Л В Кузнецова - Клінічна та лабораторна імунологія - страница 93

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119  120  121  122  123  124  125  126  127  128  129  130  131 

Піруваткіназа М2-типу. Референтні величини піруваткінази М2-типу у сироватці крові менше 15,0 Од/л, пограничні значення — 15 - 20 ОД/л, патологічні значення — 20 Од/л і вище. Підвищений рівень ПК-М2 у крові вказує на наявність в організмі людини клітин із специфіч­ним пухлинним метаболізмом незалежно від їх походження і локалізації і високо корелює з мірою злоякісності (стадії), але не гістологічним типом пухлини.

Схема призначення досліджень ОМ:

1) визначити рівень ОМ перед лікуванням і надалі досліджувати ті онкомаркери, які були підвищені;

2) після курсу лікування (операції) досліджувати через 2 - 10 днів (відповідно періоду напівжиття маркеру) з метою встановлення вихідного рівня для подальшого моніторингу;

3) для оцінки ефективності проведеного лікування (операції) про­вести дослідження через 1 міс.;

4) подальше вивчення рівня ОМ у крові проводити 1 раз на місяць протягом 1-го року після лікування, 1 раз на 2 місяці протягом 2-го року після лікування, 1 раз на 3 місяці протягом 3 - 5 років (рекомендації ВООЗ);

5) проводити дослідження ОМ перед будь-якою зміною лікування;

6) визначати рівень ОМ при підозрінні на рецидив і метастазування;

7) визначати рівень ОМ через 3-4 тиж. після першого виявлення підвищеної концентрації.

Схема раціонального використання ОМ для діагностики онкологіч­них захворювань приведена у табл. 7.

Таблиця 2.

Визначення пухлинних маркерів

Пухлина (локалізація)

Маркер

 

РА

АФП

СА 19-9

СА 72-4

СА125

СА 15-3

НСЕ

МСА

SCC

Cyfra-21-1

бета-ХГ

ПСА

кт

тг

СА242

Рак товстої кишки (прямої кишки)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак підшлункової залози

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак шлунку

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак стравоходу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гепатокарцинома

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак біліарних проток

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак молочної залози

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак яєчників

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак шийки матки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Продовження табл.2

Дрібноклітинний рак легені

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Недрібноклі-тинний рак легені

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак передміхурової залози

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак сечового міхура

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рак щитоподібної залози

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пухлини носоглотки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Герміногенні пухли­ни яєчка і яєчника

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хоріонкарцинома

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Примітка. КТ - кальцитонін; ■ - висока міра значущості маркера для конкретної пух­лини; ♦ - середня міра значущості для конкретної пухлини; • - додатковий маркер для конкретної пухлини.

Імунотерапія пухлин

У організмі існує цілий ряд механізмів, що дозволяють протистояти появі і розвитку пухлини. Як відомо, робота імунної системи направлена у тому числі і на елімінацію клітин, що несуть відмінності від нормаль­них тканин людини.

Застосування імунотерапевтичних заходів при лікуванні хворих з он-копатологією ділиться на два підходи: 1. Дія на імунну систему хворого з метою імунореабілітації. 2. Дія на пухлину з метою імунотерапії.

1. До операції проводять імуномоніторинг - визначення імунного стату­су; виявляють наявність специфічного пухлинного антигена; призначають імуномодулятори.

2. Після операції і хіміо-радіо-терапії : здійснюють імуномоніторінг (визначають ІЛ-6, 10); проводять детоксикацію (ентеросорбцію, плазма-ферез); призначають імуномодулятори тривалими курсами з урахуванням імунограми.

Імунотерапія пухлин

1. Використання цитокінів - інтерлейкін 2, інтерферони, комбінації цитокінів (ІЛ-2 + ( -ІНФ; ІЛ-2 + ІЛ-4 + ІЛ-12; ФНП + ІЛ-2; інші комбіна­ції).

2. Використання імуноцитів - лімфокін-активовані (ЛАК) ЛАК + ци-токіни, лімфоцити, інфільтруючі пухлину (ЛІП), аутолімфоцитотерапія.

3. Використання цитокінів в комбінації з цитостатиками.

4. Аплікаційне застосування: ЛАК з малими дозами цитокінів.

5. Введення імунодоминантного пухлинного пептиду в антиген-презентируючі клітини.

6. Перетворення пухлинної клітини в антиген-презентуючу за допо­могою трансфекції генів ІЛ-2, 4, 7; інтерферону-гамма.

7. Препарати на основі моноклональних антитіл.

Ефективність імунотерапії показана при наступних пухлинах: мела­нома, рак нирки, неходжкинская лімфома, волосатоклітинний лейкоз, рак прямої кишки, рак яєчника, гліоми, саркома м'яких тканин, рак сечового міхура.

Спроби стимуляції імунної системи для лікування раку робилися давно і неодноразово. Проте лише останніми роками удалося добитися певного ефекту від вживання ряду імуномодулюючих препаратів. Перш за все, це бактерії і їх компоненти (БЦЖ), деякі синтетичні препарати (левамізол), інтерферони та інтерлейкіни. Найбільш ефективним є їх вживання при раку сечового міхура, раку нирки і меланомі. У інших випадках клінічний ефект неспецифічної імуностимуляції не дуже переконливий.

Моноклональні антитіла. Припускали, що розроблена технологіяо-тримання імунотоксинів (антитіл, до яких приєднані токсичні сполуки) для прямого і непрямого впливу на пухлину або для активації Т-кілерів повинна забезпечити специфічну імунотерапію пухлин. Однак є лише деякі антигениклітинної поверхні, що могли б слугувати більш-менш специфічнимимішенями для антитіл. До них відносяться, наприклад, раково-ембріональнийантиген при пухлинах товстої кишки або ідіоти­пові антигенні детермінантиімуноглобулінів при В-клітинних лімфо-мах. Тому застосування моноклональних антитіл та імунотоксинів у імунотерапії раку поки що дуже обмежене. Проте моноклональним ан­титілам належить головна роль в імунофенотипуванні гемобластозів.

Т-лімфоциті, що інфільтрують пухлину. Доведена терапевтичнае-фективність використання TIL (tumor іпіШгаШ^ Hmphocytes) разом з ІЛ-2при метастатичних меланомах і деяких інших пухлинах. T!L є активованимицитотоксичними Т-лімфоцитами та природними кілера-ми, що здатніруйнувати пухлину.

Цитокінотерапія пухлин проводитися із застосуванням препаратів інтерферонів, IL-2 та TNF-альфа. Препарати інтерферонів підвищують цитотоксичну активність природних кілерів. Механізм антипухлинної дії інтерферону може включати активацію апоптозу. В деяких випад­ках відзначається нормалізація співвідношення CD4+/CD8+ Т-клітин. Аналіз результатів застосування інтерферону в онкологічних хворих виявив його ефективність при метастатичному раку нирки, меланомі, гемобластозахта інших пухлинах. При лікуванні хворих з метаста­тичним раком ниркипрепарати інтерферону застосовуються у режимі повторних 10-деннихкурсів по 3 млн МО на день в/м з інтервалом між курсами у 3 - 4 тижні.

У середньому в 10 % хворих із пухлиною нирки і множиннимиметас-тазами у легенях можливе досягнення повної ремісії. Середня частота позитивного лікувального ефекту складає більше 50%.

Для лікування меланоми використовуються регіональні перфузії абомісцеве введення TNF-альфа.

Генна терапія пухлин. В основі її лежить створення так званихпро-тиракових вакцин. Вони можуть бути отримані за допомогою введення угеном пухлинної клітини нових генів: генів протипухлинних цитокі-нів та їх рецепторів, пухлиноасоційованих антигенів, суїцидних генів, чужорідних антигенів, вірусів.

Протипухлинны вакцини. Відкриття пухлинних антигенів і роз­робка методів формування специфічної імунної відповіді проти них лежить в основі створення протипухлинних вакцин, з якими пов'язані перспективи істотного підвищення ефективності протипухлинної імуно­терапії. Механізм дії протипухлинних вакцин загалом схожий з таким у вакцин, вживаних для профілактики інфекцій, і в основі його лежить формування специфічної імунної відповіді на антиген. Основна відмін­ність протипухлинних вакцин полягає в тому, що їх використання для профілактики неможливе із-за численності різних видів пухлин і непе-редбачуваності їх появи. Їх вживання доцільне лише для максимальної індукції імунної відповіді на вже існуючу пухлину.

До теперішнього часу більше 100 білків є кандидатами для створення на їх основі протипухлинних вакцин, і їх кількість безперервно зростає. На сьогоднішній день використовуються різні методи ідентифікації пухлинних антигенів, але найбільш успішною є технологія здобуття кДНК з пухлинних клітин, її клонування з подальшим здобуттям біл­ків, що кодуються цими генами, які потім тестуються як антигени для індукції імунної відповіді на вихідні пухлинні клітини.

Вакцини на основі окремих антигенів можуть включати пухлинні антигени, отримані із стандартизованих ліній пухлинних клітин або за допомогою рекомбінантних технологій. Дослідження з очищеними гангліозидами показали, що на них розвивалася досить виражена імун­на відповідь. Проводяться експериментальні та клінічні випробування раково-тестикулярних і меланомних синтетичних пептидних антигенів, з певним позитивним ефектом. Істотною перешкодою для масового ви­користання таких вакцин є індивідуальний для кожної пухлини набір пухлинних антигенів, що визначає необхідність у кожному випадку тестувати пухлину на наявність тих або інших мішеней і визначати відповідний антиген для включення його до складу вакцини.

Ідіотипічні вакцини. Ідіотипічні вакцини вивчаються при В-клітинних лімфо-проліферативних захворюваннях. В цьому випад­ку як антиген можуть виступати CDR (complementarity determmmg regtons) ділянки варіабельного (V) району антитіл, що продукуються лімфоїдною клітиною (ідіотипи). Кожна пухлина експресує унікаль­ний ідіотип, який є високоімуногенним в алогенній (чужий) системі і слабким в автологічній(своїй). При введенні ідіотипичної вакцини у пацієнтів з В-клітинною лімфомою розвивається імунна відповідь на використовуваний ідіотип. Позитивні результати спостерігаються при низькодиференційованих лімфомах і множинній мієломі.

Антиідіотипічні вакцини. Як індуктор специфічної імунної відпо­віді можуть виступати і антиідіотипічні антитіла (антитіла проти анти­тіл до пухлинних антигенів), які здатні імітувати пухлинні антигени. Такі вакцини, з одного боку, формують специфічну імунну відповідь на пухлинний антиген, а з іншого боку, являючись імунокомпетентними молекулами, можуть істотно підвищувати рівень цієї імунної відпові­ді. Клінічні випробування вакцин на основі антиідіотипічних антитіл, що імітують СА125-антиген, показали, що при раку яєчників розви­вається специфічна імунна відповідь на СА125-антиген, що корелює із стабілізацією пухлинного процесу. Подібні результати отримані і при використанні антиідіотипічнихантитіл, що імітують гангліозидний антиген GD2 у пацієнтів з меланомою.

ДНК-вакцини. Такі вакцини є генетичною послідовністю, яка кодує пухлинний антиген. Вона вбудована у систему доставки (плаз-міда, вірусний вектор тощо) і містить промотор, що забезпечує екс­пресію екзогенного білку в еукаріотичних клітинах. Ці конструкції, що введені у м'язову тканину або підшкірно, потрапляють у клітини пацієнта (фібробласти або міоцити). Результатом активації введеного гена є підвищення локальної концентрації необхідного антигену і як наслідок розвиток імунної відповіді на нього. Така генетична кон­струкція може містити декілька антигенних детермінант, що підви­щує вірогідність їх збігу з антигенами пухлини і, відповідно, розвитку протипухлинної імунної відповіді. Досить виражена імунна відповідь спостерігається при використанні у ДНК-вакцинах ксеноантигенів, що дозволяє розглядати їх перспективними при лікуванні раку вірусної етіології, наприклад раку шийки матки, що викликається вірусом папіломи людини.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119  120  121  122  123  124  125  126  127  128  129  130  131 


Похожие статьи

Л В Кузнецова - Клінічна та лабораторна імунологія