М І Гнатюк - Наукові записки - страница 13

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

Аналізуючи можливості поетичного тексту, якими його наділя­ють: віршова форма, інтонація та специфічний ритм, Н.С.Валгіна наголошує, що мовні елементи, які у прозі видавалися б випадкови­ми, у поетичному мовленні набувають значимості, тобто кожен мовний елемент у поезії має семантичне навантаження [2, 183]. Так, особливості віршового мовлення часто спричинюють фун­кціонально-стилістичні зміни у сурядних сполучниках. Останні під дією ритмічних законів та поетичної інтонації перестають сприй­матися як засоби зв'язку частин складної структури, а натомість у контексті виявляються як приєднувальні одиниці або підсилю­вальні частки (хоча літературна мова має сполучник та й, спеціалі­зований для вираження приєднувальних відношень, і відповідний розряд часток для реалізації підсилення). Мовознавці звертають увагу на те, що у конструкціях із приєднанням показником відходу сполучників від їх основної функції є позиція, яку вони займають у синтаксичній структурі: у зачині після паузи, яка характеризує кінець речення [11, 25]:

А всі були вже трішечки поети,

І розпливались посмішки до вух,

І вечір сипав золоті монети

В його потертий сірий капелюх (Л. Костенко);

Тут, в небі, тихо. Ані шум потічка,

Ні вітру шум, ні пташка лісова (Л. Костенко).

Наведені приклади ілюструють типову й найефективнішу для складносурядних багатокомпонентних одиниць із однотипними сполучниками стилістичну роль описових засобів.

Функції засобів приєднання у віршовому мовленні здебільшо­го виконують сполучники і, а, ні, ані, які приєднують додаткові (іноді емоційні) повідомлення чи зауваження, пов'язані зі змістом попередньої частини. Принагідно зауважимо, що серед науковців немає єдиної думки щодо статусу приєднання. Так, до конструк­цій з приєднанням В. Л. Рінберг відносить такі складносурядні та складнопідрядні речення, "у яких приєднувальні відтінки нашаро­вуються на основні типи зв'язку, що функціонують у їх складі", і тому "приєднувальний комплекс сполучається ... з головноючастиною сполучниками, співзвучними з сурядними і підрядними сполучниками ., з якими вони не збігаються за реалізацією своїх функцій " [11, 23-25]. Сучасні дослідники виводять приєднання за межі стилістичної трансформації, відвівши приєднувальним спо­лучникам місце у класифікації засобів, які в реченні виконують функцію виразника сурядного зв'язку [4, 3-4; 3, 302], хоча тради­ційним мовознавством виділено лише три типи складносурядних речень, а саме: єднальні, зіставно-протиставні, розділові [5, 24].

Сполучник а, який, крім зіставних і протиставних сурядних ре­чень, може уживатися в конструкціях єднального та приєднуваль­ного типів, виявляється як синонімічний до і. У нашому матеріалі в такому разі йдеться лише про синтаксичні одиниці з потенційно не обмеженою кількістю компонентів, поєднаних сурядним зв'язком, тобто про відкриті синтаксичні ряди, хоча в більшості посібників із синтаксису для ілюстрації приєднання наведено лише двокомпо­нентні конструкції. Зіставність/протиставність передбачає кількіс­не обмеження структурних компонентів, оскільки зіставляти/проти­ставляти можна лише два об'єкти. Тому кількісна замкнутість цих типів речень зумовлює неможливість багаторазового повторення сполучних засобів, які спеціалізуються на вираженні зіставлення/ протиставлення. Крім того, зіставні та протиставні складносурядні речення завдяки принципу своєї побудови є синтаксичною основою для реалізації антитези - риторичної фігури, що "полягає у зумисне підкресленому зіставленні двох протилежних, але пов'язаних між собою понять, явищ, речей, ідей та образів для підсилення вражень, для більшої переконливості" [9, 367]. Антитеза належить до тих фігур, у яких семантика лексичного наповнення диктується син­таксичною структурою, - і без дотримання цієї умови фігура не може бути реалізована, тому обов'язковим є використання різних способів антонімізації. А наявність повторюваних єднальних, зі-ставних чи протиставних сполучників у ролі приєднувальних чи підсилювальних засобів є виявом цілком закономірного для худож­нього мовлення явища стилістичної трансформації і стає базою для реалізації стилістичної фігури полісиндетону. Порівняймо:

