Ю В Макогон, В П Шевченко - Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций - страница 95

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111 

Вивчення світового досвіду СЕЗ дозволяє зробити висновок про широке різноманіття форм, цілей, механізмів, стратегій розвитку та результатів застосування. Інтеграція України у міжнародну економіку, вимагає дослідження іноземного досвіду функціонування СЕЗ та опрацювання шляхів його використання в національних умовах. Наступним завданням для нашої держави після вступу до СОТ є поступове набуття членства у ЄС. Досягнення встановленого завдання є неможливим без гармонізації національного законодавства відповідно до правил та норм ЄС. Аналіз нормативних документів, які опосередковують вступ України до ЄС, засвідчує, що з усіх галузей національного законодавства найбільшім змінам підлягає саме господарське законодавство оскільки воно опосередковує економічну інтеграцію. Але що стосується СЕЗ, вимоги до них у директивах ЄС не є якимось специфічними, тому питання гармонізації повинно досліджуватися в контексті несуперечливості їх статусу вимогам СОТ (це і є головною вимогою ЄС). Враховуючи рівень розвитку країн ЄС, необхідно зазначити й той факт, що застосування в Україні найбільш поширених в країнах ЄС СЕЗ, є фактично не можливим в силу різниці у економічному стані держав.

Фактично після вступу до СОТ управління вільними зонами або вільними економічними зонами, створеними в Україні, здійснюються відповідно до вимог СОТ, в тому числі Угод про ТРІПС, ТРІМС та субсидії і компенсаційні заходи. На компанії, що створюються або діють у цих зонах, не поширюються вимоги щодо здійснення експорту, торгового балансу або місцевого змісту. Товари, ввезені або вироблені в цих зонах згідно з податковими і тарифними правилами, за якими імпорт та імпортовані матеріали звільнені від сплати мита і певних податків, підлягатимуть нормальному митному оформленню в момент ввезення на решту території України, в тому числі застосування митних тарифів і податків.

Вибір різновиду СЕЗ зазвичай зумовлюється низкою факторів, зокрема наявністю регіонально-економічних диспропорцій, депресивних територій, зональних надлишків незатребуваної робочої сили, необхідністю стимулювання певних галузей промисловості тощо. Проблема СЕЗ має й геополітичний вимір, а саме: перспективи інтеграції держави у сучасну світову економіку, визначення її місця у глобальному поділі праці.

Для України пріоритетним є розвиток науково-технічних і туристсько-рекреаційних зон, а після одержання й обробки результатів їхньої діяльності - створення зон виробничої спрямованості. Спеціальний правовий режим у науково-технічних зонах орієнтований на розвиток наукового та виробничого потенціалу через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень і подальше впровадження результатів наукових розробок у виробництво. Науково-технічні зони не вимагають значних централізованих капіталовкладень і сприяють підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. Зони виробничого напрямку формуються з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні області господарства.

У період 2000-2004 років зростання інвестицій випереджало зростання ВВП у середньому в 2,5 разу. В 2005 році, зі скасуванням СЕЗ, це співвідношення знизилося до 0,7.

Зафіксовано загальну позитивну динаміку інтегрованої питомої ваги розвитку СЕЗ у комплексі загальнонаціональної економіки. За період з 1994 по 2003 роки вона збільшилася з 1,9 до 7,31%. Середнє значення для регіонів, у яких розміщені СЕЗ, за 1999-2002 роки зросло з 5,98 до 9,81%. У лідери вийшли Закарпатська, Донецька, Львівська області, АР Крим та Київ. Тут будуть доречними узагальнюючі висновки.

1. Законодавча база діяльності СЕЗ, ТПР, технопарків потребує впорядкування й вдосконалення.

