Ю В Макогон, В П Шевченко - Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций - страница 4

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111 

Проте, практичний досвід демонструє, що ефективне управління покликане забезпечити високий кінцевий результат вирішення поставлених завдань з гарантованим дотриманням стратегічного курсу розвитку компанії. Різне бачення ступеню оптимальності потенційних рішень, особисті амбіції в їх ухваленні, навіть при найідеальніших професійних характеристиках менеджерів, неминуче призведе призапропонованому горизонтальному стилі управління до збільшення невиправданих ризиків. Найбільш раціональною бачиться змішана система управління, принципами організації якої будуть широкі повноваження в прийнятті тактичних рішень командами менеджерів у поєднанні з ієрархічними основами керівництва, адміністрування і контролю. Успішність такої системи визначається характером взаємин, що сформувалися, рівнем кваліфікації персоналу і стилем керівництва в ній.

Системний аналіз досліджень людського капіталу і процесів управління дає однозначну позитивну відповідь на багаторічні суперечки науковців, літераторів і фахівців - практиків відносно питання щодо ролі особистості чи то в історії, чи то в керуванні господарськими, соціальними, суспільно-політичними та іншими процесами. Коли відповідними процесами чи сферами діяльності на будь якому рівні керує спроможна, високоосвічена, талановита особистість - досягаються високі результати. Ці досягнення можуть бути чи кращими, чи гіршими, як й спроможності фахівців, в тому числі і керівників, середини не буває. І далі, в цьому контексті - чи є незамінні особи? Безумовно, так! Без жодних сумнівів у обгрунтованості відповіді на запитання, що підтверджується як дослідженнями, так й практичним досвідом. На то вона і особистість, що другої такої не буває.

Таким чином, комплексний аналіз процесу життєдіяльності людського капіталу в сукупності соціально-економічних факторів та чинників його формування й розвитку, в єдності процесів його формування, сбереження, розвитку, використання та ефективного управління зазначеними процесами, дозволяє наочно представити зростання ролі нематеріальних чинників виробничих стосунків на сучасному етапі розвитку економіки, розширити і навіть, певною мірою, змінити пріоритети в критеріях підвищення ефективності господарської діяльності, направленнях капіталізації і засобах досягнення високого ступеню конкурентоспроможності. Тим більше, сьогодні, в умовах формування нового типу економіки, людський капітал стає головним чинником економічного розвитку на всіх рівнях управління виробничими, фінансовими і соціальними процесами.

Безумовно, питання впливу всіх чинників формування людського капіталу на стан економіки господарюючих суб'єктів, регіонів і в цілому на соціально-економічний розвиток суспільства, а тим більше, на характер взаємин між різними видами капіталу в процесі виробничих стосунків і створення нової вартості, не вичерпуються викладеними аспектами. Кожна з цих економічних категорій за своєю значущістю і масштабністю є об'єктом окремих досліджень.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Shultz T. Investment of Human Capital. - N.Y.;L., 1971.

2. Becker G.S. Human capital: A Theoretical and Emperical Analysis with Special Reference to Education. - Chicago, London: The University of Cicago

Press, 1992.

3. Дятлов С.А. Теория человеческого капитала: Учебное пособие. - СПбУЭФ, 1994. - 160с.

4. Капелюшников Р.И. Концентрация человеческого капитала // Критика современной буржуазной политэкономии. - М.: Наука, 1977. - 287с.

5. Антонюк В.П. Формування та використання людського капталу в Україні: соціально - економічна оцінка та забезпечення розвитку. -

Донецьк, 2007. - 348с.

6. Бородіна О.С. Теорія соціального і людського капіталу в їх взаємодії для економічного розвитку // Регіональні проблеми людського та

соціального розвитку. В 2т. Т.1 / НАН України. Ін-т економіки пром-ті. - Донецьк, 2008. - С.168-171.

7. Грішнова О.А. Людський каїгітал: формування в систємі освіти і професійної підготовки. - К.: Т-во «Знання», ТОО, 2001. - 254с.

8. Геєць В. Економіка знань та перспективи її розвитку для України // НАН України. Ін-т екон. прогнозув. - К., 2005. - 425с.

9. Чухно А.А. Інтелектуальний капітал: сутність, форми і закономірності розвитку // Економіка України. - 2002, - №11. - С.48-55, №12. - С.61-

67.

10. Чухно А.А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України. - К.: Логос, 2003. - 632с.

11. Стюарт Т. Интеллектуальный капитал. Новый источник богатства организаций // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под. ред. В. Иноземцева. - М.: Академия, 1999. - С.372-401.

12. Амоша О.І. Концепція інноваційного розвитку регіону / НАН України. Ін-т економіки пром-ті. - Донецьк, 2002. - 172с.

13. Амоша О.І. Проблеми та шляхи поліпшення інвестиційної діяльності у промисловості України - Донецьк: ІЕП НАН України, 1999. - 29с.

14. Томчук Н.В. Эволюция научных взглядов на человеческое развитие // Экономическая теория. - К, 2005. - №3. - С. 95-105.

15. Зуев А., Мясникова Л. Интеллектуальный капитал. - // Ресурсы, Информация, Снабжение, Конкуренция. - 2002. - №4. - С.3-13.

16. Кір'ян Т.М. Людський капітал у структурі соціальної та економічної політики України // Регіональні проблеми людського та соціального розвитку: В 2т. Т.1 / НАН України. Ін-т економіки пром-ті. - Донецьк, 2008. - С.150-155.

17. Осберг Ларс. Економічне зростання, зарплата, кваліфікація та безробіття: канадський погляд на ефективність ринку праці в українському контексті. - Університет Дел хаузі. - 2003. - 22с.

РЕЗЮМЕ

У роботі розглянуті аспекти взаємодії різних видів капіталу в системі виробничих відносин. Здійснений аналіз впливу нематеріальних факторів виробництва на процес створення нової вартості. Досліджені питання ролі людського капіталу в підвищенні соціально-економічної ефективності   виробництва,   капіталізації,   досягненні   високих   кінцевих   результатів   економичного   розвитку   на  мікро-,   мезо- та макроекономічному рівнях. Дана характеристика факторів та механізмів формування людського капіталу. SUMMARY

The aim of this work is to examine an interaction of the different forms of capital in the system of production relations. It is given the analysis where the non-matireal factors of the production have influence on the process of creating the new value. It is also examined the questions of the human capital's role in increasing the social-economical production, capitalization, achievement of high results of economical development on micro-, mezo- and macro-economical levels. A character of the factors and mechanisms for creating the human capital is given.

РЕЗЮМЕ

В работе рассмотрены аспекты взаимодействия различных видов капитала в системе производственных отношений. Выполнен анализ влияния нематериальных факторов производства на процесс создания новой стоимости. Исследованы вопросы роли человеческого капитала в повышении социально-экономической эффективности производства, капитализации, достижении высоких конечных результатов экономического развития на микро-, мезо- и макроэкономическом уровнях. Дана характеристика факторов и механизмов формирования человеческого капитала.

ПЕРСПЕКТИВИ ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РЕСУРСІВ СТРУКТУРНИХ ФОНДІВ ЄС В УКРАЇНУ (РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР)

Біла С.О., д.н.д.у., професор, НІСД (м.Київ), завідувач відділу стратегій управління регіональним розвитком

Метою державної регіональної політики в Україні є забезпечення високого рівня якості життя людини незалежно від місця її проживання, забезпечення соціальної та економічної єдності держави [1]. Практичне втілення такої мети потребує створення сприятливих умов для збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів та зменшення міжрегіональних структурних диспропорцій; інтеграцію регіонів у єдиний політичний, правовий, економічний, інформаційний простір; оптимальне використання соціально-економічного потенціалу регіонів з урахуванням природних, екологічних, географічних особливостей, етнічних і культурних традицій; підвищення конкурентоспроможності регіонів. Домінуючу роль у цьому процесі відіграє структурна регіональна політика, практична реалізація якої потребує залучення інвестиційних ресурсів. В умовах України засади та принципи формування структурної регіональної політики ще остаточно не визначені; не

© Біла С.О., 201вирішено й питання її інвестиційного забезпечення. З огляду на дефіцит інвестиційних ресурсів та загострення конкурентної боротьби на світових ринках капіталів, найближчим часом, ці проблеми набудуть для України надзвичайної актуальності.

За відсутності власного, національного досвіду впровадження структурних реформ на рівні регіональної економіки у нагоді стає світовий досвід, зокрема, досвід інституційного забезпечення регіонального розвитку у країнах ЄС. В процесі вироблення основних засад національної державної регіональної політики (та структурної регіональної політики як її невід'ємної складової) для України особливої актуальності набуває питання пошуку коштів на потреби реалізації структурних перетворень. Одним з реальних джерел щодо цього є структурні фонди ЄС.

Серед українських вчених, питання розробки стратегії соціально-економічного розвитку регіонів традиційно досліджують авторські колективи Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, зокрема, Данилишин Б.М., Клиновий Д.В., Пепа Т.В. [2]. Проблематику управління комплексним соціально-економічним розвитком регіону детально розглядав О.В.Черевко [3]. Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку регіональної економіки опинились у центрі обговорень на науково-практичних конференціях, проведених на базі Національної академії державного управління при Президентові України (Одеса, 2006 р., 2007 р.) [4; 5]. Проблеми функціонування Європейських структурних фондів (на прикладі ERDF, ESF, EAGGF, FIFG) дослідив В.І.Чужиков [6]. Аналіз пріоритетів регіональної політики ЄС представлено в роботах І.Студеннікова [7]. Водночас, у сучасній вітчизняній регіоналістиці залишається не дослідженим питання щодо перспектив залучення інвестиційних ресурсів структурних фондів ЄС на потреби регіонального розвитку України.

Мета статті - визначити пріоритети національної регіональної політики в Україні та перспективи її узгодження з пріоритетами фінансування регіонального розвитку Структурних фондів ЄС. Для досягнення мети в статті розв'язуються наступні завдання:

- висвітлити основні пріоритети сучасної регіональної політики в країнах ЄС;

- визначити ідентифікацію рівнів NUTS (Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes), як основу територіального поділу та механізм спрощення імплементації регіональної політики ЄС;

- дослідити сутність «Цілей регіональної політики ЄС»: Ціль 1 - «Конвергенція»; Ціль 2 - «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість»; Ціль 3 - «Європейська територіальна кооперація» в контексті реалізації європейської регіональної політики;

- показати роль інституту Структурних фондів ЄС як фінансового інструмента реалізації європейської регіональної політики;

- визначити роль структурних фондів «Phare», «ISPA», «SAPARD» для країн, що набули статус асоційованих членів ЄС у фінансуванні проектів структурної перебудови (у тому числі і на регіональному рівні національної економіки).

ЄС є унікальним міждержавним утворенням, тому не слід сподіватися, що Україна зможе просто «скопіювати» на власний національний правовий, соціально-економічний та регіональний простір структуру, методи організації та принципи функціонування тих чи інших інституцій ЄС. За такого спрощеного підходу, здебільшого, вони будуть недієздатні. Водночас, зберігаючи рух у європейському напрямі, Україна має враховувати основні закономірності, тенденції та шляхи реформування інститутів, що традиційно супроводжують розвиток європейської регіональної політики.

З юридичної точки зору інституційна система ЄС включає органи, установи, агенції, відомства та інші інституції, діяльність яких спрямована на забезпечення виконання завдань відповідно до цілей ЄС, закріплених у засновницьких договорах. До таких інститутів належать: Європейська Рада, Рада Міністрів ЄС, Європейський Парламент, Європейська Комісія, Суд Європейського Союзу та Суд першої інстанції, Європейська рахункова палата (Палата Аудиторів), Економічний та Соціальний комітет, Комітет Регіонів, Європейський центральний банк, Європейський інвестиційний банк, ЄВРОПОЛ. Особливостями функціонування інституційної системи ЄС визнано сумісництво функцій різних інституцій при прийнятті рішень; поліцентричність інституціональних структур; «розподілена лояльність» (тобто, йдеться про те, що всі рішення, які приймаються у межах ЄС є рішеннями, що виникають в результаті консенсусу між всіма інституціями та структурами, які беруть у цьому участь. Консенсус, до того ж, досягається на підґрунті чіткого розподілу влад (законодавчої, виконавчої, судової).

Стратегічною метою регіональної політики в країнах ЄС (яка часто ототожнюється із структурною регіональною політикою) є її зорієнтованість на зменшення розриву між соціально-економічними показниками розвитку різних регіонів Європейської Спільноти, на ліквідацію відставання від регіонів-лідерів ЄС «проблемних» («депресивних») європейських територій (як правило, це периферійні зони, віддалені сільські та гірські території, території, на яких переважає рибальство як основна галузь місцевої економіки тощо). Мета європейської структурної регіональної політики - зменшити наявні регіональні диспропорції та запобігти виникненню регіональних дисбалансів у ЄС. Спільна регіональна політика ЄС є складовою європейської структурної політики та передбачає досягнення високого рівня територіальної інтеграції та єдності (досить часто термін «cohesion» («єдність») трактується як «згуртування»).

Європейська регіональна політика не підміняє собою національну регіональну політику країн-членів ЄС. Відповідно до принципу субсидіарності, кожна держава - член ЄС власними силами має розв'язувати проблеми національного регіонального розвитку. У першу чергу йдеться про наступне: сприяти ліквідації соціально-економічних диспропорцій на регіональному рівні; розвивати інфраструктуру та сприяти підтримці інвестицій, спрямованих на створення нових робочих місць (насамперед, на периферійних територіях); зробити життя людини (не залежно від місця її проживання) комфортним та безпечним. На період 2007 - 2010 рр., додатково, до основних пріоритетів регіонального розвитку в країнах ЄС відносять такі інституційні чинники просторового розвитку як стійкість життєдіяльності довкілля і людського середовища; захист і покращення сухопутного та морського ландшафту; обов'язковими для всіх країн ЄС стають заходи з менеджменту та запобіганню настанню на регіональному рівні негативних наслідків екологічних, техногенних та природних катастроф та ін. [8].

Спільна регіональна політика ЄС координує національні регіональні політики країн-членів, а також різні політики соціально-економічного спрямування у межах Європи, надаючи їм «регіонального виміру». Координатором європейської регіональної політики виступає Комітет регіонів, який складається з представників регіональних та місцевих органів влади. Комітет регіонів відіграє важливу роль у передбаченні тенденцій та в процесі розробки стратегії регіонального розвитку; вносить свої пропозиції та корективи у структурну політику ЄС, залучаючи регіональні та місцеві органи влади в процес ухвалення рішень на загальноєвропейському рівні.

Фінансовими інститутами впровадження європейської регіональної політики визнано Структурні фонди ЄС та Європейський інвестиційний банк (а фінансовими інструментами реалізації європейської регіональної політики виступають гранти Структурних фондів ЄС та позики Європейського інвестиційного банку). Для визначення об'єктів фінансування на регіональному та міжрегіональному рівні ЄС, впровадження загальноєвропейських заходів щодо комплексного та збалансованого просторового розвитку Європейського континенту, в країнах ЄС прийнято стандарти інституційно-статистичного забезпечення регіональної політики - систему NUTS.

Відповідно до європейських інституційних традицій, у кожній країні-члені ЄС створені територіальні одиниці для потреб планування і статистики, що відповідають системі NUTS (затвердженої ЄВРОСТАТОМ). Європейська Комісія умовно приймає існуючий територіальній поділ кожної з країн ЄС за рівнями NUTS. «Номенклатура територіальних одиниць для статистичних цілей», або єдина система класифікації NUTS - Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes була прийнята у 1998 р. Її застосування в країнах ЄС дозволяє спростити механізм імплементації загальноєвропейської регіональної політики.

В країнах ЄС рівні NUTS відповідають чисельності населення в адміністративно-територіальних одиницях:

NUTS 1 - від 3 000 000 до 7 000 000

NUTS ІІ - від 800 000 до 3 000 000

NUTS ІІІ - від 150 00 до 800 000

Нижче NUTS III розташовані «місцеві адміністративні одиниці» (Local Administrative Units - LAU), що підпадають під місцеве регулювання та контроль.

Проект «Agenda - 2000» (у відповідності з яким здійснювалась реалізація регіональної політики ЄС за період 2000 - 2006 рр.) привів територіальний поділ ЄС у відповідність до системи NUTS, що дозволило представити чітку ієрархію розвитку усіх регіонів країн Європейського Союзу:

- NUTS I (найбільша одиниця поділу, уся держава - Landy (D)). Це землі Німеччини, Бельгія, Данія, Швеція, Ірландія, а також Уельс та Шотландія у Великій Британії; території просторового планування ZEAN у Франції та інші регіони (78 одиниць);

- NUTS II (слабше розвинуті та малозаселені регіони)— автономні регіони в Іспанії та Франції, включаючи її заморські території, провінції у Бельгії та Данії, італійські регіони, австрійські Lander, німецькі «Regierungsbezirke (D)», воєводства у Польщі (16), первинні адміністративні субрегіони у землях тощо (210 одиниць);

- NUTS III (території з промисловістю, що занепадає) - це первинні локальні формування (Departamenty (F)), які умовно відповідають «старопромисловим» та «сільським районам» в Україні. Ці території об'єднані між собою по дві - три невеликі територіальні одиниці (1093 одиниць).

Окремі країни ЄС зберегли й дрібніші формування: Велика Британія - County (UK), Польща - повіти (373) - рівень NUTS 4; та рівень NUTS 5 - Gemeinden (D) - Німеччина, Польща - Гміни (2483).

Пріоритетного фінансування відповідно до цілей Європейської структурної регіональної політики традиційно набувають проекти, що фінансуються на рівні NUTS 1, 2, 3 [6, с. 166-167; 9].

Будь-яка країна, що прагне увійти до складу ЄС, має провести реформу адміністративно-регіонального устрою з чіткою іден­тифікацією рівнів NUTS. Що стосується України, то цей процес вже розпочався. У проекті «Про схвалення Концепції реформи адміністративно-територіального устрою України» (далі - «Концепція») (від 5 грудня 2008 р., розробник - Міністерство регіонального розвитку та будівництва КМУ) наголошено, що «Концепція» визначає: основні вимоги до організації адміністративно-територіального устрою України; типологію адміністративно-територіальних одиниць та вимоги до їх створення; організацію публічної влади на рівнях адміністративно-територіальних одиниць та поселень; законодавче забезпечення та етапи проведення адміністративно-територіальної реформи. Водночас у «Концепції» бракує чіткого визначення інституційного забезпечення реформи адміністративно-територіального устрою, не визначено механізм адаптації національних стандартів регіонального розвитку України до європейських стандартів.

Адміністративно-територіальний устрій в Україні, як зазначено у «Концепції», має реформуватися, враховуючи «...відповідність адміністративно-територіального устрою рекомендаціям ЄС щодо Номенклатури територіальних одиниць для статистики NUTS (Nomenclature of territorial for statistics). У п. 3.5 «Концепції» - «Райони» йдеться про те, що «Райони, як правило, повинні відповідати рекомендаціям ЄС щодо NUTS-3». У п. 3.6. «Регіони» йдеться про те, що «Регіони, як правило, повинні відповідати рекомендаціям ЄС щодо NUTS-2». Водночас в Україні існують і інші підходи до впровадження адміністративно-територіальної реформи, критерієм якої визначається територіальна доступність мешканців громади до надання їм базових публічних послуг (а саме - доступ громадян до медичних послуг, послуг пожежної служби та доступ дітей до школи - має бути у межах 15 / 20 хвилин).

Концептуальна невизначеність стратегії реформування адміністративно-територіального устрою гальмує розвиток України, «консервує» проблеми розподілу владних повноважень на місцях, а також реформу системи місцевого самоврядування. Це, у свою чергу, робить вкрай проблематичним реалізацію завдань структурної регіональної політики.

На користь прийняття Україною стандартів NUTS, в процесі реформування адміністративно-територіального устрою, свідчить позитивний досвід ЄС. Так, територіальні одиниці країн-членів ЄС визначаються у межах існуючих адміністративних одиниць. «Адміністративна одиниця» означає географічну територію, яка належить до юрисдикції тієї чи іншої адміністрації, і на якій мають силу відповідні адміністративні рішення і реалізуються напрями політики відповідно до чинних законодавчих та інституційних рамок країни-члена ЄС. Якщо країна-член ЄС не має адміністративних одиниць відповідного розміру, такий рівень встановлюють шляхом об'єднання необхідної кількості менших сусідніх адміністративних одиниць. Ті одиниці, що утворюються внаслідок такого об'єднання, мають назву «неадміністративні одиниці». Отже NUTS формує інституційну основу для ведення підрахунків регіональних економічних показників та регіональної статистики щодо економічних і соціальних питань.

Система NUTS полегшує проведення статистичного аналізу відсталих регіонів, сприяє чіткому визначенню рівня соціально-економічного розвитку регіонів, класифікуючи їх як територіальні одиниці. У Європі NUTS поділяється на п'ять рівнів (три з яких, NUTS 1, 2, 3, - регіональні, а два, NUTS 4 та 5 - місцеві одиниці регіональної статистики ЄС). Класифікація NUTS 1, 2, 3 для країн - членів ЄС є обов'язковою, а на місцевому рівні (NUTS 4 та 5) - здійснюється на добровільних засадах.

Найбільш важливим для регіональної політики ЄС є рівень NUTS 2, оскільки саме на цьому рівні відбувається розробка програм регіонального розвитку та освоєння коштів Європейських структурних фондів. Слабо розвинені території (у тому числі й ті, соціально-економічний розвиток яких залежить від стану однієї чи декількох галузей економіки, що занепадають («монофункціональні» та «старопромислові»), а також малозаселені регіони - отримують гарантовану фінансову підтримку ЄС на потреби регіонального розвитку з метою ліквідації диспропорційності, вирівнювання основних соціально-економічних показників у межах ЄС. Такі заходи відповідають цілям регіональної (структурної) політики ЄС [10].

Відповідно до мети політики територіального розвитку ЄС у посиленні територіальної інтеграції та єдності («згуртування» -«cohesion»), станом на 2007 - 2013 рр. пріоритетності набувають стратегічні завдання щодо вирівнювання диспропорцій регіонального розвитку та досягнення на цій основі подальшої інтеграції, соціально-економічного зближення (конвергенції) всіх країн (та регіонів) у межах ЄС. Відповідно до цієї глобальної мети були сформовані та конкретизовані три основні «Цілі регіональної політики ЄС»:

1. Ціль 1 - «Конвергенція» («Convergence objective))).

2. Ціль 2 - «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість» («Regional Competitiveness and Employment objective»).

3. Ціль 3 - «Європейська територіальна кооперація» («European Territorial Cooperation objective») [10].

У межах Цілі 1 - «Конвергенція» («Convergence objective»), передбачається реалізувати проекти, орієнтовані на вирівнювання диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечити підтримку слаборозвинутих регіонів ЄС. Мета політики економічного вирівнювання - підвищити показник ВВП на душу населення у найменш розвинутих регіонах ЄС до 75 % від показника середнього рівня по

ЄС.

У межах Цілі 2 - «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість» («Regional Competitiveness and Employment objective»), передбачається створення нових робочих місць. Цей напрямок європейської структурної регіональної політики передбачено до реалізації у 19 країнах-членах ЄС, де за рахунок коштів структурних фондів до 2013 р. мало бути створено понад 2 мільйони постійних робочих місць. Водночас світова фінансова криза, яка розпочалась наприкінці 2008 р. вносить свої корективи у вирішення цього завдання. Тепер, переважно, йдеться не про створення, а про збереження робочих місць, у тому числі й у державному секторі економіки (освіта, культура) та секторі, що надає суспільні послуги (озеленення територій, громадські роботи тощо). Поряд з цим, навіть в умовах кризи в країнах ЄС передбачено створення нових робочих місць в інноваційному секторі економіки (йдеться про створення понад 40 тис. робочих місць у секторі високих технологій: космос, біотехнології, нанотехнології та технології з термоядерної енергії та ін. Для цього передбачено економічними методами (податкові пільги, податкові канікули, субсидії) підтримувати функціонування технопарків, технополісів, центрів інноваційного розвитку [10].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111 


Похожие статьи

Ю В Макогон, В П Шевченко - Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций