Л В Кузнецова - Клінічна та лабораторна імунологія - страница 51

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119  120  121  122  123  124  125  126  127  128  129  130  131 

Незначні зміни у розташуванні асиметричних центрів біологічних молекул, що виникають під дією поляризованого світла, можуть значно впливати на активність таких складних макромолекул, як ферменти, що створені сотнями амінокислот. Відомо, що ферменти успішно пра­цюють тільки тому, що мають дуже складну просторову структуру. Але найменша геометрична зміна кожної ланки, а також взаємної орієнтації усіх ланок молекули ферменту, призводить до відчутних змін у конфі­гурації молекули та супроводжується значною трансформацією його каталітичної активності. Цей принцип, що грунтується на механізмі алостерії, дає змогу узгоджено діяти численним ферментам, що знахо­дяться в живих клітинах, забезпечує обмін речовин, і це має вирішаль­ний вплив на результат дії слабких електромагнітних полів на живі організми. Ймовірно, поляризоване світло, прискорюючи утвореннянеобхідних для організму оптичних ізомерів (хіральних молекул), до­зволяє одержувати в надлишку різні фізіологічно активні молекули органічних сполук, а завдяки цьому відбувається прискорення процесів відновлення нормальних функцій організму.

Шляхи трансформації енергії поляризованого світла у фізіологічні відповіді. Світло, як стимул з навколишнього середовища, впливає на керування мозком процесами, що відбуваються у внутрішніх органах. Цікаво, що світло через очі світлорецепторами досягає не тільки центрів зорової системи, але також і гіпоталамуса. Він поєднує інформацію з довкілля і внутрішніх середовищ організму, включає відповідь орга­нізму на стрес, регулює роботу імунної системи, функції розмноження, температуру, формує почуття спраги, голоду, емоції, перехід від сну до неспання та навпаки (хронобіологічні процеси). У гіпоталамусі містить­ся «біологічний годинник», що керує більшістю функцій гіпофіза та вегетативною нервовою системою. Енергія світла, перетворена сітківкою ока, надсилається у вигляді електрохімічних сигналів з гіпоталамуса до органів ендокринної системи - гіпофіза й епіфіза. Епіфіз виконує функції «експонометра» організму і є єдиною ендокринною залозою, що не керується іншими, більш високими нервовими центрами. В епіфізі відбувається перетворення світлових сигналів, сприйнятих сітківкою ока, у сигнали, закодовані змінами рівня утворення гормону мелатоніну, який надходить у кров тоді, коли в сітківку ока не потрапляє світло, бо на світлі його продукція пригнічується. Таким чином, епіфіз за допо­могою мелатоніну забезпечує фізіологічний і гормональний зв'язки з електромагнітною складовою навколишнього середовища.

Разом з тим відомо, що фоточутливі клітини наявні не тільки в зо­ровій системі. Існують види тварин, що розрізняють світло та темряву за допомогою фоточутливих клітин шкіри. Дослідження показали, що меланоцити в клітинній культурі шкіри людини чутливі до світла. Це вказує на їхню участь у регуляції добового ритму. Фоточутливі влас­тивості шкіри як ланки біологічних ритмів також були підтверджені тим, що при змінах ритму «світло/темрява» у мутантних щурів з не-розвиненою зоровою системою спостерігається синхронізація вмісту мелатоніну. Екстраокулярні фоточутливі клітини відіграють важливу роль, інформуючи організм про наявність світла, вимірюючи його інтен­сивність і відбираючи визначені довжини хвиль для таких конкретних функцій, як біологічні ритми та поведінкові реакції.

Крім фоточутливих клітин в організмі існують фоточутливі молеку­ли. Як показали нещодавні дослідження, на рівні мембран і усередині клітин існують молекули, що є природними рецепторами - біосенсо-рами. Під біосенсорами прийнято розуміти датчики, котрі організмвиносить на свою периферію для одержання інформації про процеси, що відбуваються у зовнішньому середовищі. Для живих організмів при­родні біосенсори — це молекули протеїнів, що вибірково взаємодіють із сигнальними речовинами або зовнішньою енергією. Під впливом різноманітних стимулів відбуваються зміни рівня енергії в клітинах, що перетворюються клітинами в зміни потенціалів на їхніх мембранах, а потім стають сигналами нервової системи, що викликають поведін-кові відповіді.

В усіх живих організмах знайдено протеїни, що слугують сенсорами електромагнітних хвиль. Багато з них є ферментами. Серед цих сенсорів виявлені такі екстраокулярні фоторецептори, як протеази - активатори плазміногена (PAS-протеїни), енергочутливі протеїни теплового шоку (HSP-протеїни), фітохроми тварин. Сенсори електромагнітних хвиль наявні в епідермісі людини, де вони продукуються кератиноцитами, імунними клітинами (Т- і В- лімфоцитами) та фібробластами і підтри­мують гомеостаз епітелію, а також беруть участь у процесі регенерації шкіри. Вважають, що такі екстраокулярні фоторецептори, як PAS-протеїни, завдяки своїй чутливості до електромагнітних хвиль і гіпоксії, є структурами «системи раннього оповіщення» про будь-яке зниження кількості енергії в клітині, наприклад під час гіпоксії. Ферменти, такі як АТФази мембрани клітин, здатні абсорбувати енергію електромаг­нітних хвиль визначених частот і амплітуд і використовувати її для виконання хімічної роботи. Ферменти системи дихального ланцюга клітин можуть поглинати енергію найближчого (700-1000 нм) інфрачер­воного діапазону. Молекули ферменту лізоциму селективно реагують на енергію інфрачервоного та радіочастотного діапазонів. Взаємодія протеїнів чи протеїнів і ДНК, викликана дією електромагнітних хвиль інфрачервоного й оптичного діапазонів, відбувається завдяки абсорбції енергії і делокалізації електронів.

Мозкові структури, нейроендокринна та всі екстраокулярні фото-чуттєві системи є окремими ланками системи управління фізіологічними відповідями на світло. При цьому прояви екстраокулярної фоторецепції спостерігаються в інтегральних центрах мозку, де структури типу епіфіза, гіпоталамуса, гіпофіза і «нюхового» мозку обробляють фотосенсорну ін­формацію і перетворюють її в фізіологічні відповіді. Світло є обов'язковим компонентом процесів життя, і якщо клітини та структури, котрі мають «внутрішній годинник», втрачають здатність поєднувати інформацію, що несе світло, то органи та системи організму змушені працювати в змінених ритмах, що викликає серйозний стрес.

Звідси очевидно, що енергія електромагнітних хвиль діє на організм як опосередковано (через нервові рецептори шкіри і нервову систему),так і прямо на всі клітини. Для цього використовується єдина система рецепції та розподілу енергії електромагнітних хвиль в організмі, утво­рена екстраклітинними і внутрішньоклітинними протеїнами, а також щілинними контактами між клітинами.

Гемічні механізми. Внаслідок глибокого проникнення поляризова­ного світла здійснюється крізьшкірна неінвазивна позитивна фотомоди-фікація формених елементів крові [К.А. Самойлова, 1998-1999]. Білки плазми крові підвищують свій енергетичний потенціал і, відповідно, відновлюється їх біологічна активність. Зростає її антикоагуляційна активність (антитромбін ІІІ), вміст тканинного активатора плазміногену (t-PA), знижується агрегаційна активність тромбоцитів і покращуються реологічні властивості крові. Все це сприяє поліпшенню мікроцирку-ляції, тромболітичній дії, нормалізації трофіки тканин.

Збільшується тривалість участі еритроцитів у транспорті кисню, підвищується парціальний тиск кисню у крові, причому такий ефект зберігається протягом 24 год після одноразового впливу. Знижується перекисне окиснення ліпідів та підвищується загальна антиоксидантна активність.

У лейкоцитах завдяки описаному вище механізму антиперекисної регенерації мембранної функції та нормалізації енергетичного балансу (накопичення АТФ) підсилюється продукція антитіл, відновлюються рецепторна (стосовно чужорідних агентів) та імунно-медіаторна функ­ції. Збільшується кількість імуноглобулінів М і А, протизапальних цитокінів (IL-10, TGF-P1), інтерферону у, факторів росту, антиатероген-них ліпідів, фагоцитарна активність клітинних елементів (моноцити, гранулоцити), пролонгується термін їхнього функціонування. Разом з підвищенням стимулювальної дії ПАЙЛЕР-світла на продукцію IFN-g відбувається активація клітин імунної системи (моноцитів, макрофа­гів, натуральних кілерів та Т-лімфоцитів) Одночасно з підвищенням експресії HLA антигенів І і ІІ класів на поверхні клітин різних тканин все це може сприяти підсиленню противірусного та протипухлинного захисту організму.

Відбувається зростання функції кератиноцитів, ендотеліоцитів та фібробластів, підвищується здатність відновлювати проліферацію та структуру ДНК у пошкоджених аутологічних клітинах. Знижується кількість запальних цитокінів (TNF-a, IL-6, IL-12) та циркулюючих імунних комплексів (ІС), що сприяє елімінації антигенів, атерогенних ліпідів та глюкози. Механізмом протизапальної дії ПАЙЛЕР-світла є зниження в плазмі крові вмісту запальних цитокінів, запобігання вики­ду інших чинників запалення (IL-1b и TNF-a) та підвищення кількості протизапальних цитокінів (IL-10, TGF-P1). Відсутність підвищення уплазмі IL-4 и IL-1b сприяє використанню ПАЙЛЕР-світла при лікуванні алергічної патології. Зворотна залежність його ефектів від вихідного рівня імунологічних показників свідчить про нормалізувальну дію щодо імунної системи. Зазначені наслідки спостерігаються протягом приблизно доби після одноразової ПАЙЛЕР-апплікації, а також поді­бні in vivo та in vitro.

На підставі динаміки вказаних вище антиінфекційних показників, фактора некрозу пухлини (TNF-a), інтерферону (IFN-у), зростання фа­гоцитарної активності лейкоцитів, моноцитів, натуральних кілерів (К-562) та відсутності проліферації деяких пухлинних клітин (епідер-моїдної карциноми А-431) існує припущення про наявність підсилення профілактичного протипухлинного захисту під впливом ПАЙЛЕР-світла [К.А. Самойлова, 1998-1999].

Істотне значення має відновлення енергетичного балансу багато­функціональних зон (де поруч є кістковий мозок, вилочкова залоза, шляхи транспорту електромагнітної енергії та біологічно активні точ­ки), що в першу чергу виснажуються при патологічних процесах. До цих зон належать переважно груднина та крижі. Установлено, що світлові аплікації на ці зони більш ефективні з позиції модифікації імунітету, ніж на інші ділянки тіла [І.Є. Колпаков, 2002]. Таким чином, відбува­ються відновлення і стимуляція імунної системи організму, отже, під­вищуються антиінфекційні й антивірусні його можливості, місцевий імунітет, розвивається локальний протизапальний ефект.

Ефекти, пов'язані з активними формами кисню. Зареєстровані швидкі зміни біохімічних показників у крові після одноразого впливу ПАЙЛЕР-світла [К.А. Самойлова, 1998-1999]. Вони вважаються на­слідком генерації опроміненими ПАЙЛЕР-світлом клітинами активних форм кисню (супероксид аніон, радикал ОН, перекис водню тощо) та оксиду азоту. Згідно з цим поглядом, виникнення таких хімічно ак­тивних форм пов'язано з активацією ферментних комплексів НАДФН-оксидази та NO-синтази, котрі локалізуються на мембранах клітин крові. Ці з'єднання сприяють активації транспорту світлових сигналів всередину клітин, а також стимулюють продукцію таких форм інши­ми клітинами. Каскад утворених таким чином активних форм кисню розглядається як механізм трансляції викликаних світлом змін від невеликої кількості опромінених клітин крові до всього її пулу.

Ефекти прямої дії на клітинні структури. В період проходження поляризованого світла через клітинну мембрану під електромагнітним впливом відбувається зворотна реконфігурація та упорядкування роз­міщення молекул ліпідів, що мають електрично заряджені полюси, тобто вони «повертаються» на свої місця. При цьому відновлюютьсявихідна електрична структура клітинної мембрани й основні її функції - іонний транспорт, підвищується електричний потенціал, відбувається «видужання» ушкоджених ділянок мембрани. З боку органел клітини відзначається підвищення активності мітохондріальних окисних про­цесів внаслідок прямої доставки квантів енергії до мітохондрій. Таким чином, відновлюється природне тканинне дихання й інактивується перекисний шлях окиснення. Це зумовлює запуск нормального обміну речовин та енергії (зниження дефіциту АТФ), відновлення процесу пе­редачі інформації з ДНК, що забезпечує нормалізацію регенеративного процесу та реабілітацію повноцінної участі клітини у роботі відповідної структури (органа) [Самойлова 1998, 1999].

На дермальному рівні у капілярах, по яким на мінімальній швидко­сті просуваються клітинні елементи крові, відбуваються процеси реге­нерації, подібні вищеописаним. Зокрема, для без'ядерних еритроцитів відновлення цілісності мембрани буде означати підвищення її осмо­тичної стійкості та більш тривалий термін існування, що призводить до поліпшення транспорту кисню в організмі [С.А. Гуляр, 1999; К.А. Самойлова, 1998]. Стимулюються тромбоцитарні функції та реологічні властивості, тобто поліпшується згортання крові при відсутності підви­щення її в'язкості. Поліпшується мікроциркуляція внаслідок зниження в'язкості крові, зменшується міжклітинне набрякання, полегшується лімфовідтік. Що стосується формених елементів «білої» крові, то наслід­ком відновлення їхньої функції є посилення фагоцитарної активності, зростання продукції імуноглобулінів, фактора некрозу пухлини тощо. Збільшується кількість Т- і В-лімфоцитів, що свідчить про посилення місцевого та системного імунітету. Необхідно також врахувати, що «біостимульовані» в такий спосіб клітинні елементи крові розносяться її течією по організму, і це призводить до генералізації імуностиму-лювального ефекту (після обробки ПАЙЛЕР-світлом більше ніж 3 % циркулюючої крові) [К.А. Самойлова, 1999]. Одночасно відбувається регенерація функції багатьох структур, розташованих у дермі (нервові закінчення, потові та сальні залози, волосяні цибулини тощо).

Шкіра - екстраокулярна фоторецептивна структура. Саме в шкірі, котра надзвичайно багата нервовими волокнами та закінченнями, по­чинається трансформація зовнішніх електромагнітних полів оптичного діапазону в сигнали, що викликають фізіологічні відповіді. У шкірі існують глибокі та поверхневі нервові сплетення, від яких відокрем­люються численні нервові гілочки, що утворюють нові сплетення з гілочками до волосяних фолікулів, сальних і потових залоз, м'язів і судин. Особливо багато в шкірі чутливих нервів, що мають чи вільні нервові закінчення, чи спеціальні кінцеві нервові структури. Вважають,що вони сприймають почуття болю. Кінцеві нервові утворення мають складну структуру, що вказує на спеціалізоване сприйняття кожним типом нервового закінчення визначеного виду подразнення. Найбіль­ша кількість нервових закінчень усіх типів лежить у дермі та у нижніх шарах епідермісу; у підшкірній клітковині їх менше.

Епідерміс містить кубоподібні клітини, що розташовуються на ба­зальній мембрані, яка розділяє епідерміс і дерму. Над ними знаходяться кератиноцити на різному ступені диференціювання. Крім них у епідер­місі зустрічаються три види клітин. Найбільш поширені меланоцити, які здійснюють синтез і секрецію меланіну, клітини Лангерганса, що належать імунній системі, а також рецептори Меркеля, котрі відповіда­ють за тактильну чутливість шкіри. Розміщуючись біля самої поверхні шкіри, рецептори Меркеля мають вигляд вільних нервових закінчень, розташовані вони між клітинами епідермісу. Рецептори Меркеля у від­повідь на кожну стимуляцію, у тому числі і на стимуляцію шкіри світ­лом, викидають низку гормонів і гормоноподібних речовин (ендорфінів і енкефалінів), що впливають на настрій, активують клітини імунної системи, які регулюють тонус судин, обмін кальцію. При помірних по­дразненнях у зонах скупчення рецепторів Меркеля ця периферична се­креція гормонів і гормоноподібних речовин здійснює значну стимуляцію всього організму. У шкірі, виділяючись з різних сенсорних закінчень, також присутні численні гормони, пептиди і нейротрансмітери та зна­чно розповсюджені в ЦНС речовина P, пептиди, що відносяться до гена кальцитоніну, вазоактивний інтестинальний поліпептид, нейропептид Y, нейрокінін і нейротензин A, де вони можуть відігравати роль не-йромедіаторів. Усі ці сполуки можуть активувати рецептори мембран клітин шкіри, а також волокон соматичних і вегетативних нервів.

Ще один з можливих механізмів екстраокулярної фоторецепції пов'язують із хронобіологічними фоторецепторами крові. Висунуто гіпотезу про те, що фоторецепторами можуть бути половинки молекул гему і пігменти, котрі містяться в крові та жовчі. Ця модель гуморальної фототрансдукції припускає, що такі пігменти крові ссавців, як гемогло­бін і білірубін, беруть участь у циркадних ритмах, викликаних світлом [Н.М. Langevin, J.A.Yandow, 2002].

У 1998 р. було виявлено новий факт екстраокулярної фототрансдук-ції - процесу, що перетворює поодинокий фізичний «мікроскопічний» вплив квантів світла на екстраокулярні фотосенсорні молекули шкіри людини, і далі їхні відповіді в «макроскопічні» сигнали. Виявилося, що яскрава світлова експозиція шкіри підколінної ямки викликає зрушення фаз у ритмах температури тіла і секреції мелатоніну епіфі­зом в умовах, коли цілком виключався вплив світла крізь очі [Н.М.

Langevin, J.A.Yandow, 2002]. Цей ефект можна пояснити лише тим, що в підколінній ямці локалізується одна з найбільш ефективних точок акупунктури V-40 (вэй чжун), котра має загальносистемну регуляторну й анальгетичну дію.

Результати спеціальних досліджень дозволяють стверджувати, що точки акупунктури виконують функції екстраокулярних фоторецептив-них структур і є рецепторною частиною функціональної системи регу­ляції електромагнітного балансу, яка забезпечує взаємодію організму з зовнішніми електромагнітними хвилями [С.А. Гуляр, Ю.П. Лиманский, 2003]. Отримано об'єктивні докази ефективності пригнічення болю поля­ризованим світлом апарата БІОПТРОН за допомогою впливу на специфіч­ні протибольові точки акупунктури чи безпосередньо на осередок болю, при цьому анальгезія становила 50 %. Виявлено, що найбільш ефективне ослаблення тонічного та гострого болю виникало при дії саме поляризо­ваного поліхроматичного (білого) чи монохроматичного (кольорового) світла на точки акупунктури, у той час, як таке ж саме, але неполяри-зоване монохроматичне світло, викликало лише слабке (недостовірне) пригнічення болю. Неполяризоване біле світло взагалі не впливало на больовий поріг, що характеризує чутливість до гострого болю.

Оскільки на прикладі описаної анальгетичної реакції доведена мож­ливість впливу поляризованим світлом на будь-яку точку акупунктури з лікувальною метою, розглянемо більш детально це явище. Як відо­мо, точки акупунктури та меридіани, що їх з'єднують, мають особливі електричні властивості в порівнянні з навколишньою шкірою. Так, у точках акупунктури виявлені локальні максимуми провідності, які перевищують у 10-100 разів цей показник для шкіри, що оточує. Суха шкіра в центрі точки акупунктури має опір лише близько 10 кОм, тоді як у навколишній шкірі він сягає 3 мОм. Доведено, що низькоомні точки шкіри знаходяться у насиченій водою сполучній тканині, мають чіткі кордони та займають тривимірний простір округлої чи овальної форми з діаметром від одного до десяти міліметрів.

Меридіани мають властивості ліній електричної передачі. Шкіра над ними і самі вони мають значно нижчий електричний імпеданс у порівнянні з навколишньою шкірою. Дермальний шар шкіри заповне­ний широкими жмутками колагенових і ретикулінових волокон, що орієнтовані у різних напрямках і їм притаманні ультраструктурні влас­тивості. Вважають, що меридіани утворюють струмопровідну систему з повздовжніх ланцюжків електрично заряджених колагенових волокон, що оточені водою сполучної тканини. Міграція електричних зарядів (особливо іонів натрію та хлору) уздовж інтерстиціальних просторів є субстратом «енергетичного струму» меридіанів.

Напрямок руху електромагнітного сигналу в меридіанах визнача­ється концентраційними градієнтами вільних іонів у інтерстиціальній рідині, що рухаються від вищого електричного потенціалу до нижчо­го. Встановлено, що в кожній парі меридіанів, які йдуть один за од­ним, існує різниця потенціалів, котра підтримується міграцією іонів у сполучній тканині уздовж екстраваскулярних і екстралімфатичних просторів [C. Ionescu-Tirgoviste, S. Pruna, 1990] . Сполучна тканина, морфологічно поєднуючи органи і тканини переплетенням макромоле­кул, створеними як рівнобіжні структури тонких гнучких ниток, нині функціонально розглядається як комунікаційна мережа, що розподіляє та вирівнює електромагнітні поля й електричні струми між різними частинами тіла й усередині кожної його частини через колагенові та інші типи сполучнотканинних волокон.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119  120  121  122  123  124  125  126  127  128  129  130  131 


Похожие статьи

Л В Кузнецова - Клінічна та лабораторна імунологія