І В Хлистун, А К Мойсієнко - Власна назва в українській поезії - страница 1

Страницы:
1  2  3 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені М.П.ДРАГОМАНОВА

УДК 81'373.2: 82-1

ХЛИСТУН Ірина Валентинівна

Власна назва в українській поезії

ІІ пол. ХХ ст. (семантико-функціональний аспект)

10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі практичного мовознавства Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, Міністерство освіти і науки України. Науковий керівник:       доктор філологічних наук, професор

Мойсієнко Анатолій Кирилович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри сучасної української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Молотаєва Наталія Віталіївна ,

Київський    національний    університет    імені Тараса Шевченка, професор кафедри російської мови.

кандидат філологічних наук, доцент Гаврилова Тетяна Олександрівна,

Черкаський   національний   університет   імені Богдана Хмельницького,

доцент кафедри українського мовознавства Провідна установа: Київський державний лінгвістичний університет, кафедра

загального і українського мовознавства, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться " 23 " травня 2003 року о 14.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.04 у Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розіслано "_17_"_квітня_2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.П.Гальона

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Власна назва як невід'ємний елемент літературного твору характеризується значним семантико-стилістичним потенціалом, актуалізація якого зумовлюється відповідним художнім дискурсом і вертикальним контекстом.

Онім у художньому творі зазнає певної авторської трансформації, цілеспрямованої семантизації, виконує важливу конотативну функцію (Л. Белей, Н. Ботвина, Л. Буштян, Е. Іванова, Ю. Карпенко, Л. Колоколова, Є. Отін та ін.). Проте студії над знімним словом в українській художній мові до середини ХХ ст. були нечисленними, до того ж часто обмежувалися вивченням етимологічних і словотворчих характеристик поетонімів без аналізу їхнього функціонування.

Нові дослідження у цій галузі пов'язані з вивченням окремих груп онімної лексики чи то на більш широкому художньому матеріалі (Л. Белей, Т. Ковалевська), чи на матеріалі творів одного автора або творів одного жанру різних авторів (В.Галич, В.Денисюк, Н.Колесник, Л.Кричун та ін.). Останнім часом з'явилися комплексні дослідження онімної лексики у творчості окремих письменників (Ю. Карпенко, М.Мельник, Л.Петрова, Л.Селіверстова та ін.). Однак, в українському мовознавстві досі немає комплексних досліджень семантичних і функціональних особливостей усієї онімної системи української поетичної мови, зокрема періоду ІІ пол. ХХ ст. Цим і зумовлюється актуальність пропонованої дисертації.

Зв'язок з науковими програмами, темами, планами. Напрям дисертаційного дослідження відповідає науковій проблемі кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини "Склад лексики української мови з погляду походження і функціонування" і пов'язаний з перспективним планом роботи Східноподільського лінгвокраєзнавчого науково-координаційного центру, створеного при факультеті української філології університету.

Метою дисертації є з'ясування семантичних і функціональних особливостей онімів в українській поетичній мові ІІ пол. ХХ ст.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) зафіксувати у поетичних текстах ІІ пол. ХХ ст. усі власні назви різних тематичних груп;

2) встановити особливості структури ономастичного простору українських поетичних творів;

3) з'ясувати прямі й переносні значення онімів, засвідчених у поетичних текстах, а також зумовленість відповідних переосмислень і їх роль у системі художнього цілого;

4) описати функціональні особливості поетонімів у зв'язку з фонетичними, лексико-семантичними, граматичними чинниками текстових структур;

5) виявити закономірності використання пропріальної лексики саме у поетичних творах, зокрема у контексті української культури відповідного періоду.

Матеріалом для дослідження стали тексти українських ліричних творів періоду 50-90-х рр. ХХ ст., авторами яких є М. Вінграновський, В. Герасим'юк, І. Драч, Л. Забашта, Ю. Завгородній, І. Калинець, В. Коломієць, Л. Костенко, А. Малишко, Б. Олійник, Д. Павличко, І. Світличний, В. Симоненко, В. Стус та ін. (усього 62 автори). Сукупна вибірка становить 1805 онімних одиниць.

Об'єктом дослідження є онімна лексика в українських поетичних текстах  ІІ пол.

ХХ ст.

Предмет дослідження - семантико-функціональні особливості онімної лексики як компонента художньо-образної системи поетичного твору.

Основним методом дослідження є описовий, що дозволило на основі контекстуального аналізу схарактеризувати змістові, стилістичні, естетичні функції власних назв у мовно-художньому континуумі поетичних текстів. Частково використано прийоми компонентного, етимологічного аналізу.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено системний опис пропріальної лексики, багатоаспектно проаналізовано закономірності вживання онімних одиниць у мові української поезії ІІ пол. ХХ ст., простежено роль власної назви як елемента поетики у творчості українських авторів цього періоду.

Теоретичне значення. Комплексне дослідження семантико-функціональних особливостей онімного слова на матеріалі сучасної української поезії дає змогу з'ясувати проблему систематизації поетонімів на широкому тлі мовотворчості українських авторів. Результати дисертації можуть лягти в основу подальших наукових досліджень у галузі поетичної ономастики.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що результати його можуть бути використані у написанні навчальних підручників і посібників з лексикології, ономастики української мови, у лекційних курсах із цих дисциплін, а також у спецкурсах і спецсемінарах із проблем літературної ономастики, у науково-дослідній роботі студентів вищої школи.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Результати дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедр української мови та практичного мовознавства Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, оприлюднені на Міжнародній науковій конференції "Мова у слов'янському культурному просторі" (23-25 травня 2002р. в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини), на Міжнародній науковій конференції "Мова і культура", (24-25 червня 2002 року, Київ), на Міжнародній науковій конференції "Філологія в Київському університеті: історія та сучасність", присвяченій 200-річчю від дня народження М.О. Максимовича (12 жовтня 2004 р., Київ); на Всеукраїнському науковому семінарі "Семасіологія: сучасні парадигми дослідження" в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини (21 квітня 2005 року). Матеріали дисертаційного дослідження впроваджені у лекційних та практичних курсах із сучасної української літературної мови та ономастики в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького (довідка про впровадження № 373/03 від 17.10.2005), з лінгвістичного аналізу художнього тексту в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини (довідка про впровадження № 903/03 від 24.10.2005).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, бібліографії, списку умовних скорочень використаних текстових джерел, покажчика онімів. Повний обсяг дисертації 236 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються предмет і об'єкт дослідження, мета і завдання, наукова новизна дисертаційної роботи, її теоретична і практична цінність, джерела добору матеріалу та методи дослідження.

У першому розділі „Ономастикон у системі поетичної мови" з'ясовуються основні положення літературної ономастики (зокрема ономастики поетичного тексту), окреслюються межі загальних термінологічних понять, використаних у роботі, охарактеризовується онімний простір українських поетичних творів ІІ пол. ХХ ст.

У першій частині розділу - „Власна назва як об'єкт вивчення літературної (поетичної) ономастики" - йдеться про особливості поетоніма як об'єкта дослідження. В основі його семантики лежить значення власної назви, що включає мовну, мовленнєву та енциклопедичну (екстралінгвальну) інформацію (О. Суперанська), з яких остання є більшзначимою і відбиває культурно-історичний, естетичний, морально- і соціально-оцінний компоненти. Значення ж оніма у художній літературі зумовлюється специфікою умов його вживання. Особливостями семантики поетоніма визначено: а) відповідність змістовій та інформативній внутрішній сутності поіменованого; б) „віртуальність" його як компонента „віртуальної реальності" художнього тексту; в) контекстуальну конотативність оніма; г) фоносимволічний аспект семантики, здебільшого в поезії (В. Калінкін).

Тому, крім основної, мовної, функції (номінативно-диференійної, ідентифікаційної та дейктичної), онім виконує ще й додаткові - характеристичну, темпоральну, локальну, ідеологічну, культурно-історичну, емоційно-оцінну й соціально-оцінну (О. Фонякова), естетичну, алюзивну, символічну, експресивну (В. Калінкін). Загалом же власна назва у художньому тексті поліфункціональна: можна сказати, що, поєднуючи основні мовні функції і специфічні стилістичні, поетонім відзначається індивідуалізаційними особливостями в кожному конкретному випадку художнього ономавжитку.

Оскільки поетична мова характеризується емоційністю, медитативністю, образністю, семантичною ускладненістю тощо, це відбивається і на способах освоєння пропріальної лексики. У поетичному тексті надзвичайно широка свобода ономавжитку, що виявляється у фонетичному обігруванні власних назв та актуалізації їхньої внутрішньої форми, у семантичній трансформації (тропеїзації, символізації) поетонімів, оказіональному словотворенні, включенні онімів у локально-темпоральні відношення та ін.

У частині другій першого розділу - „Онімний простір української поезії ІІ пол. ХХ століття" аналізується ономастикон поетичних текстів розгляданого періоду.

Ономастичний (онімний) простір мови визначається як сукупність усіх власних назв (реальних і вигаданих) і являє собою відкриту систему, яка постійно оновлюється.

Онімний простір художнього твору: а) це завершена, але не замкнута система; б) вона фрагментарна щодо відтворених у тексті об'єктів художньої картини світу; в) має велику кількість функцій, основна серед яких - характеристична; г) формується на основі естетичної мети і з урахуванням відповідності художнім завданням твору, взаємовпливу літературного тексту й онімії, компетентності читача (В. Калінкін).

Онімний простір художнього тексту становить структурну єдність з ієрархічною підпорядкованістю одиниць, і ця структура залежить від функціонального спрямування художнього твору, авторського задуму, ідіостилю, жанру твору. Ядерною частиною в системі онімного простору можна назвати антропонімію, другий пласт утворює топонімія, інші ж розряди онімів становлять фонову його частину.

Антропоніми, утворюючи центральну частину онімного простору поетичного дискурсу, несуть найбільше смислове й емоційне навантаження, не стільки іменують (як у прозі), скільки служать вираженням об'єктів оцінки чи апелювання, а також засобами характеристики інших об'єктів. В українських поетичних творах ІІ пол. ХХ ст. ця група онімної лексики надзвичайно багата завдяки широкому спектру тематики і проблематики віршів, оригінальних творчих пошуків авторів.

Антропонімікон досліджуваних творів можна поділити на імена реальних та імена вигаданих (чи гіпотетичних) носіїв. До реальних належать імена відомих письменників, митців, учених і мислителів, історичних діячів, особові імена людей; до вигаданих - імена літературних персонажів і міфоантропоніми, що включають імена персонажів міфів і казок, біблійні антропоніми, відапелятивні імена персоніфікованих істот.

Найуживанішими є антропоніми на позначення визначних історичних осіб - митців, мислителів, громадських діячів тощо. Наприклад, група імен відомих письменників: Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття, / і голос твій нам душі окриля (В. Симоненко); Приносять нам Ромео і Джульєтта / свою любов, /Величну, як Шекспір (В. Коротич). Імена всесвітньовідомих митців, учених та інших історичних осіб стають виразниками певних ідей твору: Але ж були не тільки хрестоносці, / були - і Дант, і Гус, і Галілей (В. Коломієць).

Антропоніми, що іменують відомих персонажів літературних творів, у поезії часто переосмислюються, уособлюючи певні якості інших денотатів: І Вертером страждав я у коханні /і гордим Чайльд-Гарольдом я блукав... (В. Коломієць).

Античні і біблійні оніми в українських поетичних творах досліджуваного періоду, набуваючи у світовій культурній традиції конотативних значень, символізують певні якості, явища, ідеї: Чому ж оце мати твоя неписьменна / <...> Не била по крилах малого Ікара, /Бо знала, що крила брунькуються в кожнім ... (І. Драч); За спиною ворухнеться Каїн / З каменем у втомленій руці (В. Коротич).

Спосіб називання людини за особовим ім'ям у поетичному тексті слугує здебільшого засобом інтимізації або ж виразником національної чи соціальної ознаки: Коли вродився ти Іваном [І. Франко], / Ти бід і лих ковтнеш в сто крот, /А станеш вічним, нездоланним, /Бо ти - Іван, бо ти - народ ... (І. Драч).

Поширеним явищем в українській поезії ІІ пол. ХХ ст. є онімізація апелятивів, зокрема як результат персоніфікації предметів, явищ: А той не корчився передсмертних муках - / він корчив дурня / для веселої дівчини на коні, / яка називається Смерть (В. Голобородько).

Другою великою групою власних назв у поетичній творчості досліджуваного періоду є топоніми, що відіграють важливу роль у структурно-семантичній організації художнього тексту, яка полягає у просторовій локалізації об'єктів естетичного осмислення; у поезії ж топоніми можуть набувати нових значень, символізуватися: Я стала дика, я -Полінезія (Л. Костенко).

Серед топонімів, уживаних у поетичних текстах, можна виділити такі розряди: хороніми, гідроніми, ойконіми, урбаноніми, ороніми.

Хороніми включають назви частин світу, назви країн (або союзних республік) та інших регіонів і територій: Ви чуєте, земля аж стугонить, / дивуючи Америку й Європу. / То Африка підводиться з колін... (Л. Забашта); Афганістан - глибока рана, /1 вже вогонь її в мені (Д. Павличко). Українські хороніми в поетичних текстах становлять ядро образу рідного краю: Україно моя! Вітчизно!.../Не потрібні мені без тебе ні озера, ні небеса! (Д. Павличко). Може бути, що мене не буде, / <...> І моєю літньою судьбою / На Поділля, Галич і на Степ / Карим оком, чорною бровою / Ти мене у серці понесеш (М.Вінграновський).

Серед гідронімів у поетичних творах переважають назви рік, здебільшого українських: Стільки в тебе [українського народу] очей, / Стільки рук і мозолів, / Скільки крапель в Дніпрі /1 у небі зірок (В. Симоненко); На Псло, на Ворсклу, на Сулу, / На юні води непочаті /Ліг золотий осінній сум ... (М. Вінграновський). Якщо ці гідроніми пов'язані з поняттям України, то назви річок інших країн - з поняттям „чужина": Калино, ти живи! Вві сні і наяву / Приходжу я до тебе , прилітаю / З-за Єнісею, Вісли, з-за Дунаю ... (І. Драч). Деякі назви річок набувають символічних значень: Твого [С. Крушельницької] співу краса була, ачей, /Дунаєм любові до людей ... (В. Коломієць); Ось парк. Спинімо фаетон. / Тут зупиняє плин свій Лета (І. Жиленко). Інші гідроніми (назви морів, океанів, озер) вживаються значно рідше.

Більшість ойконімів в українській поезії досліджуваного періоду - національні, і пов'язані вони з описом рідного краю чи вираженням патріотичних почуттів ліричного героя: Це щастя, як життя, одне й безкрає, - /1 в тому знак його, що сонце сяє, / Тече Дніпро і Київ наш стоїть (Д. Павличко); Тремтять з відбитими ногами і руками / козацькі черепи під Берестечком (М. Вінграновський).

Світові ойконіми - найчастіше назви великих міст, культурних центрів або ж поселень, пов'язаних з відомими подіями, акумулюють відповідну енциклопедичну інформацію: О Париже! Дві тисячі літ, задивившися в Сену свою, / Ти чаруєш красою весьсвіт (І. Нехода); О люди, волю бережіть, /Бо ще не знищено кайдани /1 сниться нелюдам Майданек (І. Муратов).

Власні назви міських об'єктів (урбаноніми) є важливими штрихами у змалюванні „портрета" міста: Умань! Добра ласкава Умань. / Хмари в небі - мов сива шаль. / Я люблю у Софіївці думать, /Із минулого знявши вуаль (В. Симоненко).

Із групи оронімів найчастіше вживаються назви гір і гірських вершин; як і інші топоніми, вони виконують роль територіальних чи національних орієнтирів або ж уособлюють загальнолюдські поняття, ідеї, цінності: Ти знаєш, мені не байдуже - / Карпати чи Каракорум (Д. Павличко); Не веди нас світе , на Голгофу, / не зчиняй кривавий сабантуй. / Відведи трагічну катастрофу, / людство від погибелі врятуй (Д.Луценко).

Інші групи поетонімів української поетичної мови, які у роботі названо фоновими, мають другорядне значення у структурно-семантичній організації поетичного твору. Сюди належать міфоніми, астроніми й космоніми, ідеоніми, хрематоніми, хрононіми та інші.

Міфоніми - власні назви вигаданих об'єктів різних сфер онімного простору в міфах і казках - включають міфоантропоніми, міфотопоніми, міфозооніми, міфоперсоніми і теоніми, а також демононіми. Теоніми - назви богів і божеств - умовно поділено на монотеїстичні (у тому числі християнські) і політеїстичні (язичницькі). Християнські теоніми традиційно служать для вираження головних морально-етичних цінностей християнства - любові, милосердя, самопожертви: Господи! Благослови на віру, / Силу дай на прощу і на злет! (Г. Хмільовська); неодмінно прийдеш / як приходить Месія / одвічно жаданий / і тому раптовий / котрого й пізнати несила (Ю. Завгородній).

Близькими до теонімів є агіоніми (імена святих), оскільки сюди входять також імена вищих духовних істот - ангелів, і ці оніми характеризуються сакральністю, як і теоніми. Агіоніми, залежно від сутності номінованого, виражають відповідні якості, ознаки, надають поетичному тексту емоційного відтінку піднесеності: Матір Божа, заступись, єдина, / за дітей моїх (Н. Віргуш); Рубець упоперек рубця, / як хрест Георгія святого, / мечем вкраїнського Юра /на згубу і онову (Ю. Завгородній).

Язичницькі теоніми, як невід'ємний елемент первісних релігій, мають у семантиці багатовікові світоглядно-культурні нашарування, своєрідні для кожного етносу, тому часто стають необхідним компонентом поетичного тексту, виразним образно-естетичним засобом. Слов'янські теоніми в українській поезії втілюють світоглядно-культурні орієнтири українського народу: Були боги - Перун, Дажбог, Ярило, / Тож поклонялись сонцю і громам, / Стрибогові, що напинав вітрило, /1 Волосу, що любий пастухам. / Богсонця Хорс вважавсь великим богом, / Тому стояв завжди при Перуні, / Сварог же із небесним всім чертогом, / Той надихав волхвів і чаклунів (Л. Забашта).

Імена античних богів, які широко використовувалися в українській літературі попередніх періодів, і в українській поезії ІІ половини ХХ століття не втратили своєї значущості, хоч нерідко набувають переосмислення, більшої символізації, у деяких випадках стають еталонними щодо певних ознак їх носіїв, а також виступають як алегоричні образи, уособлюючи ту стихію чи сферу життя, якою опікується божество: Ви [уманські дівчата] не гірші нічим од Венери, / а вона ж цілий світ потряса (В. Симоненко); Дволикий Янус - кожне людське горе (В. Стус); Я [Шекспір] присягнув служити Мельпомені / У всі мені відведені віки (М. Негода).

Язичницькі теоніми з інших міфологічних культур теж стали надбанням української поетичної ономастики: ... світ ненаситний, як Один ... (І. Римарук); В Сибір людей зганяв роками [Сталін]... /Як Шіва, плів шістьма руками / Навколо таборів дроти (Д.Павличко); ... бог Анубіс - тіней сподівання, / немов шакал, вичікує своє (Н. Віргуш).

Онімною групою, близькою до теонімів, є демононіми - власні назви демонів (нижчих і злих божеств). У поетичних творах досліджуваного періоду переважають демононіми біблійного походження: це імена колишніх ангелів, які повстали проти Бога і зайняли антагоністичну до нього позицію. Такі поетоніми мають загальну негативну оцінність і створюють образ ірраціонального злого начала або ж персоніфікованого, наділеного індивідуальними рисами суб'єкта: Розперезались Асмодеї, / В Едемі розвели гарем, / У храмах - корчми та бурдеї ... ( І. Світличний); Ти Вельзевул. / По душу теж приходив. / А я не віддала її - й жива. (Л. Костенко).

Інші міфоніми в українських поетичних текстах - назви міфічних істот, яких людська фантазія наділила надприродними силами, надзвичайними якостями, відзначаються особливою експресивністю і є благодатним матеріалом для поезії як такі, що мають багату палітру значень, можливостей образотворення: У темній-претемній, / таємній-претаємній норі, бетоновім лігві, / де будь-якої пори - ніч, / нишком вигострює / хижі пазурі / термоядерний змій-Горинич (В. Корж); Ще Пегас мій у прозі / затріпоче крильми ... (П. Перебийніс); Тепер Жар-птиці не буває, /Жар-птицю будень убиває (Л. Костенко).

Власні назви явищ духовної культури - ідеоніми - в контексті поетичного твору становлять, по суті, місткі „згорнуті" інформаційні структури, певний код, що розшифровується компетентним читачем і слугує важливим компонентом структурно-семантичної організації тексту: Передані сльози оркестрам і лірам, / Митцямпередані, бо людям ніколи, - / Художники плачуть „Королем Ліром", / „Снігами Кіліманджаро" і „Гернікою"... (І. Драч); Війна, розбій, руїнництва, грабунок - /Хай зникне все, а Парфенон стоїть! (М. Братан). До ідеонімів віднесено і назви християнських церковних храмів (екклезіоніми), оскільки в українській поезії вони постають передусім як назви творів архітектури, важливої частини християнської (і української зокрема) культури: Встає Михайло [Михайлівський Золотоверхий Собор] на Дніпровім схилі, - / Злотоблакитно дивиться на світ. /1златен гомін Золотих Воріт, Софії, Пирогощі, храмів Лаври / Торкнувся - відгоміння золоте / Перехопили сонячні литаври. /1 се благословення. / Се - святе! (Р. Лубківський).

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

І В Хлистун, А К Мойсієнко - Власна назва в українській поезії