О Ю Висоцький - Використання технологій легітимації влади субєктами політики в україні - страница 2

Страницы:
1  2  3 

Прийшовши до влади, Л. Кучма застосував цілу низку технологій легітимації своєї особистої влади. Значна частина з них була спрямована на те, щоб будь-які державні структури або політичні суб' єкти не могли стати джерелами та інструментами делегітимації президентської влади, а навпаки - були залежними від неї та виступали головним оплотом її підтримки. Це передбачало офіційне підпорядкування усіх державних виконавчих органів президенту разом з урядом (створення виконавчої вертикалі влади), встановлення дієвого контролю над їх діяльністю, забезпечення слухняної парламентської більшості (створення законодавчої вертикалі влади) для дієвого впливу на діяльність законодавчого органу держави. Так, вже у серпні 1994 р. Президент видає укази «Про заходи щодо здійснення структурних змін і забезпечення керівництва у сфері державної виконавчої влади» та «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях». У першому з цих указів були сформульовані принципи, відповідно до яких Президент мав здійснювати керівництво урядом, визначаючи напрямки його діяльності та беручи участь у вирішенні найважливіших питань. Ключовим моментом другого указу була пряма або опосередкована підзвітність і підконтрольність Президентові голів місцевих Рад усіх рівнів з питань здійснення

ГП

2

> ГП"

гп, о

ГП:

1107

Т. Е>.Аёп Тдиёёё

АёёТдёпдаНу дад\ТёТагё...

108

делегованих повноважень державної виконавчої влади. Голови обласних та районних Рад як глави державних адміністрацій отримали більш вищий статус, ніж голови виконкомів тих же рад. Ці укази можуть інтерпретуватися як організаційно-інституційні технології легітимації 5 президентської влади, оскільки дозволяли ^ попереджувати будь-які делегітимаційні w заходи регіональних еліт щодо президентської влади на зразок ініційованого мером Донецька Ю. Звягільським шахтарського страйку у червні 1993 р., що, зрештою, призвів до дострокових виборів Президента. У результаті зазначених указів була створена виконавча вертикаль влади на чолі з Президентом.

Створення законодавчої вертикалі влади, тобто «слухняного» парламенту, відбувалось складніше. Однією із технологій було призначення депутатів центристської орієнтації на різні пости у виконавчій владі. Використовуючи право депутатів на поєднання посад, Л. Кучма створив свою «п'яту колону» у Верховній Раді - приблизно 80 сумісників, що знаходились у прямій залежності від Президента [44, p. 73]. Іншою технологією було проведення регулярних зустрічей та консультацій Президента з лідерами парламентських фракцій для реалізації інтересів їх членів. Ті фракції, які мали найбільшу увагу президента, активно використовували цей ресурс та, відповідно, були більш привабливими для позафракційних депутатів і змогли помітно збільшити свою чисельність за рахунок прагматично налаштованих народних обранців. Так, до кінця 1994 р. зросли такі фракції як «Міжрегіональна депутатська група» (з 25 до 33 членів) та «Єдність» (з 25 до 34 членів) [44, p. 73, 81]. Консультації Президента з лідерами «правих», націонал-демократичних фракцій, в ході яких Л. Кучма пообіцяв дотримуватись державницьких позицій та не втілювати в життя свою передвиборчу обіцянку про офіційний статус російської мови, забезпечили підтримку практично будь-яких президентських ініціатив у парламенті з боку цих фракцій. Увага до політичних та економічних інтересів членів фракції «Аграріїв України» з боку Л. Кучми також дала йому можливість заручитись її підтримкою.

Однією із ефективних технологій легітимації законодавчих ініціатив Президента з боку Верховної Ради стала загроза парламенту розпуском через плебісцит або референдум. Так, для примушення парламенту ввести в дію ухвалений депутатами 18 травня 1995 р. закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» Л.Кучма 31 травня цього ж року видав указ «Про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді України» [34]. 1 червня Верховна Рада наклала вето на нього під приводом його неконституційності, але вже 5 червня Л. Кучма підтвердив його чинність іншим своїм указом [33]. В умовах, коли громадська довіра до Верховної Ради була низькою (9,5% проти 34,3% у Президента за даними Інституту соціології НАН України [17, c. 51]) і проведення опитування населення могло дати підстави для її розпуску, 7 червня 1995 р. Верховна Рада вимушена була піти на зустріч Президенту і ухвалити Конституційний договір (240 голосами) [29], який впроваджував у дію дітище Президента - закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» до прийняття нової Конституції [8]. 8 червня між Президентом і Головою Верховної Ради О. Морозом Конституційний договір був підписаний і в той же день Л. Кучма скасував свій указ про плебісцит [32].

Іншим прикладом здійснення цієї технології став указ Л. Кучми 26 червня 1996 р. «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України», відповідно до якого на 25 вересня 1996 р. призначався референдум з питання утвердження Конституції [36]. На референдум виносився проект, підготовлений Конституційною комісією, який містив положення про двопалатний

l ТёЗд Тё Та~з+

пд6а31

парламент з нижньою палатою у складі менше трьохсот депутатів та, тим самим, у випадку позитивного результату референдуму це автоматично вело до дострокових виборів законодавчого органу. У результаті застосування цієї технології депутати за два дні (27-28 червня 1996 р.) обговорили та прийняли нову, нині чинну Конституцію України, яка встановлювала президентсько-парламентську форму правління та наділяла Президента величезними владними повноваженнями

[9].

Завдяки загрозі референдумом Л. Кучмі також вдалось домогтися створення парламентської більшості у Верховній Раді ІІІ скликання, коли виникла проблема з утвердженням В. Пустовойтенка на посаду глави уряду. Як відомо, 13 січня 2000 р. 12 депутатських груп та фракцій створили парламентську більшість у кількості 237 осіб, яка виступила за конструктивну співпрацю з Президентом і урядом та проти лівих сил у керівництві парламентом [30].

Однією із важливих технологій, спрямованою на перетворення парламенту на слухняний інструмент легітимації президентської влади та політики, виступало формування партії влади та забезпечення її проходження у Верховну Раду. Більшість дослідників, зокрема І. Побочий, схильні відносити таку технологію до авторитарних практик легітимації влади [19, c. 140]. У широкому значенні під «партією влади» розуміють усю «сукупність інститутів, структур, і об'єднань, які ґрунтуються навколо глави держави і проводять офіційний курс, а також беруть участь у визначенні цілей та стратегії розвитку» [39, c. 33]. У вузькому значенні партія влади - це політична організація, яка формується та бере участь у парламентських виборах за ініціативою та під покровительством домінуючого політичного актора, зокрема президента, з метою, як мінімум, просування його владних інтересів у законодавчому органі, як максимум - встановлення повного контролю над діяльністю цього органу за рахунок створення парламентської більшості. Варто зазначити, що технологія забезпечення функціонування партії влади безпосередньо пов' язана з іншою технологією легітимації влади - технологією віртуалізації демократії, яка полягає у демонстрації формального дотримання демократичних принципів правлячими силами та приховуванні за цими принципами авторитарних практик (відмова у реєстрації, нерівний доступ до ЗМІ, погрози учасникам виборчого процесу, фальсифікація результатів виборів і т.ін.), спрямованих на збереження влади правлячою верхівкою та її легітимацію внаслідок «забезпечення» потрібних результатів виборів.

На виборах 1998 р. партією влади, призначенням якої було створення пропрезидентської більшості в парламенті, стала Народно-демократична партія (НДП). Вона була утворена у лютому 1996 р. шляхом злиття Партії демократичного відродження України, Трудового конгресу України, частини об'єднання «Нова Україна», Асоціації молодих українських політиків та політологів, Союзу підтримки Республіки Крим, Союзу українського студентства та організації «Нова Хвиля». З початку свого існування НДП стала парламентською партією, яка виражала інтереси близьких до Президента владних структур. Так, до її політради увійшли такі високопосадовці як голова правління Нацбанку В. Ющенко, віце-прем'єр В. Євтухов, віце-прем'єр О. Ємець, віце-прем'єр А. Кінах, міністри - М. Каскевич, В. Пустовойтенко, голова Фонду держмайна Ю. Єхануров, а її лідера А. Матвієнка 31 серпня 1996 р. указом Президента було призначено головою Вінницької обласної адміністрації. Вже за декілька місяців після утворення до НДП увійшло 14 депутатів (на початок 1997 р. - 15 депутатів), більшість з яких склала значну частину фракції «Конституційний центр» [44, p. 69]. На парламентських виборах у березні 1998 р. успіх НДП був не дуже значним. Вона отримала 5% голосів і 17

ГП

2 о

Г г

о

ГП:

1109

Т. Е>.Аёп Тдиёёё

АёёТдёпдаНу дад\ТёТагё...

о

tU

Г

о

< MS

о

110

мандатів за партійним списком. Ще шість кандидатів від партії були обрані в одномандатних виборчих округах. Але вже в Верховній Раді фракція НДП швидко зросла до 89 депутатів [44, p. 105].

На президентських виборах восени 1999 р. Л. Кучмою ефективно була задіяна легітимаційна технологія недопущення прийнятної альтернативи вибору. Як відомо, наявність ситуації вибору, можливої прийнятної альтернативи значною мірою впливає на легітимність існуючої влади. Якщо прийнятної чи реально можливої альтернативи існуючій владі немає в уявленні більшості, незважаючи на певну критику чи невдоволення цією владою, ця влада буде залишатись легітимною у сприйнятті більшості. Звідси, однією із важливих технологій легітимації влади виступає технологія недопущення прийнятної альтернативи вибору для більшості суспільства. Саме ця технологія була використана російськими політтехнологами на президентських виборах 1996 р. у Росії, коли чинний президент Б. Єльцин у другому турі переміг комуніста Г. Зюганова. За «російським сценарієм» 14 листопада 1999 р. Л. Кучма переміг комуніста П. Симоненка, якого більшість суспільства не сприймала як прийнятну альтернативу чинному Президенту. Технологія недопущення прийнятної альтернативи вибору в умовах російських та українських президентських виборів другої половини 1990-х рр. серед політтехнологів отримала назви «стратегії «найкращий серед найгірших»», «вибір «меншого зла»» або «сценарію «лівої загрози»» [42].

Зауважимо, що показник рівня суспільної довіри до Президента Л. Кучми у травні 1999 р. за даними Інституту соціології НАН України складав 12,5% [17, c. 51]. Але вже у першому турі, 31 жовтня Л. Кучма отримав 36,49% голосів виборців, а у другому турі переміг з результатом 56,25% голосів виборців проти 37,8% свого суперника з КПУ Допоміжними для реалізації технології недопущення прийнятної альтернативи були технології: фальсифікації соціологічних опитувань, недопущення антивладних коаліцій кандидатів, технологія підтримки технічного кандидата, обмеження доступу опозиційних кандидатів до ЗМІ, технологія поміркованого популізму, адміністративного тиску і т. ін.

Технологія фальсифікації соціологічних опитувань широко застосовувалась [42] для переконання виборців у неухильному зростанні популярності Л. Кучми та його технічного кандидата, яким стала Н. Вітренко, щоб примусити більшість громадян до «правильного», конформістського голосування через вплив ефектів «причіпного оркестрового вагона» (бажання бути з переможцем) та «спіралі мовчання» (уникнення соціальної ізоляції) [15, c. 324]. Ефективності технології фальсифікації соціологічних опитувань сприяло те, що всі державні та майже всі недержавні ЗМІ знаходились під контролем Президентської Адміністрації. З екранів та сторінок підконтрольних ЗМІ виборців переконували не лише «дані» залежних соціологічних агентств, зокрема Центру соціальних та маркетингових досліджень «Соціс» (восени 2004 р. він аргументовано разом з центром «Соціальний моніторинг» був звинувачений у фальсифікації соцопитувань [22]), а й «роз'яснення» соціологів. Зокрема, влітку 1999 р. один із відомих українських соціологів стверджував: «... судячи за даними опитувань, О. Мороз і П. Симоненко істотно поступаються Л. Кучмі не лише у першому, але й у другому турі: в червневому опитуванні «Соціс-Геллап» Л. Кучма випереджає у другому турі О. Мороза і П. Симоненка більш ніж на 10%, і тільки з Н. Вітренко має рівний результат. Але якщо врахувати, що у минулому році Л. Кучму впевнено випереджав у другому турі О. Мороз, а три місяці тому - Н. Вітренко, то сьогоднішній результат свідчить про сприятливу для нинішнього президента України динаміку формування електоральних переваг» [3, c. 27]. Нагадаємо,

l ТёЗд Тё Та~з+

пд6а31

що «рівний результат» Н. Вітренко з Л. Кучмою, попри практично необмежений доступ «прогресивної» соціалістки до центрального телебачення та широку увагу ЗМІ до її персони, за якісь три місяці на виборах чомусь склав усього 10,97% голосів. Проте, участь Н. Вітренко в ролі технічного кандидата Л. Кучми слід визнати досить ефективною технологією, оскільки вона зуміла відтягти значну частину електорату О. Мороза, який у результаті не зміг вийти у другий тур та скласти прийнятну для більшості суспільства альтернативу чинному Президенту.

Л. Кучмою була успішно застосована легітимаційна технологія недопущення антивладних коаліцій кандидатів, зокрема, у випадку «канівської четвірки». Як відомо, 24 серпня 1999 р. лідери СПУ О. Мороз та Селянської партії України О. Ткаченко об' єднались із колишнім прем' єром Є. Марчуком та мером м. Черкас В. Олійником як претенденти на президентський пост у «канівську четвірку» (назва за місцем укладання угоди - біля могили Т. Шевченка у Каневі). Але в розпал переговорів, посилаючись на недотримання О. Морозом домовленостей, «четвірку» залишив Є. Марчук, якому Президент натомість забезпечив місце секретаря Ради національної безпеки та оборони [7, c. 961].

Технологія поміркованого популізму, яка використовувалась Л. Кучмою напередодні президентських виборів 1999 р., передбачала обіцянки реформ у майбутньому в інтересах більшості суспільства та оперативне реагування на запити населення щодо вирішення поточних соціальних проблем. Здійснення цієї технології спрямовувалось на те, щоб надати владі «людського обличчя» у сприйнятті громадян та вселити позитивні надії на майбутнє, пов' язавши їх з чинним Президентом.

За рахунок технології адміністративного тиску істотно були обмежені агітаційні можливості інших кандидатів на президентський пост. Так, друкарні відмовляли опозиційним до чинного

Президента виданням у послугах, також виникали труднощі з організаціями, які займалися їх розповсюдженням. Разом з тим, влада намагалася фінансово «допомогти» опозиційним виданням, вимагаючи за «допомогу» розміщення спеціально підготованих позитивних до чинного Президента матеріалів. Фінансування таких видань йшло через різноманітні фонди, на потреби яких виділялись гроші у тому числі із Державного бюджету, як, наприклад, на фінансування благодійного фонду «Соціальний захист», який мав розгалужену мережу регіональних представництв [42; 1, c. 7].

Висновки. У цілому можна стверджувати, що дії суб'єктів політики, використання ними технологій легітимації, а здебільшого - схильність до самолегітимації у відносинах з суспільством, призвели до розвитку цинічного ставлення у більшості населення України до політики та її фігурантів, до зневір'я щодо перспектив зміцнення державної незалежності, формування соціальної та правової держави, втілення демократичних ідеалів. Панування функціональної раціональності внаслідок модернізації українського суспільства повною мірою виявилось у патрон-клієнтистських відносинах між політиками та виборцями, коли лояльність та підтримка виборців «оплачується» послугами чи грошима претендентів на владу. Разом з тим, можна стверджувати, що провідним принципом легітимаційної політики владних суб' єктів, зокрема Л. Кучми, стала роздача державних посад та нагород «своїм» людям в обмін на лояльність та підтримку з їх боку. Основною проблемою на шляху модернізації українського суспільства стало мимовільне чи несвідоме стимулювання патерналістських настроїв та настанов населення у відношенні до державних інститутів та політичної сфери в цілому замість формування ідеалів свобідної та гідної людини. Це багато в чому обумовило перманентну кризу легітимності державної влади в Україні, яка навряд чи колись на

ГП

2

ГП" ГП,

О

ГП:

Т. Е>.Аёп Тдиёёё

АёёТдёпдаНу дад\ТёТагё...

о

tU

Г

о

< MS

о

112

належному рівні зможе впоратись з вантажем соціальних зобов'язань, обумовлених переважно патерналістською моделлю легітимаційних відносин між суспільством та політичною владою.

Список літератури:

використаних джерел та

1. Бондаренко К. Система БЮТ або блок Ющенко-Тимошенко [Текст] / К.Бондаренко. - К.: ВІК, 2004. -36 с.

2. Висоцький О. Сутність легітимації політики [Текст] / О.Висоцький // Політичний менеджмент. - 2004. -№ 4 (7). - С. 24-34.

3. Головаха Е. Выборы президента Украины в социологическом ракурсе [Текст] / Е.Головаха // Мониторинг общественного мнения. - 1999. - № 4 (42) (июль-август). - С. 23-27.

4. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 14 лютого 1992 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main. cgi?nreg=2113-12. - Назва з екрана.

5. Закон України «Про Представника Президента України» від 5 березня 1992 р. [Електронний ресурс].

- Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/ laws/main.cgi?nreg=2167-12. - Назва з екрана.

6. Закон України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого врегулювання» від 19 грудня 1992р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:/ /zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2796-12. - Назва з екрану.

7. Касьянов Г.В. Політичний досвід самостійної України [Текст] / Г.В .Касьянов // Україна: політична історія. ХХ - початок ХХІ ст. / Редрада: В.М.Литвин (голова) та ін. Редкол.: В.А.Смолій, Ю.А.Левенець (співголови) та ін. - К.: Парламентське вид-во, 2007.

- С. 948-990.

8. Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1 .rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1%EA%2F95-%E2%F0.

- Назва з екрана.

9. Конституція України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0. - Назва з екрана.

10. Кравчук Л.М. «Є така держава - Україна» [Текст]: Матеріали виступів, інтерв'ю прес-конференцій, брифінгів, відповідей на запитання /Л.М.Кравчук; Упор. Шпаковатого Миколи. - К.: Глобус, 1992. - 224

11. Кучма Л. Україна - не Росія [Текст] / Л.Кучма. - М.: Время, 2004. - 560 с.

12. Липпман У. Общественное мнение [Текст] / У.Липпман / Пер. с англ. Т.В.Барчуновой. - М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. - 384 с.

13. Михальченко Н.И. Работали мы просто за обычную зарплату [Текст] / Н.И.Михальченко // Сегодня. -2009. - 10 июля (№144 (3277)).

14. Небоженко В. Україна: політична криза поглиблюється (за матеріалами соціологічних досліджень 1991-1993 рр.) [Текст] / В.Небоженко //

Політична думка. - 1993. - №1. - С. 93-95.

15. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение. Открытие спирали молчания [Текст] / Э.Ноэль-Нойман / Пер. с нем. / Общ. ред. и предисл. Мансурова Н.С. - М.: Прогресс-Академия, Весь Мир, 1996. - 352 с.

16. Офіцинський Р. Політичний розвиток незалежної України (1991-2004) в аспекті європейської ідентичності (На матеріалах періодики Заходу) [Текст] / Р.Офіцинський. - Київ: Інститут історії України Національної академії наук України - Ужгород: Ґражда, 2005. - 468 с.

17. Паніна Н.В. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний моніторинг [Текст] / Н.В.Паніна. - К.: Видавництво Софія, 2005. - 160 с.

18. ПетропавловскийН.Н. Самый короткий путь к власти: сборник технологий проведения политических выборных кампаний [Текст] / Н.Н.Петропавловский, А.П.Ситников, М.А.Артемьев, В.И.Гафт / Под общ. ред. Петропавловского Н.Н. - Таганрог: Сфинкс, 1995.

- 256 с.

19. Побочий І.А. Політична боротьба: праксеологічний вимір [Текст] / Монографія / І.А.Побочий. - К.: Абрис, 2007. - 352 с.

20. Розпорядження Президента України «Питання Адміністрації Президента України» від 13 грудня 1991 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:/ /zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=2%2F91-%F0%EF. - Назва з екрана.

21. Розпорядження Президента України «Про затвердження Положення про Державну думу України,матеріальне забезпечення Державних радників України, фонд заробітної плати та чисельність апарату Державних радників України» від 6 березня 1992 р. [ Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=37%2F91-%F0%EF. - Назва з екрана.

22. Силіна Т. Екзит-пол: ходіння по муках [Текст] / Т.Силіна // Дзеркало тижня. - 2004. - 6-12 листопада (№ 45 (520)).

23. Скиперских А. В. Легитимация и делегитимация постсоветских политических режимов [Текст]: монография / А.В.Скиперских. - Елец: ЕГУ им. И.А.Бунина, 2006. - 142 с.

24. Стенограма засідання Верховної Ради України (1 скликання, 6 сесія, 13 засідання) від 13 жовтня 1992 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/zakon/skl1/BUL16/131092J3.htm.

- Домашня сторінка Інтернету.

25. Стенограма засідання Верховної Ради України (1 скликання, 6 сесія, 30 засідання) від 18 листопада 1992

с.

l ТёЗд Тё Та~з+

пд6а31

р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/zakon/skl1/BUL16/181192_30.htm.

- Домашня сторінка Інтернету.

26. Стенограма засідання Верховної Ради України (1 скликання, 7 сесія, 45 засідання) від 21 травня 1993 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/zakon/skl1/BUL17/200593_45.htm.

- Домашня сторінка Інтернету.

27. Стенограма засідання Верховної Ради України (1 скликання, 7 сесія, 78 засідання) від 31 серпня 1993 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/zakon/skl1/BUL17/310893_78.htm.

- Домашня сторінка Інтернету.

28. Стенограма засідання Верховної Ради України (1 скликання, 8 сесія, 1 засідання) від 21 вересня 1993 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/zakon/skl1/BUL18/210993_01.htm.

- Домашня сторінка Інтернету.

29. Стенограма засідання Верховної Ради України (2 скликання, 3 сесія, 74 засідання) від 7 червня 1995 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.rada.gov.ua/zakon/skl2/BUL23/070695_74.htm. -Домашня сторінка Інтернету.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

О Ю Висоцький - Використання технологій легітимації влади субєктами політики в україні