Аналіз нормативно-правових актів про спеціальні (вільні) економічні зони показує, що велика частина положень законодавства дублюється, разом з цим є такі, що суперечать одне одному. Наприклад, питання управління в спеціальних (вільних) економічних зонах регулюється законодавчими актами про конкретні спеціальні (вільні) економічних зони не ідентично і при цьому, часто, норми Законів і Указів Президента не збігаються з Законом «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Так, Ради з питань спеціальних (вільних) економічних зон створюються на основі законодавчих актів про конкретну спеціальну (вільну) економічну зону, але при цьому не передбачені Законом «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Норми права, що передбачають пільгові режими також відрізняються в різних спеціальних (вільних) економічних зонах, що створює спірну ситуацію і

© Анісімов А.Є., Палгута Н., 2010 66породжує конфліктні ситуації. Для усунення всіх вищенаведених проблем необхідно уніфікувати норми права про спеціальні (вільні) економічні зони. Тому чинне законодавство вимагає внесення низки доповнень, а саме не обхідно визначити термін дії спеціального режиму господарювання, загальні органи управління, які створюються у всіх спеціальних (вільних) економічних зонах і їх повноваженнях, а також вказати конкретні пільги, які надаються суб'єктам господарювання залежно від виду спеціальної (вільної) економічної зони і умов надання пільгових режимів.

2. Політика держави щодо «зон» має бути стабільною, передбачуваною і послідовною.

Водночас до світової практики, спеціальні економічні зони — це території зі спеціальними митними або податковими умовами, що стимулюють імпорт комплектуючих та експорт готової високотехнологічної(!) продукції. Однак наші СЕЗи не залучали іноземних інвестицій під високотехнологічне виробництво. Лише третина інвестицій у СЕЗ і ТПР станом на 1 січня 2005 року були іноземними.

Низька активність іноземців пояснюється нестабільністю умов ведення бізнесу в Україні загалом і в спецзонах зокрема. Наприклад, у 1999 році було запроваджено мораторій на створення нових СЕЗ і ТПР, а пізніше - й на нові інвестпроекти в межах існуючих зон. Такі законодавчі дії унеможливлюють для інвесторів отримання прибутку не тільки у довгостроковій, а й у короткій перспективі. Українськи СЕЗи до виробництва та експорту високотехнологічної продукції відношення фактично не мали.

Результати досліджень Ради з вивчення продуктивних сил України засвідчили, що ніяких бюджетних трансфертів на розвиток зональних утворень взагалі не здійснювалося. Насправді це не досягнення, а одна з причин низької ефективності СЕЗ.

Лише у 3% проектах, які реалізовувалися у СЕЗ та на ТПР, було виконано всі інвестиційні зобов'язання. Навіть такі обсяги виконання проектів у СЕЗ та на ТПР дали відчутний позитивний ефект для економіки України та окремих регіонів. А якби були виконані всі? А якби не було відкритих залякувань про перспективи зон? А якби держава долучилася до СЕЗ із інфраструктурним розвитком, як це зробив Китай?

3. Діяльність «зон» має підлягати постійному, жорсткому контролю і моніторингу.

До функціонування СЕЗ і ТПР треба підійти виважено, з урахуванням ефективності реалізації конкретних інвестиційних проектів. За підсумками попереднього періоду зафіксовано значну нерівномірність результатів між окремими СЕЗ і ТПР. Так, у СЕЗ «Порт Крим» залучено інвестицій на рівні 0,2% від очікуваного та організовано робочих місць 0,3% від очікуваного; у СЕЗ «Донецьк» - 1,2 і 3,2% відповідно; у ТПР м. Шостка - 0,7 і 24,8% відповідно; у ТПР Луганської області - 2,9 і 23,2% відповідно. Водночас, наприклад, для СЕЗ «Яворів» ці показники становлять 23,7 і 102,4% відповідно; для СЕЗ «Порто-франко» - 24,8 і 160,4%; для ТПР Волинської області - 55,9 і 45,2% від запланованого.

Оптимально поєднати контролюючу і стимулюючу роль держави в економіці можна через запровадження промислових парків, які будуть організовані не за територіальним, а за функціональним принципом і в частині реалізації інвестиційних проектів діятимуть аналогічно технопаркам. Метою діяльності промпарків має стати модернізація існуючих та створення нових виробництв. Стимулюючим механізмом у рамках промислових парків є надання пільг не територіям, а під реалізацію конкретних проектів. Це зробить діяльність промпарків водночас ефективною і прозорою та доступною для державного контролю і незалежного аудиту на будь-якій стадії.

