулюючі антитіла до більшості патогенних мікроорганіз­мів, що знов відкривалися, кількість яких швидко збільшувалася. Наприкладі дифтерійного антитоксину Пауль Ерліх (Paul Ehrlich) не тіль­ки знайшов спосіб кількісного визначення антитіл, але запропонував також схему їх будови, яка допомогла зрозуміти, що вони із себе пред­ставляють і як діють. Нарешті учень самого Мечникова Борде (Bordet) описав лізис еритроцитів гуморальними антитілами і комплементом, і більшість дослідників почали погоджуватися з Кохом (Koch), що пе­ремогу отримали гуморалісти. Не дивлячись на такі сильні аргументи проти фагоцитарної теорії, Мечников та його учні зовсім не збиралися здаватися. У своїх статтях вони знов і знов показували, що стійкість організму до даної інфекції часто може не збігатися з бактерицидною здатністю крові. Разом з тим видова резистентність часто прямо корелює із здатністю фагоцитів поглинати даний збудник, як у разі сибірської виразки. Були поставлені прості досліди, в яких мікроби, поміщені в маленький мішечок з фільтрованого паперу, що захищає їх від фагоци­тів, зберігали свою вірулентність, хоча буквально купалися в тканинній рідині, багатій антитілами. Мечников показав також, що утворення багатого макрофагами перитоніального ексудату та супроводжуюча його активація макрофагів можуть захищати організм від внутрішньо­черевного введення смертельної для нормальних тварин дози різних бактерійних збудників. Це був прообраз неспецифічної імунотерапії, вживаної в наші дні. Але в 90-і роки минулого сторіччя загальний на­стрій явно був не на користь фагоцитарної теорії, і спроба Мечникова відновити престиж фагоцитозу публікацією в 1901 р. його знаменитої книги «Імунітет до інфекційних хвороб» опинилася запізньо. Книга викликала загальне захоплення своєю ерудицією, але із невіруючих вона переконала лише небагато.

Якщо звернутися до імунологічної літератури першого десятиліття нашого століття, то стає очевидним, що вибираючи предмет вивчення, більшість дослідників віддавали перевагу не клітинній, а гуморальній теорії імунітету. Велика частина імунологів, за винятком самого Меч­никова та його найближчих послідовників, вибрали предметом своїх досліджень антитіла, які легко визначати кількісно і з якими прості­ше працювати, чим з клітинами. Проте в цей період часу було зробле­но дві спроби примирити суперечності між гуморальним і клітинним направленнями. У 1908 р. Шведська академія удостоїла Нобелівській премії з медицини спільно Мечникова - засновника клітинного напряму і Ерліха - що втілював гуморалістські ідеї того часу. Декілька раніше в Англії сер Елмрот Райт і С.Р.Дуглас (Almroth Wright, S.R.Douglas) спробували примирити відмінності між цими двома школами в своїх капітальних дослідженнях процесу опсонізації (від грец. opsonein -робити їстівним). Ці учені стверджували, що клітинний і гуморальнийчинники є однаково важливими і взаємозалежними в тому відношенні, що гуморальні антитіла, специфічно реагуючи зі своєю мішенню - мі­кроорганізмом, готують його до фагоцитозу макрофагами.

Прихильність Райта цій ідеї була в Англії настільки відома, що його друг Бернард Шоу використовував це як сюжету для своєї п'єси «Лікар перед дилемою». Цій їдкій насмішці над діячами медичної професії Шоу передпослав «Передмову про докторів», в якій виразив погляди Райта таким чином: «Слідуючи одній з найплідніших біоло­гічних фантазій Мечникова, сер Елмрот Райт виявив, що білі кров'яні кульки, або фагоцити, які атакують і пожирають збудників наших хво­роб, роблять це лише в тому випадку, якщо ми для апетиту намажемо цих збудників природним соусом, який сер Елмрот назвав опсоніном». Проте запропоновані Райтом опсонічний індекс і терапевтичні підходи незабаром вийшли із вживання частково через те, що самі методи були дуже складними для застосування, а отримувані результати було важко відтворити. Старання Райта пожвавити клітинну теорію імунітету не зробили значного впливу на подальший розвиток імунології.

