Ю Ситько - До проблеми значення прийменників - страница 1

Страницы:
1  2 

МОВОЗНАВЧІ СТУДІЇ

Юрій СИТЬКО

УДК 81-26

ДО ПРОБЛЕМИ ЗНАЧЕННЯ ПРИЙМЕННИКІВ

Статтю присвячено постановці питання про семантику прийменників з погляду функціонального прагматизму.

Ключові слова: семантика, прийменник, функція, модель.

Статья посвящена постановке проблемы семантики предлогов с точки зрения функционального прагматизма.

Ключевые слова: семантика, предлог, функция, модель.

The article is focused on the problem related to the semantics ofprepositions in the view of functional pragmatism. Key words are semantics, preposition, function and model.

Проблема службових слів звичайно вирішується надзвичайно просто, якщо ставитися до неї інтуїтивно. Такі ознаки як відсутність номінативних значень у службових слів і нездатність виконувати функцію члена речення, невідповідність синтаксичної функції й значення стали навіть предметом опису словникової статті: «Як лексеми вони позбавлені номінативних значень, властивих знаменним словам, тобто не називають предметів, ознак, властивостей, дій, їх лексичне значення абстраговане від відносин, які вони виражають у реченні» [Васильєва 1990: 352]. Однак, перед дослідником повстає серія питань. В прийменників спостерігаються антонімічні відносини в значенні за декларування відсутності такого значення взагалі, часто зустрічається все більш самостійне уживання у мовленні, особливо в усному, що ставить проблему їхнього співвідношення із частинами мови.

Цілий напрямок лінгвістики минулого століття було підпорядковано ідеї вивчення мови в собі й для себе, аксіоматично стверджуючи розуміння мови як замкнутої системи. Цей підхід втілився в одній з найбільше глибоко розроблених у лінгвістиці концепцій службових слів взагалі, яка звела проблему до опису більш-менш великого набору формальних граматичних властивостей: «Закономірність така: для частин мови важливі тільки граматичні, не лексичні показники» [Панов 1999: 118]. Послідовне продовження такого підходу закономірно приводить до ідеї сугубо граматичного статусу не тільки прийменників і службових слів взагалі, але й навіть частин мови, до редукування з ідеї граматичного значення понятійного власне семантичного компонента. На шляхах такої «лінгвістичної редукції» створюються досить витончені моделі мови, орієнтовані на розробку й здійснення формальних дослідницьких процедур, що оперують із мовним матеріалом, які, як це блискуче показав А.Ф.Лосєв, не відповідають мовній системі. До таких теорій, які є логічним наслідком ідей А.Ф.Лосєва про продукт лінгвістичного дослідження як про модель об'єкта, належать останні роботи представників і московської лінгвістичної традиції і ідеї українських мовознавців.

Послідовний розвиток ідей лінгвістичного дослідження як моделювання наукового концепту втілюється в розгляді семантичних явищ як цілком довільно співвіднесених об'єктів, що є своєрідною метафізичною формою «проліферації теорій». Так, М.Всеволодова у визначенні прийменника стоїть на формально-позиційних позиціях, роблячи основний упор на опис прийменників через їхні синтаксичні функції [Всеволодова, 2002: 8-15]. Розвиток такого підходу знаходимо в риторичній формулі М.В.Панова: «Чи не буде простіше, якщо цю формулу повернути іншою стороною й сказати: словоформи одного слова мають спільне лексичне значення?» [Панов 1999: 122]. Як бачимо, моделювання допускає як залежність словоформи (актуального) від слова (інваріантного), так і навпаки, залежно від зручності опису. Незважаючи на таку зручність, залишається проблема інваріанта.

Дослідники   при   аналізі   вживання   прийменників   зосереджуються   на результативномусубстанціональному аспекті. Наприклад, концепція М.Всеволодової, будучи методично орієнтованою, прагне до максимальної деталізації опису й надання кожному типу вживання прийменника статусу елемента системи, що виражається в описі значення прийменників як формантів синтаксичних одиниць. Ці ідеї розвиває М.Конюшкевич, спираючись на визначення синтаксеми (мінімальної синтаксичної одиниці) Г.А.Золотової як єдності категоріального значення (яке, втім, знаходиться на периферії дослідницького інтересу), морфологічної форми й синтаксичної функції, відзначає, що морфологічна форма виражається не тільки флективно, але й аналітично (наприклад, прийменником або сполученням словоформ) і лексично [Конюшкевич 2005: 76]. Ця точка зору укладається в ідею опису прийменника як суто синтаксичного явища й викликає редукцію значення прийменників до синтаксичних відносин у мовленні. Наслідком цього є розуміння синтаксеми як інваріантної мовної одиниці, що включає в себе словоформи, елементи лексичних значень і прийменники, яке вимагає висвітлення питання про розрізнення язикових одиниць і їх складових. Такий підхід значно збільшує кількість інваріантних одиниць мови, додаючи до традиційних схем (моделям) речення й словосполучення як інваріантним сутностям інваріанти словоформ. Послідовний розвиток цієї ідеї вимагає введення мінімум 6 відмінкових синтаксем тільки для іменника не враховуючи категорії числа, кількість же можливих комбінацій з прийменника з відмінковими формами або граматичних категорій дієслова в рази збільшує складність системи. Якщо ж урахувати ще й властивість мовних одиниць вступати в системні відносини один з одним і з одиницями інших рівнів (підсистем), то виникає побоювання значного ускладнення опису язикової системи \ Прийняття такого рішення піднімає додаткові проблеми, починаючи з форми зберігання інваріантної інформації в пам'яті, форм її прояву в мовленні, ознак синтаксеми та словосполучення, пояснення явища слабкого керування, розрізнення або об'єднання в єдину сутність конструкцій типу над/під/перед/за + N5 при врахуванні їхньої семантичної різниці й т.д. Разом з тим, накопичені прихильниками такої концепції спостереження надзвичайно корисні. Так, М.Конюшкевич стверджує, що «У прийменника досить багато функцій, але найбільшою діагностичною силою, на наш погляд, наділена його синтаксемоутворююча функція: прийменник разом із флексією або без неї (у сполученні із прислівниками, і не тільки з ними) є формантом синтаксеми, а отже, і маркером її синтаксичної позиції» [Конюшкевич 2006: 76],— чим яскраво демонструє значимість синтаксичного значення у структурі прийменникової й прислівникової семантики.

Дослідники проблеми прийменників, прагнучи описувати інваріантні структури мови, зосереджують свою увагу на синтаксичних механізмах і ролі в них прийменниково-відмінкових конструкцій, тобто на процесуальному аспекті вживання прийменників, на проблемі «послідовного розмежування речення як одиниці мови (інваріанта) і висловлення як одиниці мовлення, одного з можливих варіантів речення, вибір якого обумовлений конкретними завданнями комунікації» [Щукіна 2006: 121]. Відзначимо, що така точка зору містить проблему інваріанту. Подолання ідеї синтаксеми в цьому випадку сполучається з подоланням ідеї інваріантності й, отже, втратою чіткого орієнтира у визначенні й синтаксичних і семантичних властивостей об'єкта дослідження. Тому невипадково в цитованому дослідженні так багато значення в приділено статистичному методу. Крім того, такий підхід страждає на досить розповсюджену хворобу: концентруючись на мовленні (актуальному) або мові (інваріантному) часто залишається нез'ясованим механізм взаємодії мови й мовлення та навпаки. Навпроти, за механізми приймаються прояви таких механізмів: «Особливий інтерес, на нашу думку, становлять прийменниково-відмінкові комплекси в детермінантній позиції, що поширюють предикативний комплекс у цілому, не мають чітко закріпленої за ними позиції в реченнєвій структурі, а тому беруть активну участь у реалізації різноманітних актуалізаційних механізмів» [Щукіна 2006: 121], — і разом з тим: «У результаті проведених підрахунків нам удалося встановити, що частотність вживання лексико-морфологічних сигналізаторів Т[еми] і Р[еми] у складі прийменниково-іменникових комплексів із значенням причини є дуже низькою» [Щукіна 2006: 125]. Таким чином, необхідність і існування одиниць справедливо проголошуються очевидними, а природа й механізм їх взаємодії не пояснюються ніяк, подібно тому, як циферблат годинника натякає на наявність механізму, але ніяк його не характеризує. Важливим результатом таких досліджень ми вважаємо демонстрацію лінійного характеру механізмів породження мовлення, що дозволяє визначити лінійність як обов'язкову ознаку інваріантних механізмів мовлення пов' язаний з їхнім інваріантним характером, тобто твердити про поєднання в межах однієї мовної сутності лінійності як властивості мовлення з інваріантністю як властивістю мови.

У межах синтаксичного підходу перебуває й Н. В. Кущ, однак, проблему значення прийменників для прийменникових еквівалентів вона вирішує введенням дейксису у структуру значення, що може виявитися продуктивним і демонструє дрейф від формального підходу до семантичного: «За способом вираження дійсності прийменникові еквіваленти є т. з. дейктиками, службовими словами, які мають

1 Нагадаємо, що сама ідея інваріанта окрім іншого має евристичну значущість и покликана спростити опис мовної системи, як це сталося з поняттям фонеми в концепціях І.О.Бодуена де Куртене та М.С.Трубецького.значення дейктичності (категорійне значення, яке в будь-якому контексті залишається незмінним). Лексичне значення дейктиків не залежить від найближчого оточення порівняно з первинними прийменниками, лексичне значення яких регулюється іншими членами синтагми: контексту, тобто значення іменника (займенника) у певній відмінковій формі та дієслова (присудка). Лексичне значення дейктиків — це індивідуальне вторинне значення, що є результатом семантичних зсувів» [Кущ 2006: 94]. Такий підхід цікавий тим, що дейктичні аналоги прийменників демонструють граматичну семантику прийменників і разом з нею можуть бути негативною ознакою неграматичної семантики. Н.Кущ зводить значення прийменників і їх еквівалентів до синтаксичних відносин: «Опис семантики прийменникових еквівалентів — це певна класифікація всіх випадків його вживання з урахуванням індивідуального відмінкового значення і найближчого контексту. До основних семантичних груп прийменникових еквівалентів слід віднести обставинні та атрибутивні (означальні)» [Кущ 2009: 9]. Як видно, дейктичні аналоги прийменників демонструють реляційну семантику, яка тісно пов'язана із граматичними засобами вираження й через це досить складно відділяється від останньої. У цьому плані позиція Н.В.Кущ зближається з ідеєю Г.П.Циганенко, що пропонує розглядати лексичне значення як окремий випадок більш універсального явища — лексемного значення: «Лексемним треба вважати індивідуальне значення кожного окремого слова, тобто те, чим за змістом дане слово (лексема) відрізняється від усіх інших» [Циганенко 2006: 41]. Особливості останнього ми розглянемо нижче, а як проміжний висновок на додаток до положення про механізм мовного втілення прийменників утримаємо положення про наявність у них лексемного значення яке принципово здатне реалізовуватися і в дейктичних словах, але відрізняється від лексичного значення.

Хронологічно розглянуті концепції з'явилися пізніше за концепцію І.Р.Вихованця, однак його погляди нам зручніше розглянути після ідей школи проф. М.В.Всеволодової. У рішенні питання про інваріантне значення прийменників І. Р. Вихованець спирається на концепцію синтаксичного значення Є.Куриловича. У своїх дослідженнях Вихованець не виходить за межі мовних реалізацій прийменників у синтаксичній функції, відзначаючи, що «У синтаксичному ярусі мовної структури прийменники функціонують як аналітичні синтаксичні морфеми, типове призначення яких полягає в переведенні субстантива у прислівникову позицію» [Вихованець 1980: 235]. Проблему виявлення інваріантного значення прийменника вчений переводить в площину виявлення семантико-граматичних позицій прийменникових форм. Таким чином, за Вихованцем проблема інваріантного значення прийменників із площини мовлення (синтаксису) переводиться в площину морфо-синтаксичних механізмів (мови). Слідом за Є.Куриловичем І. Р.Вихованець при виявленні інваріантних сутностей мови широко використовує протиставлення первинної й вторинної функції. При цьому первинна функція (основне значення), наприклад, прийменника вчений вважає зразковим і визначає так: «В основному значенні найчіткіше виражається специфіка прийменника і його призначення в граматичній системі» [Вихованец 1980: 236],— а завдання дослідження формулює в такий спосіб: «Найговловніше при визначенні семантичної структури прийменника полягає у виділенні його первинного (основного) значення, що не визначається контекстом, і з' ясуванні природи вторинних значень, у яких під впливом контексту частково або повністю нейтралізується основне значення» [Вихованець 1980: 237]. Вторинне значення прийменника виступає як нейтралізована реалізація первинного значення. Нейтралізація при такому підході розуміється як свого роду деструкція мовної сутності в мовленні (контексті), тому вона в даній концепції не допомагає, а навпроти, перешкоджає виявленню інваріантного значення [1] Значення прийменника представлене в І. Р. Вихованця у вигляді бінарної ієрархічної структури в якій актуальне значення в мовленні руйнує інваріантне мовне, загальне, значення. «У застосуванні до прийменників як аналітичних синтаксичних морфем категоріальне значення вказує на семантику відношень, на відношення (у типовому функціонуванні, в першу чергу відношення просторові, темпоральні і логічні) аналітичного прислівника (адвербіалізованого субстантива) до інших компонентів речення або словосполучення» [Вихованець 1980: 237-238]. Наведене визначення цінне тим, що вказує по-перше на тип значення (відносини) і характеризує його, а, по-друге, демонструє реляційний характер такого значення, співвідносячи його із субстантивом, тобто одиницею зі значенням субстанції. Таким чином, регулярною семантичною властивістю прийменника на підставі даних І. Р. Вихованця слід визнатипозначення відносини субстанції до інших субстанцій або атрибутів.

Польський дослідник Ч.Лахур також вважає, що семантика прийменників указує на характер відносини між локалізатором і предметом, називаним прийменниково-відмінковою конструкцією: «Semantyka relacji przekazywanych przez konstrukcje z przyimkiem znad/sponad przedstawia sie w sposob nastepujacy: oznaczaja one oddalanie przedmiotu umiejscowionego nad, powyzej lub w poblizu lokalizatora przestrzennego wymienionego w pozycji przy przyimku. W ramach takiego ogolnego znaczeniaw zaleznosci od kilku czynnikowpojawiaja sie bardziej konkretne znaczenia szczegolowe. Do czynnikow tych w pierwszym rzedzie odniesc nalezy semantyke rzeczownikow» [Lachur 2006: 96]. Найціннішою в наведеній цитаті ми вважаємо розуміння значення прийменника як типу відносини між актантами (у цьому випадку між локалізатором і предметом) синтагматичної номінативної одиниці, тобто вказівка на відносини в межах номінованого.

Евристичний підхід до питання про значення прийменника знаходимо в концепції Г.П.Циганенко. Г.П.Циганенко, як говорилося вище, для позначення семантики службових слів пропонує ввести в систему уявлень поняття лексемного значення: «Лексемним треба вважати індивідуальне значення кожного окремого слова, тобто те, чим за змістом це слово (лексема) відрізняється від усіх інших» [Цыганенко 2006: 41]. Наведене положення при встановленні значення мовних одиниць замість процедури абстракції як відволікання від несуттєвих властивостей предмета або явища [2] вимагає процедури узагальнення як синтезу, що пояснює й визначає ознаки різних проявів одиниці. Таке узагальнення вимагає протиставлення одиниці іншим однорідним і неоднорідним одиницям, тобто встановлення позитивних і негативних ознак одиниці, базується на розумінні лексичного значення як нетотожного лексемному значенню, розводячи в значенні одиниці в якості позначуваного понятійну (позамовну) і модельну (внутрішньомовну) інформацію. Таким чином, уводячи в систему поняття лексемного значення, Циганенко припускає визнання за прийменниками інваріантного значення, що нетотожно значенням самостійних слів по своїй природі й вимагає специфічних дослідницьких процедур.

Представлений аналіз дозволяє перейти до обговорення можливого функціонально-прагматичного рішення питання.

Відзначимо, що мовні одиниці є проявами мовних (інваріантних) одиниць. Тому, термін «слово», якщо вважається, що він позначає мовні явища, не може застосовуватися до мовленнєвих одиниць. Таким чином, будь-який мовленнєвий фрагмент можна розглядати тільки як одиницю мовлення, а не як одиницю мови. Необхідною умовою для цього є наявність у мові інваріантної одиниці, що співвідноситься з одиницею мовлення. Тому практично будь-яка мовленнєва одиниця припускає своєрідне «подвоєння сутностей», співвіднесену інваріантну язикову одиницю. Стосовно проблеми морфологічної класифікації одиниць мови це значить, що відношення слова й словоформи охоплює не тільки слова, які традиційно включають знаменні (номінативні) одиниці, але й службові слова й вигуки зі співвіднесеними з ними мовленнєвими реалізаціями. Отже, ми стверджуємо, що прийменникам, сполучникам, часткам і, можливо, вигукам відповідають «словоформи» зі статусом актуальних мовленнєвих одиниць. Таким чином, інваріантні одиниці не тотожні мовленнєвим через принципово іншу природу. Більше того, природа, значення й структура інваріантних одиниць визначають форму й значення одиниць мовлення, а не навпаки (у всякому разі в синхронному аспекті).

Таким чином, проблема виглядає так: мовленнєві реалізації службових слів співвідносяться зі своїми інваріантами, як слово співвідноситься зі словоформою, і мають певні властивості (тип синтаксичного зв'язку, певний тип словоформ, при яких зустрічаються дані одиниці й т. ін.). Оскільки кожна мовна одиниця співвідноситься із цілим класом мовленнєвих одиниць, що розрізняються між собою, ми вважаємо за необхідне постулювати її синтетичний характер як інформації: вона поєднує елементи, що утворюють різні реалізації в мовленні. Така інваріантна сутність, оскільки вона є складним агрегатом різної інформації з необхідністю повинна бути структурована.

Мовну (інваріантну) сутність слід розглядати у двох аспектах: 1) як інваріантну субстанціональну (симультанну) інформацію і як 2) інваріантну процесуальну (сукцесивну) інформацію. Розрізнення цих аспектів дозволяє виділити з мовних сутностей одиниці як форми зберігання й співвіднесення між собою інформації й відповідні їм моделі як алгоритми застосування такої інформації до досвіду в процесі побудови (мовна діяльність з породження мовних і мовленнєвих одиниць) і сигналізації (мовлення) інформації в комунікації. Процесуальний аспект інваріантної інформації функціонально підпорядкований субстанціональному, оскільки він регулює застосування останньої й, отже, у випадку її відсутності втрачає й об'єкт свого застосування, тобто перестає існувати. Процесуальна інформація є проявом субстанціональної й не може їй суперечити, однак, це не означає, що результат її застосування тотожній субстанціональній інваріантній інформації. Навпроти, він лише пов'язаний з нею.

Незважаючи на те, що інваріантне й актуальне не можуть бути зведені одне до одного, різніінваріантні сутності мови обслуговують різні аспекти мовної діяльності від створення й зберігання інформації в інваріантному вигляді до відтворення інформації в мовленні. Одиниці зовсім позбавлені ознаки лінійності, будучи сугубо мовними утвореннями, що не представлені в досвіді безпосередньо. Моделі ж регулюють застосування одиниць у досвіді і містять у собі ідею про послідовність елементів, що співвідносяться, і цьому плані являють собою схему застосування інваріантних одиниць до мовленнєвого досвіду. Ми вважаємо, що вони мають статус предикативних інваріантних одиниць. Моделі також можуть спостерігатися тільки опосередковано, і ступінь цієї опосередкованості залежить від галузі застосування моделі. Будь-яка модель необхідно містить у собі у вигляді значення лінійну (тимчасову) складову як елемент досвіду. Лінійний характер механізмів породження мовлення дозволяє затверджувати, що лінійність є обов'язковою ознакою механізмів мовлення сполучений з їхнім інваріантним характером. Тому згадані вище «актуалізаційні механізми» І.Щукіної являють собою моделі побудови мовлення, з необхідністю співвіднесені з інваріантом як з означуваним, котрий ми попередньо назвемо інваріантною інформацією моделі.

Застосування останнього положення до проблеми службових слів приводить до твердження про розмежування процесуальної й субстанціональної інформації, що регулює прояв прийменників у мовленні. Отже, для прийменників і сполучників ми повинні висунути ідею наявності субстанціональної (лексемної) і процесуальної (модельної) інваріантної інформації. У цьому плані будь-яке службове слово як мовна інваріантна сутність детермінує і тому детермінує всі можливі свої прояви в мовленні, які, власне, і є підставою для встановлення властивостей розглянутих одиниць і моделей їхнього застосування в мовленні.

Пропоноване рішення вимагає висвітлення питання значення прийменників як лексемного значення. Якщо у відповідності зі сформованою традицією розуміти лексичне значення як відповідність у мовній системі поняттю (концепту або наївному поняттю), то, безумовно, лексемне значення в жодному разі не можна визнати лексичним. У той же час значний дослідницький матеріал, що вказує на наявність у прийменників реляційної семантики, вимагає ототожнити лексемне значення прийменників з реляційною семантикою. Значення прийменника є типом відношення між акантами ситуації, що номінується у реченні. Така семантика через свою природу може бути самостійною лише настільки, наскільки відношення не може бути самостійним від співвіднесеного. Тому ми стверджуємо, що з одного боку, лексемним значенням (планом змісту) прийменника варто визнати реляцію, з іншої ж сторони планом змісту останньої, слід думати, слід припустити позамовну (розумову) модель виділення відносини. Таке розуміння вимагає розведення лексичного значення й лексемного значення за ознакою вказування в значенні одиниці на понятійну (позамовну) і модельну (внутрішньомовну) інформацію. Поставлена проблема може вточнити розуміння прийменників як виразників «диференціації логіко-смислових відношень, що виявляються цим (синтаксичним — Ю.С.) зв'язком» [Іваненко 1981: 129]. Однак, прояснення цього питання вимагає самостійного дослідження.

ЛІТЕРАТУРА

Васильєва Н.В. Служебные слова // Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева.М.: Сов. энциклопедия, 1990. — С. 352-359.

Всеволодова 2000: Всеволодова М.В. Теория функционально-коммуникативного синтаксиса: Фрагмент прикладной (педагогической) модели языка: Учебник. М., 2000.

Всеволодова 2002: Всеволодова М. Предлог как грамматическая категория: проблемы дефиниции, типология, морфологические и синтаксические характеристики // Лінгвістичні студіїї. Вип. 9. Донецьк: ДонНУ, 2002. — С.8-15.

Всеволодова и др. 2003: Всеволодова М.В., Клобуков Е.В., Кукушкина О.В., Поликарпов А.А. К основаниям функционально-коммуникативной грамматики русского предлога // Вестник Моск. ун-та, 2003, 2. С. 17-59.

Гак 1977: Гак В.Г. К типологии лингвистических номинаций // Языковая номинация: Общие вопросы.М.: Наука, 1977. — С. 230-293.

Грищенко 1978: Грищенко А.П. Прикметник в українській мові. — К.: Наук. думка, 1978.

Ьаненко 1981: !ваненко З. I. Система прийменникових конструкцій адвербiального значення, Київ — Одеса,

1981.

Конюшкевич 2006: Конюшкевич М. Предлог как синтаксемообразующий формант и структура синтаксемы // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Випуск 14. Донецьк: ДонНУ, 2006. С. 73-79.

Курилович 1962: Курилович Е. Очерки по лингвистике. — М.: Изд-во иностр. лит., 1962.

Кущ 2006: Кущ Н. Прийменник: основні підходи вивчення, лексико-граматичні ознаки, перспективи дослідження // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Випуск 14. — Донецьк: ДонНУ, 2006. — С. 90-95.

Панков 1999: Панков М.В. Позиционная морфология русского языка. М.: Наука, Школа "Языки русской культуры", 1999.

Панков 2005: Панков Ф. Проблема бифункциональности предлогов и наречий // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Випуск 13. — Донецьк: ДонНУ, 2005. — С. 88-96.

Цыганенко 2006: Цыганенко Г.П. Толково-сопоставительный словарь русских и украинских предлогов.Алчевск: Донбасс-Медиа, 2006.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Ю Ситько - До проблеми значення прийменників

Ю Ситько - Задачи истории методологии отечественной лингвистики применительно к функционально-прагматической методологии