О Ю Висоцький - Використання технологій легітимації влади субєктами політики в україні - страница 1

Страницы:
1  2  3 

leoaffy     3поТд3і     да 3поТд3адад3і

О.Ю. ВИСОЦЬКИЙ

-ее

УДК 32.019.51 Ц

ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ ЛЕГІТИМАЦІЇ ВЛАДИ СУБ'ЄКТАМИ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

З'ясовано особливості та наслідки використання технологій легітимації влади суб'єктами політики в Україні в останнє десятиріччя ХХ століття. Зроблений автором аналіз дозволив йому констатувати перманентну кризу легітимності державної влади в Україні.

Ключові слова: технології легітимації політичної влади, ефективні практики, суспільно-політична взаємодія, політичні суб'єкти, суспільне визнання, легітимність політичної влади, значущість.

Выяснены особенности и последствия использования технологий легитимации власти субъектами политики в Украине в последнее десятилетие ХХ века. Сделанный автором анализ позволил ему констатировать перманентный кризис легитимности государственной власти в Украине.

Ключевые слова: технологии легитимации политической власти, эффективные практики, общественно-политическое взаимодействие, политические субъекты, общественное признание, легитимность политической власти, значимость.

Features and consequences of the using of the technologies of legitimating political power by subjects of politics in Ukraine in the last decade of the twentieth century clarified. Made author analysis allowed him to establish a permanent crisis of legitimacy of state power in Ukraine.

Keywords: the technologies of legitimating political power, effective practices, socio-political interaction, political subjects, social recognition, legitimacy of political power, significance.

Використання технологій легітимації політичної влади в Україні стало проявом панування функціональної раціональності в політичній сфері як безпосереднього та природного наслідку модернізації взаємовідносин влади, суспільства та особистості. В українських реаліях модернізація ніколи не означала ані реформ, спрямованих на утвердження ефективної ринкової економіки та демократії, ані, тим більше, утвердження правової держави. Такі терміни як ринкова економіка, демократія, правова держава слугували та слугують інструментами легітимації влади окремих осіб та груп в Україні, які звикли використовувати її для власного збагачення. Застосування таких понять, які покликані стимулювати віру мас у добрі наміри правлячих суб' єктів, можна віднести до вербалізаційних технологій легітимації. У цьому значенні симптоматично, що чинна Конституція України визначає її як демократичну, соціальну та правову державу. Інакше кажучи, симуляція досягає рівня загальнодержавної легітимаційної політики. У формально-правовому значенні передбачається, що всі державні структури мають функціонувати заради ствердження ідеалів та принципів, визначених у Конституції та в інших офіційних державних документах, але насправді призначення ідеалів та принципів полягає в їх здатності виправдати існування державних інститутів та зростаючої номенклатури, що працює на 1101

Т. Е>.Аёп Тдиёёё

AeeTdeftdaffy дад'\ТёТагё...

чи ш

о

«с

102

<    власні      інтереси, насамперед, о    самозбереження, посилення та збагачення. Все це обумовлює науковий інтерес до проблеми  використання технологій легітимації влади, які є вагомим чинником політичного    розвитку незалежної Української держави. Слід також додати, що 5    вагоме значення для осмислення сучасних ^    суспільно-політичних відносин в Україні з w    точки зору їх генезису має дослідження ефективних   практик забезпечення легітимності політичної влади, які застосовувались протягом 1990-х рр.

Виходячи з вищенаведеного, метою статті є з' ясувати особливості та наслідки використання технологій легітимації влади суб'єктами політики в Україні в останнє десятиріччя ХХ століття.

Відмічаючи нереалізованість загальних суспільних пріоритетів внаслідок навздогінних модернізаційних перетворень в Україні, Р. Офіцинський стверджує: «... повсюдного застосування набув різновид квазілегітимації, за допомогою котрого створюється видимість повної гармонії з масами. Політика перетворилася на шоу, кітч, спрощуючи складні економічні та соціальні проблеми до рівня запитань: «Хто допомагає розвиткові (футболу?» чи «Під чиїм патронатом проходить акція?»...» [16, c.81]. З нашої точки зору, тут краще говорити не про квазілегітимацію, а про технології самолегітимації, тобто симулятивний модус забезпечення легітимності правлячих сил [2, c.33].

Багато в чому використання технологій легітимації в Україні з початку 1990-х рр. було обумовлено низьким рівнем довіри на кожному з трьох векторів: людина (суспільство) - держава; людина -суспільство; людина - людина. Ці вектори взаємопов' язані та справляють взаємний вплив один на одний. Оскільки довіра є однією з фундаментальних основ та складових легітимності влади, її брак негативно впливає на можливість здійснення модернізації як персональними, так й інституційними суб'єктами в

Українській державі. Цікаво, що 1990-і рр. кількість громадян, які вважали, що в країні є політики, здатні ефективно керувати державою, лише в роки президентських виборів підвищувалась до відмітки 20 % (1994 р. - 18,5 %, 1999 р. - 20,18 %), тоді як в інші роки кількість оптимістів скорочувалась до 10-11,5 % [37, c.18; 38, с.682]. Це непрямим чином свідчить про результативність технологій легітимації влади, що застосовувались під час виборів та ефект яких поступово сходив нанівець після їх закінчення. Аналогічна ситуація складалась і з політичними партіями, абсолютну та відносну недовіру до яких виявляли близько двох третин громадян при 3,5 % тих, хто схильний був їм довіряти. Проте завдяки технологіям легітимації під час виборів партії добивалися посилення позитивних надій суспільства. Довіряти вищим державним органам України більшість її громадяни вважала також безперспективною справою. Так, протягом 1990-х рр. більше 60 % громадян не довіряло ані уряду, ані Верховній раді, тоді як повністю довіряли уряду 1,6 -4,1 %, а парламенту - 7 - 10 % [37, c.11; 38, с.681]. Дещо краще ситуація з довірою жителів України до своїх співгромадян. Більшості громадян були схильні довіряти 34,5 % жителів, тоді як 46,2 % були налаштовані протилежним чином. Своїм сусідам довіряли у 1990-і рр. 39 % громадян, а не довіряли - 21,7 %, своїм колегам довіряли 38,7 %, а не довіряли 17,9 % [37, c.11; 38,

с.681].

Використання технологій легітимації суб' єктами політичного процесу в Україні детермінувалося та детермінується боротьбою за владу. Одним із провідних гравців у змаганнях за владу з самого початку існування незалежної України та одночасно помітним суб'єктом застосування технологій легітимації влади виступав президент. Значна роль у досягненні ним більшої, визнаної з боку інших політичних суб' єктів, влади надавалася таким організаційно-інституційним технологіям легітимації як утворення нових державних органів та

l Тёд Тё Та3+ f3

пдоа3і

PC

ініціювання і проштовхування законів через Верховну Раду, спрямованих на розширення повноважень президентської влади. Так, вже у грудні 1991 р. було створено Адміністрацію Президента, покликану забезпечити здійснення Президентом владних повноважень, контроль над урядом та координацію президентської взаємодії з парламентом [20; 260]. У березні 1992 р. Л. Кравчук створює, як консультативний та стратегічний орган при Президенті, Державну думу із різноманітних фахівців та управлінців [21; 261]. Щоправда, вже у жовтні 1992 р. Президент, щоб не загострювати відносини з Верховною Радою на тлі суперництва з нею за владу в країні, вимушений був розпустити Державну думу [35]. У лютому 1992 р. Л. Кравчук успішно ініціює прийняття у Верховній Раді закону про зміни до Конституції України (1978 р.) [4]. Згідно з цими змінами Президент ставав главою держави та виконавчої влади та отримував прямий контроль над урядом, право призначати ключових міністрів і голову уряду. За Верховною Радою залишалось право затверджувати прем' єр-міністра, запропонованого Президентом, і склад уряду [4]. У березні 1992 р. Л. Кравчук добивається створення інституту представників Президента в обласних та районних центрах, містах і міських районах [5]. З 20 березня 1992 р. представники Президента почали виконувати функції голів місцевих державних адміністрацій, тоді як виконкоми місцевих Рад ліквідовувались, але самі Ради зберігали функції органів місцевого самоврядування. Цей крок надав Президенту організаційно-інституційний інструмент забезпечення легітимації його влади на місцях. Справа в тому, що регіональні кадри, із яких формувались місцеві державні адміністрації, в інтересах укріплення свого владного становища в регіоні та через залежність від президентської адміністрації вимушені були працювати на зміцнення підтримки президентської влади.

Проте в умовах соціально-економічної кризи одних організаційно-інституційних технологій, які полягали в утворенні залежних від Президента структур, виявилось замало для забезпечення легітимації влади Президента в суспільстві. Тому Л. Кравчуком була використана така технологія легітимації влади як перекладання відповідальності, що у теоретико-пропагандистській літературі отримала назву «обрання козла відпущення» [43, p. 17]. Добрий привід для її здійснення підкинула Верховна Рада, 7 липня 1992 р. прийнявши постанову «Про недовіру Кабінету Міністрів України», в якій Президенту пропонувалось виступити з пропозицією створення нового уряду. Вважаючи, що «Уряд має нести свою відповідальність, а Президент свою» [10, c. 155], у жовтні 1992 р. Л. Кравчук відправив уряд В.Фокіна у відставку, який слухняно провадив у життя його лінію та при цьому ніс повну відповідальність за соціально-економічну кризу [7, c. 951]. За О. Скіперських, застосування такої технології для подолання делегітимаційних процесів доволі часто влаштовувалося президентами на пострадянському просторі, зокрема в Росії та в Україні [23, с. 16].

Главою нового уряду став Л. Кучма, за затвердження якого проголосувала більшість Верховної Ради у 316 голосів [24]. Відставка старого та призначення нового уряду разом з іншими чинниками сприяла незначному приросту легітимності влади Л. Кравчука. Так, за В. Небоженком, якщо у вересні -жовтні 1992 р. Л. Кравчук користувався довірою 16% громадян України, то у травні 1993 р. - вже 19% громадян [14, c. 94].

Разом з тим, новий прем' єр Л. Кучма у травні 1993 р. значно перегнав президента за показниками довіри суспільства, набравши 27%, що, порівняно з іншими українськими політичними лідерами, було найкращим результатом [14, c. 94]. Популярність Л. Кучми як серед депутатського корпусу Верховної Ради, так і серед населення України, пояснювалась

ГП

2

ГП" ГП,

О

ГП:

1103

Т. Е>.Аёп Тдиёёё

АёёТбёпда'\'\у дад'\ТёТагё...

104

дуже вдалим застосуванням ним технологій іміджмейкінгу, зокрема, технології позиціонування. Ефективним уявляється позиціонування Л. Кучмою себе прагматичним та відповідальним прихильником економічних реформ на контрасті (а подекуди і на противагу) до 5 романтичного, символічно-декоративного та ^ емоційно-патріотичного підходу Л. Кравчука w та його прихильників до управління державою. Про це, зокрема, свідчать акценти, які робилися Л. Кучмою на засіданні Верховної Ради, на якому він був затверджений головою уряду. Так, наприклад, ним зазначалося: «Власна валюта необхідна Україні не як самоціль або символ державності, а як засіб реалізації економічних реформ» [24]. Крім того, Л. Кучма проявив себе як об' єднувач різноманітних ідеологічних сил, майстер технологій словесної маніпуляції, обіцяючи депутатам те, що вони хотіли почути (відповідальний уряд, стабільність економіки, запобігання соціального вибуху, зменшення податків, збільшення бюджету, недопущення антиросійських дій в політиці та антиукраїнських економічних наслідків і т. ін.), віртуозно обходячи відповіді на роз' єднуючі питання та обмежуючись загальними реченнями на кшталт: «. революцію у цьому питанні не треба робити» [24]. Саме у посиленні об'єднуючих чинників, вмілому поданні їх публіці з одночасним згладжуванням конфліктних моментів, у демонстрації впевненості у майбутніх успіхах та ясності розуміння конкретних шляхів їх досягнення в невизначеній перспективі, - складали сутність технології психологічного впливу Л. Кучми на громадськість, за допомогою якої він добивався легітимності своєї влади як політичний лідер. Ефективність цієї технології на прикладі американських політиків, у тому числі президента В. Вілсона, відмічав ще У. Ліпман у 1922 році, описуючи її як створення спільної волі через об'єднання розбіжних думок за рахунок неясних ідей, абстрактних висловлювань, загальних символів та образу туманного майбутнього [12, c. 196-214]. На думку російських спеціалістів із PR-технологій М. Петропавловського, О. Сітнікова, М. Артемьєва та В. Гафта, ця технологія належить до прикладних політичних психотехнологій, в основі ефективності яких лежить поєднання подачі інформації високої точності (однозначність повідомлень) та інформації низької точності (загальність повідомлень) за допомогою, відповідно, використання мета-модельної та мілтон-модельної мови [18, c. 203-220].

Загострення соціально-економічної ситуації, інертність Верховної Ради, нерішучість та непослідовність Президента створювали надзвичайно благодатний ґрунт не просто для успішного позиціонування Л. Кучмою себе як відповідального, сильного політика, а й для ефективного використання цього іміджу для плідного тиску на депутатів та Президента з метою здобуття більшої політичної влади. «... Уряд готовий взяти на себе відповідальність за стан справ в економіці. Але ми готові взяти на себе відповідальність тільки за умови, що нам будуть надані відповідні повноваження, коли зможемо оперативно і адекватно приймати рішення» [25], - заявляв прем'єр Л. Кучма депутатам, добиваючись додаткових владних повноважень. Як відомо, строком до 21 травня 1993 р. «з метою оперативного вирішення питань, пов' язаних із здійсненням ринкової реформи» [6], Верховна Рада делегувала уряду на чолі з Л. Кучмою повноваження видавати декрети в сфері законодавчого врегулювання, змінивши для цього Конституцію та поступившись своїми і президентськими повноваженнями. Щоправда, 21 травня 1993 р. Верховна Рада не продовжила наданих у кінці 1992 р. додаткових повноважень, незважаючи на тиск Л. Кучми у формі неодноразового прохання відставки. Цікаво, що напередодні, 20 травня 1993 р. Л. Кравчук, відчуваючи послаблення своїх позицій, зокрема, у рейтинговому суперництві з Л. Кучмою, вирішив також позиціонувати себевідповідальним та сильним політиком. Він запропонував Верховній Раді змінити структуру влади в Україні, передавши йому право формування і безпосереднього керівництва урядом та запровадити пост віце-президента. Але таку пропозицію Верховна Рада відхилила, розуміючи, що Президент насправді не бажав брати на себе відповідальність, а лише намагався підняти свій рейтинг [41, c. 20]. Крім того, сама президентська пропозиція щодо зміни структури влади, як свідчать матеріали засідання Верховної Ради 21 травня 1993 р., була ініціативою Л. Кучми, який, отримавши негативну оцінку своєї прем' єрської діяльності від депутатів та усвідомивши, що не зможе розраховувати на продовження додаткових повноважень, можливо вирішив перекласти відповідальність за наслідки урядової політики на Президента, але при цьому зробив ставку на здобуття поста віце-президента [26]. У будь-якому випадку, депутати не підтримали комбінацію Л. Кучми та Л. Кравчука, відмовивши першому у відставці, а другому - у безпосередньому керівництві Кабміном [26].

У червні 1993 р. соціально-економічна та політична ситуація в Україні загострилась, яку до того ж ускладнив страйк донецьких шахтарів 8-15 червня. Цей страйк став ефективною технологією здобуття особистої влади Ю. Звягільським, директором шахти ім. О. Засядька (яка виступила ініціатором страйку), головою Донецької міської ради та її виконкому. У донецькому регіоні Ю. Звягільський був відомий як авторитарний керівник з величезними зв' язками, який підім' яв під себе громадські організації спочатку шахти, а згодом і всього Донецька [41, c. 30]. Шахтарі, разом з економічними, висунули політичні вимоги: відставка Верховної Ради, Президента, поновлення економічних зв' язків з країнами СНД, укладання в його межах економічного союзу, надання донецькому регіону самоврядування аж до надання йому статусу автономії. Шахтарів підтримали колективи інших підприємств Донецька, страйк поширився також на підприємства Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси, Харкова. Пішовши назустріч страйкуючим, Верховна Рада прийняла рішення про проведення референдумів стосовно дострокових перевиборів Верховної Ради та про довіру Президенту, проте восени 1993 р., можливо під враженням від «кривавих» подій в Росії, депутати відмовились від ідеї організації референдумів, призначивши на наступний рік парламентські та президентські вибори. Внаслідок переговорів зі страйкуючими шахтарями у червні 1993 р. Ю. Звягільський став першим заступником глави уряду.

У таких умовах, Л. Кучма, розуміючи, що оскільки невдоволення активної частини населення політикою вищих органів влади викликане, крім соціально-економічних причин, поганим станом економічних відносин з Росією, його неминуча відставка у подальшому може обернутися його особистою перемогою, якщо в громадській думці вона буде пов' язана з його чіткою та активною позицією щодо форсування інтеграції з Росією. Іншими словами, позиціонування себе Л. Кучмою прихильником курсу на інтеграцію з Росією у перспективі неминучої відставки, за прийняття якої згідно з процедурою були відповідальні Президент та Верховна Рада, на тлі слабких позицій останніх, робило його найбільш легітимним претендентом на президентський пост на майбутніх виборах.

Як показали події, розрахунок Л. Кучми на переможну відставку у зв'язку з його чіткою орієнтацією на економічну інтеграцію з Росією повністю виправдався. Певними етапами на шляху реалізації технології легітимації влади Л. Кучми, яка полягала у позиціонуванні його як авторитетного і відповідального політичного лідера з проросійською орієнтацією та одного із головних претендентів на президентський пост, були: 1) підписання ним 10 липня 1993 р. тристоронньої заяви з прем' єр-міністрами Росії та Білорусі «Про невідкладні заходи з поглиблення економічної інтеграції», яка

ГП

2 о

Г Г

о

ГП:

1105

Т. Е>.Аёп Тдиёёё

АёёТбёпдё'\'\у дад'\ТёТагё...

о

tU

Г

о

106

передбачала для інтеграції економік створення спільних органів управління та всебічну взаємодію у політичній, оборонній та законодавчій сферах; 2) активізація протистояння з Верховною Радою у серпні 1993 р. через звинувачення її у пресі («Киевские ведомости») у бездіяльності та неприйнятті 80 законопроектів Кабінету Міністрів; 3) підняття питання у Верховній Раді про додаткові повноваження уряду та обґрунтування неможливості нести ним відповідальності за соціально-економічну ситуацію в країні, в тому числі внаслідок відмови Верховної Ради надати такі повноваження [27]; 4) звинувачення центральних органів влади (насамперед, Верховної Ради та Президента) у «насолоді» «політичними баталіями й антиросійською патріотичною роботою» з одночасним наголошенням на необхідності їх перевиборів у виступі перед Верховною Радою з приводу відставки з поста глави уряду [28]; 5) чітке окреслення курсу на інтеграцію з Росією серед головних позицій у виборчій кампанії з виборів Верховної Ради та Президента (як одного із співголів Міжрегіонального блоку реформ, лідера Українського союзу промисловців і підприємців та кандидата у президенти).

У результаті здійснення цієї технології Л. Кучма домігся громадської оцінки себе як політичного лідера не за конкретними невтішними результатами на посту прем' єра, а за очікуваннями населення майбутнього покращення відносин з Росією, активним прихильником яких він себе позиціонував. Активно «допомогли» Л. Кучмі у закріпленні іміджу «проросійського» політика націонал-патріотичні сили, зокрема Народний рух України, що агітували проти нього як зрадника українських національних інтересів та пособника Москви [41, c. 74].

Як відомо, у першому турі президентських виборів 26 червня 1994 р. найбільше голосів отримали Л. Кравчук -38,36% та Л. Кучма - 31,17%, що дозволило їм вийти у другий тур. Цікаво, що Л. Кучма та його виборчий штаб (який очолював Д.

Табачник) вперше в Україні на президентських виборах застосували технологію звинувачення опонента у фальсифікаціях результатів виборів [41, c. 91] та технологію фальсифікації соціологічних опитувань [31]. Перша технологія була спрямована, по-перше, на пояснення громадськості низького результату Л. Кучми у першому турі порівняно з Л. Кравчуком, по-друге, на попередження можливих фальсифікацій у другому турі з боку кравчуківської команди (керівник М. Михальченко) або на виправдання кучмівської поразки, якщо не буде досягнуто перемоги. Друга технологія мала вселити впевненість у коливних виборців щодо перемоги Л. Кучми. Як пригадував голова виборчого штабу Л. Кучми Д. Табачник, «ми через «Інтерфакс» розміщували соцопитування. Типа того, що соціологічний центр «Кульбаба» провів опитування по Херсонській області і з' ясувалось, що там з величезним відривом лідирує Кучма. Цифри брались зі стелі. Це робилося для того, щоб вселити в людей впевненість у перемозі»

[31].

Серед важливих технологій легітимації влади у ході суперництва за президентський пост Л. Кравчука та Л. Кучми слід відзначити медіаполітику та політику скандалів. Маючи контроль над керівниками українських державних телеканалів, керівники виборчої кампанії Л. Кравчука диктували їм сприятливу для чинного президента медіаполітику, яка полягала в обмеженні доступу до ефіру Л. Кучми, поданні інформації про Л. Кравчука у великих обсягах та в позитивному дусі, а про Л. Кучму - в дуже обмеженій кількості та в основному негативну. У цьому зв'язку показово, що після першого туру Л. Кучма звернувся до Президії Верховної Ради із заявою, в якій звинуватив Центрвиборчком, Держтелерадіокомпанію, державні ЗМІ у порушенні Закону про вибори щодо забезпечення кандидатам рівних умов для ведення передвиборчої агітації [41, c. 84]. Штаб Л. Кучми на противагу цій технології

l ТёЗд Тё Та~з+

пд6а31

зробив ставку на місцеві приватні телеканали та на інформаційні передачі каналу «Останкіно», що був тоді найбільш популярним в Україні [31; 41, c. 84].

Проти Л. Кравчука був використаний скандал з концерном «Бласко», з діяльністю якого постійно пов'язувалось його ім'я. Як відомо, 6 - 7 липня 1994 р. проходило трансльоване по всій Україні обговорення у Верховній Раді «справи Бласко», на яке, слід вважати, не безпідставно відреагував Л. Кравчук оприлюдненою 9 липня заявою, в котрій звинуватив «деякі сили» у парламенті у дискредитації Президента України [41, c.

91].

У другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. перемогу отримав Л. Кучма з результатом 52,15% голосів проти 45,06% голосів за Л. Кравчука. Як і до сьогодні вважає тодішній керівник виборчої кампанії Л. Кравчука М. Михальченко, перемога Л. Кучми була результатом масової фальсифікації даних голосування у Дніпропетровській, Донецькій та Луганській областях [13]. Але, на нашу думку, усе визначила технологія позиціонування Л. Кучми як проросійського політика. Більшість виборців «лівих» поглядів, які голосували у першому турі за О. Мороза, були прихильниками тісних зв' язків із Росією, а тому у другому турі віддали свої голоси за Л. Кучму. Це і обумовило перемогу останнього. Можна погодитись із В. Хмельком, який відзначає російський чинник як вирішальний у президентських виборчих кампаніях в Україні. За його аргументованим твердженням, у 1994 р. розподіл голосів у другому турі між двома кандидатами в регіонах виявився пов'язаним найтісніше із розподілом виборців на прихильників і неприхильників близьких відносин з Росією [40]. «Розрахунки показали, що поширеність у регіонах бажання близьких відносин з Росією тісніше пов' язана. не з їхнім етнічним, а з мовним складом: чим більшою була в регіоні частка виборців, яким зручніше було спілкуватися російською мовою, тим більшою там була і частка прихильників об'єднання України з Росією в одну державу. В результаті з 'ясувалося, що розподіл голосів між Кравчуком і Кучмою в регіонах найбільше залежав від частки в них, відповідно, україномовних і російськомовних виборців» [40], -стверджував В. Хмелько. У зв' язку з цим, виглядає дуже вдалою у технологічному плані передвиборча обіцянка Л. Кучми надати російській мові державного статусу [31]. Щоправда, її втілення в життя ніколи Л. Кучмою всерйоз не розглядалось [11, c. 286], а швидше використовувалось як інструмент політичної боротьби.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

О Ю Висоцький - Використання технологій легітимації влади субєктами політики в україні