мова - Еволюція лінгвонімів язик - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК 17(09)18(075.8) Ірина Фаріон

Національний університет «Львівська політехніка»

ЕВОЛЮЦІЯ ЛІНГВОНІМІВ «ЯЗИК - МОВА»

© Фаріон І., 2008

У статті досліджено еволюцію лінгвонімів язик - мова в контексті діяхронної практики вживання і зміни мовно-суспільної свідомости: від середньовічного, а відтак узвичаєного трактування й використання терміна «язик» (спершу й у значенні «народ») до запровадження у ХУІ ст. десекуляризованого синоніма мова. Синонімне, але не однаково частотне вживання цих термінів аж до чверти ХХ ст. - свідчення тяглости «язикової традиції» і впливів інших слов'янських мов.

In the paper evolution of linguonims язик - мова in conext of diachronic usage and changes of language and social sense: from medieval meaning язик (in meaning "people" too) to XVI century desecularized synonym мова.

Звична сьогодні терміносполука, або лінгвонім «українська мова», має складну історію розвитку та становлення. Чи не найбільшою мірою вона вписана в діяхронну систему позамовних чинників суспільно-історичного, політичного та ідеологічного характеру. Про це свідчать не лише найдавніші пам'ятки нашої історії та мови, але тривалий процес утвердження цього терміна навіть упродовж ХІХ-ХХ століть. У цьому контексті зазначений термін має два аспекти вивчення: внутрішній і зовнішній. Внутрішній - передбачає створення автолінгвоніма, себто як називали це мовне поняття різні суспільні стани, і зокрема інтелектуальна та духовна еліта в кожний історичний період. Зовнішній аспект термінономінації полягає в лінгвістичному виробленні наукових дефініцій, оформлених у лінгвонімі, що тісно пов'язані з походженням мови та періодизацією історії української мови, і навіть більше: «Термінологія впливала ... на модель періодизації історії української мови» [4, с. 13].

У діяхронії лінгвонім має змінювані субстантивно-атрибутивні складники, що значною мірою відображає тривалий процес становлення етнічної та суспільно-мовної свідомости, а також розвиток мовознавчої науки. Характерна й політична спекуляція навколо лінгвонімів, яку чи не найкраще озвучив російський учений Будилович і висміяв І. Огієнко. Будилович, намагаючись довести, що поляки не мають окремої мови, твердив, що язиком звемо ту мову, що налічує щонайменше 20 мільйонів народу, коли ж народу менше, то це не язик, а тільки наріччя, мова, жаргон [11, с. 153].

Під час діяхронного дослідження метатерміна українська мова (ХІ - поч. ХХ ст.) виявлено такі її субстантивні номінації: язик, діялект, мова, наріччя, річ, бесіда. Об'єктом аналізу цієї статті є лінгвоніми язик та мова. Найпоширеніший із цих термінів - багатозначне слово язик, що, крім застарілих значень 'мова', 'народ', 'народність', 'заповіт', 'слово', тепер має значення «м'язового органа у ротовій порожнині», «органа мовлення», «полоненого з потрібними відомостями», «металевого стрижня у дзвонах тощо», «складової частини деяких ботанічних назв» [Гр. IV, с. 537; СУМ ХІ, с. 627-630; ССУМ ХIV-ХV ст. 2, с. 579]. Давні українські пам'ятки рясно ілюструють застарілі тепер значення слова язик, що разом із лексемою запозичені зі старослов'янської мови як головного провідника християнства й безальтернативного засобу творення релігійної літератури: старослов' янською зыкъ - це «язик; мова; плем 'я, народ» [1, c. 299].

Внутрішня форма слова свідчить про процес метафоричного перенесення семи з органа мовлення язика на концепт культури - мову. Це характерно і для мовних метатермінів в інших мовах, зокрема в латинській, де слово lingua «язик; мова» розвинулося зі ст. dingua (зміна d на lвідбулася внаслідок зближення з lingere «лизати» чи в результаті впливу діялектів), спорідненого з готським tuggo «язик» [ЕСУМ 3, с. 262-263], а звідси й англійське language.

Вельми цікаве чи навіть знакове в нашій культурі (як і в болгарській) ототожнення язика-мови і народу. Зокрема, у «Слові про закон і благодать» лексему язик ужито у значенні 'народ': Бог «сыном своим вся языки спасе», «вера... благодатьнаа по всей земли простреся и до нашего языка Рускаго доиде» [13, с. 103, 104, 111]; у «Повісті временних літ»: «В Афетове же части седять Русь, Чюдь и вси языци: Меря, Мурома, Весь, Мрдъв...» [12, с. 10]; у цитуванні Георгія Амартола із «Літопису Аскольда»: «І бо кожному язику є написаний ним закон» [6, с. 144].

Так само частотне вживання лексеми язик у значенні 'мова', зазвичай з атрибутивним окресленням: «мурома язык свой, и черемиси свой язык, мордъва свой язык» [12, с. 13]; «А словеньскый язык и русскый одно есть, от варяг бо прозвашася Русью, а первое беша словене; аще и поляни звахуся, но словеньскаа речь бе. Поляни же прозвании бяше, зане в поле седяху, а язык словеньски един» [12, с. 23]. Не слід буквально сприймати вислови літописця про тотожність руської та словенської (тобто старослов'янської) мов. Тодішня мовно-суспільна свідомість подібні мови, а тим більше споріднені слов' янські, що були зрозумілі для кожного, творила єдиний церковно-релігійний, а отже, і державний простір. Це певною мірою підтверджує протиставлення «словенского языка» языку неслов'янських племен, зокрема муроми, мордви, черемисів, вєсі, чуді тощо, із промовистим коментарем, що вони мають свою, окрему мову. Традиція трактування «словенского языка» як свого, а то й «материнського», хоч із походження південнослов'янського, болгарського, протривала щонайменше до першої чверти ХІХ століття. Цікаве підтвердження цього належить учням львівської братської школи, які 1591 року з допомогою викладачів здійснювали словенороський (себто церковнослов'янський) переклад грецької частини граматики «АДЕЛФОТНЕ. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка», де вони побіжно зауважили: «Сі* союзи в

нашемъ языц  не обр* таютс* » [10, с. 45]. М. Лучкай у передмові до своєї праці, написаної

латинською мовою «Grammatica slavo-rutena» (1830 р.), бідкається: «Який був би могутній, так би мовити, колос мов, якби їх мати - старослов'янська мова, - якщо все ж таки справді вона колись процвітала як єдина, залишилась літературною» [7, с. 18]. Підтверджує це й мовно-суспільна свідомість кінця ХІХ століття: чеську, польську, російську мови трактували як складники однієї «коренной славянской мови», що співвідносні між собою як діялекти. Звідси терміни мова, язык, діалекть могли взаємозаступатися [8, с. 174].

Найчастіше термін язик упродовж ХІ - першої чверти ХХ століть ужито у власне лінгвістичних працях, зокрема назвах словників, граматик, букварів, що свідчить про глибоку закоріненість цього болгаризма у свідомість інтелектуально-духовної еліти: «Р* чь жидовьскаго.

зыка. преложена нароускоую» (лексикографічна пам'ятка ХІІІ ст.) [9, с. 21]; «Книга стг(о) Ивана Дамаскина философ(ъ)скаа о осми(х) часте(х) слова, преведе же еа Ива(н) презвитеръ, екзархъ болгарскій, о(т) ели(н)ска(г)*   • зыка въ слове(н)скій» (східнослов'янський список початку ХVI

століття); «Кграматыка словеньская языка» (1586 р.); «АДЕЛФОТНЕ. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка. ...» (1591 р.); «Букварь Языка Славенска ...» (1618 р.) [10, с. 18, 44, 91]. Очевидне використання цієї лексеми й у текстах зазначених праць. Зокрема, М. Смотрицький звертаючись до вчителів у передмові «Грамматіки Славенски- правилноє

Сунтаґма» (1619 р.), зауважує, що граматика служить «ку пон* т(ь)ю як(ъ) языка чистости, такъ

и правог* /ведлугъ власности діалект* въ мовен(ь)* и писан(ъ)*, и писмъ вырозумен(ь)* » [10, с. 95].

Вжито цей лінгвонім і в офіційно-діловому стилі, зокрема у «Статуті» Великого князівства Литовського 1566 року читаємо: «...а писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выпыси и позвы писати, а не иншым езыком и словы» [14, с. 430].

У назвах граматик ХІХ століття, особливо з Галичини, також збережено традицію вживання болгарського терміна язик: «Грамматыка зыка Елавєно-р* Еког* « (1823-1824 рр.) І. Могильницького, «Граматика руского  • зыка»  (1864 р.)  М. Осадци,  «Граматика  • зыка руского»  (1865 р.)

О. Партицького, «Методична граматика языка мало-руского» (1865 р.) П. Дячана, «Граматика руского языка» (1889 р.) О. Огоновського. Лінгвонім язик у різних написаннях «• зыкъ», «• зыкъ»,

«езыкъ» «язик», «jezyk» містять граматики Й. Левицького (1849 р.), Я. Головацького (1849 р.), Г. Шашкевича (1865 р.) та Я. Вагилевича (1845 р.) і Й. Лозинського (1846). У ХХ столітті цей термін використовує Т. Глинський «Граматика мало-руського язика» (1910 р.), І. Нечуй-Левицький «Граматика українського язика» (1913, 1917 рр.), І. Панькевич «Граматика руського язика» (1922 р.). Наступні граматики, зокрема В. Сімовича (1917 р.), О. Курило (1922 р.), О. Ізюмова (1926 р.), О. Синявського (1922, 1928 рр.), М. Наконечного (1928 р.) та інших уже містять лінгвонім мова. Можливо, аналізований термін як виняток виправданий об' єктом дослідження історичної лексики у назві «Історичного словника українського язика ХУ-ХУІІІ ст.» Є. Тимченка (1930-1932 рр.). Цей самий автор на початку ХХ століття спорадично вживає термін язик у багатьох своїх працях, серед них і в заголовних назвах: «Вказівки, як записувати діялектичні матеріяли на українськім язиковім обширі» (1925 р.), «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика» (1927, 1930 рр.)). Перша чверть ХХ століття - це останні поодинокі вкраплення аналізованого терміна як остаточне віддалення переможної народної мови у супротиві з церковнослов' янською традицією.

Лінгвонім мова, на відміну від загальнослов'янського терміна язик, - характерна метаназва лише двох слов'янських мов: української та білоруської. Лексема тотожна з польським mowa 'мова, мовленняспоріднена з російським молва 'поговір, болгарським мълва 'поговір; говір, гомін старослов'янським'галас', 'нарікання', чеським і словацьким mluva, верхньолужицьким

molwic, нижньолужицьким molwis. Етимологічно ця лексема сягає праслов'янського *mlva 'гомін *mlviti 'гомоніти' - трактується як звуконаслідувальне утворення, що зіставляється з латинським murmurare «бурмотіти» та з давньоіндійським bravlti [ЕСУМ 3, с. 491, 492]. Г. Яворська наголошує на трактуванні поняття мова як визначального концепту української культури, що пов' язано передусім із внутрішньою формою цього слова на тлі індоевропейських етимологічних даних: «В індоевропейській традиції однією з ознак, що протиставляє богів і людей, смертних та безсмертних, є наявність особливої мови богів на відміну від мови людей» [18, с. 150]. Себто мова через найдавнішу опозицію «священне - профанне» первісно нероздільна з сакральним. Мова богів була не просто говорінням, зрештою, як і волхвів, чарівників тощо, а мала характер «безособистісного гомону, нерозбірливого гудіння, надміру звуків при браку дискретного змісту», що яскраво виявлено через відповідні індоевропейські паралелі. За Е. Бенвеністом, індоевропейське *bha- первісно означало не просто говоріння, але говоріння особливого релігійного характеру. Звертаючись до слова infans ' маленька дитина; той, хто говорить нерозбірливо, незрозуміло' (пор. укр. немовля), учений тлумачить це говоріння як вияв безособового, неіндивідуалізованого мовлення. Таку саму сему «безособовости» він виявляє в латинських і грецьких словах зі значенням ' поговір, слава; репутація; галас, гудіння', пов' язуючи їх із віщуванням оракула, що виражає волю богів. Характерно це і для українського позначення мова (пор. із молити, молитва), що зводиться, як зазначено вище, до праслов'янського слова *mlva. Саме болгарське слово мълва, вживає гетьман Ходкевич у передмові до виданого ним у 1568-1569 рр. учительного євангелія, зазначаючи, що він хотів перекласти цю книгу «выразум* нї*  ради прости(х) людей» на «простую молву», але

відрадили його мудрі люди.   [3, с. 21], - отож, він вживає це слово вже в сучасному значенні.

Визначальне в цих етимологічних зіставних реконструкціях - безособовість і нерозбірливість, що має сакральний характер [18, с. 149-151]. Звідси незрозумілість, а отже, посвяченість лише обраних у так звані священні мови: гебрайську, грецьку, латинську, пізніше церковнослов' янську. Опозиційність «сакрального - профанного» впродовж століть всього лиш змінювала обриси берегів тієї самої ментально-суспільної ріки.

З огляду на концептуальність поняття мова в нашій культурі, важливо простежити якщо не час народження цього знакового слова, то перші його фіксації та похідники. За давньоукраїнської доби вживалися лише форми з л, наприклад, як відстежив Ю. Шевельов, у пандектах Антіоха за 1307 рік читаємо молва, у грамоті з Волині 1352 року смолвять, у грамоті зі Львова 1370 -молвили. Найперший випадок уживання форми без л засвідчено у грамоті з Самбора 1422 року ­немовившис* 'домовившися'. Це зумовлено фонетичною тенденцією в середньоукраїнську добу до

випадання звука л перед губними, особливо перед в. У слові мова швидкому поширенню форми без л сприяв сильний польський вплив (на що вказує наголос на передостанньому складі, порівняно з наголошенням слова молва) [17, с. 529]. У ХVI столітті, як засвідчать приклади нижче, форма без л стане панівною.

Резервуар найдавнішої історичної української лексики «Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.» не фіксує металінгвоніма мова, однак містить його твірну основу в різних граматичних формах: мовити, мовить, мовилъ, мовил, мовили, буду мовити, мовячи, мов* чи,

мовєчи, мовєно та молвити (молъвити), мольви(л) [ССУМ 1, с.603-604, 607-608, 610] і серед похідників лише молчанїє. Перший друкований український словник Л. Зизанія-Тустановського «Л*ксис Сир* чъ Р*ч*нї*, Въкратъц* събран(ъ)ны. И из слов* (н)скаго языка, на просты(й) Рускій

Ді* л*(к)тъ Истол(ъ)кованы» (1596 рік) вперше містить слова мова, мовленїе поряд з їхніми

церковнослов'янськими відповідниками молва, молвити: «молва, гомонъ г* к * (т) мовы людскои,

окрик итыж трвога», «мовлю, гомоню г*ч*« [5, с. 29, 56, 57]. У «Матеріалах до Словника писемної

та книжної української мови XV— XVIII ст.» Є. Тимченка зафіксовано гасло мова у значенні 'речь, слово, язик із найранішою згадкою в «Апокрисисі» Христофора Філалета (1597-1599 рр.): «Долгими мовами бавился», відтак у «Палінодії» З. Копистенського (1621 р.): «Мову не одну зъ мовою слухачовъ м* ли». Фіксує автор і похідники поряд із польськими паралелями, що свідчить

про певне тривання цього терміна в мові, підкріплене польським впливом: мовене, -нье (mowienie) 'слово, речь', мовность (mownosc) 'многоречие'', мовний (mowny) 'многоречивый', мовца (mowca) 'оратор, вития', а також питомі українські похідники мовитися 'говориться', мовляти 'говоритьмовно 'речисто, многоречиво'мовчком 'молча' [15, с. 432]. М. Худаш, досліджуючи лексику українських ділових документів кінця ХУІ - початку ХVII століття, у договорі від 14 вересня 1598 року між Львівським ставропігійським братством і майстром Амвросієм про будівництво Успенської церкви виявив лексему мова у словосполуці порожня мова, що з огляду на контекст означає 'пусті балачкиможливо, 'лайка'словесне грубіянство'': «Чєляд* в робот*

всей пи(л)новати, сваро(в) ко(р)чємньі(х) и порожнє мовы, и ро(з)тє(р)ко(в) мєжи чєля(д)ю нє допущати» [16, с.9, 36]. Дослідник підкреслює, що «у такому значенні, як сучасне мова, у досліджуваних пам' ятках вживається спільнослов' янське слово языкъ (як, напр., у російській, польській, чеській та ін., напр.: Оф*рова(л)ся дидаскалъ д* тєй кгрє(ц)кого и лати(н)скаго языка

учити». Натомість у значенні ' говорити' вжито словоформи мовити, мовил, мовячи. Слово мовити може мати значення 'звертатися до когось чи 'мати претензію' [16, с. 36-37].

Аналіз історичних пам' яток засвідчив найранішу фіксацію терміна мова у сучасному значенні в загальній післямові до перекладу «Пересопницького євангелія» (1556-1561 рр.), де Михайло Василієвич, протопоп сяноцький, переписувач твору, зазначив, що книжка «перекладена.    изь языка блъгарскаго на мовоу роускую.    для лепшого выразумлен* людоу

христіанского посполитого» [9, с. 38]. Вагома в цьому контексті нова промовиста опозиційність языка блъгарскаго й мови роускои як субстантивно-атрибутивних лінгвонімів, що свідчать про новий етнічно зорієнтований ментально-культурний простір, у якому зрозуміла мова (від мовити 'говорити'), на противагу до незрозумілого язика, починає відігравати неминучу й важливу роль. На той самий термін натрапляємо серед глос в «О единой истинной православной в* ре» 1588

року: «розмаиты(х) мовъ албо языковъ» [9, с. 54]. Неоднозначні міркування викликає словоформа мовъ на титульній сторінці в заголовку найпершого з відомих українських лексиконів невідомого автора «Лексисъ съ толковатемъ словенскихъ мовъ просто», що укладений, ймовірно, наприкінці 70-их - на початку 80-их років Х'уі століття. Як слушно зауважує В. Німчук, з'ясувати, чи справді видавець «Лексиса ... просто» допустився помилки в заголовку пам'ятки, написавши мовъ замість словъ, не можна, бо невідома доля книжки, з якою оправлено текст словника.

Як видно з «Лексикона» П. Беринди (1627 р.), у ХVII столітті слово мова вживалося і зі значенням 'слово' - Слово: мова, взгл* дъ, способъ...». Учений вживає лінгвонім «въ Р* сской

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

мова - Еволюція лінгвонімів язик