4. Важливою (нерідко - головною) умовою створення спеціальних (вільних) економічних зон є вибір і визначення оптимального набору пільг і стимулів. У світовій практиці на сьогоднішній день сформувалися такі основні групи пільг і стимулів:

1) зовнішньоторговельні, знижуючі або відміняючі експортно-імпортні мита і проведення зовнішньоторговельних операцій, що спрощують порядок;

2) фінансові (зниження орендної плати на землю і використання виробничих потужностей; встановлення пільгових цін на комунальні послуги; надання субсидій);

3) фіскальні (зниження або відміна податків на прибуток, ренту, нерухомість);

4) адміністративні пільги (пом'якшення прикордонного режиму для іноземних громадян; спрощення реєстрації спільних підприємств; надання різних послуг).

Перші три групи пільг набули поширення в діючому законодавстві України, а четверта група на сьогоднішній день належним чином не врегульована законодавством, хоча досвід зарубіжних країн, де успішно функціонують спеціальні (вільні) економічні зон, показує, що адміністративні пільги мають важливе значення і сприяють залученню інвесторів. Наприклад, в підприємницьких зонах США, окрім чисто фінансових пільг, діють також пільги і нефінансового змісту, зокрема, спрощена структура ведення документації.

5. Загальне правило створення спеціальних (вільних) економічних зон, а саме положення відповідно до якого спеціальна (вільна) економічна зона створюється шляхом прийняття окремого закону. Зазначений підхід має як позитивні риси так і недоліки. Наприклад, в Казахстані - достатньо рішення Уряду (Закон «Про вільні економічні зони в Казахській РСР» від 30 листопада 1990 р.). У Польщі - згідно із законом «Про спеціальні економічні зони» Рада Міністрів може заснувати спеціальні економічні зони своєю постановою. У Росії -створення СЕЗ здійснюється рішеннями Президента або Уряду Росії, що значно спрощує їх створення. Недоліком такого підходу є те, що виконавчій владі надаються фактично безмежні повноваження в питаннях створення СЕЗ.

6. ст. 403 Господарського кодексу України передбачає наступні функціональні типи: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні, страхові, банківські тощо. На нашу думку наведена класифікація повинна дістати подальшого розвитку, а саме повинні бути встановлені особливості порядку створення і ліквідації та механізму функціонування таких спеціальних (вільних) економічних зон на території України, як туристично-рекреаційні, страхові, банківські.

РЕЗЮМЕ

В статті розглядаються нові форми організації територій з особливим податковим режимом.

РЕЗЮМЕ

В статье рассматриваются новые формы организации территорий с особым налоговым режимом. SUMMARY

In article new forms of the organisation of territories with a special tax mode are considered.

ТРАНСФОРМАЦІЯ РОЛІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ІННОВАЦІЙ В УМОВАХ ПОГЛИБЛЕННЯ АСИМЕТРІЇ

СВІТОВОГО РОЗВИТКУ

Біркентале В.В., к.е.н., доцент кафедри теоретичної та прикладної економіки, декан факультету АСУ Державного університету інформатики і штучного інтелекту (м. Донецьк)

Сучасні глобалізаційні тенденції світового економічного розвитку характеризуються загостренням конкурентної боротьби фактично у всіх сферах. За таких умов ефективність та динамізм інноваційної сфери перетворились на вирішальний чинник забезпечення конкурентоспроможності економіки, які значною мірою визначають місце кожної країни у світі.

На сучасному етапі конкуренція між розвинутими державами перетворилась на конкуренцію новітніх технологій та умов, які створюються тією чи іншою державою для забезпечення розробки, впровадження, охорони та захисту об'єктів інтелектуальної власності. Компанії, які володіють правами інтелектуальної власності, отримують значні економічні переваги перед конкурентами.

Виняткове значення приділяється необхідності подальшого розвитку інноваційних процесів, які мають забезпечити структурну перебудову світової економіки в подальшому. У зв'язку з цим актуальним є дослідження перспектив реалізації інноваційної моделі економічного розвитку в Україні, трансормації ролі інтелектуальної власності в цих процесах.

