Я В Хоменко - Генезис теорії економічного зростання - страница 1

Страницы:
1  2 

ГЕНЕЗИС ТЕОРІЇ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ Я.В. ХОМЕНКО Донецький національний технічний університет

Проблема економічного зростання завжди займає важливе місце у наукових дискусіях та обговореннях. Узагальнюючи сучасні дослі­дження, слід зазначити, що поряд з вивченням природи зростання та його основних факторів, науковці все більше уваги приділяють визна­ченню характеру цього явища. Предметом дискусій залишається пи­тання формування системи методів та інструментів, що дозволяють регулювати темпи зростання та забезпечувати його відносну сталість. У цьому контексті дослідження генезису теорії економічного зростан­ня та визначення сучасної точки зору світової спільноти на цю про­блему дозволить з'ясувати, чи можливо стабілізувати зростання еко­номіки в сучасних умовах господарювання.

Міркування про природу економічного зростання властиві всім етапам розвитку економічної теорії. Вони містяться в роботах класи­ків економічної думки XVIII-XIX ст. А. Сміта [1], Й. Шумпетера [2]. Пізніше ідеї Дж. Форрестера [3], С. Кузнеця [4], У. Ростоу [5,6] зро­били вагомий внесок до розвитку теорії зростання. На сучасному етапі ця проблематика розглядається в роботах П. Ромера [7], Ст. Фішера, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі [8], Дж. Сакса, Ф. Ларрен [9].

Обговоренню останніх досягнень теорії економічного зростання була присвячена конференція в м. Піза (2001 р.), основні результати якої представлені в книзі під редакцією Н. Сальвадорі "Старі й нові теорії зростання: дослідження проблеми" [10]. Учасники конференції особливу увагу приділили еволюції теорії зростання, сучасній методо­логії дослідження, визначенню ролі й місця економічної політики в нових моделях зростання.

Вивченням цієї проблеми серйозно займаються російські вчені та економісти, серед яких С. Губанов [11], А. Расулев [12], К. Хубієв [13], Л. Чередніченко[14]. Вона стала тематикою багатьох науково-практичних конференцій провідних вузів Росії, на яких визначаються особливості та перспективи економічного зростання в країні, розроб­ляються рекомендації для економічної політики, спрямованої на по­шук оптимального співвідношення між високими темпами зростання і якістю соціально-економічного розвитку.

В Україні проблему зростання досліджують Л. Корнійчук [15; 16], Л. Петкова [17], Д. Чистилін [18]. Науковці розробляють методи­ки оцінки економічного зростання країни, його якісної і кількісної складових, умов мобілізації інноваційних джерел зростання, а такожвизначають пріоритети економічної політики держави, спрямованої на забезпечення його сталості.

Як бачимо, проблема економічного зростання є дуже широкою та всеосяжною. Її вивчення можливе лише за умов системного розуміння теоретико-методологічних аспектів проблеми.

Мета статті полягає у дослідженні генезису теорії економічного зростання та узагальненні основних підходів до вирішення її ключо­вих питань.

Одним з перших тлумачення категорії "економічне зростання" надав С. Кузнець в роботі "Вимірювання економічного зростання" [4]. По аналогії з класичним визначенням зростання живого організму він трактує економічне зростання як "процес, що складається з окре­мих взаємодій, у результаті яких економічна матерія надходить у на­ціональну економіку та передається від однієї її частині до іншої" [4, с. 11]. У роботах, що вийшли пізніше, під економічним зростанням він вже розуміє "довготривале збільшення здатності господарства забез­печувати найрізноманітніші потреби населення за допомогою ефекти­вніших технологій і відповідних інституційних та ідеологічних змін" [19, с.13].

На думку С. Мочерного "економічне зростання - це процес кіль­кісно-якісних зрушень у межах технологічного способу виробництва, зумовлених відповідними суперечностями та чинниками і який вира­жається у збільшенні обсягів суспільного виробництва" [20, с.281].

Слід зазначити, що деякі дослідники зростання як явище визна­ють лише за умов його довгостроковості. Якщо ж збільшення основ­них показників відбувається впродовж короткого проміжку часу, а на­далі спостерігається їх зниження, то такі зміни мають розглядатися як циклічні коливання в межах загального тренда розвитку економіки.

Концепція довготривалого зростання економіки вперше була за­пропонована Р. Солоу [21] і Т. Свен [22] у 1956 році. Вона мала ви­гляд традиційної неокласичної макроекономічної моделі, в якій агре-гований випуск розглядався в ув'язці з капіталом і робочою силою. Їх комбінація і являла собою виробничу функцію. Завдяки цьому підхо­ду з'явився висновок про те, що довготривале зростання зумовлене ді­єю таких демографічних факторів, як чисельність населення, структу­ра трудових ресурсів та їх продуктивність, які умовно були визнані його екзогенними детермінантами. Недоліком цієї теорії є те, що вона не пояснює технологічний прогрес та процес формування і накопи­чення знань, а також зростання чисельності населення.

У науковій літературі загальна теорія зростання представлена двома напрямками. Перший напрямок ґрунтується на моделях, що по­в'язані з дослідженням екзогенних факторів - так званих екзогенних моделях зростання (60-і рр.). Їх науковий інтерес полягає у визначенні впливу на економічне зростання інфляції, рівня безробіття та нафтової кризи. Вони також дозволяють розробити макроекономічну політику, спрямовану на регулювання дії зазначених факторів.

Початок другому напрямку - теорії ендогенного зростання, пок­лала публікація П. Ромера "Збільшення доходів і довготривале зрос­тання" [7]. Його поява зумовлена, по-перше, спробою науковців пояс­нити динаміку основних показників не з позицій неокласичних моде­лей, по-друге, необхідністю більш переконливого пояснення відмін­ностей, що існують між країнами у темпах економічного зростання, по-третє, наданням пріоритету такому фактору, як знання і, нарешті, збільшенням ваги інструментів макроекономічної політики у забезпе­ченні довготривалого розвитку економіки. Нові моделі пояснюють зростання з позиції ендогенної рівноваги, яка настає у відносинах між економічними агентами при оптимізації їх раціонального вибору. Во­ни засновані на таких структурних елементах економіки, як техноло­гія, споживчі переваги і макроекономічна політика держави. Саме то­му вони отримали назву ендогенних моделей зростання.

Особливістю нової теорії зростання є її міжнародна спрямова­ність, яка, ймовірно, стала наслідком того, що зовнішньоекономічний аспект останнім часом почав відігравати помітну роль в макроеконо-міці. У літературі з цієї проблеми виділяють два класи моделей, які ві­дрізняються лише за джерелами економічного зростання. Моделі першого класу є близькими за своєю сутністю до неокласичних. Ос­новний наголос в них зроблено на приватному капіталі, а їх відмін­ність полягає в тому, що у процесі генерування рівноваги в умовах сталого зростання до розрахунків не беруться демографічні фактори. В моделях другого класу увага приділяється знанням як рушійній силі сучасної динаміки. Основний вклад у їх розвиток був внесений П. Ро-мером [23]. Дослідник запропонував двохсекторну модель економіки, відповідно до якої нові знання, що були вироблені в одному секторі, забезпечують виробництво іншого сектору. Ключову відмінність но­вої теорії зростання більшість науковців бачать у ретельному підході до оцінки процесу накопичення знань.

Слід зауважити, що спроби ввести чинник технологій до оцінки були і раніше, зокрема, в моделі Солоу-Свен. Проте в ній припускало­ся, що технологічні зміни були екзогенними і вона, таким чином, до­зволяла генерувати лише екзогенне довготривале зростання.

Г. Узава [24] і К. Шелл [25, с.9-10] ендогенізували темп техноло­гічних змін. Зокрема, Г. Узава показав, як забезпечити стале зростанняекономіки в неокласичній моделі за рахунок робочої сили, та довів, що при необхідному рівні освіти та кваліфікації вона здатна посилити технологічний прогрес навіть за умов доходів, що скорочуються. Отриманий завдяки робочий силі приріст ефективності вчений інтер­претував як вартість людського капіталу. Таким чином він ввів у мо­дель як речовинний, так і людський капітал. У свою чергу К. Шелл припустив, що знання генерують не приватні економічні агенти, яки­ми керує економічна вигода, а окремий дослідницький сектор, що фу­нкціонує на основі державного фінансування. У ринкову економіку вони поступають вже як суто суспільне благо. Його основний внесок в теорію полягає в обґрунтуванні доцільності залучення до процесу фо­рмування знань ресурсів, отриманих у результаті інших видів діяльно­сті.

Треба зазначити, що усі розглянуті вище дослідження стосува­лись переважно макроекономічного рівня. Мікроекономічний був опрацьований дещо пізніше завдяки новій теорії, яка поєднала попе­редні досягнення в агрегованих моделях зростання. Тим часом, певну увагу знанням, як фактору зростання, приділили лише кілька років тому: це роботи П. Агйона і П. Ховітта [26], Т. Ішера [27], Р. Барро й X. Сала-і-Мартіна [28]. Основу їх моделей становить аналіз інновацій і процесу розповсюдження знань між країнами.

Р. Барро та Х. Сала-і-Мартін для пояснення відмінностей, що іс­нують між країнами у фондах накопичення капіталу, розробили еко-нометричну модель технологічної дифузії. Вплив первинного запасу капіталу на економічне зростання вони пояснюють гіпотезою умовної збіжності, яка припускає, що темпи економічного зростання обернено пропорційні первинній кількості капіталу в економіці. Таким чином, слаборозвинені країни з невеликим фінансовим потенціалом можуть зростати швидше, ніж високорозвинені. Проте у своїй наступній мо­делі науковці показали, що бідні країни не обов'язково повинні зрос­тати швидше, ніж багаті. Адже економічне зростання знаходиться у зворотній залежності від відстані економіки до точки збіжності. Лише за умов, що всі економіки сходяться в одній і тій же точці, бідні краї­ни будуть зростати швидше, ніж багаті, а оскільки країни розрізня­ються за рівнем технологічного розвитку, схильністю до заощаджень, податковими системами, то і сходитися вони будуть в різних точках і з різною швидкістю.

Слід також згадати роботу П. Ромера "Збільшення доходів і дов­готривале зростання" [7], в якій автор довів, що рівновагу в моделі до­вготривалого зростання в умовах вільної конкуренції можна досягти за допомогою приватних фірм через ендогенну акумуляцію знань. Вконтексті його робіт нові знання - це продукт, отриманий завдяки пе­рерозподілу доходів фірм на користь досліджень у сфері нових техно­логій. Їх створення будь-якою фірмою обов'язково матиме зовнішній ефект і надасть вигоду всім іншим економічним агентам.

Теорія ендогенного зростання і досі залишається предметом нау­кових дискусій та обговорень. Свій подальший розвиток вона отрима­ла в альтернативних ненормованих моделях зростання, які представ­лені в роботах С. Джоунса [29], П. Сегерстрома [30] і А. Янга [31]. На відміну від інших моделей вони не суперечать збалансованому зрос­танню в умовах традиційних виробничих структур.

Увагу науковців останнім часом привертає теорія стадій економі­чного зростання. Її засновником є У. Ростоу [6, с.307-331]. Спочатку вчений виділив три стадії, пізніше він збільшив їх кількість до п'яти: 1) "традиційне суспільство" (the traditional society); 2) період створен­ня передумов для "зліту" (the preconditions for take-off); 3) "зліт" (the take-off); 4) рух до зрілості (the drive to maturity); 5) епоха високого масового споживання (the age of high mass consumption). У роботі "Політика і стадії зростання" [5] він додає шосту стадію - "пошук якості життя", де на перший план висуває духовний розвиток людини.

Наприкінці XVIII ст. набула поширення точка зору, за якою зрос­тання населення у перспективі буде строго обмежене здатністю землі забезпечувати основні потреби людини. Її прихильником був британ­ський мислитель Т. Мальтус [32, с.888]. На його думку, стримувати економічне зростання може фіксована пропозиція землі.

Наявність певних суперечностей між сучасною концепцією зрос­тання і природними обмеженнями відзначає Дж. Форрестер в роботі "Світова динаміка": "...з часом зростання натрапляє на межі, встанов­лені природою: ґрунт і природні ресурси виснажуються, а здатність біосфери землі розкладати забруднення зменшується" [3, с.22]. У сво­їх дослідженнях науковець запропонував нову категорію - "експонен­ціальне зростання", під яким розуміє нарощування показників, що мають постійний річний відсотковий приріст. Воно не може відбува­тися безмежно, оскільки має таку характерну ознаку, як "час подвоєн­ня". Це певний інтервал часу, за який вдвічі збільшується відповідна змінна системи. Змінна може подвоюватися багато разів без досягнен­ня помітного значення, але через деякий час вона раптово виявляється дуже великою і тоді стресові дії від "надзростання" відчувають усі: їх не можна більше ігнорувати. Якщо гальмуючі сили, що виникають при наближенні змінної до межі, слабкі, то зростання відбуватиметься до тих пір, поки нові чинники не почнуть його стримувати [3, с.24-25].

Дж. Форрестер зауважує, що обмеження зростання, викликанескороченням запасів природних ресурсів, може бути і не головним. Наука, ймовірно, знайде більш ефективні способи використання роз­повсюджених в природі елементів і збільшення джерел енергії з тим, щоб уникнути їх виснаження. Разом з тим, населення і капіталовкла­дення зростатимуть до тих пір, поки не виникне криза, пов'язана із за­брудненням. Забруднення тоді безпосередньо впливає на їх динаміку, оскільки призводить до стагнації у виробництві продуктів харчування

[3, с.40].

Активні дискусії з питань економічного зростання і його меж ви­кликала робота Донелли Медоуз "Межі зростання" [33], в якій сфор­мовано нове бачення проблеми зростання в ув'язці з екологічною ком­понентою. Основу роботи складає дослідження групи науковців Мас-сачусетського технологічного інституту, проведене під керівництвом док. Деніса Медоуза. У його основу була покладена модель світової спільноти Дж. Форрестера. Результати дослідження доповідались на засіданні Римського Клубу, де було оголошено, що проблемою людс­тва найближчим часом стане експоненціальне зростання населення, попиту на продукти харчування, промислового виробництва та рівня забруднення. А оскільки всі ці змінні безпосередньо впливають одна на одну і знаходяться у прямо пропорційній залежності, то при збере­женні поточної тенденції межа може настати протягом наступного сторіччя.

Ця публікація посилила дебати з питань ресурсів економічного зростання і його характеру. У відповідь вийшли публікації Л. Саймона "Остаточний ресурс" [34], О. Вайнберга, Г. Голера "Сторіччя замі­щення" [35]. Л. Саймон висунув тезу про те, що насправді проблема сучасності полягає не у наявності матеріальних ресурсів і їх кількості, а в єдиному, по суті, фактору зростання - людських знаннях. Його ідея породила концепцію "зростання за рахунок знань". На думку О. Вайнберга і Г. Голер, навіть якщо ресурс знаходитиметься на межі ви­снаження, його компоненти відповідно до законів фізики як і раніше існуватимуть в природі, що підтверджує можливість знаходження йо­го субститута (замінника) і наявність перспектив для більш ефектив­ного використання ресурсного потенціалу.

Ці роботи дозволили обґрунтувати нову концепцію "зростання меж", в якій зазначено, що за рахунок енергії і людських знань можна розширити межі зростання, а оскільки ці ресурси не обмежені, то еко­номічне зростання взагалі не повинно мати будь-яких меж.

Але, незважаючи на прогресивні погляди, що містить цей підхід, багато науковців залишилися прихильниками концепції Медоузів, стверджуючи, що подальше зростання промислових держав стає по­тенційно деструктивним для світової екосистеми. За їх аргументами безмежне зростання органічної системи неможливе зовсім. Всі систе­ми мають межі, при яких ефективність їх функціонування оптимальна.

Відповіддю Донелли й Деніса Медоузів на критику світової спі­льноти була їх нова публікація "За межами зростання: світовий колапс або стале майбутнє" [36], в якій автори дещо змінили своє бачення проблеми зростання, удосконалили модель аналізу, проте ряд виснов­ків залишили незмінними. На їх думку, якщо обсяги енергії і матеріа­лів, що споживаються, не будуть скорочені, то світову економіку най­ближчим часом чекає серйозне падіння випуску продуктів харчуван­ня, промислового виробництва і використання енергії. Такого сцена­рію розвитку світової спільноти можна уникнути завдяки раціональ­ному використанню природних ресурсів, а також розумній політиці контролю за чисельністю населення. Їх кінцевий висновок полягає у визнанні можливості сталого розвитку суспільства як з економічної, так і з технологічної точки зору.

Таким чином, сучасні погляди світової спільноти на проблему зростання сприйняли появу нової категорії "екологічно забезпечене стале економічне зростання" [37, с.185]. В ідеалі це зростання у відпо­відності з другим законом термодинаміки не має межі, в реальності ж воно обмежене здатністю людини ефективно використовувати ресур­си у процесі виробництва. Два найважливіших правила взаємодії з природним середовищем: "максимум споживання енергії" і "мінімум навантаження на середовище", практично не виконуються в сучасних умовах господарювання. Оптимум взаємодії людини і природного се­редовища, який виявляється у замкнутому циклі безвідходного вико­ристання і переробки матеріалів з мінімальним негативним впливом на оточуюче середовище, поки не знайдений. Таким чином, з позицій теорії стале економічне зростання можливе в будь-якій системі, на практиці його не можна забезпечити до тих пір, поки не будуть вирі­шені основні суперечності у взаємодії людини з природним середо­вищем.

Отже, у результаті наукової дискусії виникла об' єктивна потреба визначити реальні можливості та перспективи розширення меж зрос­тання, умови його сталості і сформувати суспільство, яке зростатиме за належним рівнем екологічної безпеки. Нова категорія "стале еко­номічне зростання" поповнила методологію сучасної теорії.

На наш погляд, відшукати можливість стабілізації економічного зростання можна, посиливши сучасну концепцію економічного зрос­тання елементами теорії суспільного відтворення. Ми дотримуємося думки, що саме завдяки цієї теорії можна краще пізнати природу зрос­тання, визначити його джерела та умови стабілізації.

Теорію економічного зростання в ув'язці з теорією відтворення активно опрацьовують російські науковці. Розробкою концепції зрос­тання, в якій поєднані його змістовна (відтворювальна) та результати­вно-динамічна складові, займається Л. Чередніченко [14]. Автор звер­тає увагу на те, що через дезорганізацію суспільного відтворення сьо­годні дуже важко інтенсифікувати зростання економіки. Цю проблему вирішує впродовж останніх років С. Губанов [11]. Науковець зазначає, що, перш за все, треба сформувати адекватну ринковій економіці сис­тему розширеного відтворення і лише потім вирішувати проблему стабілізації зростання. Він доводить, що і зростання, і розширене відт­ворення є похідними одного процесу - накопичення капіталу. Саме тому створення умов для ефективного використання капіталу і норма­лізації його органічної структури в усіх підрозділах суспільного виро­бництва тотожно створенню умов для сталого зростання економіки.

Ми пропонуємо дещо інше бачення взаємозв' язку між процесом розширеного відтворення та темпами зростання економіки. Для того, щоб розкрити сутність нашого підходу скористаємося загальновідо­мими положеннями теорії відтворення [38, с.56-59].

Традиційно відтворення визначають як безперервне відновлення процесу виробництва товарів, послуг та духовних благ, на основі яко­го здійснюється розвиток всіх елементів економічної системи - про­дуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та виробничих відносин і господарського механізму [39, с.223]. Розріз­няють два типи відтворення: просте й розширене. При простому роз­міри виробленого продукту та його якість у кожному наступному ци­клі залишаються незмінними. Відповідно не зазнають змін й фактори виробництва. А весь додатковий продукт, якщо він отриманий, вико­ристовується самими виробниками для особистого споживання.

При розширеному відтворенні розміри виробленого продукту у кожному наступному циклі зростають, що досягається за рахунок по­ліпшення його якості. Частина такого продукту накопичується і може повноцінно використовуватися для збільшення факторів виробництва, задоволення потреб суспільства і всебічного розвитку особистості.

Для поновлення циклу виробництва необхідно забезпечити про­порційне поєднання робочої сили і засобів виробництва. Це - загаль­ноекономічна передумова сталого відтворення у будь-якому суспільс­тві. Порушення пропорційності неминуче веде до збоїв у системі та знижує її ефективність. Для того ж, щоб відтворення відбувалось у ро­зширеному масштабі, до початку наступного циклу необхідні додат­кові капіталовкладення або більш якісні ресурси.

Джерелом збільшення та якісного поліпшення ресурсів та основ­них факторів виробництва є додана вартість. Її розмір визначає харак­тер та якість наступного циклу відтворення. Чим вона вища, тим бі­льші внутрішні можливості системи щодо забезпечення відтворення у розширеному масштабі. За її відсутності цей процес буде мати прос­тий характер і втратить економічну доцільність. За умов розширеного відтворення виробництво відновлюється кожен рік у зростаючих роз­мірах, відповідно, збільшується і додана вартість, яка потім і спрямо­вується на його подальше відновлення. Тому, на наш погляд, саме її треба розглядати як потенційне джерело економічного зростання.

В економічній теорії визнано, що сталість процесу розширеного відтворення забезпечується завдяки закону пропорційного розвитку, який передбачає дотримання основних пропорцій економіки - між сферами та галузями народного господарства [40, с.317]. Сталість економічного зростання, відповідно, можна досягти за рахунок про­порційного розподілу доданої вартості.

Таким чином, узагальнюючи викладені вище міркування, ми пропонуємо головним джерелом економічного зростання вважати до­дану вартість, свідоцтвом його сталості - її сталу тенденцію до збіль­шення, а пропорційний розподіл на потреби відтворення - базовою умовою сталого зростання.

Розмір додаткової вартості визначається якістю капіталу, що ви­користовується у виробництві, якістю ресурсів і технологією, що за­стосовується. Як людський, так і речовинний капітал формуються на основі ресурсного потенціалу системи. При використанні у виробниц­тві ресурсів високої якості об' єктивно можна очікувати і якісний про­дукт або послугу. Але такі ресурси може надати лише система, в якій забезпечені належні умови для розширеного відтворення. Тут наша ідея зводиться до того, що ключову роль у процесі життєдіяльності системи відіграють саме умови її відтворення. Лише за наявності від­повідного рівня їх якості система здатна відтворюватися у розшире­ному масштабі.

Формування умов само по собі має обмежений характер і швид­кість. Змінити їх можна лише, якщо в системі є додаткові можливості або в ній присутні елементи, впливаючи на які ,можна прискорити процес. В економічній теорії вони відомі як фактори відтворення.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Я В Хоменко - Генезис теорії економічного зростання

Я В Хоменко - Перспективные механизмы участия регионов украины в международной интеграции

Я В Хоменко - Влияние прямых иностранных инвестиций на экономическое развитие стран мирового сообщества

Я В Хоменко - Развитие страхового бизнеса в мировой экономике и оценка его состояния в украине

Я В Хоменко - Финансовые институты как главный элемент процесса экономического развития и международного инвестирования