Ю В Макогон, В П Шевченко - Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций - страница 39

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111 

До 1863 р. діяльність іноземних компаній в Росії особо ніяк не регламентувалася. У період з 1863 по 1904 рр. Росія підписала ряд конвенцій та угод про взаємне визнання й охорону прав акціонерних товариств з 10 країнами [2]. У 1863 р. була підписана перша конвенція про правове положення в Росії заснованих у Франції компаній. Потім такі ж конвенції були укладені з Бельгією та Німеччиною (1865 р.), Великобританією (раніше 1874 р.). В результаті цих актів іноземні компанії в Росії, як і російські за кордоном, користувалися правом судового захисту, тобто визнавалася їх правоздатність у якості юридичних осіб. Втім, ці угоди не давали права на заняття підприємницькою діяльністю без особливого на те дозволу російського уряду.

Для іноземних компаній, заснованих у Росії, діяв той же порядок, що і для вітчизняних. Для компаній, заснованих за кордоном, було потрібно одержання дозволу на діяльність у Росії після проходження їх статутом або умовами діяльності тих же стадій розгляду: Міністерствами Фінансів і Державного Майна, Торгівлі та Промисловості, твердження Комітетом (з 1905 р. - Радою) Міністрів, а в окремих випадках Державною Радою, а потім Найвище твердження [3]. Це виявлялося й у, так званому, сепаратному законодавстві - розгляді окремо кожного іноземного товариства з погляду його цілей, розміру його капіталу, відповідальних агентів й т. ін. Таким чином термін проходження всіх інстанцій з моменту подачі прохання був    1-2 роки.

До сепаратного законодавства відносились, також, статути акціонерних компаній. Володіючи всіма ознаками та силою закону, статути в той же час носили спеціальний характер, конкретизуючи положення загального законодавства. Приведення статуту в «загальну популярність» здійснювалося шляхом публікації його в офіційному періодичному виданні - «Санкт-Петербургских сенатских ведомостях». Тому публікація статуту самої компанії в якомусь іншому періодичному виданні уявлялась зайвою. У 1863 р. «Сенатские ведомости» були замінені сенатським же виданням - «Сборник узаконений и распоряжений правительства». До 1912 р., крім того, статути акціонерних компаній публікувалися в «Полном собрании законов».

80-ті рр. ХІХ ст. були періодом фактичного врегулювання діяльності в Росії іноземних акціонерних компаній. До 1887 р. був визначений загальний для усіх набір статей та умов [4]. Частина з них дублювала обов'язкові вимоги до статуту заснування товариств, які були визначені законом 1836 р. Додатково до цього спеціально обумовлювалися майнові права товариства, часто з точною вказівкою приналежної йому нерухомості (головним чином земля та рудники) на правах власності або аренди, обов'язковим було заснування власного агентства, та визначалися його обов'язки. І, нарешті, діяльність іноземної компанії обмежувалася зазначеними в умовах цілями.

© Щербініна О.В., 2010 476

У останні роки XIX ст. із «Условий деятельности» зникла одна стаття, яка давала підстави для розмови про свавілля влади. Вона, хоча і не була застосована жодного разу, завершувала перелік статей і звучала наступним чином: «Російський уряд залишає за собою право повсякчас по розсуді відібрати виданий товариству дозвіл на виробництво операцій у Росії та зажадати припинення їх без усякого пояснення причин» [5]. Вона була скасована під тиском обставин - зокрема через енергійну діяльність політиків і уряду щодо залучення наприкінці XIX ст. іноземних капіталів.

Закони країни фіксували принцип рівності російських і іноземних підданих у підприємницькій діяльності вцілому. Це були закони 1863 і 1865 рр. (оновлені в 1877 р.), торговий статут, законодавчі акти 1886 і 1891 рр. та Статут про промисловість 1893 р. В них закріплювалися права іноземців на володіння нерухомим майном, у тому числі й землею (за згодою місцевого начальства), та свобода заняття промисловою діяльністю [6]. Відповідно до Гірничого статуту за іноземцями не закріплювалося право на володіння надрами. Одержання концесій на кам'яновугільні поклади відбувалося на основі аренди. Склалася практика дозволу їм у загальному порядку одержувати лише до 200 десятин (ледве більше 2 квадратних кілометрів) позаміської землі. Зверх того земля могла купуватись з особливого дозволу. Така непевність їх прав з цього питання ускладнювала діяльність компаній.

Іноземні підприємці не нарушали російські закони, у пресі не наводиться жодних звинувачень їх у фінансових шахрайствах, несплаті податків і т. ін. Очевидно, висока прибутковість російської промисловості та простота системи податків, сприяли створенню зацікавленості в гарній репутації та бажанню продовжувати діяльность. По законоположенню 1898 р. підприємницька діяльність оподатковувалася трьома видами податків: державним промисловим податком, податком із капіталу і процентного збору з прибутку - усе разом складало - 6-12 % прибутку підприємств. Законодавчі аспекти були також складовою регуляторной політики держави і застосовувались у сукупністі з економічними, адміністративними, та організаціоним методами.

Економічна політика, спрямована на стимулювання росту промисловості, у тому числі шляхом рішення проблеми інвестицій, була розпочата в останні роки міністерства І.Х. Бунге, та протягом міністерства І.А. Вишнеградського. Кульмінаційним пунктом зусиль по залученню іноземних капіталів у Росію, які хоча і наштовхнулися на активну протидію з боку найбільш консервативних і реакційних кіл правлячої верхівки і преси, явилися реформи С.Ю. Вітте.

Регуляторна політика в сфері фінансів була проведена шляхом фінансової реформи, яка передбачала введення золотого стандарту, і була найважливішим кроком по залученню іноземних капіталів у Росію. Аж до 1888 р. приток капіталів в аналізовані галузі йшов дуже мляво. Причиною цього був хаос в сфері російських фінансів. Вкрай нестійким вважався і вексельний курс. Все це ускладнювало розрахунки підприємців і переведення дивідендів за кордон для видачі іноземним акціонерам і призводило до ризику втрат.

У результаті економічного розвитку Росії в другій половині XIX ст. став можливим перехід від паперово-грошового обігу до системи золотого монометалізму. Протягом 80-90-х рр. йшло активне нагромадження золотого запасу. Це дозволило в грудні 1895 р. розв'язати проблему про укладення угод на золото, підняти курс паперового карбованця до 1,5 крб. асигнаціями за 1 золотий карбованець, а 3 січня 1897 р. цей курс був зафіксований і названий незмінним. Фактично з цього часу відновився розмін паперового карбованця на золоту монету, а указом 14 листопада 1897 р. цей розмін був гарантований [7]. Головна мета грошової реформи полягала в залученні іноземних капіталів.

Наступною складовою регуляторної політики являвся державний протекціонізм, а найважливішим інструментом державного заступництва промисловості та іноземного підприємництва була митна політика уряду.

Уряд притримувався ліберального напрямку торгової політики, закріпленого загальними митними тарифами 1857 і 1868 рр. [8]. Завдяки безмитному ввезенню вугілля та незначному миту на чавун, дешева європейська продукція, проникаючи в Росію, стимулювала в країні високу ділову активність. Для відкриття свого підприємства достатньо було невеличкого капіталу, хоча потреби виробництва та особливості обігу вимагали значних капіталів.

Вже у другій половині 70-х і в 80-ті рр. XIX ст. було прийнято ряд рішеннь щодо підтримки в країні становлення промисловості за допомогою обмеження конкуренції іноземних товарів. У 1877 р. були введені «Золоті мита» [9], які стягалися по старій ставці, але в золотій валюті. При цьому розмір мита збільшувався на 50 %. Введенням оплати мит у золотій валюті був зроблен перший серйозний крок до охорони вітчизняного виробництва. Кам'яне вугілля з 1868 р. ввозилося в Росію безмитно. Але вже по закону 1884 р. воно оподатковувалося в портах Чорного й Азовського морів по 2 коп. золотом, по західній сухопутній мережі по 1 V коп., і в портах Балтійського моря по V коп. з пуда. [10]. По проханню підприємців, що обговорювали це питання на Х З'їзді гірничопромисловців Півдня Росії в 1886 р. мита були підняті до 3 коп. з пуду в портах Чорного й Азовського морів, [11].

Крім того мита на ввезений чавун теж постійно зростали: з 1875 р. до 1 січня 1881 р. розмір мита був 5 коп. з пуда; з 1 січня 1881 р. по 1 січня 1882 р. - 5 V коп. с пуда, з 1882 р. по 1884 р. - 6 коп. з пуда; з 1884 р. по 1885 р. - 9 коп. з пуда; з 1885 р. по 1886 р. - по 12 коп. з пуда; з 1886 р. по 15 коп. з пуда. Потім, мита продовжували рости, і до 1906 р. піднялися до 45 і 75 коп. з пуда [12].

Протекціоністська політика С.Ю. Вітте знайшла своє вираження в тарифі 1891 р., який подає зразок чисто протекціоністського періоду. Цей тариф настільки підвищував внутрішні ціни, що забезпечував значні промислові дивіденди підприємцям.

Наприкінці 80-х рр., різко знизився обсяг вивезених металів і металовиробів через високі мита, а національна промисловість виявила високий ріст виплавки чавуну та видобутку вугілля. Велика вартість імпортного металу через мита, дозволяла вітчизняній металургійній промисловості з успіхом конкурувати з західною, гарантувала їй прибуток, залучаючи тим самим до неї закордонні капітали, але підривала при цьому стимул до зниження цін на продукти. Мита складали в середньому 31 % від вартості ввезених товарів.

Митно-протекціоністська політика була одним із найважливіших стимулів росту металургійної і кам'яновугільної промисловості Донбасу і Придніпров'я і, водночас, стримуючим фактором ввезення металів і вугілля з-за кордону. Вона також сприяла залученню ноземних капіталів і допомогла вирішити проблему швидкого розвитку промисловості в умовах недостатності вітчизняних капіталів. Завдяки цієї політиці склалася ситуація, коли промисловість країни в межах митного бар'єру могла розвиватися лише, як деяка автономна система. Галузі, які потребували промислових виробів інших галузей, не могли одержувати ці вироби з-за кордону, оскільки митний тариф перешкоджав цьому, і були зацікавлені в розвитку їх виробництва всередині країни.

Митне заступництво допомогло вирішити проблему швидкого розвитку металургійної та кам'яновугільної промисловостей Донбасу та Придніпров'я. Проте, подорожання товарів і підрив конкуренції зіграли негативну роль по відношенню до довгострокових наслідків функціонування створених таким шляхом підприємств у промисловості.

Поряд із митною політикою існували й інші методи регуляторної політики. Це - державне фінансування, субсидування, регулювання цін, державна система замовлень. Зокрема, розвиток металургійної промисловості заохочувався шляхом роздачі замовлень казною, видачі попудних, поштучних премій, грошових субсидій. В часи С.Ю. Вітте такі підприємства щедро субсидувались при виконанні значних державних замовлень на рейки за високу ціну. Високі податки на селянство разом з іноземними позиками надавали необхідний для цього капітал. У 1894 р. був затверджений новий статут Державного банку замість статуту 1860 р., що мав на меті ширше кредитувати промисловість. Первісток металургії регіону Юзівський завод «Новоросійського товариства», був одним з ранніх об'єктів урядової підтримки. Саме тому у 70-80-ті рр. минулого століття уряд широко надавав підприємству позики та виявлял чималу винахідливість у засобах його казначейського фінансування. Так, наприклад, у 1873 р. Джонові Юзу додатково була видана довгострокова позика під заставу акцій терміном на 7 років. Як відзначав І.Ф. Гіндін «Це був один із перших випадків видачі нестатутних позичок, що передували початку їх широкої практики». Практика широкого нестатутного фінансування продовжувалася й в наступні роки XIX ст. Прискорення промислового розвитку супроводжувалося прямим державним втручанням в економіку промисловості, особливо в період кризи 1873-1876 рр. В економічній політиці уряду в ці роки головним напрямком став розвиток галузей важкої промисловості і створення в них значних капіталістичних підприємств. Лише нечисленній групі великих заводів видавалися багатомільйонні позички (статутні та нестатутні). Небагата кількість заводів важкої промисловості знаходилися під заступництвом держави, проте вони відрізнялися своєю масштабністю: це були значні на той час підприємства, що виробляли основний обсяг продукції, одержували велике число замовлень, та по суті були напівмонополістами той чи іншої галузі. До числа найбільше привілейованих галузей відносилася й металургія досліджуємого реґіону, представлена в цей період одним заводом за участю іноземних капіталів - Юзівським, що в основному працював на казну, виконуючи замовлення залізничних відомств.

До кінця XIX ст. були вироблені та закріплені основні принципи державної системи замовлень. Замовлення повинні були розміщатися всередині країни, незважаючи на можливість, більш вигідного їх розміщення за кордоном. У травні 1874 р. Олександр II затвердив рішення кабінету міністрів «О мерах развития рельсового производства в России». Відповідно до цієї постанови, російським заводам були надані казенні замовлення на виготовлення рейок у кількості 12 млн. пудів по більш високих цінах (2 крб. 30 коп. пуд, у той час, як за пуд рейок сплачували 35 коп.) і виплачувалися премії від 20 до 35 коп. з пуду за виконання приватних замовлень [13].

14 травня 1876 р. було затверджене Положення "О мерах развития в России сталерельсового производства", що надавало особливі пільги, для самостійних заводів, які виготовляють рейки з власного чавуну [14]. Виплата премії встановлювалася на десятилітній термін і поширювалася на всі працюючі металургійні заводи. У 1876-1877 рр., продовжуючи надавати значні замовлення, фінансову підтримку підприємцям, уряд приймає нове рішення про виплату премій вітчизняним заводам за сталеві рейки. Ставляться умови залізничним товариствам замовляти не меньш половини необхідних їм рейок у вітчизняних заводів. Значним підприємцям даються позички з Державного банку. У 1877 р. урядові замовлення на загальну кількість у 12 млн. пудів сталевих рейок були видані шести металургійним і металообробним заводам Росії, у тому числі Юзівському та Брянському (в Бежиці). Товариство Брянських металургійних заводів підписало контракт з казною на постачання 1,8 млн. пудів сталевих рейок. З 1877 по 1879 рр. товариство одержало 4 млн. крб. З будівництвом у 1880 р. Олександрівського заводу воно надало 75 % своєї продукції залізницям.

Ціни на казенні закази були дуже високі. Так, наприклад, у 70-х рр. на рейки російського виробництва вони складали від 2 крб. 20 коп. до 2 крб. 42 коп. за пуд, у той час, як на рейки німецького виробництва - 1 крб. 24 коп., французького - 1 крб. 31 коп., англійського - 1 крб. 21 коп. [15]. До 1878 р. пожертвування уряду у вигляді субсидій, замовлень по підвищеним цінам, премій за рейки досягли дуже значних розмірів. Проте найважливішою задачею, як відзначалося в урядових циркулярах, було поліпшення постачань російських дешевих "сирих матеріалів". Форсування розвитку промисловості, яке почалося в 60-ті рр., тривало до кінця 70-х рр. XIX ст. Усього за період із 1867 по 1879 рр. на виготовлення паровозів, вагонів і рейок урядом було видано 131 млн. крб., велику частину яких одержали заводи регіону [16]. Проте в перше післяреформенне двадцятиріччя будівництво заводів в Україні йшло надзвичайно повільно. Тому й у наступні роки для розвитку металургійної галузі промисловості, казенні замовлення по завищеним цінам, позички та субсидії служили одним з найважливіших джерел притягнення іноземних капіталів.

Кампанія «насадження» промисловості в Донбасі та Придніпров'ї повторилася в 90-ті рр. XIX ст. - роки нового промислового підйому, коли міністром фінансів став С.Ю Вітте. Якщо його попередник М.Х. Рейтерн проводив державне фінансування, спрямоване на створення нових або значне розширення діючих підприємств важкої промисловості, як правило, з засобів бюджету, то С.Ю. Вітте в основному був прихильником видачі нестатутних позичок великим підприємствам для їх розширення. У 1890 р. вигідні умови та премії ще до початку будівництва були надані двом товариствам - Російсько-Бельгійському металургійному та Дружковському металургійному. По надзвичайно високим цінам вони одержували казенні замовлення на постачання рейок на 12 млн. пудів кожне.

Більшість заводів регіону працювали на урядові замовлення, що визначалися на три роки вперед і захищали заводи від зниження цін у період кризи. У 1890 р. було заборонено віддавати промислові замовлення на залізничне обладнання за кордон. Це сприяло передачі цим заводам субсидії на підтримку важкої індустрії за рахунок державної казни. Тому значні постачання рейок за високу ціну грали важливу роль і для залучення іноземних капіталів, і для створення і для подальшої роботи таких металургійних підприємств регіону, як Новоросійське товариство, товариство Брянського заводу, Південно-Російське Дніпровське та Російсько-Бельгійське металургійні товариства. Видача позичок у ці роки відбувалася тільки за умови обстеження підприємств для одержання даних про його господарське положення. Після цього обговорювалося питання про видачу позички у вищому органі банку - Раді, встановлювався контроль над підприємством, якому видавалася позичка. Нестатутні позички проводилися окремими доповідями міністра фінансів імператору і були найбільше засекреченими операціями. У 70-80-ті рр. ХІХ ст. подібної практики не було.

Поряд із пільговим фінансуванням урядовий курс на стимулювання розвитку найважливіших галузей промисловості систематично передбачав подальше збільшення казенних замовлень і широко застосовувався урядом для підтримки високих прибутків підприємців чорної металургії. Металургійні заводи з іноземними капіталами в реґіоні, які діяли в кінці 80-х - першій половині 90-х рр. виконували замовлення як для скарбниці, так і для інших металургійних заводів. У 90-ті рр. казна сплачувала заводам реґіону за пуд рейок 1 крб. 25 коп., коли ринкова ціна складала 80-85 коп. Великі замовлення виконували Юзівский, Дніпровський, Олександрівський заводи. До початку ХХ ст. в умовах найгострішої конкурентної боротьби серед досліджуваних заводів реґіону виділилася група найбільш привілейованих постачальників казни, які систематично одержували казенні замовлення. З 15 металургійних заводів регіону в цю групу ввійшло тільки 5: Новоросійський завод збував казні 81 % своєї продукції, Дружковський завод - 72 %, Російсько-Бельгійський - 56 %, Олександрівський - 58 %, Дніпровський - 26 % [17]. Ці ж заводи одержували величезну попудну премію за виробництво рейок - у середньому 45 коп. за пуд. Так Дніпровський завод одержав у 1900 р. премію в розмірі 116 тис. крб., Олександрівський - 1 млн. 550 тис. крб., Російсько-Бельгійський - 1 млн. 35 тис. крб., Дружковський -1 млн. 683 тис. крб., Юзівський - 2 млн. 116 тис. крб. [18]. Тобто для стимулювання виробництва сталевих рейок на вітчизняних заводах вводилася висока попудна премія по державних залізничних замовленнях на 12-літній термін: спочатку 35, потім 30, 25 коп. за кожний пуд сталевих рейок [19]. Право одержання премій мали заводи, що робили рейки з вітчизняного металу. Весь розподіл залізничних замовлень для приватних залізниць, яких державна казна зобов'язала купувати рейки у цих заводів, було сконцентровано в Міністерстві Шляхів Сполучення і фінансувалося з державних фондів [20].

Аналіз регуляторної політики Російської імперії щодо залучення іноземних інвестицій в економіку регіону дає можливість виокремити найбільш пріоритетні методи державного регулювання ринковою економікою. Цей досвід може бути застосований і на сучасному єтапі розвитку України. Для залучення іноземних інвестицій необхідно сформувати привабливе середовище, усі компоненти якого природним чином доповнювали б один одне, та стимулювали не тільки закордонних інвесторів, а й українських підприємців.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ

1. Сборник действующих трактатов, конвенций и соглашений, заключенных Россией с другими государствами. - СПб., 1906. - Т. 2. - С. 253.

2. Полное собрание законов Российской империи. - СПб., 1836. - Т. XI. - № 9763.

3. Свод законов Российской империи. - СПб., 1887. - Т. 10. - Ч. 1. - Ст. 2139.

4. Шепелев Л.Е. Акционерные компании в России. - Л., 1973. - С. 125.

5. С.У. - 1897. - Ст. 1545; С.У. - 1898. - Ст. 1547, 1678, 1860; Шепелев Л.Е. Акционерные компании в России. - С. 128.

6. РДІА. - Ф. 23, оп. 12, спр. 470, арк. 3.

7. Куприянова Л.В. Таможенно-промышленный протекционизм и российские предприниматели (40-80е гг. XIX в.). - М.: РАН, 1994.- С. 53, 61.

8. Нестеренко 0.0. Розвиток промисловості на Україні. - М.: Наука, 1954. -С. 32-34.

9. Макогон Ю.В., Баклагина Р.А., Овинников В.И. Иностранные инвестиции в промышленности Донбасса. - Донецк, 1994.- С. 53.

10. РДІА. - Ф. 23, оп. 6, спр. 33, арк. 115.

11. РДІА. - Ф. 23, оп. 5, спр. 3777, арк. 72.

12. РДІА. - Ф. 37, оп. 66, спр. 2327, арк. 4.

13. Авдаков Н. Русская металлургическая промышленность.// Южно-русский горный листок. - 1881. - Т. 2. - № 5. - С. 93-96.

14. Горнозаводской листок. - 1904. - № 40. - С. 18.

15. Труды экстренного съезда горнопромышленников Юга России (23 марта - 3 апреля 1910 г.). - Харьков, 1910.

16. Народное хозяйство. - СПб. - 1902. -Кн. 9. -С. 153.

17. Пажитнов К.А. Развитие каменноугольной и металлургической промышленности. //Народное хозяйство. - 1905. - № 3. - С. 52.

18. РДІА. - Ф. 20, оп. 5, спр. 3777, арк.72.

19. Куприянова Л.В. Таможенно-промышленный протекционизм. - С. 181.

У статі розглянуто законодавчі та регуляторні механізми залучення іноземних інвестиції у важку промисловість Донбасу у складі Російської імперії в середині ХІХ - початку ХХ ст.

SUMMARY

The article covers legislative and regulatory mechanisms to attract foreign investments in Russian Empire in the middle of the XIX century - the beginning of the XX century.

РЕЗЮМЕ

В статье рассматриваются некоторые механизмы привлечения иностранных инвестиций в тяжелую промышленность Донбасса в составе Российской империи в середине ХІХ - начале ХХ в.

ОСОБЕННОСТИ МЕЖДУНАРОДНОЙ ПЕРЕДАЧИ ТЕХНОЛОГИЙ И ПРЯМОГО ИНВЕСТИРОВАНИЯ В ПЕРЕХОДНЫХ ЭКОНОМИКАХ

Юрик В.В., к.э.н., доцент, Белгосуниверситет (г. Минск, Беларусь) Юрик С.В., магистрант, Белгосуниверситет (г. Минск, Беларусь)

Введение. Технология представляют собой знание, имеющее практическое применение в сфере производства товаров и услуг и может быть создана непосредственно путем осуществление научных исследований и конструкторских разработок. Также, технология может создаваться путем закупки патентов и лицензий или путем ведения международного бизнеса, составной частью которого является создание производственных филиалов в других странах, что представляет процесс передачи технологий. На современном этапе технология становится одним из важнейших конкурентных преимуществ, где безусловное лидерство в настоящее время принадлежит ТНК, предпочитающие передавать современные технологии непосредственно своим филиалам, которыми сами владеют и управляют, тем самым защищая свою технологию, чтобы как можно дольше получать прибыль от ее использования.

Однако сегодня многие ТНК и фирмы с передовыми технологиями предпочитают осваивать зарубежные рынок посредством ПИИ не только с целью использование конкурентного технологического преимущества, но также для того, чтобы сохранить контроль над использованием данной технологии. Здесь фирмы предоставляют самую новую технологию своим филиалам, а относительно устаревшую -предоставляют фирмам принимающей стороны или совместным предприятиям. Но, несмотря на это, для многих развивающихся стран, особенно, для переходных экономик на начальных этапах реформ, ПИИ являлись и являются порой единственным каналом получения относительно новых технологий для построения новой структуры экономики. Затем, по мере продвижения экономических реформ, насыщение экономик новыми технологиями в рамках международного сотрудничества продолжается и расширяется за счет создания дочерних структур ТНК, приобретения лицензий, а также непосредственной покупки национальным бизнесом технологически нового оборудования (за собственные деньги, а также за счет кредитов и займов, в том числе по лизингу). Хотя здесь необходимо заметить, что современные новые технологии в большинстве своем не приобретаются «за деньги» и сегодня, как правило, наиболее емкий канал международного обмена технологиями для переходных экономик - это ПИИ как источник финансирования в принимающую страну технологически новых машин и оборудования с соответствующими потоками принадлежащих ТНК непроизведенных нефинансовых активов.

Таким образом ТНК предоставляют самую новую технологию своим филиалам, а относительно устаревшую - предоставляют фирмам принимающей страны или совместным предприятиям. Здесь за счет ПИИ происходит формирование уставного фонда иностранного или совместного предприятия и/или осуществляется финансирование в рамках межфирменного кредитования, когда иностранный учредитель или соучредитель предприятия предоставляет расширенный доступ к новой технологии за счет поставок оборудования и/или за счет предоставления права пользования нематериальными активами (товарные знаки, патенты и др.).

О возможностях оценки объемов передачи технологии. В настоящее время доступ развивающихся стран к наиболее современным технологиям осуществляется преимущественно за счет расширенного сотрудничества с ТНК развитых стран в следующих направлениях: 1) торговля технологическими товарами и оборудованием (импорт машин и оборудования); 2) прямые иностранные инвестиции (полностью контролируемые филиалы или совместные предприятия); 3) торговля непроизведенными нефинансовыми активами, принадлежащими ТНК (патентами, авторскими правами, торговыми знаками, правами в системе «франчайз», а также соглашениями о технической помощи и др.).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111 


Похожие статьи

Ю В Макогон, В П Шевченко - Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций