на початку xx ст - Внесок михайла грушевського у національно-культурне відродження українського народу в кінці xix - страница 1

Страницы:
1  2  3 

Збірник наукових праць

УДК (477) (092) "1894/1914"

Оксана Валіон

*8

ВНЕСОК МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО У НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В КІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ.

У статті авторка розкриває академічну, науково-видавничу та культур­но-освітню діяльність Михайла Грушевського у контексті національно-культурного відродження українського народу на рубежі ХІХ-ХХ ст. Простежує втілення в практичну площину соборницької ідеології вченого.

Ключові слова: національно-культурне відродження, М. Грушевський, національна самосвідомість, національна ідея, соборність, Наукове товариство ім. Шевченка, Українське наукове това­риство.

еред когорти подвижників національного відродження України кінця ХІХ -початку ХХ століть, творча спадщина яких набуває сьогодні не тільки пізнавального, а й головним чином практичного значення, є постать Михайла Сергійовича Грушевського. Оцінюючи заслуги вченого для національної справи, відомий український історик, учень та сучасник діяча, В. Герасимчук писав, що "... головною і не затертою часом заслугою є те, що він видвигнув на перший план ідейний чинник духовно-культурного поглиблення нашого народного єства через піднесення наукою національної свідомості і національної культури ..." [1, с. 2]. Така характеристика цілком відповідала людині, мета, зміст життя і щастя якої полягало в тому, щоб послужити національному українському відродженню.

Налагодження та зміцнення контактів між східно- та західноукраїнськими землями, виховання нового національно свідомого покоління української інтелігенції, надання потужного імпульсу розвитку національної науки, культури та освіти шляхом піднесення національної самосвідомості українського народу М. Грушевський вважав своїми першочерговими завданнями, на реалізацію яких була спрямована різнобічна діяльність вченого. У цьому контексті вивчення досвіду академічної, наукової, видавничої та культурно-освітньої діяльності історика визначається вагомою практичною цінністю і наявністю широких можливостей його використання на сучасному етапі національного відродження України.

Галицьке двадцятиліття життєдіяльності М. Грушевського викликало і продовжує викликати науковий інтерес у багатьох дослідників. Багатогранну діяльність видатного історика розглядав його учень і послідовник І. Крип'якевич, який після смерті вченого підготував життєписний нарис "Михайло Грушевський. Життя і діяльність" [2]. Перу вченого належить також праця "Історично-філософічна секція НТШ під керівництвом М. Грушевського у 1894-1913 роках" [3]. Культурно-освітня діяльність М. Грушевського в Галичині певною мірою висвітлена у працях Л. Ясінчука [4] та О. Терлецького [5]. Підвищений інтерес до багатогранної діяльності М. Грушевського в галицький період проявив відомий грушевськознавець Любомир Винар [6, 7, 8, 9], який називає вченого символом всеукраїнського національного єднання в єдиному національно-державному і національно-культурному організмі. Останнім часом помітно зросла увага до дослідження наукової діяльності М. Грушевського. З огляду на сформульовану тему варто відзначити праці наступних дослідників: О. Романіва [10], Я. Дашкевича [11], М. Жулинського [12], І. Дзюби [13], Л. Зашкільняка [14], В. Савенка [15]. Академічну й наукову діяльність М. Грушевського в галицьку добу розглядають українські науковці Ю. Шаповал та І. Верба в узагальнюючому біографічному нарисі "Михайло Грушевський" [16].

Джерельною базою дослідження послужили автобіографічні роботи М. Грушевського [17, 18, 19, 20], а також наукові, науково-популярні й публіцистичні праці історика, переважна більшість яких міститься в 50-ти томному збірнику творів ученого [21, 22, 23], що виходить у світ завдяки творчій співпраці київських і львівських видавців.

Національне відродження в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. вступило у найвищу стадію свого розвитку, що була характерна пожвавленням і піднесенням національного руху, поширенням масового національного самоусвідомлення, розвитком усіх галузей культурного життя українців [24, с. 19]. Центр культурно-громадського та наукового життя українства остаточно перемістився до Галичини, яка стала, за словами М. Грушевського, духовним П'ємонтом українського відродження.

Визначаючи місце Галичини в історії загальноукраїнського національного відродження, М. Грушевський писав: "По мірі того, як національний український рух в Галичині набирав силу, із стадії наївного романтизму переходив до вирішення завдань культурного і політичного розвитку народу, літературна і суспільна українська робота, що велась в ній силами місцевими і українськими силами Росії, набуває все більше значення для всіх українських земель, і в останніх десятиріччях ХІХ ст. Галичина, не дивлячись на власні тяжкі умови національного та економічного існування, робиться центром українського руху і по відношенню до українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювались та удосконалювались засоби національного, культурного і політико-суспільного відродження українського народу" [17, с. 8].

Ще під час навчання в Київському університеті (1886-1894 рр.) Михайло Грушевський зблизився з лідерами найважливішого осередку українського громадського життя у Києві в 80-ті - на початку 90-х років Київської Громади - В. Вовком-Карачевським, В. Антоновичем, О. Кониським. У цьому середовищі в 1885-1887 рр. виникли проекти пожвавлення діяльності галицьких народовців і використання українським рухом тих конституційних прав, які існували в Австро-Угорщині для поширення національної самосвідомості серед українців в Галичині та Наддніпрянщині [14, с. 144].

В російській Україні щораз більше дізнаються про Галичину, про національні та інші відносини в ній та ті можливості для дальшого розвитку українського руху, які вона дає. З Наддніпрянської України до Галичини почали поступати пропозиції про організацію спільної наукової роботи. Ініціатива російських українців, насамперед О. Кониського і професора В. Антоновича, збіглася з прагненням галичан, "речником" яких виступив О. Барвінський, котрий почав активно боротися за втілення цих планів у життя. Під їх керівництвом було вирішено заснувати новий часопис "Правда", який би став органом єднання двох розділених кордоном частин України і утвердження національної самосвідомості, а також добиватися відкриття кафедри української історії у Львівському університеті і перетворення Товариства ім. Шевченка в наукове [14, с. 144].

Безпосередню участь у реалізації цих проектів взяв М. Грушевський, який вважав українську національну ідею вагомим фактором культурно-духовного розвитку суспільства. В львівській "Правді" молодий дослідник опублікував низку рецензій, в яких окреслив зміст слов'янського питання. Так, у рецензії під назвою "Нова критика неослов'янофільства" 1893 р. М. Грушевський підкреслював, що національний рух "... повинен бути щиро демократичний... подібно до того як ми поважаємо права особистості і гидуємо рабством... "

[25, с. 567-568].

Окрім співробітництва із львівською "Правдою" М. Грушевський відгукнувся на пропозицію О. Кониського подати статтю до 1-го тому "Записок НТШ". Магістрант Грушевський підготував статтю "Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці" під псевдонімом "М. Сергієнко", котра згодом відкрила 1-й том "Записок НТШ". Зазначимо, що вихід у світ даного видання був особливо важливим, оскільки мав продемонструвати наукову спроможність української інтелігенції, а відтак, вирішити справу реформування Товариства ім. Шевченка в наукове.

Ім' я Михайла Грушевського на початку 90-х років набуває популярності в Галичині завдяки публікаціям у галицьких виданнях та, великою мірою, в зв' язку із обранням його у 1894 р. професором новозаснованої кафедри української історії (офіційна назва - кафедра всесвітньої історії із спеціальним оглядом на історію Східної Європи - О. В.) у Львівському університеті. Щоправда, спочатку було вирішено, що очолить її відомий український історик В. Антонович. Проте, він відмовився і порекомендував на своє місце Михайла Грушевського

[26, с. 9].

Колегія професорів філософського факультету Львівського університету позитивно оцінила кандидатуру М. Грушевського, зазначивши, що він є "... людиною поважної, солідної і чесної вдачі, яка виключно присвячує свій час науковим дослідам" [16, с. 40]. Така характеристика є цілком закономірною, адже вже на 1894 р. М. Грушевський зарекомендував себе як здібний і талановитий учений. Ще у 1891 р. вийшла друком монографія дослідника у 520 сторінок "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIX века" з оригінальною концепцією міжкнязівських взаємин у складний і маловивчений період історії України. Врешті, однією із найвагоміших праць М. Грушевського була його дисертаційна робота "Барське староство. Історичні нариси (XV-XVIII ст.)", яка побачила світ у вересні 1894 р. (обсягом 498 стор.). Монографія переглядала оцінку ролі Барського староства у колонізаційних рухах і адміністративно-територіальному устрої України XV-XVIII ст. Її високо оцінювали науковий керівник молодого дослідника В. Антонович, а також О. Кониський, К. Михальчук та інші науковці, а сучасні дослідники-грушевськознавці, зокрема, Ю. Шаповал та І. Верба зазначають, що "до сьогодення українська історіографія не має нічого рівного праці вченого 1894 року" [16, с. 42]. Отже, перед від'їздом до Львова М. Грушевський мав вагомі наукові здобутки: 2 ґрунтовні монографії, 2 фундаментальні томи документів (акти Барського староства), десятки статей і рецензій, белетристичних творів та віршів [16, с. 43].

У своїй Автобіографії М. Грушевський з приводу планування кафедри української історії і затвердження його професури у Львівському університеті писав: "Плян сей був прийнятий мною з ентузіазмом супроти того значіння, яке прив'язувано тоді в українських кругах галицькому рухови: в Галичині надіялися створити всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею літератів і учених всеї України, і здобутками його проломити систему проскрипції українського слова й національности в Росії, підняти в ній національний рух і т.д." [17, с. 3-4].

На нашу думку, М. Грушевський погодився виїхати до Львова керуючись, насамперед, ідеями українського відродження. Він розумів, що в Галичині є всі умови для того, щоб створити культурно-науковий осередок відродженського руху, пробудити національну самосвідомість українського народу і поширити їх на всі українські землі. Саме через культурну інтеграцію регіонів діяч прагнув у перспективі об'єднати розшматовану Україну.

Галицьке двадцятиліття життєдіяльності Михайла Грушевського (1894-1914 рр.) - це найплідніший період у житті вченого, позначений найвищим піднесенням його науково-культурницької праці. Впродовж цього часу він мав можливість ефективно втручатися у національно-культурне життя порізнених державним кордоном українських земель.

М. Грушевського називають символом національного відродження кінця XIX - початку XX ст. Справді, в його особі вдало поєднався талант теоретика справи українського національного відродження та його активного учасника. На рубежі століть Михайло Сергійович розробив концепцію українського культурно-духовного відродження, складовими елементами якої були: формування національної самосвідомості, поширення видавничої справи, засвоєння мови, створення національної школи, розвиток літератури та літературного процесу в Україні [27, с. 117-141]. Вважаємо, що М. Грушевський висунув ті складові елементи національного життя, які здатні перетворити народ у новітню націю, чого хотів і домагався діяч. У цьому контексті він писав: "Треба хотіти бути нацією, треба в тім напрямку працювати сильно, рушити усі суспільні засоби - перетворити потенціальну енергію  етнографічного  існування  в  динаміку  національного  розвою. Етнографічнаокремішність - це продукт волі, динамічної енергії народу. Треба для того хотіти, треба робити, треба дерзати" [28, с. 122]. Тому процес національно-культурного відродження в творчості та діяльності М. Грушевського розглядаємо як такий, котрий надає динаміки націотворенню. Праці вченого, присвячені національному відродженню [29, 30, 31], пронизані українською національною ідеєю, прагненням до самобутності, окремішності українського народу, випромінюють могутню соборницьку ідеологію.

Озброєний теоретичними постулатами українського відродженського руху, М. Грушевський наприкінці XIX - початку XX ст. виступив одним із головних ініціаторів даного процесу. Доволі складним і різноманітним був вплив історика на українське національне відродження. Не було жодної вагомої ділянки українського наукового, культурного та громадсько-політичного життя, в якій М. Грушевський прямо чи опосередковано не брав би участі. "Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало на мене в Галичині" [32, с. 201], - писав він.

Очоливши кафедру української історії у Львівському університеті, М. Грушевський розпочав підготовку університетського курсу української історії. У Автобіографії вчений зазначав, що в перших роках його перебування у Львові університетські курси забирали в нього дуже багато часу [17, с. 5].

Виклади молодого професора будувалися за проблемно-хронологічним принципом, починаючи із ранньої історії України до нової доби включно. Учень видатного історика І. Крип'якевич у своїх спогадах писав про те, що "... найціннішим у викладах Грушевського було те, що всі події він оцінював з українського становища; він відкривав не лише для студентів, але й для світу історію України, народ якої, навіть втративши державність, боровся за своє існування, мав власні шляхи історії" [33, с. 324-325].

Спілкувався професор з колегами і студентами, як і читав лекції, виключно українською мовою. М. Грушевський вважав, що в справах самобутності української мови не потрібно йти на жодні компроміси. Національна свідомість митця і рідна мова були достатніми ознаками національної належності.

Відвідування занять професора Грушевського, безперечно, послужило консолідації української молоді у Львівському університеті.

На нашу увагу заслуговує список студентів, які відвідали лекції М. Грушевського "Курс історії Руси ХІІ-ХІІІ в." у 1897 р.: Д. Домбровський, Ю. Левицький, І. Камінський, І. Карпович, К. Ласійчук, О. Мартинович, В. Мацюк, А. Стрільчик, В. Терлецький, М. Туркевич, П. Патрило, М. Панасюк, М. Будка, І. Малюца, С. Рудницький, С. Томашівський та ін. [34, арк. 197-202]. З лекціями історика "Боротьба за Галичину і Волинь в XIV в." у 1900 р. ознайомилися М. Артемович, Ф. Бойко, І. Бачинський, Д. Бондаревич, С. Ганущак, Т. Гуль, О. Данилович, С. Дорошенко, П. Кіжик, А. Крушельницький, З. Кузеля, Я. Левицький, І. Савчак, І. Сатурський, В. Терещук, П. Решетило, О. Тупа, О. Чайковський, Д. Бігун, І. Худик, І. Торонтський [34, арк. 217-222].

Виховання національно свідомої інтелігенції було особливо важливим аспектом у завданнях українського національного відродження, які реалізовував М. Грушевський упродовж галицького двадцятиліття. До приїзду вченого до Львова у Наддністрянщині практично ніхто не займався підготовкою наукових кадрів українських істориків. Через історичний семінар у Львівському університеті та Наукове товариство ім. Шевченка (далі -НТШ) Михайло Грушевський створив наукову школу, яка виконувала освітню і дослідницьку функції, готувала викладачів та істориків-фахівців [16, с. 51] і "... за порівняно короткий час під науковим керівництвом її засновника заклала міцні підвалини під українську наукову національну історіографію" [9, с. 63]. Серед її представників знаходимо М. Кордубу, С. Томашівського, Д. Коренця, В. Герасимчука, С. Рудницького, І. Джиджору, О. Терлецького, Б. Барвінського, І. Кревецького, І. Крип'якевича, М. Чубатого, Б. Бучинського та інших істориків [9, с. 64]. Ці науковці поділяли головні історіографічні концепції і методологічні засади М. Грушевського.

Важливе значення для формування національної науки як рушійної сили відродження і розвою української нації та, безумовно, для творчого зростання М. Грушевського у галицький період мало Наукове товариство ім. Шевченка. У 1894 р. молодий професор був обраний директором історично-філософської секції, а в наступному році став редактором "Записок НТШ". На чергових загальних зборах у 1897 р. його обирають головою Товариства, і на цій посаді він перебував аж до 1913 р. За час, коли на чолі Товариства стояв М. Грушевський, воно перетворилося зі скромного товариства на справжню, хоч офіційно не визнану Академію Наук.

Справжнього подиву та захоплення викликає науково-видавнича діяльність М. Грушевського в НТШ. "Народ доперва тоді почуває себе культурно самостійним, коли він може головніші свої потреби задовільнити в своїй літературі, - зазначав історик, - лише розвоєм наукової літератури, сього верха культурного розвою в рідній мові, кінчається для суспільности залежність від чужої культури" [35, с. 67].

Перебравши редакторство "Записок НТШ", М. Грушевський перевів їх на періодичну основу, збільшивши тираж та обсяг. У 1895 р. вийшло 4 томи, а з 1896 р. вони виходять постійно шість раз у рік (раз у два місяці). До 1897 р. "Записки НТШ" служили органом всіх трьох секцій, а з часу заснування "Збірника математично-природописно-лікарської секції" вони стають органом двох секцій - історично-філософської і філологічної. Журнал містив переважно статті із історії України, філології, історії української філології [36, арк. 6].

Чимало власних праць із різних ділянок українознавства опублікував М. Грушевський в "Записках НТШ". Серед них варто виділити наступні: "Звенигород галицький, історично-археологічна розвідка" [37, с. 1-28], "Анти" [38], "До питання про розселення в'ятичів" [39, с. 5-9], "Нові конструкції початків слов'янського і українсько-руського життя" [40, с. 5-27], "Вступний виклад давньої історії Руси виголошений у Львівськім університеті 30.IV.1894 р." [41, с. 140-150], "Хронологія подій Галицько-Волинської літописи" [42, с. 1-72], "Чи маємо автентичні грамоти кн. Лева" [43, с. 1-22], "Галицьке боярство ХІІ-ХІІІ в." [44, с. 1-20], "Кілька київських документів Х^-XVI в." [45, с. 1-18], "Кілька документів з життя Забужської Руси ХVI ст." [46, с. 1-10], "Кілька грамот Володимира Опольського" [47, 1-8], "Опис подільських замків 1491 р." [48, с. 1-18], "Опис Львівського замку 1495 р." [49, с. 1­12], "Гетьман Богданко" [50, с. 1-18], "Примітки до історії козаччини" [51, с. 1-14], "Матеріали до історії козацьких рухів 1595 р." [52, с. 1-30], "Хмельницький і Хмельниччина" [53, с. 1-30], "Шведсько-український союз 1678 р." [54, 7-20], "Матеріали до історії Коліївщини. Оповідання очевидця про смерть Гонти" [55, с. 94-96] та інші.

Як редактор "Записок НТШ" М. Грушевський головну увагу звертав на мобілізацію творчих сил, залучав до активної співпраці в журналі наддніпрянських науковців, галицьких вчених та молодих учнів-студентів. Це соборництво в науковій праці перенеслося згодом на інші ділянки українського національного життя і допомогло координації і консолідації загальноукраїнських сил у культурній, суспільно-громадській, політичній площинах. Загалом серед співробітників і активних дописувачів "Записок" були: І. Франко, О. Кониський,

0. Лотоцький, О. Терлецький, С. Томашівський, З. Кузеля, О. Чайківський, В. Герасимчук, М. Кордуба, І. Крип' якевич, І. Джиджора, О. Сушко, С. Рудницький, В. Гнатюк, Є. Барвінський, К. Студинський, В. Щурат, В. Доманицький, О. Колесса, В. Липинський,

1. Созанський, Ф. Вовк, В. Дорошенко та інші відомі дослідники [9, с. 180]. Частина цих співробітників становила історичну школу Грушевського у Львові.

Таким чином, "Записки НТШ" перетворились у найповажніший українознавчий орган, у якому професор Львівського університету став найавторитетнішим автором. До 1914 р. він відредагував 120 томів "Записок", які створили цілу епоху в розвитку української науки і культури [9, с. 180].

За ініціативою Михайла Грушевського в НТШ почали виходити збірники різних секцій: "Жерела до історії України-Руси", "Пам'ятки українсько-руської мови і літератури", "Етнографічний збірник", "Матеріали до українсько-руської етнології", "Часопись правнича", "Студії з поля суспільних наук і статистики", "Збірник філологічної секції",

"Українсько-руська бібліотека", "Українсько-руський архів", "Матеріали до української бібліографії", "Збірник математично-природописно-лікарської секції", "Лікарський збірник", "Хроніка НТШ" тощо.

Загалом за час головування М. Грушевського Товариство видало 423 томи наукових публікацій з історії, літератури і літературознавства, мовознавства, філософії, археології, етнографії, права, статистики, математичних і природничих дисциплін, медицини, бібліографії та інших академічних наук. Як слушно зазначає Любомир Винар, - "Михайла Грушевського справедливо можна назвати батьком наукового українознавства, який своєю науковою творчістю і академічною організаційною діяльністю безпосередньо впливав на розвиток окремих українознавчих наук" [56, с. 41].

Важливу роль в розвитку української історичної науки займають наукові праці М. Грушевського. Без сумніву, вершиною наукового доробку вченого була "Історія України-Руси", яку він розпочав у Львові в 1897 р. Це перший фундаментальний огляд історії українського народу з найдавніших часів і до середини Х^И ст. Широка джерельна база, використання матеріалів суміжних галузей науки - археології, лінгвістики, соціології, фольклору - дали можливість автору створити багатогранну, далеко неоднозначну концепцію історії українського народу. Навколо багатьох проблем, які порушив М. С. Грушевський, вже в той час, точилися гострі суперечки, відбувалися зіткнення різних поглядів. Проте факт залишається фактом: "Історія України-Руси" - велике надбання української історіографії і своєрідний синтез історичних знань кінця ХІХ - початку ХХ століття [57, с. ХІХ].

Авторська концепція, покладена в основу "Історії України-Руси", відзначалася оригінальністю мислення і методу дослідження. У першому томі твору історик писав, що його завдання - дати "... образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу" [58, с. 1], і зауважив, що для підкреслення "тяглости й безперервносте" українського національного життя та для наголошення зв'язків нового життя з його старими традиціями він вживає назву "Україна-Русь". Це відповідало його новій історичній схемі, в якій для окреслення ранньої і середньовічної історії вживається визначення "українська держава", "українські племена" тощо. Цю схему М. Грушевський виробив під час 15-річного дослідження історії української народності і "... по цій схемі, - писав він, - укладаю я свою історію України-Руси" [59, с. 293-304]. Нова наукова концепція, за влучним висловом М. Жулинського, "стала свіжою ідейною кров' ю" в "розчленованому національному організмі . повинна була оживити змертвілі духовні "відгалуження" історичної пам' яті, які були атрофовані внаслідок систематичного насаджування московсько-династичної схеми східного слов' янства, згідно з якою історія трьох східнослов' янських народів - українців, росіян і білорусів виводилася з єдиного кореня" [12, с. 76-77].

На відміну від пануючої в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу, М.С. Грушевський запропонував інший шлях вирішення питання щодо Київської Русі, як виняткового творіння великоруської державності. По-перше, автор категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є суто "українсько-руська народність", оскільки вона створила Київську державу. По-друге, він запропонував, насамперед, вивчати історію народу, а не держави, що обумовлюється її підпорядкованою роллю з боку економічних, культурних і національних факторів. І по-третє, визначаючи "... поважаннє до... першинства й важної історичної ролі... " великоруської народності, він закликав вивчати історію "... кожної народності (в тому числі української і білоруської) окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині" [57, с. ХХ-ХХІ].

Ці думки та ідеї вченого і були реалізовані в процесі написання ним "Історії України-Руси", а також інших як наукових, так і популярних праць. Слід відзначити, що ця схема стала наріжним каменем історичної школи Грушевського, крім того, уточнила періодизацію історії України та збудувала тривалий історичний фундамент для української нації, який маввирішальний вплив на українське культурно-наукове і національно-державне відродження української нації в ХХ столітті.

М. Грушевський не закінчив своєї "Історії", але написав понад 6000 сторінок, на яких виклав своє бачення українського минулого від доісторичної доби і до кінця 50-х років ХVII ст. І яке б коло наукових питань він не порушував, істотною домінантою у його роздумах завжди виступала національна ідея, яка, не дивлячись на різні перешкоди, вела українське суспільство до національно-культурного, державного відродження. Свої погляди на наступний період української історії (60-ті рр. ХVII - початок ХХ ст.) він виклав на сторінках таких широковідомих популярних праць, як "Очерк истории украинского народа" [60], "Ілюстрована історія України" [61], у багатьох наукових статтях та публіцистичних роботах.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

на початку xx ст - Внесок михайла грушевського у національно-культурне відродження українського народу в кінці xix

на початку XX ст - Повноваження та правові основи формування міських дум волині й поділля наприкінці XIX

на початку XX ст - Розвиток кустарного бондарства в україні у другій половині XIX