© Біркентале В.В., 201Ступінь наукової розробки проблем побудови та розвитку інноваційних систем визначається високою науково-практичною затребуваністю цих досліджень. У роботах зарубіжних та вітчизняних вчених - А. Сміта, Й. Шумпетера, В. Джевонса, О. Амоші, О. Білоруса, А. Гальчинського, В.Геєця, Д. Лук'яненка, Ю. Макогона, Є. Савельєва, С. Юрія, А.Чухна та інших - представлений всебічний аналіз аспектів становлення національних інноваційних систем в сучасних умовах світового розвитку. Значний внесок у вирішення проблем становлення та розвитку вітчизняної системи інтелектуальної власності містять наукові роботи видатних учених та фахівців у галузі економіки й права Г. Андрощука, В. Базилевича, Л. Глухівського, М. Паладія, В. Пархоменка, П. Цибульова, В. Шовкалюка та інших. Проте, залишається актуальним дослідження процесу ринковотрансформаційних перетворень в Україні з точки зору реалізації інноваційної моделі розвитку в умовах поглиблення інтеграційних та глобалізаційних тенденцій в світі.

Мета статті - викласти результати досліджень автора стосовно ролі інноваційної діяльності та інтелектуальної власності в структурних перетвореннях економіки України в умовах поглиблення взаємозалежності країн, виявити проблеми в зазначеній сфері та шляхи їх вирішення.

Існує багато прогнозів світової економіки, але вони єдині в тому, що в найближчі 15-20 років світова економіка буде характеризуватися зростанням. За прогнозами Європейської Комісії, обсяг світового ВВП щорічно збільшуватиметься на 3% і в 2030 році перевищить рівень ВВП 1990 року в 2,5 рази [1, С.21]. При цьому, зважаючи на зниження темпів росту населення, збільшиться середньодушовий дохід населення, що сприятиме зростанню середнього класу населення, рівня споживання благ, рівня освіти, стану здоров'я людей, рівня продуктивності праці. В той же час, обмежуючі фактори економічного зростання будуть пов'язані з нестачею матеріальних та фінансових ресурсів, збільшенням екологічного тиску, збереженням диференціації та розшарування населення, соціально-економічними проблемами. Країни, що беруть участь у процесах глобалізації, мають різний фінансово-економічний потенціал і перебувають на різних стадіях розвитку національних економік. З точки зору економічного розвитку і багатства в світі, як вказують вітчизняні вчені, сформувалось два полюси: «країни золотого мільярда», тобто розвинені країни, та периферія світового господарства [2, С.709]. Розвинені країни ще з 60-х років ХХ ст. впроваджують у життя концепцію ліберального розвитку економіки, яка панує в загальносвітовому масштабі. Концепція декларує обмеження регулюючої ролі держави, масштабну приватизацію, лібералізацію валютних курсів і свободу транснаціонального переміщення капіталу. Така концепція виявляється для розвинутих країн дуже корисною, оскільки створює умови для руйнування національних економік, посилення їх фінансової залежності [2, С.712-717]. На глобальному рівні прогрес світової економіки супроводжується появою все більшої кількості країн із значною динамікою розвитку. За прогнозними даними експертів, до 2050 року такі країни як Бразилія, Росія, Індія, Китай, ЮАР увійдуть до числа найбагатших економік світу. З великою вірогідністю можна сказати, що і позитивні зміни, і можливі ризики стануть додатковим стимулом поглиблення процесів глобалізації та асиметричного розвитку національних економік.

Підвищення економічної ролі інновацій, трансформація напрямів, темпів, механізмів розвитку інноваційних процесів є ключовим фактором структурних зрушень в економіці розвинутих країн та країн, що розвиваються. Структурні перетворення проявляються у реструктуризації існуючих підприємств та галузей, виникненні нових видів діяльності та сфер підприємництва, усвідомленні необхідності збільшення інвестицій в освіту, науку, розвиток високотехнологійчних секторів економіки.

