Т В Омельяненко - Виробнича стратегія та конкурентні переваги підприємства - страница 1

Страницы:
1  2 

ТЕОРІЯ СТРАТЕГІЇ ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

УДК 65.011.1 Т. В. Омельяненко, канд. екон. наук, доц.

ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

ВИРОБНИЧА СТРАТЕГІЯ ТА КОНКУРЕНТНІ ПЕРЕВАГИ ПІДПРИЄМСТВА

У статті викладено результати дослідження проблемного поля, утворюваного перети­ном площин теорії виробничої стратегії підприємства та теорії стійких конкурентних пе­реваг (у межах ринковоорієнтованого підходу останньої). Диференційовано основні конкурентні переваги підприємства та ідентифіковано адекватний кожній із них різновид виробничої стратегії. Виокремлено та докладно охарактеризовано стратегію низькови-тратності, стратегію високоякісності, стратегію гнучкості, стратегію спеціалізації, страте­гію диверсифікації.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: конкурентні переваги підприємства, виробництво, виробнича стра­тегія підприємства, стратегія низьковитратного виробництва, стратегія високоякісного виробництва, стратегія гнучкого виробництва, стратегія спеціалізованого виробництва, стратегія диверсифікованого виробництва.

Проблема забезпечення конкурентоспроможності підприємства відноситься до категорії непересічних та таких, яким іманентно притаманна гостра актуальність. Результати досліджень теоретичних та прикладних аспектів конкуренції та конку­рентних переваг підприємства на сьогодні викладені у сотнях та сотнях публіка­цій[1]. Зусиль до формування теорії конкуренції доклали свого часу визначні еконо-місти-класики А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль, які сформулювали принципи досконалої конкуренції; у межах неокласичного напряму економічної теорії (А. Маршалл, Й. Шумпетер, П. Сраффа, Дж. М. Кейнс, Дж. Робінсон, Е. Чемберлін та ін.) було сформовано систематизований набір теоретичних уявлень про сутність конкуренції та її рушійні сили та постульовано такі моделі конкуренції, як монопо­лістична й олігополістична. Власне теорія стійких конкурентних переваг у своєму більш-менш довершеному вигляді сформувалася протягом ХХ ст. завдяки науко­вим пошукам таких відомих фахівців, як М. Е. Портер, Г. Ґемел, К. К. Прахалад, Г. Мінцберг, Б. Вернерфельт, Д. Тіс, Дж. Сток та ін. ([1—7] та ін.).

Натомість розроблення теорії виробничої стратегії підприємства можна вважати відносно новим науковим напрямом — перші напрацювання у цій сфері з'явилися лише у останній третині ХХ ст. завдяки дослідженням У. Скіннера, Т. Хілла, С. Вілрайта, Р. Хейза та ін. ([8—11] та ін.). Фокус уваги цих та інших науковців сконцентрований на сутності виробничої стратегії, її співвідношеннях із корпора­тивною, діловою, маркетинговою стратегіями та, безумовно, на її взаємозв' язках із конкурентними пріоритетами підприємства. Але прискіпливий розгляд результатів, отриманих у сфері аналізу ролі виробничої стратегії у забезпеченні конкуренто­спроможності підприємства, свідчить про їх безсистемність та фрагментарний ха­рактер. Саме це і зумовило необхідність приділення поглибленої уваги проблемно­му полю, утворюваному перетином площин теорії виробничої стратегії підприєм­ства та теорії стійких конкурентних переваг, та визначило мету дослідження — спираючись на базові положення ринковоорієнтованого підходу теорії конкурент­них переваг диференціювати та докладно охарактеризувати основні різновиди ви­робничої стратегії підприємства. Окремі результати, набуті при здійсненні цього дослідження, представлено у статті.

Відповідно до авторського трактування сутності виробничої стратегії підприєм­ства, наданого в [12, с. 558], вона являє собою комплекс взаємопов'язаних рішень відносно того, як із технологічної, ресурсної, економічної та управлінської точок зору мають бути організовані нові або впорядковані існуючі виробництва з метою набуття підприємством стратегічних конкурентних переваг. Таким чином, прий­няття та реалізація всіх без виключення виробничо-стратегічних рішень підпоряд­ковується єдиній меті — підтримання довготривалої конкурентоспроможності під­приємством, основу котрої складають стійкі конкурентні переваги.

Щодо складу та характеру можливих переваг підприємства у сфері конкуренції існує багато точок зору. Згідно загальновизнаних на сьогодні положень ринковоорі-єнтованого підходу теорії конкурентних переваг «стратегічний успіх підприємства визначається, з одного боку, галузевою структурою, а з іншого — його ринковим позиціонуванням» [13]. Тобто «стабільне ефективне конкурентне становище фірми пояснюється з позиції ринків збуту» [13]. Звідси випливає, що підприємство, яке прагне домогтися усталеного довгострокового ринкового успіху, має сформувати хоча б одну (а в ідеалі — всі) з можливих для досягнення конкурентних переваг, якими в першу чергу є низька ціна пропонованого ринку продукту та його якість та унікальність, широта охоплення ринку та комплексність ринкової пропозиції, до­мінування підприємства у певній ринковій ніші та швидкість реагування на зміни ринкових вимог. Розглянемо ж сутність цих переваг та ідентифікуємо адекватний кожній із них різновид виробничої стратегії.

• Конкурентна перевага «Низька ціна продукту, пропонованого підприєм­ством ринку». Нижча від середньогалузевої ціна продукту, пропонованого підпри­ємством ринку, історично вважається першою з конкурентних переваг, котрої сві­домо прагнули домогтися фірми у протистоянні зі своїми ринковими суперниками. Це зумовлено тим, що низька ціна продукту у поєднанні з прийнятним рівнем його якості дозволяє виробникам доволі легко завоювати прихильність широких кіл споживачів, чутливих до ціни та не надто вибагливих щодо повноти задоволення своїх якихось-то особливих вимог.

Існує багато засобів набуття підприємством цієї конкурентної переваги. У пер­шу чергу рівень ціни продукту детермінується застосовуваним способом ціноутво­рення. Велику роль відіграють також конкретні інструменти просування продукції на ринок, що їх використовує те чи те підприємство. Неабияке значення має і фі­нансова підтримка ринкової активності, оскільки підприємство, що накопичило значні фінансові резерви, в змозі, аби «вибити» суперників з ринку, розв' язати й доволі тривало вести запеклу цінову війну, невпинно знижуючи ціни на свою продук­цію із доведенням їх навіть аж до рівня, нижчого за собівартість. Але «гра» у суто фінансовій площині гарантує тимчасову перемогу у конкурентній боротьбі; закріп­лення ж набутого ринкового успіху є можливим виключно за умови подальшого довготривалого збереження низьких цін. Забезпечити це може лише реалізація комплексу продуманих виробничо-стратегічних заходів, спрямованих на суттєве зниження витрат, що можна трактувати як «природний» шлях утримання набутої конкурентної переваги, адже виробничі важелі не лише утворюють підґрунтя її фо­рмування, але й гарантують довготривалу підтримку.

Прагнення підприємства сформувати стійку конкурентну перевагу низької ціни вимагає від нього імплементації стратегії низьковитратного виробництва. В основі цього рішення лежить доволі проста й зважена логіка — якщо за приблизно відповідного середньогалузевому рівні якості продукту рівень питомих витрат на його виробництво на даному підприємстві є нижчим, ніж той, що склався в галузі, то підприємство буде отримувати такий самий (якщо не вищий) прибуток продаю­чи свої товари дещо (або ж набагато) дешевше, ніж конкуренти. Себто, виробнича стратегія, зорієнтована на набуття підприємством конкурентної переваги «Низька ціна продукту», ґрунтується на здешевленні виробництва, чи, коректніше кажучи, на зменшенні витрат та елімінації втрат. Це може відбуватися у такі способи:

— збільшення розмірів виробництв, завдяки чому уможливлюється виникнення ефекту економії на масштабі;

— відмова від індивідуалізації виробів на користь виготовлення стандартної, технологічно відпрацьованої продукції, що дає змогу зменшувати витрати часу та коштів на проектно-конструкторські роботи та на технологічну й організаційну підготовку виробництва;

— механізація й автоматизація виробництва, які сприяють як зменшенню обся­гів ручної праці, так і підвищенню якості продукції;

— використання дешевих ресурсів та / або застосування технологій ресурсозбе­реження, які забезпечують скорочення витрат сировини, матеріалів, енергії, тепла, води тощо;

— запровадження систем моніторингу витрачання виробничих ресурсів, завдяки котрим зменшуються їх втрати через псування чи нецільове викорис­тання;

— раціоналізація просторової та часової організації виробництва та праці, завдяки котрим зменшуються потреби у виробничих площах, скорочуються три­валості виробничих циклів, мінімізуються непродуктивні витрати робочого часу тощо.

З огляду на численність та різноплановість можливих заходів зі зменшення виробничих витрат та уникнення втрат часу, ресурсів, коштів, стратегія низько-витратного виробництва вибудовується кожним конкретним підприємством су­губо індивідуально: вона може або робити акцент на якомусь одному з перелі­чених вище стратегічних рішень (дешеві ресурси, автоматизоване виробництво, великі масштаби виробничої діяльності тощо), або комбінувати деякі з них, або ж інтегрувати всі без виключення навіть із додаванням певних власних — ори­гінальних та неповторних[2].

• Конкурентна перевага «Висока якість продукту, пропонованого підпри­ємством ринку». Вища за середньогалузеву якість продукту, пропонованого під­приємством ринку, може вважатися наступною після низької ціни перевагою, кот­рої свідомо прагнуть домогтися фірми у ринковому суперництві. Це зумовлене тим, що насичення масових ринків зазвичай відбувається завдяки доступній широ­ким колам споживачів стандартній пропозиції; натомість після того, як «перший голод» утамовано, покупці шукають вже «не чого-небудь за малі гроші», а «саме того, що потрібне, хай це і коштує дорожче».

Загальновідомою є конкурентна стратегія, базована на цій перевазі, що імену­ється стратегією диференціації [1, с. 54-55] або ж стратегією диференціювання продукції [14, с. 112]; її сутність полягає у наділенні продукції виразними ознака­ми, що відрізняють її від продукції конкурентів. Реалізується стратегія шляхом ви­готовлення та виведення підприємством на ринок особливих (іноді навіть незви­чайних) продуктів, незамінних для тих споживачів, потреби котрих не задоволь­няються стандартними виробами. Увага компаній, які використовують стратегію диференціювання, зосереджена на широких колах потенційних покупців, котрі ви­знають справедливою вищу ціну за вищу якість. Диференціювання комерційних характеристик товару може відбуватися шляхом створення продукції з досконалі­шими, ніж у стандартних виробів, технічними характеристиками, або на базі вищої якості виконання, чи на основі пропозиції ширшого вибору послуг при реалізації та експлуатації / споживанні продуктів.

Вдала диференціація дозволяє підприємству:

— встановлювати на свій товар підвищену ціну (через те, що підприємство-диференціатор створює додаткову цінність для покупця);

— продавати більшу кількість одиниць товару (за рахунок набуття додаткових покупців, для яких є важливими саме запропоновані характеристики товару);

— домагатися більшої лояльності споживачів (завдяки тому, що покупці визнають за важливі для себе певні специфічні характеристики диференційованого товару).

Прагнення підприємства сформувати стійку конкурентну перевагу «Висока якість продукту, пропонованого ринку» вимагає від нього застосування стратегії високоякісного виробництва, яка вибудовується на основі інтеграції наступних виробничо-стратегічних рішень:

— продуктові рішення — акцент на диференціюючих властивостях базового продукту та на розробленні великої кількості його модифікацій, кожна з котрих точ­но відповідає вимогам вибагливих щодо якості споживачів; концентрація уваги на функціональних характеристиках продукту; забезпечення у процесі конструювання виробу його максимальної безпеки, надійності, ергономічності, естетичності тощо;

— ресурсні рішення — організація виробничої діяльності на базі використання виключно високоякісних входів, якими є належним чином розроблена та цілком укомплектована проектно-конструкторська та маршрутно-технологічна документа­ція; сировина, матеріали та напівфабрикати, що надходять вчасно, в потрібній кіль­кості та не містять дефектів; устаткування й обладнання, що підтримуються у пра­цездатному стані; висококваліфікований і повністю підготовлений до виконання своїх професійних обов' язків виробничий персонал тощо;

— процесно-технологічні рішення — забезпечення високого рівня якості вико­нуваних технологічних операцій завдяки автоматизації виробництва (це суттєво скорочує кількість помилок та похибок, які неодмінно виникають при ручному об­робленні); застосування тих виробничих технологій, які надають можливостей вбу­довування в конструкції окремих одиниць устаткування чи ліній у цілому механіз­мів та засобів контролю якості технологічних процесів тощо;

— організаційно-управлінські рішення — організація роботи служб моніторингу якості виробничих ресурсів, виробничих процесів та результатів виробничої діяль­ності; запровадження систем контролю якості, що інтегрують у собі вхідний, операційний та вихідний види контролю; застосування методів статистичного прий­мального та попереджувального контролю; створення на підприємстві комплексної системи управління якістю відповідно до вимог та принципів TQM[3].

Слід зауважити, що категорія «Якість» у сучасному розумінні інтерпретується дуже широко, і в першу чергу — як спроможність товару чи послуги задовольняти будь-які вимоги споживачів. Оскільки однією з таких найсуттєвих вимог є мінімаль­на ціна споживання товару[4], то розроблювана конкретним підприємством стратегія високоякісного виробництва дуже часто вбирає в себе й елементи стратегії зни­ження виробничих витрат.

• Конкурентна перевага «Негайне реагування підприємства на зміни ви­мог ринку». Традиційна концепція забезпечення конкурентоспроможності наго­лошує на тому, що стійка конкурентна перевага набувається підприємством шля­хом надання покупцеві більшої цінності за найменших витрат; сучасна парадигмакорпоративного успіху вимагає того ж самого, але ще й у найкоротші терміни [15]. Концептуальні положення конкуренції на основі часу (Time-Based Competition англ.) викладені, зокрема, у надрукованій у 1990 році книзі Джор­джа Стока-молодшего та Томаса Хаута «Змагання з часом: як конкуренція на основі часу змінює світові ринки» [7]. Проголошене в ній визнання швидкості реагування на зміни вимог та потреб ринку за вирішальну конкурентну перевагу сучасного підприємства є цілком обґрунтованим, оскільки у нинішньому суспіль­но-економічному просторі час значно прискорив свій хід — процеси соціальної та економічної взаємодії суттєво інтенсифікувалися набувши небаченої раніше динаміки, а те, на що раніше витрачалися місяці та роки, зараз робиться за ліче­ні дні чи навіть хвилини.

Намагання підприємства стати найвправнішим поміж усіх інших гравців ринку потребує вагомого виробничого підкріплення, що за певних обставин може вияви­тися вельми проблематичним. З теоретичної точки зору наявність платоспромож­ного попиту на конкретний вид продукції автоматично створює його пропозицію; на практиці ж більшість підприємств не в змозі швидко переходити (чи переходити взагалі) до діяльності, яка не відповідає їх виробничому профілю[5]. Причиною є об­меження, що накладаються специфікою утвореної техніко-технологічної бази та / або обраної підприємством організаційно-управлінської моделі. Так, напри­клад, підприємства технологічного типу (зокрема — гірничо-збагачувальні та ме­талургійні комбінати, підприємства хімічної промисловості й ін.) у своїй основі мають стабільні технологічні виробництва профільної продукції і через це органіч­но неспроможні до негайного реагування на принципові зміни вимог ринку. Тим не менше, існує дуже багато підприємств, спроможних до набуття конкурентної пере­ваги прискореного реагування.

Виробнича стратегія, зорієнтована на набуття такої конкурентної переваги як часова, фокусуються на підвищеній гнучкості виробництва, забезпечуваній шля­хом упровадження процесних інновацій (як технологічних, так і організаційно-управлінських), завдяки котрим стають можливими швидка переорієнтація вироб­ництва на виготовлення нових асортиментних позицій продукції, прискорення процесів розроблення та постановки на виробництво нових товарів, зменшення тривалостей виробничих циклів, скорочення термінів поставок виробів споживачам чи надання послуг клієнтам [17, с. 124].

Реалізація стратегії швидкореагуючого виробництва вимагає від підприємства створення гнучкої виробничої системи, яка у найбільш довершеному вигляді скла­дається з таких частин:

1) гнучке автоматизоване виробництво (ГАВ), що безпосередньо реалізує тех­нологічний процес виготовлення виробів; його первинною ланкою є гнучкий вироб­ничий модуль (ГВМ), який складається з певної одиниці технологічного устатку­вання, оснащеної автоматизованим пристроєм програмного управління та засобами автоматизації технологічного процесу. ГВМ функціонують автономно, здійснюючи багаторазові автоматичні робочі цикли, і характеризуються можливостями вбудо­вуватися в системи більш високого рівня (саме з окремих ГВМ формуються гнучкі автоматизовані лінії, дільниці та цехи) [18, с. 140];

2) автоматизована система управління (АСУ), котра включає комплекс різно­манітних апаратних та програмних заходів, призначених для управління процесами проектування та виробництва продукції. Комп' ютерно-інформаційна підтримкауправління гнучкою виробничою системою на сьогодні здійснюється на основі за­стосування так званих:

PDM-системи (PDM, Product Data Management англ.; Управління даними про виріб — укр.) — автоматизованої системи управління даними про продукти. PDM охоплює такі сфери, як управління інженерними даними, управління інфор­мацією про виріб, управління технічними даними та технічною інформацією, управління зображеннями та маніпулювання інформацією, що всебічно визначає конкретний виріб [19];

MES-системи (MES, Manufacturing Execution System- англ.; Виробнича вико­навська система — укр.) — автоматизованої системи управління виробничими процесами в режимі реального часу. Основними функціями MES є контроль стану та розподілу ресурсів, оперативне планування, диспетчерування виробництва, ве­дення планової та звітної цехової документації, забезпечення належного контролю якості, моніторинг ходу виробничих процесів та їх автоматичне корегування, управлення технічним обслуговуванням виробництва та ремонтом устаткування й обладнання, візуалізація інформації про місце й час виконання робіт по кожному виробу, формування звітів про виконавців, про технологічні маршрути, про ком­плектуючі, про партіонні та серійні номери, про поточні умови виробництва тощо

[20].

Автоматизація управління гнучкою виробничою системою крім використання PDM та MES передбачає також застосування: CRM (Customer relationship management — англ.; Управління відносинами з клієнтами укр.) комп' юте-ризованої методології[6] управління взаємодією компанії з її споживачами, постачаль­никами, партнерами; MRP (Material Requirement Planning англ.; Планування ма­теріальних потреб — укр.) — комп'ютеризованої методології планування запасів та виробництва у матеріальному виразі; MRP II (Manufacturing Resource Planningангл.; Планування виробничих ресурсів укр.) комп' ютеризованої методології планування ресурсів підприємства у матеріальному та грошовому виразі; ERP (Enterprise Resource Planning System англ.; Система планування ресурсів підпри­ємства — укр.) — корпоративної управлінської системи автоматизованого обліку та управління, що охоплює не лише виробництво, але й усі без винятку ключові процеси діяльності компанії.

Створення гнучкої виробничої системи, застосування сучасних інформаційно-комунікаційних технологій і тотальна комп' ютеризація управління дозволяють підприємству дуже швидко отримувати замовлення від клієнтів; так само швидко втілювати побажання замовників (іноді вельми розпливчасті та нечіткі) у точно ви­конаному за допомогою комп' ютерного проектування модульному дизайні майбут­ніх виробів; паралельно розробляти маршрутні технології та надсилати постачаль­никам вимоги на поставки необхідних комплектуючих; без зволікань перенала­годжувати гнучкі виробничі модулі та не гаючи часу запускати виробництво. А у кін­цевому підсумку реалізація стратегії високогнучкого швидкореагуючого виробниц­тва забезпечує підприємству бажану конкурентну перевагу прискореного реагу­вання на зміни потреб ринку та позицію лідера не лише по параметрах ціни та якості, але і по найстисліших термінах задоволення мінливих ринкових вимог.

• Конкурентна перевага «Домінування підприємства у вузькій ринковій ніші». У разі, коли підприємство не має можливостей працювати на всьому ринку або ж не схильне до розпорошування своїх ресурсів, воно намагається досягти кон­курентного успіху шляхом концентрації уваги на певному ринковому сегменті. Найчастіше такий цільовий орієнтир — домінувати у вузькій ринковій ніші — став­лять перед собою фірми малого бізнесу, але й великі компанії нерідко віддають пе­ревагу цій лінії поведінки. Приваблива ринкова ніша (так званий «цільовий сег­мент») виокремлюється за психографічним, поведінським чи демографічним прин­ципами, тобто йдеться про орієнтацію підприємства на задоволення потреб обме­женої групи покупців.

Підприємство, що прагне досягти позиції лідера в обраному цільовому сегменті, застосовує стратегію спеціалізації виробництва. Її реалізація призводить до ви­никнення виробництв, сконцентрованих або на здійсненні певних технологічних процесів та операцій (технологічна спеціалізація), або на випуску обмеженої кіль­кості видів та типорозмірів продукції (продуктова спеціалізація).

Під час створення технологічно спеціалізованих виробництв у фокусі уваги опиняються в першу чергу процесні виробничо-стратегічні рішення. Технологічна спеціалізація вимагає найбільш повного охоплення всіх без винятку процесів у ме­жах обраної виробничої технології та дотримання принципу технологічної однорід­ності виконуваних операцій. Це передбачає:

— застосування відповідного технологічного устаткування й обладнання;

— просторову побудову виробничої системи згідно вимог функціонального планування;

— створення виробництв одиничного чи дрібносерійного типу.

Великою перевагою технологічної спеціалізації є висока гнучкість при зміні об' єктів виробництва, а також можливість працювати із широкою номенклатурою предметів праці, що є найважливішим при наданні послуг виробничо-технічного характеру іншим підприємствам-споживачам.

Натомість під час створення предметно спеціалізованих виробництв вирішаль­ного значення набувають продуктові рішення, що приймаються при розробленні виробничої стратегії, тоді як техніко-технологічна база «заточується» під виготов­лення продукції, обраної підприємством для завоювання лідерських позицій у при­вабливій для нього товарній ніші. Стратегія предметної спеціалізації робить акцент на:

— звуженні номенклатури й асортименту та збільшенні обсягів випуску продук­ції, що уможливлює перехід до потокових методів роботи, базованих на застосу­ванні спеціалізованого устаткування й обладнання та організованих на засадах принципів прямоточності, неперервності, ритмічності;

— просторовій побудові виробничої системи відповідно до вимог лінійного (або ж — потокового) планування;

— створенні виробництв великосерійного чи масового типу.

Спеціалізація виробництва буде успішною і допоможе набути підприємству ба­жаної конкурентної переваги в разі, коли: існують чітко виокремлені групи спожи­вачів, котрі мають різні потреби, або ж використовують товар у різних цілях; пере­важаюча більшість конкурентів не прагне до концентрування зусиль на конкретних сегментах ринку, а віддає перевагу обслуговуванню всіх груп споживачів; вхідні бар' єри в цільовий сегмент доволі високі, при цьому не існує ефективних товарів-замінників. За відсутності зазначених умов зосередженість підприємства на єдиній ніші буде вкрай ризикованою поведінкою.

• Конкурентна перевага «Присутність підприємства на різних ринках». У разі, коли підприємство намагається уникнути ризиків надмірного фокусування на одній-єдиній ринковій ніші, воно прагне набути діаметрально протилежної конку­рентної переваги — «Присутність на різних ринках». Основними шляхами досяг­нення конкурентного успіху тоді будуть:

— урізноманітнення вироблюваної продукції;

— просування продукції на різні місцеві, регіональні тощо ринки.

Найефективнішою виробничою стратегією, що сприяє утворенню та збережен­ню підприємством цієї конкурентної переваги є стратегія диверсифікації, яка може бути реалізованою принаймні у двох площинах — товарній та географічній.

Товарна (або ж — продуктова) диверсифікація передбачає урізноманітнення номенклатури вироблюваної підприємством продукції. За застосування підходу продуктово-спорідненої диверсифікації відбувається розширення вже засвоєної то­варної номенклатури шляхом модифікування базових виробів та створення так зва­них «продуктових лінійок»; при цьому кожна з позицій окремої лінії продуктів бу­де зорієнтованою на задоволення потреб певної групи споживачів (умовний при­клад: завод із виготовлення кондиціонерів, який починав свою роботу з виготов­лення та виведення на ринок простих побутових кондиціонерів, встановлюваних у окремих квартирах багатоповерхових будинків, зберігаючи цей напрям діяльності паралельно організує випуск систем кондиціонування повітря для офісів, виробни­чих цехів, літаків, морських суден, підземних станцій метрополітену тощо). Стра­тегія спорідненої диверсифікації виробництва передбачає, що організація випуску нових асортиментних і номенклатурних позицій здійснюється на напрацьованій раніше техніко-технологічній базі.

Дещо складнішим у плані практичної реалізації, але набагато ефективнішим у аспекті урізноманітнення ринкової активності підприємства є технологічно-споріднена диверсифікація. У цьому разі йдеться про виготовлення принципово різ­них за характером і призначенням товарів на базі незмінних технологічних проце­сів та технічного обладнання. Обидві версії стратегії спорідненої диверсифікації вимагають:

— наявності у підприємства власних проектно-конструкторських служб, які б швидко та якісно здійснювали розроблення проектів нових модифікацій чи нових видів продукції;

— забезпечення тісної взаємодії між заводськими конструкторами та техноло­гами з тим, аби коректно «вписати» маршрутні технології виробництва нових това­рів у вже існуючі технологічні процеси та діючу систему матеріально-технічного забезпечення;

— гнучкості техніко-технологічної бази та її спроможності сприйняти хай і спо­ріднені у технологічному відношенні, але все ж таки нові об' єкти виробництва;

— наявності значних резервів виробничих потужностей, оскільки йдеться про освоєння виробництва нових товарних позицій при одночасному збереженні обся­гів виготовлення вже засвоєних товарів.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Т В Омельяненко - Виробнича стратегія та конкурентні переваги підприємства

Т В Омельяненко - Ракурси інформаційної стратегії підприємства

Т В Омельяненко - Стратегічний менеджмент на підприємстві

Т В Омельяненко - Стратегічний менеджмент на підприємстві