М І Гнатюк - Наукові записки - страница 10

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

Менш численним є ряд індивідуально-авторських неолексем, сконструйованих на основі назв трав'янистих рослин: буйнотрав'я (В. Басараба, С. Бабій), животрав'я, струна-трава (Б. Боровець), пишнотрав'я (О. Ундір), травинка-струна (П. Велесик), непам'ять-трава, травка-кривавниця, лободастий, різуха-осока (Є. Шморгун), трав'яновий (І. Пащук), лепешина (С. Бабій), брат-подорожник (М. Пшеничний), вполинений, заспоришений, змоші-лий (М. Тимчак), кульбабокрилено (В. Кучерук), слово-м'ята (М. Береза), чар-зело (П. Рачок), чари-зілля (С. Бабій), чари-комиші, чорт-зілля (В. Ярмолюк).

Дослідники, зокрема Г. М. Вокальчук, зазначають, що "для українського словотвору загалом не характерне утворення три­компонентних композитів (чи юкстапозитів), такі одиниці трапля­ються здебільшого тільки в індивідуальному мовленні" [4; 102]. Це простежується і в поетичному лексиконі рівненських поетів, де зустрічаються лексеми (переважно дефісного написання), утворе­ні з трьох і більше компонентів, напр.: гребінь-гора-хвиля, моя-без-тебе-непотрібність, мікро-міні-найменший-манюсінький, не -сказати-кому, човен-весел-повен, ягода-ябеда-кава (С. Мейта), незгасно-калинно-червоний (А. Левкович), страхо-жахо-сексу-альний (Л. Куліш-Зіньків).

Останнім часом значно активізувалося словотворення на осно­ві компонентів іншомовного походження. Такі деривати нерідко "утворені від запозичених основ, які приживаються у нашому лексичному просторі та функціонують у всіх сферах суспільно-політичного життя" [6; 12]. В аналізованих текстах активно вико­ристовуються оказіональні новотвори, пов'язані зі сферою телеба­чення: телеман, телехаща (В. Басараба), тележиття (С. Бабій), телезоря (М. Тимчак). Порівняно невелика група слів позначаєпоняття, пов'язані з технікою, зокрема з новітніми технологіями: бізнесувати, клозетпапір, шоу-крамар (М. Береза), еБеМеБнути (Б. Боровець), затрибунний, імпортнозваний (С. Бабій), метало-ман (В. Басараба).

Значний вплив на людину мають кліматичні умови, рельєф та природні зони. Особа, проживши на певній території деякий про­міжок часу, звикає до навколишнього середовища та погодних чинників. Поет, намагаючись описати побачені примхи приро­ди, вдається до неординарних засобів позначення. Серед оказіо­нальних номінацій у словнику рівненських поетів велике місце займають одиниці, утворені від назв пір року: весняно-молодий, весняно-фіалковий (Б. Боровець), весняно-розхристаний (В. Ба-сараба), весняно-синій (С. Луцкова) весновій, весновійний, вес-новіння, весновіти (І. Пащук), краса-весна (П. Рачок), овеснений (М. Сташук), розвеснений (А. Левкович); газдиня-осінь (С. Бабій), зосінений, осеневобровий (М. Тимчак), лукавиця-осінь (П. Рачок), обложисто-осінній (Є. Шморгун), осінь-мама (М. Береза), осінь-полісянка (І. Пащук), циганка-осінь (П. Велесик); передзим'я (О.Ундір), господарка-зима (Ю. Костюкевич), завія-зима (Л. Пше­нична), відзимки (В. Кучерук); літо-диво (С. Праск). Варто зазна­чити, що найменше номінацій, утворених від іменника літо. Це, до речі, типово і для українського поетичного лексикону ХХ ст. в цілому [див. 3].