Характерними специфічними рисами інноваційної діяльності є: невизначеність майбутнього результату; тривалий строк очікування ефекту; асиметрія в очікуваннях суспільного та індивідуального ефекту; значний інвестиційний ризик; високі вимоги до рівня кваліфікації персоналу та якості менеджменту; несиметричність інформації, яка доступна дослідникам, новаторам, інвесторам та споживачам. Напрями та інструменти підтримки науки та інновацій в тій чи іншій країні трансформуються відповідно до зміни пріоритетів, темпів економічного розвитку, уподобань політичної еліти. Сутнісна природа інноваційної діяльності, форми та механізми її організації, підтримки, стимулювання сьогодні зазнають значної трансформації. Усвідомлення цих процесів вкрай важливе, перш за все, з боку політиків та державних органів, які визначають національні пріоритети та стратегії розвитку, а також для всіх учасників інноваційних процесів. Необхідно враховувати той факт, що закордонні компанії не зацікавлені в розвитку наукомістких і високотехнологічних секторів економіки в країнах, що розвиваються, в тому числі й в України. Це обумовлює необхідність посилення регулюючого та контролюючого впливу державних органів у фінансовій сфері економіки стосовно відтоку капіталу та кінцевої інноваційної продукції з країни, реалізації протекціоністської зовнішньоекономічної політики в області новітніх технологій тощо. Нові фактори та умови світового розвитку вимагають перегляду існуючих підходів, трансформації ролі інновацій та інтелектуальної сфери в економічній перебудові країни.

У відповідності з існуючими теоріями, Україна знаходиться «на порозі» третього етапу ринковотрансформаційного періоду - чинники економічного розвитку другого етапу (початок ХХ ст.) вже не діють, а реальний перехід до інноваційно-інвестиційного зростання ще не відбувся [3, С.98]. Інноваційний сценарій економічного розвитку передбачає не стільки удосконалення та модернізацію старої технічної бази виробництва, скільки створення принципово нових технологій, підготовку та залучення спеціалістів більш високого рівня кваліфікації, здатних опанувати новітні інформаційні технології. Ми підтримуємо такий варіант впровадження інноваційної моделі в Україні [3, С.102], коли економічні підсистеми розмежовуються на 2 ланки: 1 - галузі, сектори і товарні групи, які спроможні забезпечити інноваційний прорив, 2 -решта галузей. Зважаючи на обмеженість фінансових ресурсів у країні, низькі обсяги іноземного інвестування, наявність виробництв, що вже зараз є конкурентоспроможними на світовому ринку, спеціалісти вважають таке розмежовування доцільним. Традиційно до числа пріоритетних галузей відносять: виробництво космічних апаратів, літакобудування, приладобудування, технології зварювання, програмне забезпечення інформаційно-комунікаційних технологій, медицину, біотехнології тощо. Безперечно, що для реалізації інноваційного варіанту розвитку необхідно визначити джерела і способи фінансування заходів, беручи до уваги існуючі в світі основні моделі фінансування та можливість їх комбінування. В умовах глобального конкурентного середовища українські компанії в процесі створення та впровадження інноваційної продукції мають орієнтуватись на світові ринки та тенденції.

Основним джерелом інновацій та фактором інноваційного зростання є наукова діяльність. Проте, наука лише створює знання, а для їх розповсюдження та перетворення в економічне благо необхідна розвинута інноваційна інфраструктура, налагоджена система взаємозв'язків із виробництвом. Важлива роль тут належить технопаркам, бізнес-інкубаторам, центрам бізнесу, центрам передачі технологій, інноваційним кластерам тощо. Важливу роль у формуванні інноваційного потенціалу відіграють університети. В 2005 році їх питома вага у витратах на науку дорівнювала: в середньому по країнах ЄС - 23%, в США та Японії - 13-14%. В розвинутих країнах заклади вищої освіти не тільки залучаються до виконання досліджень та розробок, але й виступають стартовою площадкою трансферу технологій, малих інноваційних фірм, сприяють підвищенню мобільності вчених, здійснюють підготовку фахівців, відповідно до нових вимог ринку. Широке розповсюдження по всьому світі отримали спільні дослідницькі центри, створені приватними компаніями на базі університетів.

Більшість інновацій, які здійснюються в нашій країні, є технологічними інноваціями. Проте, останнім часом у світі набувають все більшого значення і нетехнологічні інновації - організаційні та маркетингові. У практичній діяльності вітчизняних підприємств їм ще не відведено належного місця, що також обмежує можливості інноваційного зростання. Використання сучасних методів корпоративного управління, удосконалення існуючих та розробка нових механізмів і форм організації виробництва та праці, створення сучасної системи логістики може стати визначальним фактором конкурентоспроможності під час модернізації компаній, зміни їх стратегії. Маркетингові інновації спрямовані на адаптацію продукції та послуг до потреб споживача, на збільшення масштабів виробництва та ринків збуту, тобто надання керівництву компаній інформації про тенденції ринку - його обсягів, динаміки, конкурентів, про ефективні рекламні технології тощо.

Особливої уваги заслуговує стрімкий розвиток сфери інноваційних послуг, яка займає провідне місце в постіндустріальному суспільстві та є перспективною для країн з обмеженими матеріально-сировинними ресурсами. Італія, Португалія, Естонія та деякі інші країни впевнено нарощують економічний потенціал, забезпечуючи зростання своїх економік саме за рахунок розвитку сфери інноваційних послуг. Варто приділити увагу розвитку сфери інноваційних послуг і в Україні, враховуючи певну обмеженість ресурсів та необхідність поліпшення структури експорту.

В інноваційному процесі зазвичай виділяють наступні групи суб'єктів: автор розробки, підприємство-виробник інноваційного продукту, інноваційний менеджмент, інвестор проекту. Для досягнення мети інноваційного розвитку економіки країни необхідно аналізувати тарозв'язувати проблеми функціонування кожної з цих груп суб'єктів. Розглянемо деякі аспекти функціонування суб'єктів інноваційної діяльності та інтелектуальної власності України в умовах поглиблення світових тенденцій на сучасному етапі.

Справедливим залишається відоме твердження: чим вищим є інтелект нації і витрати на фінансування науки, тим частіше з'являються відкриття та винаходи. Достатньо високий відсоток державних витрат у СРСР на фінансування освіти та науки в 50-70-ті роки ХХ ст. був обумовлений необхідністю об'єднання зусиль науковців для зміцнення військового потенціалу, збільшення досліджень та розробок з метою удосконалення виробничих та управлінських технологій. Проте значне фінансування не тільки зміцнило позиції держави у повоєнному протистоянні, але й на роки вперед забезпечило високу новаторську активність. Так у 80-ті роки ХХ ст. близько 85% загальної кількості підприємств займались винахідництвом та раціоналізаторством.

Донині, при міжнародному зіставленні, йдеться про значний науково-технічний та інтелектуальний потенціал нашої країни. Але роки економічного спаду, значного згортання фінансування вказаних сфер, неналежне ставлення керівників владних та підприємницьких структур до інтелектуального потенціалу - від занепаду позашкільної освіти до знищення на підприємствах традицій винахідництва та раціоналізаторства - привели до зниження всіх показників цієї сфери: знизилась кількість розробок, особливо таких, де використані винаходи, суттєво зменшилась кількість розробок, технічний рівень яких перевищував світовий тощо. Структурні зміни, як результат економічної кризи 90-х років ХХ ст., мали наслідком скорочення кількості закладів, які виконують наукові та науково-технічні роботи, значне зменшення чисельності наукових працівників, розрив зв'язків з виробництвом. Таке становище суперечить світовій практиці розбудови розвинутої економіки, не відповідає обраній стратегії інноваційного розвитку. В 2007 році відбулись позитивні зміни у динаміці всіх вказаних показників, які ілюструють, що інноваційна активність підприємств приводить до значного покращення їх фінансово-економічних результатів, розширення асортименту продукції, ринків збуту, забезпечення високої якості продукції. Це дозволяє здійснювати заходи щодо поліпшення умов праці, зниження рівня забруднення середовища, збільшення виробничих потужностей тощо.

Найбільша творча активність в країні, на теперішній час, спостерігається на підприємствах м. Києва, Харківської та Донецької областей. Донецька область завжди займала передові позиції в країні за показниками технічної творчості. На регіон, в якому проживає близько 10% населення України, припадало 20% винахідників та раціоналізаторів. На сучасному етапі динаміка інноваційної активності підприємств області відображає становище у зазначеній сфері в цілому по країні: тільки 5% підприємств області здійснюють винахідницьку та раціоналізаторську роботу (в той час, як у 1987 році їх було 93%), в області налічується близько 8 тисяч раціоналізаторів. Прикладом вдалого інноваційного менеджменту на мікрорівні можна вважати діяльність керівництва відомих підприємств та організацій Донецької області - ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод» (НКМЗ); ВАТ «ММК ім. Ілліча», «Азовмаш», завод «Стірол»; МакНДІ; донецьких національних університетів, які утворюють ряд найбільш активних підприємств, що протягом останніх років подавали та отримували охоронні документи. Підприємства, які орієнтовані на підвищення конкурентоспроможності власної продукції до світового рівня, перебувають в активних пошуках нових форм використання та розвитку свого інтелектуального потенціалу: проведення аукціону технічних ідей, міжнародних науково-практичних конференцій з обміну досвідом роботи серед молодих винахідників та раціоналізаторів, вивчення передового досвіду та участі в міжнародних проектах, обміну спеціалістами тощо. Успіх зазначених підприємств доводить, що патентні відділи, бюро науково-технічної інформації, служби винахідництва та раціоналізації, які існують сьогодні лише на деяких підприємствах, треба створювати на всіх підприємствах; існує нагальна потреба у відродженні традиції та практики заохочення робітників за розробку і впровадження у виробництво науково-дослідних робіт. Дослідження показали, що у майбутньому зростатиме рівень інтелектуального потенціалу тих регіонів, де значними темпами зростала матеріальна база та інноваційна активність підприємств.

При аналізі інноваційної діяльності вітчизняна статистика оперує такими показниками як: кількість інноваційно-активних підприємств, обсяг виробництва інноваційної продукції, рівень впроваджень нових процесів у виробництво, рівень освоєнь нових видів продукції. Фінансовий успіх підприємств та їх конкурентоспроможність багато в чому визначається інноваційною активністю. Абсолютна кількість підприємств України, діяльність яких була спрямована на розробку та впровадження як технологічно нових, так і технологічно вдосконалених продуктів і процесів, скоротилась у 2000­2005 роках майже на 30%, більшість з них - малі підприємства (рис.1). Таке становище багато в чому обумовлено великими витратами на нововведення, відсутністю власних та позичкових коштів, тривалим терміном окупності капіталовкладень, недостатньою фінансовою підтримкою з боку держави, недосконалістю законодавства. З 2006 року відбуваються позитивні зміни у динаміці досліджуваних показників інноваційної активності підприємств. Втішно, що вони проявляються не тільки в зростанні абсолютної вартості продукції, але й у кількості інноваційно-активних підприємств.

1600 1400 1200 1000 800

600 400 200 0

1491

1506

12148,3

1472

12605,7 12882,1

45007 40007

35007 30007

25007

20007

15007

10007

5007

7

2000

2001

2002

2003 роки 2004

2005

2006

2007

] Інноваційно активні підприємства

- Обсяг інноваційної продукції

Рис. 1 - Показники інноваційної діяльності підприємств України [4-11]

Показник впроваджень нових технологічних процесів у виробництво залежить від багатьох факторів - від фінансового стану підприємства, фізичного та морального зносу основних фондів, рівня існуючих технологій на виробництві, кваліфікації та творчої активності працівників. З діаграми (рис.2) видно, що рівень впроваджень нових процесів у виробництво, починаючи з 2003 року, підвищувався; у 2005 році темпи зростання уповільнились, а 2006 рік характеризується спадом кількості впроваджень прогресивних технологічних процесів у промисловості. Що стосується рівня освоєнь нових видів продукції, то динаміка цього показника за 2000-2007 роки значно погіршилась - їх рівень скоротився в 6 разів. Освоєння інноваційних видів продукції стосувалось, в основному, виробництва матеріалів, виробів, продуктів. Меншою мірою це відносилось до виробництва інноваційних видів машин, устаткування, апаратів, приладів.

Аналіз світової практики доводить, що до інновацій найчастіше схильні крупні, економічно стабільні підприємства, які мають значні фінансові, кадрові та інтелектуальні ресурси. Малі та середні фірми не мають, як правило, ні значних фінансових ресурсів, ні наукового потенціалу, ні кваліфікованих кадрів навіть для невеликих інноваційних проектів, не говорячи про радикальні нововведення. Імпульс до інновацій подають, як правило, великі компанії, а малим та середнім підприємствам необхідна підтримка - або держави, або крупних компаній, або зовнішніх інвесторів.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111 


Похожие статьи

Ю В Макогон, В П Шевченко - Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций