П В Білоус, Г М Вокальчук - Наукові записки серія філологічна випуск 26 - страница 81

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87 

Безперечно, при творенні художнього тексту автор використовує різноманітні засоби, з-поміж яких надзвичай­но важливими є особливості синтаксичного рівня. Адже, як зазначає Н.В. Гуйванюк, "важко знайти двох людей, які б будували своє мовлення абсолютно однаково, хоч їх лексикон може бути і до певної міри тотожним. Значення синтаксису визначається не лише смисловою і стилістичною значущістю синтаксичних одиниць, але передусім тим, що речення відображають спосіб мислення автора, його світогляд, ставлення до дійсності" [4, с. 413].

Особливо актуальним питанням синтаксису розмовного мовлення є його експресивність, яка виражає став­лення мовця до навколишнього світу, до адресата, а також до власного повідомлення. Дослідження загальних проблем експресивного синтаксису та розвитку його конструкцій у мові пов'язане з іменем Шарля Баллі, який на межі ХІХ та ХХ століть звернув увагу на афективність, як обов'язковий компонент будь-якого висловлювання. Учений убачає в афективному чиннику вираження суб'єктивного світу мовця й використання мовних засобів для впливу на адресата. Мовознавець закликає вивчати мову в тісному зв'язку з повсякденним життям людини, її поведінкою, емоціями, оскільки живе розмовне мовлення має бути насамперед об'єктом вивчення лінгвістики.

На думку Н.В. Гуйванюк, під поняття "експресивного синтаксису" підводять різноманітні синтаксичні по­будови, які передають певну інформацію адресату і водночас привертають його увагу, максимально акцентуючи на важливості інформації [1, с. 267].

Саме експресивізація висловлень є одним із проблемних питань синтаксису сучасної української мови, адже мовленнєва експресія, як зауважує В.А. Чабаненко, - це складна лінгвостилістична категорія, що спирається на цілий комплекс внутрішньомовних, психічних та соціальних факторів і виявляється як інтенсифікація виразності повідомлюваного, як збільшення вражаючої сили вислову [13].

Яскравим способом вираження експресивності розмовного мовлення є такі синтаксичні одиниці, як слова-речення, або нечленовані комунікати. Метою нашого дослідження є з'ясувати комунікативні характеристики слів-речень у прозових творах Марії Матіос "Майже ніколи не навпаки" "Нація", "Солодка Даруся"(див. перелік умовних скорочень використаних джерел).

Як відомо, кожне речення характеризується певними граматичними ознаками: виконує комунікативне завдан­ня, наділене інтонацією, повідомляє про певну ситуацію, має предикативність, структурну схему у відповідних формах і реалізаціях. Проте не всі комунікати підлягають логіко-синтаксичному членуванню. Адже є структури, які складаються з одного слова або нерозкладної єдності часток (еквівалента речення). Це так звані слова-речен­ня (нечленовані комунікати) своєрідність яких полягає у тому, що вони не мають граматичного зразка речень, виражені переважно службовими словами, не містять у собі значення диференційованого вираження суб'єкта, об'єкта дії, ознак, кількості. Під словами-реченнями слід розуміти синтаксичні одиниці типу: Так, Ні, Аякже, Справді, О, Ой!, Ага, Ех! та ін., які обслуговують розмовне мовлення. Такі комунікати не мають у своєму складі

© Цуркан М. В., 2012ні граматичної основи, ні поширювачів. Вони нагадують речення тим, що мають: інтонацію закінченого чи від­носно закінченого повідомлення; властивість приєднувати інші частки, вставні слова, повтори; властивість по­ширюватись словоформами; властивість вступати в синтаксичні відношення з іншими висловлюваннями [5, с. 5].

Слова-речення - специфічний тип речень, які не можна кваліфікувати ні як двоскладні, ні як односкладні, тому що вони виражають реакції, відгуки мовця на висловлювання співрозмовника, ствердження або заперечен­ня, згоду чи незгоду, емоційну оцінку інформації або ж містять спонукання до дії.

У мовознавстві нечленовані комунікати кваліфікують по-різному. О. Пєшковський, розглядаючи вставні сло­ва, згадав про деякі стверджувальні і заперечні частки [8, с. 371], О. Шахматов виділив окремі вислови у вигукові безпідметові речення [14, с. 86].

Уперше докладно описав подібні конструкції М. Поспєлов, який і назвав їх словами-реченнями та розглядав як підтип односкладних утворень [3, с. 79]. О. Галкіна-Федорук довела, що такі конструкції не можна вважати ні двоскладними, ні односкладними, оскільки вони не мають членів речення. Називати їх словами-реченнями також не точно, бо однослівними можуть бути й інші речення - номінативні, безособові тощо. Найхарактерні­шою рисою таких конструкцій "є не тільки їх синтаксична не розчленованість, а й абсолютна їх неподільність на звичайні структурні склади - підмет і присудок" [11, с. 438]. Тому О. Галкіна-Федорук назвала їх неподільними реченнями [11, с. 438-441].

У вітчизняній лінгвістиці конструкції з частками, модальними словами, вигуками найдетальніше охарактери­зував П. Дудик, який слідом за Л. Булаховським зараховує їх до еквівалентів речення [6, с. 73] і називає словами-реченнями [6, с. 289]. Мовознавець зауважує, що "слова-речення є своєрідними з різних поглядів: синтаксичного - не мають будови речення, будь-яких його членів, не поширюються за допомогою пояснювальних слів; морфо­логічного - виражаються переважно службовими словами, і лише деякі типи повнозначних речень репрезентують їх; функціонально-змістового - через синтаксичну нечленованість не містять у собі значення диференційовано вираженого суб'єкта і об'єкта дії, самої дії, різних ознак, кількостей тощо" [6, с. 290].

Термін "слова-речення" також використовує у своїх дослідженнях Н. Шведова, але зараховує їх до відносно незалежних висловлювань [9, с. 420].

Автори навчального посібника "Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання" (Київ, 1994) за­значають: "Очевидно точніше визначати такі конструкції все-таки не реченнями, а висловлюваннями чи кому-нікатами, бо вони передають категорії ствердження, заперечення, питання (логічні), спонукання, емоції, оцінки (модально-емоційні). За способами вираження такі конструкції можна назвати неповнозначними комунікатами, бо вони виражаються переважно неповнозначними словами - частками" [10, с. 292].

Слова-речення найбільш характерні для діалогічного мовлення, а тому переважно вживаються в розмовному, художньому й публіцистичному стилях з метою передавання реакції, відгуків адресанта на повідомлення адреса­та, найчастіше - на його запитання. Нечленовані комунікати зрозумілі лише у контексті або в ситуації. Оскільки за своїм значенням і роллю в реченні вони близькі до вигуків, то часто виражаються ними або разом із ними.

Вигуки виконують важливу комунікативну функцію, суть якої полягає в тому, що вони беруть участь у ство­ренні таких оцінно-модальних планів висловлення, як позитивна або негативна реакція мовця на певну ситуацію чи категоричне вираження спонукання,характеристика дії, процесу чи стану [12].

З огляду на те, які функції в реченні виконують нечленовані комунікати, а також за такою ознакою, як синтак­сично нечленоване вираження модально-логічних категорій (значень) ствердження, заперечення, питання, спо­нукання, емоційної оцінки тощо, розрізняють такі слова-речення, як стверджувальні, заперечні, питальні, спо­нукальні, емоційно-оцінні, а також до них зараховують слова мовного етикету.

Слова-речення, зазвичай, становлять окремі репліки в розмові двох чи більше осіб, наприклад: - Ти здурів, брате, чи маковиння напився? Це поле належить мені! - Як?! - Отак. Я документ маю (М.н.н., с. 55). Зрідка такі побудови вживаються у складі повнозначних речень для підсилення сказаного: - Ну, то приходи, любий Іванку, у вівторок. - Е-е-е, ні, вівторок - напасний день (СД, с. 40).

В усному мовленні слова-речення виділяються інтонацією та паузами, а на письмі - комами, знаком оклику, знаком питання, як-от: - Ні, - хрипко проговорив Коляй (Н., с. 142); - Овва! - котрийсь із колядників хотів пирс-нути, але Граб люто подивився в його бік (Н., с. 11); - Що мені не треба було робити, Марійо?! Що? Кажіть! (СД, с. 77).

Стверджувальні комунікати, зафіксовані у прозових творах Марії Матіос, передаються такими формами, як так, отак, добре, правда, ая-ая, ага та їх звуковими й інтонаційними варіантами.

Слово-речення Так є звичайним у всіх стилях мовлення, проте воно може набувати різних семантико-екс-пресивних відтінків, залежно від ситуації та від того, з якою метою його використовує мовець. Зазвичай, Так дає пряму позитивну стверджувальну відповідь на поставлене запитання. У творах письменниці ми зафіксували варіант стверджувальної відповіді з відтінком підтвердження сказаного, як-от: - Із Коляєм?! - подив сина був такий непідробний, що він устав зі стільця й знову сів. - Так ... Із Коляєм ... (Н., с. 166). В одних випадках цей комунікат репрезентує увесь зміст репліки-відповіді, а подекуди до його структури входить модальний компо­нент - частка ну чи вставне слово зі значенням ймовірності. У тексті зафіксовано поєднання цих конструкцій, наприклад: Ну, так... певно, що так ... а як вона хотіла інакше? (М.н.н., с. 112); Ну, певно що так. Сліпа і безпам'ятна ревність. Бо Німий мовчав, а Кирило тоді різав солонину і ворушив губами (М.н.н., с. 168); Ну, так. Що старший молодий від молодої вдвоє і ще трошки, то правда (М.н.н., с. 82). Як бачимо, модальна частка ну вживається для надання висловленню чи окремому слову більшої сили, виразності.

Подибуємо у розмовному мовленні й поєднання вигука о зі словом-реченням так, що підсилює емоційну виразність стверджувального комуніката: О, так! Той, хто перший придумав цей хитрий у своїй бездоганності келишок, очевидно, був великим майстром інтриги й фантазії. (М.н.н., с. 90).

Варіантами слова-речення Так у художньому мовленні Марії Матіос виступають стверджувальні синтаксичні конструкції з повторами Так-так, Так то так, Ая-ая (діалектне).

Найчастіше автор використовує у розмовному мовленні комунікат так-так: Але отут, навколішки перед доньчиним диваном, зачув Дмитро вперше, як заворушилася в грудях холодна гадина неприязні до світлого Тани-ного волосся. Так-так, не до самої Тані, а лише до її волосся (Н., с. 211) або А далі він відчув полегкість. Так-так. Кейван почув, як у ньому знову прокидається приспана злість (М.н.н., с. 161). Стверджувальне висловлення так-так підтверджує думки мовців, уточнює те, що насправді відчуває герой у момент мовлення.

Нечленована інтонаційно подовжена структура Та-а-а-ак виражає не тільки ствердження, але й ставлення до почутого, його обдумування й одночасно підсумовує власні роздуми з метою точнішого розуміння достовірності інформації, як-от: - Та-а-а-ак... - протягнув Дідушенко, ніби випустив пару кілець від цигарки (СД, с. 165); - Та-а-ак ... - Дідушенко на цей раз говорив якось підозріло повільно, спокійно, не матюкаючись (СД, с. 165). У тесті діалогів натрапляємо на паралельне вживання подібних варіантів, на кшталт: - Та-а-ак, - нотар не пропускав нагоди, щоб протягнути слово. - Так. Ви знайшли начебто його залишки ... (М.н.н., с. 64).

Стверджувальне слово-речення так . у вигляді інтонаційно незакінченої (обірваної) структури вживається для того, аби підтвердити правильність вчинків співрозмовника або уточнити його подальші дії, а також об­грунтувати свою згоду з ним і виразити власне ставлення до побаченого чи почутого, наприклад: Пам'ятай, ти

- глибока заїка, щоб видобути слово, тобі треба цілу хвилину ... Так ... Молодець! Чудово! (Н., с. 118); Так ... За це ... І за це тобі сказала ... - Юстина загинає пальці, в умі рахуючи щось. - ... Щоби тіло на ніч не лишали саме ... (Н., с. 240).

Синтаксична стверджувальна одиниця так то так (так-то так), яка у мовленні здебільшого вживається на початку речення і виражає часткову згоду зі співрозмовником із відтінком протиставлення чи заперечення чогось: - ... Сільські парубки призвали його Довбушем. Казали, дивіться, одну любку має, аби не вмер через неї. І так воно ся злучило ... - Так то так, але правдивий Довбуш мав не одну любку ... (СД, с. 180). Також такі ви­словлення можуть бути елементом внутрішнього монологу персонажа чи автора: Так-то так. Свої фуки кожен чоловікмає. Проте надокучливий хробак сьогодні точить батькове серце (М.н.н., с. 82).

Особливістю вираження ствердження у розмовному мовленні буковинців є використання діалектного слова-речення ая-ая (ая, ая), яке походить з німецької мови (від нім.ja - так), як-от: - А все від того, Варварко люба, що ви не сповідалися цего року ... та й на невістку грішите ... Ото Бог вам посилає знаки. - Ая-ая, Марійо ... що не сповідалася - то не сповідалася, так мені ся получило ... (СД, с. 30);. - Ая, ая, - відповідала, всміхаючись, молодиця, - а ми подеколи дивуємося, що деяким газдиням також густо тої справи багнеться (Н., с. 161).

Також до стверджувальних комунікатів художнього мовлення Марії Матіос відносимо й слово-речення отак, яке вживається для категоричного підтвердження попередньо сказаного, на кшталт: Ви знаєте, що я член райко­му і не потерплю, щоб член бюро райкому розводив у своїй школі такий бардак. Отак! - і гепнув кулаком по ди-ректоровому столі (СД, с. 51); Так що молода хай тішиться, що їй дістався ґаздовитий та статечний чоловік, а не якесь помело. Буде легше з іншими ґаздами брататися. Отак! (М.н.н., с. 87).

У рамках стверджувальної модальності в діалогічному мовленні фіксуємо слова добре, правда. Наприклад:

- Ніхто. Я шукала свою корову. А вони там уже були. - Добре. Тоді скажи мені таке ... (СД, с. 175) або - Я ні­чого не давала, - заплакала Матронка. - Добре-е-е. Ти нічого не давала (СД, с. 175). У першому реченні мовець пристає на пропозицію співрозмовника (хоча й не до кінця погоджується з ним) з метою продовжити розмову, аби з'ясувати необхідну йому інформацію, а в другому - ще й одночасно обдумує почуте, спеціально протягує вимову слова, щоб "виграти" час на формулювання наступного питання.

Модальний комунікат правда використовується тоді, коли мовець погоджується з думкою, міркуванням співрозмовника, як-от: "Оксано Стратонівно, правда, мій татко тоді вже буде вдома й ви йому віддасте цей лист?" - "Правда, Васильку" (Н., с. 204). У цьому реченні також фіксуємо той випадок, коли слово правда є питальним словом-реченням теми й стверджувальним комунікатом реми, що виражає емоційну гармонію у спіл­куванні мовців.

Синтаксична структура що правда - то правда є свідченням абсолютної згоди з адресантом, що супроводжу­ється прикладом-підтвердженням із власного життя у наступному реченні, наприклад: - Що правда - то правда. І мене не один просив, але таки упросив лиш один (СД, с. 183).

Ще одну групу слів-речень мовної канви письменниці становлять заперечні нечленовані комунікати, яки­ми виражається незгода з чиїм-небудь висловлюванням чи дією. Найтиповішою синтаксичною одиницею цієї групи є заперечне слово-речення ні, яке може набувати різних модально-експресивних відтінків, наприклад: - . це також ти, чи ті, що тебе послали до ріки, допомогли сховатися двом чоловікам з нашого боку тиждень тому? - Ні. Я вам казала: наша хата недалеко від ріки, і в лугах ми пасемо худобу (СД, с. 175); - А Бог добрий. Та й люди поможуть. Ти не один, що хотів нам помогти. - Ні, - зітхнув Михайло. - Я вже краще в Сибір піду... (СД, с. 179). У першому реченні ні вжито для підсилення заперечення сказаного раніше, що доводиться ще раз у наступній структурі, в другому - мовець заперечує факти, явища попередньої репліки-розповіді й висловлює власну думку щодо почутого.

Змістове та емоційне підсилення заперечення у мовленні досягається за допомогою відповідного інтонацій­ного виділення. Висловлення стає емоційно вагомішим, якщо ні подвоюється (ні-ні), як-от: Ні-ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти ... (СД, с. 71); - Чи не скоїла чого тут без мене моя пані дружка, пане-товаришу офіцер, - Василинка знову робила наголос на "і", - що ви так ретельно опікуєтеся нею? - Ні-ні, просто ваше весілля співпало з деякими нашими операціями (Н., с. 162).

Експресія заперечення досягається й шляхом поєднання ні з часткою та, яка підсилює заперечувальний зміст слова-речення: - Ще до того, як їй знов лихо стало? Та ні, вже по тому (СД, с. 4).

У заперечних комунікатах з вигуками (о, ой, е-е-е) відображено широкий спектр емоційно-оцінних значень, зокрема вигук о вживається для підсилення емоційної виразності заперечення: Та гріха він не мав. О, ні. Гріха він не мав (Н., с. 192). Заперечне висловлення, до складу якого входить вигук ой, виражає заперечення з відтінком досади, жалю, горя: - А тепер панську голову маєш ... - Ой ні... (Н., с. 30). Дещо іншу синтаксично-стилістичну функцію виконує вигукова структура е-е-е, яка використовується для передавання незгоди з чиїми-небудь слова­ми чи діями: - Хто дякує за мертвого, жінко?!.. - мало не скрикнула Марія. - Е-е-е, ні... Міцва по-нашому - це добра справа (Н., с. 48).

Також у розмовному мовленні героїв подибуємо явище, коли заперечне слово-речення ні у супроводі вигука

0 вступає в змістовий зв'язок із звертанням, що у поєднанні з мімікою, жестами вносить певну емоційність, кон­кретизує заперечення, доповнює його, наприклад: - У мене вже такий час настав ... - перемовчавши, стиснув плечима Михайло і сів на поріг млина. - О, ні, добрий чоловіче! - захитав Гершко головою так, ніби знав щось йому лиш відоме (СД, с. 114).

У творах Марії Матіос натрапляємо на заперечні слова-речення, з допомогою яких письменниця не погоджу­ється з міркуваннями, висловленими раніше. Часто комунікат ні в таких синтаксичних структурах може вживати­ся у супроводі частки чи сполучника, як-от: Коли Даруся збиралася до тата, вона мало що розуміла. Ні, не так - розуміти вона розуміла, але виду не подавала (СД, с. 21); Хіба що дуже потолочені уздовж самої води трави та важкі, мов ковані, - явно не жіночі - сліди на піску. Але ні, не так, Михайлові відкрилися не просто сліди - а ціла тупотнява слідів біля самої води ... (СД, с. 100); Вона якраз була в виходку, коли почула стрільбу, та так там і пересиділа до ночі, поки не втекла в ліс. Але ні! Хто її може знати зі сторонського люду? (Н., с. 150).

Характерною для мовлення буковинців є заперечна діалектна частка ба, яка вживається для вираження запе­речення сподіваної дії, причому далі, як правило, розкриваються причини неможливості її виконання: Рада би ... та ба! (СД, с. 75); Треба йти до тих, за кого певна. Та ба, тих також позабирали (Н., с. 95); Їй багато не тре­ба - лише дванадцять хат. Ба, вже одинадцять, бо сама Фрозина буде першою, а хто буде другою? (Н., с. 94).

Зрідка фіксуємо неповне заперечення у вигляді сполучення слів не зовсім, як-от: - Це так, якби ми два рази святкували Маланку? - запитала й собі Марія. - Не зовсім, - усміхнулася Естер (Н., с. 52).

Серед нечленованих комунікатів прозових творів буковинської письменниці натрапляємо на питальні слова-речення, які мають виразну інтонацію питання й різні логічно-модальні відтінки та виражені стверджувальними або заперечними словами так, ні чи їх синонімами, а також модальними словами добре, правда, питальними займенниками хто, що, займенниковими прислівниками як, де, коли, частками хтозна, га.

Найчастіше питальні синтаксеми у діалогічному мовленні героїв вживаються з метою одержати пряму відпо­відь на запитання, як-от: - ... І тоді я тебе відпущу. Добре? - зазирнув у очі (СД, с. 175); - Але мамка плакала? Так? (СД, с. 170); - Ти прийшла мене просити за Уласія. Так? (Н., с. 28).

Також у текстах зафіксовано й питальні комунікати у вигляді так званих перепитів, які мають експресивний уточнювальний відтінок питання, що сам мовець розгортає, не до кінця розуміючи ситуацію, наприклад: - Що мені не треба було робити, Марійо?! Що? Кажіть! (СД, с. 77); - ... І чому вони всі змовчали, і ніхто із церкви не вийшов? Чому?! (СД, с. 151). Сюди відносимо й питальне слово-речення, виражене розмовною питальною часткою га (часто у поєднанні зі звертанням): А де він перебував від двадцять третього падолиста до Велико­дня? Га? - нотар зазирав у очі Павлові. - Може, він з якихось причин переховувався? (М.н.н., с. 64); Може тебе

1 випустили би? Га, татку? (Н., с. 206). Використовуючи перепити, адресант прагне почути тільки конкретну, чітку відповідь на запитання й спонукає співрозмовника до продовження розповіді.

Питальні конструкції, що використовуються після повного розповідного речення, вживаються з метою з'ясування причини дії, про яку йдеться у попередній синтаксичній одиниці, на кшталт: Від минулої осені, від­коли на Ґаліцію прийшли совіти, на той бік утекло пару люду і з Михайлового села. Чого? Для чого? (СД, с. 110); Я став злодієм - і Бог мене не карає. Чому? - питав себе Михайло, чуючи, як тривожно б'ється йому серце в грудях (СД, с. 179); У Товарниці люди гинуть як мухи. За що? (Н., с. 22); Забрали, іроди, забрали. І чого? (Н., с. 93). Мовець (автор або герой), констатуючи те чи інше явище, не лише чекає інформації від співрозмовника, а й сам одночасно міркує, роздумує, аналізує, шукає відповідь на питання.

Подібними до попередніх синтаксем є питальні комунікати, за допомогою яких мовець хоче почути відповідь-підтвердження уже відомого йому факту, наприклад: Ти в Товарниці найкраща білільниця. Правда? (Н., с. 25); - ... Та я й без дзеркала парубок - що треба. Правда? (Н., с. 103); А ось підпис вашого батька на моєму документі. Це ж його підпис. Так? (М.н.н., с. 65). До цієї групи відносимо й питальне слово-речення так чи не так, яке дає мож­ливість мовцю підтвердити або заперечити почуте: Видиш, ти щодень ходиш у добріських свинських постолах. А на пролюдень маєш телячі вироб'єки. Так чи не так? - сама питала і сама собі відповідала Василина (СД, с. 116).

Найчастіше у мовленні героїв прозових творів Марії Матіос вживаються питальні конструкції, виражені пи­тальними займенниками хто, що, які у поєднанні із прийменниками за, про, часткою ну, сполучником а, пере­дають різні відтінки запитання. Контекстне оточення, ситуація мовлення, інтонаційне забарвлення допомагають зрозуміти, яку саме функцію виконує конкретний комунікат. Наприклад, за допомогою того самого питального слова, але в певних мовленнєвих умовах мовець передає різні почуття: переляк, здивування, нерозуміння, роз­чарування, обурення, відчай тощо: - Що? - запитала всіх разом і всі разом сплакали. - Тато ... (Н., с. 15); Що? Вона плаче? Чого вона плаче, оця закривавлена жінка? (Н., с. 34) - Чому вони кажуть зупинитися? Що? (Н., с. 35); - Але хто може посвідчити, коли наступила його смерть? Хто? Павло почухав голову (М.н.н., с. 64); -Хто?! - Гаврило кидається з кулаками до Петруні і б'є її в голову, в плечі, в груди (М.н.н., с. 104); - Що це? -перепитує вражено хлопець. Так, ніби щойно об нього зачепилася блискавка (М.н.н., с. 102).

Оклична інтонація в питальних словах-реченнях виражає інтенсивну реакцію мовця на певні події, явища, на сказане кимось, як-от: - Завтра за вами прийдуть, Василю ... - сказав Корнильо й опустив важкий лантух заліза

Василеві на плечі. - За що?! (Н., с. 70); - Тата скоро не знайдемо. - Як?! (М.н.н., с. 49); Бо я знайшов його коло ватри серед колиби. Обгорілого. - Де?! (М.н.н., с. 50); Інтонування побудов питально-експресивне, що виражає справжній подив, почуття тривоги, неспокою, переляку.

Також у діалозі зафіксовано одночасну вимову експресивних вигуків кількома комунікантами, що є характер­ним для розмовного мовлення, наприклад: - Тато переписав заповіт, - рівно відповів на те Оксентій ... - Коли?!

- одночасно нервово запитали війт і Павло. І так само одночасно розвернулися до Оксентія (М.н.н., с. 56).

Почуття сумніву у художньому мовленні письменниці передано за допомогою частки хтозна з питальною чи незакінченою інтонацією. Вона (частка) може стояти як на початку речення, так і в кінці синтаксичної оди­ниці: Може, тому й не любив пускати слово на люди. А може, не дуже й людей любив, а лиш - роботу для них. Хтозна? (СД, с. 39); Хтозна ... може, саме так вибрані природою чи Богом люди стають психотерапевтами, ворожбитами, провидцями, священиками, блаженними, богомазами? (СД, с. 67).

У мові творів Марії Матіос подибуємо й спонукальні слова-речення ади, а-ну, гайда, гай, агов, а-ну-ко, хіта-а-а, які містять певне спонукання - заклик до дії, привернення уваги, прохання, наказ та ін. Такі нечлено-вані одиниці відтворюють емоційну реакцію мовця на певну ситуацію й втілюються у відповідній інтонації та супроводжуються жестово-мімічними рухами. Часто їх оформлювачами виступають вигуки та близькі до них слова.

Спонукальні розмовні комунікати ади, а-ну, а-ну-ко слугують засобами привернення уваги до певного явища, а також виражають зацікавлення, інтерес до кого-, чого-небудь, подекуди автор використовує їх з метою передачі здивування, зауваження, застереження. Наприклад: "Ади, солодка Даруся знов купатися йде" (СД, с. 10); Ади, цей Петрюк, що коло кузні жиє, ви думаєте Петрюків син? (СД, с. 183).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87 


Похожие статьи

П В Білоус, Г М Вокальчук - Наукові записки серія філологічна випуск 26