Той факт, що на рубежі нашого сторіччя гуморальна теорія імунітету взяла верх над клітинною теорією, на довгий час визначив подальший розвиток молодої імунологічної науки. Так вже часто відбувається в науці, що найобдарованіші і продуктивніші дослідники вибирають собі направлення, грунтуючись на тому, що вони (або їх вчителі) вважають за найбільш важливе в своїй області знання, а в перші десятиліття XX ст. більшості дослідникам було очевидне, що ключ до розуміння імунітету закладений в антитілах. Тому з погляду гуморалістських представлень тих часів багато заслуговуючих уваги проблем клітинної імунології сприймалися як «нецікаві». Зрозуміло, деякі дослідники, такі, як Ганс Цинсер (Hans Zinsser) і пізніше Арнольд Річ (Arnold Rich) продовжува­ли вивчати «бактерійну алергію», а Дінес (Dienes) і його співробітники в 20-х роках досліджували «уповільнену гіперчутливість» до простих білкових антигенів, що вводяться в туберкульозні горбки (прообраз ад'юванта Фрейнда), але в загальному потоці досліджень все це були одиничні виключення, що не зробили помітного впливу на розвиток імунологічних представлень того часу. І навіть багато років опісля, в 1951 р., в своїй класичній книзі «Патогенез туберкульозу» Річ (Rich) мав всі підстави стверджувати, що суть бактерійної алергії, її зв'язок з імунітетом і навіть ступінь участі в ній добре відомі макрофагів і всю­дисущі, але загадкові лімфоцити залишаються дуже мало зрозумілими. Навіть повідомлення Ландштейнера і Чейза (Landsteiner, Chase), які в 1942 р. показали, що туберкулінову і контактну гіперчутливість можна пасивно перенести клітинами, не справило великого враження, і аждо 50 - 60-х рр. «клітинний імунітет» продовжував залишатися в тіні. І лише тоді виникла нова хвиля інтересу до клітин, яка стимулювала даними Медавара про трансплантацію тканин, роботами Біллінгхема, Брента і Медавара (Billingham, Brent, Medawar), що описали імуноло­гічну толерантність, наполегливими затвердженнями важливої ролі клітин в теоріях утворення антитіл, які пропонував Макфарлейн Бер-нет (Macfarlane Burnet), і відкриттям ролі тимусу при захворюваннях, пов'язаних з імунологічною недостатністю.

ТЕОРІЇ УТВОРЕННЯ АНТИТІЛ

Спочатку в термін антитіло (antikorper) не вкладувалося якогось визначеного сенсу. Цим словом позначали будь-який початок, присут­ній в імунній сироватці і здатний нейтралізувати токсини і патогенні бак терії.

Проте можливість пасивного перенесення імунітету за допомогою сироватки показала, що антитіла мають бути особливою речовиною, яка якимсь чином виникає в імунізованому організмі. Механізм їх утворення відразу ж з'явився предметом для теоретичних побудов і досліджень. Спочатку виникла цілком правдоподібна версія, що ін­формацію, визначаючу специфічність антитіл, несе сам антиген, який якимсь чином включається в молекулу антитіла і додає їй здатність специфічно реагувати з іншими молекулами антигена, що мають схожу будову. Ця теорія не змогла проіснувати довго, тому що вже ранні кіль­кісні дослідження показали, що в організмі утворюється значно більше антитіл, чим це може бути обумовлено кількістю введеного антигена, а сам процес утворення антитіл, одного разу почавшись, продовжуєть­ся без додаткових ін'єкцій антигена. І нарешті, в 1897 р. Пауль Ерліх (Paul Ehrlich) запропонував всеосяжну теорію утворення антитіл, яка спочатку була доповненням до його видатних робіт за кількісним ви­значенням дифтерійного токсину і антитоксину, а потім була детально розроблена самим Ерліхом та його учнями.

ТЕОРІЯ БІЧНИХ ЛАНЦЮГІВ ЕРЛІХА

Ерліх (Ehrlich) вважав, що антитілами є макромолекули, специфіч­ність яких для антигена і комплементу залежить від присутності певних стереохімічних конфігурацій, що володіють комплементарністю до ана­логічних структур антигена, що забезпечує специфічну взаємодію між ними. На його думку, антитіла - це природний компонент організму, що грає роль специфічного рецептора поверхневої мембрани клітин, де вонивиконують в нормі такі ж фізіологічні функції, як гіпотетичні рецептори для живильних речовин або як рецептори для лікарських препаратів, існування яких затверджував Ерліх в своїх пізніших теоріях хіміоте­рапії. Одін з постулатів Ерліха полягав в тому, що антиген специфічно відбирає відповідні антитільні рецептори, що відриваються потім від поверхні клітин. Це приводить до компенсаторної гіперпродукції ре­цепторів, які накопичуються в крові у вигляді циркулюючих антитіл. Блискуча теорія, запропонована Ерліхом, зробила глибокий і тривалий вплив і - особливо в Германії - визначила розвиток ідей в самих різних областях медицини. В ті часи мало хто був стурбований думкою про те, яку проблему складає обширний імунологічний репертуар антигенів і антитіл, бо єдиним видом антитіл, відомих в середині 90-х років, були антитоксини проти досить обмеженого числа збудників хвороб людини і тварин. Проте в послідуюче десятиліття в імунології відбулися дві по­дії, що кинули тінь сумніву на теорію Ерліха. Першим із них був цілий потік досліджень, що показали, що антитіла можна отримати проти величезної кількості різноманітних цілком нешкідливих природних ре­човин тварини і рослинного походження, зокрема тих, з якими організм в звичайних умовах ніколи не зустрічався. Крім того, в двадцяті роки з'явилися, дані Ф.Обермайера і Е.П.Піка (Е.ОЪегтеуег, Е^^^к), зна­чно розвинені потім Карлом Ландштейнером (Karl Landsteiner), згідно яким антитіла можуть утворюватися проти майже будь-якого штучного хімічного з'єднання, якщо його приєднати як гаптен до білка-носія. Після цього почало здаватися неймовірним, щоб організм міг виробля­ти специфічні антитіла проти такої величезної кількості чужорідних і навіть штучно створених структур.

Друга обставина, яка сприяла відмиранню ерліховської теорії, полягала в загальній зміні поглядів, що визначали вимоги до теорії утворення антитіл. Якщо перші десятиліття імунології можна назвати епохою бактеріології, то період після першої світової війни можна з по­вною підставою позначити як епоху імунохімії. Це частково пов'язано з тими зрушеннями, які відбулися в результаті робіт Ландштейнера по штучному гаптену, а також досліджень Майкла Гейдельбергера (Michael Heidelberger) по пневмококових полісахаридах і кількісній імунохімії. Оскільки в імунології того часу домінували хімічні підходи і хімічний образ мислення, що пропонувалися тоді теорії утворення «антитіл не­змінно прагнули насамперед пояснити сувору серологічну специфічність і широкий репертуар можливих специфічностей антитіл. Такі теорії часто нехтували більш загальними біологічними аспектами антиті-лоутворення, такими як тривалість імунної відповіді і властива йому здібність до анамнестичної реакції на повторне введення антигена.

ІНСТРУКТИВНІ ТЕОРІЇ УТВОРЕННЯ АНТИТІЛ

Цілком природно, що в той період часу, коли так мало було відомо про структуру білків і ще менше про шлях їх утворення, всі були під впливом широти імунологічного репертуару і різноманітності хіміч­них структур, здатних викликати їх утворення. Саме це і привертало увагу до антигена як носія імунологічної інформації. Склалося пере­конання, що саме антиген управляє утворенням специфічних антитіл, направляючи механізми білкового синтезу на виготовлення тих уні­кальних молекулярних конфігурацій, які визначають імунологічну специфічноість. Тим або іншим способом антиген повинен передати новоутвореній молекулі білка інформацію про свою специфічність, щоб додати цій молекулі функції антитіла. Найбільш відома з цих інструк­тивних теорій, створена в 1930 р. Ф.Брейнлем і Ф.Гауровіцем (F.Breinl, F.Haurowitz), стверджувала, що антиген грає роль матриці, яка забез­печує збірку унікальних амінокислотних послідовностей поліпептид-ного ланцюга антитіл. Пізніше інструктивна теорія була розвинена Лайнусом Полінгом (Linus Pauling), що підтримав її всім авторитетом, яким він користувався в області фізичної хімії. Затверджувалося, що антиген може служити тим шаблоном, на якому відбувається згортання передосвіченого поліпептидного ланцюга із виникненням відповідної третинної конфігурації, що містить в собі стереохімічну специфіч­ність. Протягом декількох десятиліть подібні теорії прямої матриці користувалися великою популярністю, оскільки здавалося, що вони пропонують єдине розумне пояснення тому різноманіттю антитіл, яке, як показали Ландштейнер (Landsteiner) та інші, може утворюватися в організмі хребетних.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119  120  121  122  123  124  125  126  127  128  129  130  131 


Похожие статьи

Л В Кузнецова - Клінічна та лабораторна імунологія