Велику групу формують неолексеми, сконструйовані від назв природних явищ, опадів. Слід зауважити, що найчастіше зустріча­ються оказіональні одиниці на позначення зимових (менше - осін­ніх) погодних умов: заснігувати, переснігувати, снігувати (М. Бе­реза), засніжити-забіліти (В. Кучерук), сніг-берег, сніги-терни, сніговиння, сніготал, сніжок-порошок, сніг-ворог, снігокурний (С. Бабій), сніговиння (М. Пшеничний), білоснігий, сивосніг, снігота (М. Тимчак), зоресніг (А. Листопад), сніговерть (Є. Шморгун), сніжичка (С. Праск) - від сніг; легіт-вітрець, непосида-вітер (Б. Боровець), вітер-телесик, халамидник-вітер (М. Береза), вітер-пе-редзвін (С. Бабій), вітер-кочівник, вітер-самітець (М. Тимчак), ві-тер-пустун (А. Криловець), вітродуй, гуляй-вітрисько (А. Листо­пад), вітряно-чистий (В. Каневська), злидень-вітер (М. Сташук), неспокійно-вітряний, пустун-вітрець (В. Ярмолюк); завірюха-ві­хола, завірюшити, хуртеча-хурделиця (С. Бабій), хуртеча (В. Гра-боус), злюка-завія (М. Вівчарук), невідом-хуртовина (А. Листо­пад), хурдига (М. Тимчак); віддощити, відслякотіти, дощенятко (В. Кучерук), дощеня, злива-ласкава (М. Вівчарук), продощувати (О. Ірванець), задощений (С. Бабій), дощ-піаніст (В. Ярмолюк), жебрачка-сльота (А. Войнарович), грозовиця (М. Дубов); відро-ситися (В. Кучерук), незбий-роса (М. Береза), повінь-горе, пробу-ранити, туман-морок, атом-грім (С. Бабій), сон-туман (Б. Боро-вець), громастий (М. Пшеничний), відтуманіти (М. Тимчак).

Створення лексем на позначення природних явищ частково пояснюється давньою традицією українців одухотворювати все живе. В українських легендах, як стверджує В. Войтович, "духи населених місць (духи-господарі) не дістали такого поширення як духи природи" [2; 168].

Отже, у творенні індивідуально-авторських лексичних оди­ниць велике значення мають соціальні, етнографічні, культурні, історичні, географічні та інші чинники. У процесі конструювання оказіоналізмів, передусім відантропонімних, відтопонімних номі­націй, поет ніби передбачає наявність у адресата фонових знань -поінформованості про реальних носіїв певних імен чи прізвищ, які стали базою для творення неолексеми.

Новотвори антропонімного і топонімного походження, що зба­гачують поетичний лексикон Рівненщини, найчастіше створюють­ся за допомогою афіксальних способів словотвору (префіксаль­ного, суфіксального, префіксально-суфіксального тощо), а також способом словоскладання (рідше основоскладання та абревіації). У творенні поетичних неологізмів широко використовуються афікси, префіксоїди, продуктивними є композити.

Індивідуально-авторські номінації рівненських поетів худож­ньо відтворюють високу напругу внутрішнього життя особистості на зламі тисячоліть, для точного і глибокого осмислення якого, здається, не вистачає унормованих слів.

 

Література

2. 1. Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. - М., 1963. - 253 с.Войтович Валерій. Українська міфологія. - К.: Либідь, 2002. -664 с.

3. Вокальчук Г. М. Короткий словник авторських неологізмів в українській поезії ХХ століття // Авторський неологізм в українській поезії ХХ століття (лексикографічний аспект) / За ред. А. П. Грищен­ка. - Рівне: РДГУ, 2004. - 526 с.

4. Вокальчук Г. М. "Я - беззразковості поет" (словотворчість Ми-хайля Семенка): Монографія. - Рівне: Перспектива, 2006. - 201 с.

5. Загнітко А. Естетичне навантаження оказіоналізмів у поезії В. Стуса // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Вип. 8. - Донецьк: До­нНУ, 2001. - С. 208-216.

6. Мітчук О. А. Нові слова та їх значення у мові мас-медіа Рівнен­щини (1995-2005): Автореф. дис. ...канд. філол. наук. - Львів, 2006.

 

-   23 с.

7. Скрипник Лариса. У світі власних імен людей // Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Словник-довідник. - К.: Наук.

думка, 1996. - С. 7-20.

8. Словник фразеологізмів української мови / Уклад.: В. М. Біло-ноженко та ін. - К.: Наукова думка, 2003. - 1104 с.

9. Тогоева С. И. Психолингвистические проблемы неологии: Мо­нография. - Тверь: Твер. гос. ун-т, 2000. - 155 с.

10.  Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М.
(співголова), Тараненко О. О. (співголова), Зяблюк М. П. та ін. - 2-ге
вид., випр. і доп. - К.: Вид-во "Укр. енцикл." ім. М. П. Бажана, 2004.

824 с.УДК 811.16'01

Мандрик Н. В.

 

СЛОВ'ЯНСЬКІ АПОСТОЛИ СВ. КИРИЛО ТА МЕФОДІЙ НА ПЕРЕХРЕСТІ ІСТОРІЇ ТА СЬОГОДЕННЯ

У статті робиться спроба висвітлити питання про дже­рела слов'янської писемності та української зокрема. Увага приділяється діяльності солунських братів та їх духовній спадщині.

The article deals with the problem of the source of Slavonic written language in general and Ukrainian in particular. Close attention is paid to the contribution of solun brothers to the development of slavonic culture and their spiritual heritage.

 

Актуальність теми зумовлена відродженням інтересу українців до своєї історії, історії народу, історії мови та культури. Однією зі складових культури є писемність. Свідченням цікавості до історії українського письма є події, які ми, українці, вшановуємо щоріч­но. Так, у листопаді відзначається Свято української писемності, у третій декаді травня Україна відзначає Дні слов'янської писем­ності. Традиція відзначати ці свята зародилася ще в кінці мину­лого століття, то й назву вона одержала традиційну для тих часів: Дні слов'янської писемності, за аналогією - День будівельника, День працівника радянської торгівлі тощо. У цій традиційній ра­дянській назві чомусь немає найменшого натяку на творців цієї слов'янської писемності - святих рівноапостольних Кирила та Ме-фодія, - а відтак обмежує заходи цих Днів лише до відзначення слов'янської писемності, що, з іншого боку, мабуть, зобов'язує в нашій демократичній державі не дискримінувати інші писемності, наприклад, шумерську або рунічну, та широко відзначати і їх Дні. Але така ліберальна ідея ще не спала на думку жодному з мене-

 

© Мандрик Н.В., 2008джерів сучасної української культури. А поки не треба забувати, що створення св. Кирилом та Мефодієм однієї із слов'янських аз­бук - глаголиці - було далеко не єдиним здобутком солунських братів, а тому вони заслуговують більше уваги до своєї духовної спадщини, яка і нині не втратила своєї актуальності.

На превеликий жаль, і в радянські часи, і за роки незалежності України духовна спадщина св. Кирила і Мефодія так і не стала об'єктом глибокого вивчення, а слугує радше предметом примі­тивних спекуляцій та засобом безкомпромісної ідеологічної бо­ротьби. Про святих Кирила та Мефодія в Україні згадують, як пра­вило, намагаючись припасувати їхній духовний заповіт до власних інтересів, коли творять чергову слов'янську партію, коли агітують за об'єднання слов'ян - не усіх, а "справжніх", або ж таврують експансію Ватикану... Насправді услід за церквою 14 лютого, 19 квітня, 24 травня, коли відзначаються роковини смерті та переза-хоронення святих Кирила та Мефодія, громадські культурологічні та державні інституції мають добру нагоду, щоб осмислити духо­вну спадщину просвітителів та вшанувати пам'ять засновників су­часної духовної культури слов'ян.

Св. Кирило (світське ім'я Костянтин) народився у 826 чи 827 р., а його старший брат Мефодій - 814 р. в місті Солунь, сучас­на назва Фесалоніки (Греція) у сім'ї Лева - друнгарія, військового середнього чину. За походженням Лев був греком, а мати Кирила і Мефодія, як припускає багато дослідників, була слов'янкою. Оскі­льки Солунь ІХ ст. був двомовним: місцева людність розмовляла грецькою мовою та болгаро-македонським діалектом, то св. Кири­ло та Мефодій ще з дитинства добре засвоїли слов'янську мову. Не випадково на початку 60-х рр. ІХ ст., коли в Константинополі ви­значався склад так званої моравської місії, то вирішальний вплив на її склад справив той факт, що Кирило та Мефодій походили з Солунь, а "солуняни, - за словами імператора Михайла ІІІ, - всі чисто говорять слов'янською мовою".

Молодший із солунських братів - Костянтин-Кирило освіту здо­бував у Константинополі у Магнаврській школі, найкращому нав­чальному закладі Візантії, де викладали Лев Математик та філософ, а згодом патріарх Фотій. Освітою Костянтина-Кирила опікувався сам логофет (державний секретар) Теоктист. У 850 або 851 р. Кос­тянтин стає професором цієї уславленої школи, де він прославився не лише як філософ, але і як знавець інших мов. Окрім грецької, він досконало володів слов'янською та латиною, а також староєв­рейською мовою, адже під час складання слов'янської азбуки він використав ряд елементів гебрейсько-самаритянського письма.

Про молодість Мефодія, старшого брата Костянтина-Кирила, збереглося обмаль свідчень. Є припущення, що замолоду Мефодій був імператорським намісником на слов'янських (болгарських) землях Візантії, та, розчарувавшись у державній кар'єрі, постригся в ченці й оселився в одному з монастирів на горі Олімп, що поблизу сучасного міста Бурса у Туреччині. Освіченість св. Кирила високо цінувалась у найвищих колах Константинополя - Константин-Ки-рило навіть одержав прізвисько - Філософ, - тому його часто залу­чали до різних дипломатичних місій. Нині достеменно відомо про так звану сарацинську та Хозарську місії св. Кирила. У Сарацинсь­кій місії, яку очолював видатний візантійський дипломат ІХ ст. Григорій Асикрит, Кирило прославився доказовою логікою під час релігійних диспутів з місцевими мусульманами. Так звана Хо­зарська місія, яка відбувалася головним чином в Херсонесі, на те­риторії сучасного Криму, стала знаменною тому, що під час цієї місії св. Кирило в херсонеській затоці виявив мощі св. Климентія, четвертого Папи Римського, якого тут стратили (втопили) 101 р. під час заслання.

Однак для слов'ян найважливішою місією св. Кирила стала Ве-ликоморавська, яку він розпочав разом зі своїм старшим братом Мефодієм у 863 р. У середині ІХ ст. Великоморавське князівство активно бореться за незалежність від сусідніх франкських (герман­ських) князівств. У політичній та військовій сферах велико морав­ський князь Ростислав досяг значних успіхів, однак церковне жит­тя Великої Моравії й надалі залишалося цілком підпорядкованим франкському єпископату (ситуація, що дуже нагадує сучасний стан в українському православ'ї). Щоб обмежити недружні впливи сусідньої держави через церкву, у 859 р. князь Ростислав, бажаючи проповідувати християнське віровчення рідною мовою, вирішив запросити з Риму єпископа, який не був би пов'язаний із сусідніми князівствами. Однак Рим на прохання Ростислава відповів мов­чанкою. Тоді великоморавський князь Ростислав у 861 чи 862 роцізвернувся до візантійського імператора Михайла ІІІ та патріарха Фотія з таким проханням: "Хоча і відкинули наші люди поганство і дотримуються християнського закону, нема у нас такого учителя, який розтлумачив би мовою нашою істинну християнську віру".

Слід наголосити, що Ростислав не просив прислати у Велику Моравію місіонерів, які охрестили б місцеву людність, як це суго­лосно стверджують радянські та українські дослідники. Велика Моравія християнізована задовго до Моравської місії св. Кирила та Мефодія. Про це свідчать не лише слова князя Ростислава у звер­ненні до візантійського імператора, що "наші люди відкинули по­ганство і дотримуються християнського закону", які подають пра­вославні джерела, зокрема "Житія Кирила", а й низка інших фактів, серед яких вельми промовистими є такі: у 798 р. Велику Моравію відвідав архієпископ Арно із Зальцбурга, який тут, за свідченнями тогочасних джерел, висвячував храми, зустрічався зі священиками та проповідував місцевому люду; у 799 р. на Велику Моравію з титулом episcopus Sclavorum (єпископ слов'ян) було призначено Теодора, якого згодом замінили єпископи Отто та Осбалд; у 820 р. в Нітрі було збудовано величний кафедральний собор у роман­ському стилі. Ці факти, на нашу думку, переконливо засвідчують, що вже на поч. ІХ ст. населення Великої Моравії було християні­зоване завдяки зусиллям місій із Зальцбурга та Регенсбурга.

Імператор Михайло ІІІ та патріарх Фотій, побоюючись втруча­тися у релігійні справи Великої Моравії, що підпадала під сферу впливу Риму, задовольнили просьбу князя Ростислава лише част­ково. Вони не наважилися послати єпископа, проте доручили очо­лити місію ревним християнам, які намагалися у всьому чинити по-християнськи, та й, поза сумнівом, найталановитішим філоло­гам свого часу.

Оскільки св. Кирило та Мефодій не були наділені ніякими при­вілеями чи повноваженнями, то своє перебування у великій Мора­вії вони розпочали з каторжної праці: створювали та апробовува-ли норми першої літературної мови слов'ян; активно перекладали основні конфесійні тексти, що дозволило б вести богослужіння слов'янською мовою; навчали слов'янської грамоти та богослов'я близько 50 учнів, які повинні були стати священиками. Ця праця, як свідчать джерела, тривала 40 місяців, після чого св. Кирило таМефодій разом із учнями вирушили у тривалу подорож до Рима, де, як вони сподівалися, римські єпископи висвятять підготовле­них ними священників (самі вони такого права не мали), а також хотіли одержати офіційне визнання створених ними перекладів основних богослужбових текстів слов'янською мовою.

Надзвичайно повчальною з погляду сучасності є поведінка святого Кирила під час дискусій з Духовенством Венеції, яка від­бувалася, коли солунські брати подорожували до Рима. За свід­ченнями "Житія Кирила", у Венеції єпископи, священики, монахи накинулись, мов ворони, на Кирила, впадаючи у тримовну єресь: вони були переконані, що Бога можна прославляти лише трьо­ма мовами - староєврейською, старогрецькою та латиною, тому слов'янські переклади Святого письма вони вважали єретичними. Святий Кирило присоромив їх, відповівши: "Хіба Бог не посилає дощ однаково для усіх? Або ж сонце не світить усім і всюди? Або не усі дихаємо однаково повітрям? Тож як не соромно вам визна­вати лише три мови, а решту племен народів вважали сліпими і глухими". А на додаток св. Кирило дотепно назвав таких оборон­ців канонічності трьох мов платниками, бо, мовляв, святенність староєврейської, старогрецької та латини вони пояснювали тим, що напис на Гробі Господньому був виконаний за наказом Пилата саме цими трьома мовами.

Якщо дискусії св. Кирила з тримовниками у Венеції мали, оче­видно, напівофіційний характер, то активні переговори з Папою Римським мали визначальний вплив на результати та подальшу ді­яльність солунських братів серед слов'ян, а тому потребували від них неабиякого дипломатичного хисту. Найбільшим успіхом не лише св. Кирила та Мефодія, а й усього слов'янського світу можна вважати офіційне визнання Римом кирило-мефодіївських перекла­дів конфесійної літератури, що по суті прирівнювало у правах із трьома традиційними богослужбовими мовами і старослов'янську, норми якої заклали саме Кирило і Мефодій. Папа Римський навіть рішуче став на захист старослов'янської мови, добре зрозумілої тогочасним слов'янам, застерігаючи: "Якщо хтось із учителів, які прийдуть до вас, (.) насмілиться вас якось розбещувати, глузуючи з книжок на мові вашій, хай буде він не лише відлучений від церк­ви, але і відданий під суд, поки не навернеться. Бо це - вовки, а невівці, яких треба розрізняти за плодами та обходити стороною".

Завдяки солунським братам слов'яни першими серед європей­ських народів здобули право говорити з Богом рідною мовою. При цьому слід наголосити, що св. Кирило і Мефодій зуміли так виріши­ти вкрай складну проблему визнання церквою старослов'янської мови. Це помітно сприяло єдності церкви, зміцнювало східну і за­хідну гілку християнства, тоді як адепти запровадження у церков­не життя інших європейських мов, зокрема англійської, німецької, нерідко породжували церковні розколи.

Окрім визнання Папою Римським офіційного статусу старосло­в'янської мови, ще ціла низка промовистих вчинків апостольської столиці спростовує поширені нині в Україні міфи про ворожість Риму до солунських братів та про їхню "невтомну й безкомпроміс­ну боротьбу" з Римом. Так, за свідченнями "Житія Кирила", що на­лежить до православної традиції, Папа Адріан ІІ прийняв слов'ян­ські книги, освятив їх та передав їх у знаменитий римський собор Санта-Марія Маджоре, а єпископам Формові Портуенському, який згодом став Папою, та Гаудеріху Веллетрійському доручив прийняти іспити й висвятити належно підготовлених учнів Кири­ла та Мефодія. Мефодія Папа висвятив спочатку на єпископа, а згодом надав йому титул archiepiscopus Pannoniensis - архієпис­коп Паннонський. Із приходом солунських братів до Риму літургії старослов'янською мовою урочисто відправлялися у найбільших храмах Риму: апостола Петра, апостола Павла, святого Андрія, святої Петроніди та ін.

Коли на початку 869 р. св. Кирило захворів та помер, то Папа, визнаючи величезні заслуги покійного, всупереч традиції, запропо­нував, щоб св. Кирила було поховано в усипальниці пап - соборі св. Петра, але за наполяганням Мефодія св. Кирила було поховано праворуч від вівтаря храму св. Климента; його мощі і нині тут збе­рігаються.

Прагнучи зберегти слов'янську богослужбову традицію, Рим, у міру своїх можливостей, сприяв діяльності архієпископа Мефодія після смерті його брата: коли зальцбурзькі єпископи схопили та ув'язнили Мефодія, "віддячивши" йому у такий спосіб за виведен­ня з-під їх впливу велико моравської єпархії, Папа двічі посилав булли з вимогою звільнити бранця, а коли це не допомогло, то ви­слав свого легата Павла з Анцони, який зміг визволити Мефодія.

Життя і діяльність св. Кирила та Мефодія показує, що для них не існувало прірви між Римом та Константинополем. Будучи на­ближеними особами до патріарха Фотія, який мав не найкращу ре­путацію в Римі, св. Кирило та Мефодій сміливо звертаються з про­ханням визнати богослужбові переклади слов'янською мовою та висвятити їх учнів, які проповідували б слово Боже рідною мовою, до не знайомого їм Риму, хоча ці проблеми їм набагато легше було б вирішити в Константинополі, у прихильного до них патріарха Фотія. Однак опосередковане втручання Фотія у справи Великої Моравії поглибило б суперечності Риму та Константинополя, тому св. Кирило та Мефодій відкидають цей шлях та обирають незмір­но важчий, який не зашкоджував би церковній єдності. Як вияв доброї волі та глибокої поваги до західної традиції християнства можна розглядати дарунок солунськими братами Риму мощів св. Климента. Нетлінні мощі св. Климента знайшов св. Кирило, який і подарував цю християнську святиню саме Риму, місту, з яким пов'язана діяльність Климента.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16