Поклич нас, Боже, до страшного суду,

А їх, безвинних, милуй на землі (Г. Чубач) - протиставні від­ношення;А роки-мороки у прірву летять, А в міді горить щирозлота кутя, А роки порвали вже тисячу шлей, І гупає в гільзу дядько Варфоломей, І гупає в гільзу тітка Мартоха,

І дзвонить та гільза, як ціла епоха (І. Драч) - темпоральні в складносурядній конструкції. Речення на зразок останнього - типо­ва ознака віршового мовлення, оскільки їм властива більша ритміч­ність завдяки повтору сполучників перед кожною частиною. Спо­лучник а, уживаючись як сполучний засіб приєднувального типу, виконує лише формальну функцію, оскільки виражає семантико-синтаксичну категорію сурядності; семантико-синтаксичні відно­шення в цьому разі кваліфікуються за допомогою семантичного потенціалу інших елементів складносурядного речення.

Вторинність форми може проявлятися й у випадках автор­ської пунктуації. Маємо на увазі те, що оформлення конструкції пов'язане з авторським осмисленням написаного і відрізняється від первинного, загальноприйнятого. На наш погляд, найяскраві­шими в цьому контексті виявилися складносурядні одиниці в по­езії Б. Олійника:

Руки підняв, і дванадцятий номер Вийде у свіжій футболці на поле Крізь протоколи, параграфи й коми. Але:

На стадіоні честі

В колі тіснім гармат

Грали вони під Брестом

Перший кривавий матч (Б. Олійник).

Типова функція двокрапки в реченні - графічне попередження про пояснення. Доволі часте застосування митцем двокрапки у но­вих, незвичних з точки зору нормативних правил контекстуальних умовах відтворює своєрідність ритміки та інтонації, передає емоцій­ний характер конкретного поетичного твору. Індивідуально-автор­ські пунктуаційні домінанти, поряд із застосуванням інших мовних засобів зі стилістичною метою, формують поняття "стиль митця","почерк митця". Наведена вище конструкція з творчості Б. Олійника ілюструє комплексне використання поетом виражального потенці­алу синтаксичних одиниць: завдяки нетиповій пунктуації, за допо­моги графічного оформлення та через використання приєднання.

Як відомо, інваріантне значення втілюється у стилістично ней­тральній формі, а співвідносні одиниці виявляються як стилістично марковані варіанти. Усі наведені вище приклади засвідчують акти­візацію стилістичного звучання конструкції за наявності семантико-синтаксичної асиметрії в структурі складносурядної синтаксичної одиниці. Як наслідок, ужиті у вторинній функції складносурядні форми характеризуються більшим ступенем експресивності, ніж їх синтаксичні відповідники на рівні складнопідрядного речення. Зокрема, дослідники звертають увагу на розмовний колорит кон­струкцій з порушеною симетрією між формально-граматичною і семантико-синтаксичною структурами [7, 79].

Під час визначення складносурядного речення як типу складно­го традиційно беруть до уваги загальну семантику зв'язку між компонентами, тобто формально-синтаксичну рівноправність останніх. Відповідно сурядними сполучниками вважають такі, що поєднують граматично рівнозначні компоненти [5, 4; 6, 179]. Проте у семантико-синтаксичній структурі складносурядного ре­чення більшою чи меншою мірою відчутні порушення рівноправ­ності між компонентами, які виявляються, наприклад, приєднан­ням другої частини до першої, семантичною залежністю другого компонента від першого тощо. Цьому, безперечно, сприяє досить загальна, нейтральна семантика більшості сурядних сполучних засобів, їх факультативність щодо семантичної взаємодії компо­нентів складносурядної конструкції, що дозволяє актуалізуватися лексичній семантиці, а остання активізує стилістичний ресурс. Од­нак у поетичному мовленні найчастіше спостерігаємо комплексне використання засобів стилістичного маркування.

1. До актуальних питань сучасної синтаксичної науки належить вивчення синтаксичних одиниць як кваліфікаційних ознак стилів та жанрів. Наші подальші дослідження будуть спрямовані на ви­вчення стилістичного потенціалу різних типів складного речення.Білодід І. К. Про порівняльну стилістику східнослов'янських мов // Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. - К.: Наукова думка, 1972. - С. 3-21.

2. Валгина Н. С. Теория текста. - М.: Логос, 2004. - 280 с.

3. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. - К.: Либідь, 1993. - 368 с.

4. Городенська К. Граматичний словник української мови: Сполуч­ники. - Херсон: Видавництво Херсонського державного університету, 2007. - 340 с.

5. Грищенко А. П. Складносурядне речення в сучасній українській літературній мові. - К.: Наукова думка, 1969. - 156 с.

6. Дорошенко С. І. Граматична стилістика української мови. - К.: Радянська школа, 1985. - 200 с.

7. Єрмоленко С. Я. Синтаксис і стилістична семантика. - К.: На­укова думка, 1982. - 210 с.

8. Кринська Н. В. Семантико-синтаксична категорія наслідку в складному реченні у книжних стилях сучасної української мови: Ав-тореф. дис. ... канд. філол. н. - Харків, 2001. - 16 с.

9. Мацько Л. І., Сидоренко О. М., Мацько О. М. Стилістика україн­ської мови / 2-ге вид., випр. - К.: Вища школа, 2005. - 462 с.

 

10.Новий тлумачний словник української мови. У 4-ох томах. - К.: Аконіт, 2000. - Т.1. - 912 с.

Рінберг В. Л. Приєднувальні конструкції та їх статико-динамічні параметри (на матеріалі російської літературної мови) // Мовознав­ство. - 1979. - №1. - С. 20 - 31.Сербіна Т. Г.

 

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ПРИЄДНУВАЛЬНИХ ТА ПАРЦЕЛЬОВАНИХ КОНСТРУКЦІЙ В ІСТОРИЧНОМУ ЕКСКУРСІ

 

Розглядається питання про сутність явищ приєднання та парцеляції, їх відмінність та розмежування в історичному екскурсі, вказуються характерні ознаки цих явищ, спільні й відмінні риси та особливості їх функціонування.

 

The article dwells upon the essence of the phenomena of addition and parcellation, their difference and discrimination in historic digression. The characteristic features of these phenomena, their common and distinctive features and peculiarities of functioning are analyzed.

 

У широкому колі питань, пов'язаних з мовленням сучасних ЗМІ, особливу увагу привертає експресивність та засоби ії вира­ження у газетному тексті._

Одним з таких ефективних синтаксичних засобів є парцеляція, що полягає у навмисному максимальному інтонаційному і по­зиційному виділенні членів єдиної синтаксичної структури з ме­тою їх актуалізації (1; 78). В основі парцеляції лежить об'єктивна здатність мови за допомогою прийомів членування тексту реалі­зовувати комунікативне завдання. Висока частотність вживання парцельованих конструкцій у засобах масової інформації поясню­ється їхньою яскравою експресивністю та тенденцією сучасного мовлення до економії мовних форм при збереженні змісту.

Парцеляція спрощує синтаксичні конструкції, вирівнює склад­ні побудови і допомагає почленувати текст відповідно до компо­зиційного задуму, сприяє виділенню деталей загальної картини чи найістотніших елементів описуваного.

Парцеляція неоднозначно трактувалась і трактується у сучас­ному мовознавстві, що позначилося на неврегульованості термі-

 

© Сербіна ТІ., 2008нів, які це явище називають: "сепаратизація", "крайнє відокрем­лення", "приєднання", "парцеляція" тощо. Насамперед предметом лінгвістичних дискусій стала проблема співвідношення понять приєднання та парцеляції, їхньої сутності та особливостей струк­тури. Порушені питання по-різному висвітлюються у науковій і навчальній літературі.

У багатьох наукових дослідженнях [5; 10; 18] парцеляція ото­тожнюється з приєднанням. В основі такого ототожнення лежить уявлення про приєднання як особливий тип синтаксичного зв'язку, відмінний від сурядності та підрядності. Оскільки межа між приєд­нанням і парцеляцією чітко не визначена, синтаксичні конструкції типу: А первый муж у Женечки был адвокат. Знаменитый (Т. Тол­стая); Сейчас надо срочно: анализы... комплекс витаминов. Лас­ку, любовь, игрушки... Вкусную еду (газ.); Таким (старше 40 лет - Т.С.) сотрудникам не спешат повышать зарплату. Зато добав­ляют обязанностей. Ибо работодатели знают, старый конь бо­розды не испортит. И никуда не денется в таком воздасте (газ.) одні дослідники [Див. попередн. покл.] відносять до приєднання, інші [2; 6; 13; 14; 19] - до парцеляції.

У зв'язку з цим цікаво прослідкувати, як виник і отримав по­ширення у мовознавстві погляд на приєднання як на третій тип зв'язку на рівні з сурядністю та підрядністю. Таке розуміння при­єднання з'явилося спочатку в русистиці, а в подальшому отримало підтримку і в інших мовах.

Уперше на приєднання як особливе синтаксичне явище вказав Л. В. Щерба, ввівши у науковий обіг термін "приєднувальні спо­лучники". Сутність приєднання, на його думку, полягає в тому, що приєднувальна частина виникає у свідомості тільки після того, як висловлена основна думка. Л. В. Щерба зауважує: "Ті ж самі спо­лучники (сурядні - Т. С.) можуть вживатися і в іншій функції: тоді вони не сполучають ті або інші елементи в одне ціле, а лише п р и-є д н у ю т ь їх до попереднього". І далі ". в цьому випадку другий елемент з'являється у свідомості лише після першого або під час його висловлення. Сполучники в цій функції можна було би назва­ти п р и є д н у в а л ь н и м и" [22, 80]. Причому він наголошує, що чіткої межі між сурядними і приєднувальними сполучниками встановити не можна.Виявивши приєднувальне значення у сурядних сполучників, Л. В. Щерба відкрив лінгвістам шлях до виділення приєднання як типу зв'язку поряд з сурядністю та підрядністю або як проміжного між ними.

Аналізуючи стиль О. С. Пушкіна, В. В. Виноградов звернув увагу на велику кількість синтаксичних конструкцій, що за семан-тико-синтаксичними ознаками не укладалися в межі сурядності та підрядності. Він назвав їх приєднувальними, розкривши їхню сут­ність: "Приєднувальними можна назвати такі конструкції, де час­тини не уміщаються в одну смислову площину, логічно не об'єд­нуються в цілісне, хоча і складне уявлення, але утворюють ланцюг послідовних приєднань, смислове співвідношення яких не убача­ється із сполучників, а виводиться з натяків, припущень або із зі­ставлення наочних значень синтагм: Бабушка дала ему пощечину и лягла спать одна, в знак своей немилости. [8, 140]. Приєднання розглядається тут як певна семантико-стилістична категорія, зу­мовлена прагненням автора за допомогою зіткнення далеких, а іно­ді і протилежних за значенням понять, вжитих в однорідному син­таксичному ряду, виконати певне стилістичне і ідейно-естетичне завдання. Смисловий зв'язок в реченнях з приєднанням базується ".не на безпосередньо очевидному логічному співвідношенні ре­чень, що змінюють одне одного, а на усунених оповідачем син­тагмах, що маються на увазі, і лише завдяки яким стало можли­вим приєднання" [8, 140]. Таким чином, В. В. Виноградов визнає приєднання авторським засобом поєднання смислів, прийомом несподіваного їх зіткнення. У такій же площині характеризує при­єднувальні конструкції і В. П. Вомперський, вбачаючи в їх осно­ві асоціативний зв'язок і наводячи такий приклад: "Она села за письменный столик, взяла перо, бумагу, - и задумалась" [9, 48].

Найбільш вдалою є думка С. Є. Крючкова, який в спеціальному дослідженні, присвяченому явищу приєднання, констатує: приєд­нання виникає в самому процесі мовлення, має характер додатко­вої думки; характеризується наявністю особливої інформації, іноді інверсією [16]. Поставивши питання про співвідношення приєд­нання і сурядності, приєднання і підрядності, автор, проте, до кін­ця його не вирішив. Приєднувальні конструкції він поділив на два види: 1) приєднувальні конструкції, співвідносні з сурядністю; 2)приєднувальні конструкції, співвідносні з підрядністю. Враховую­чи форму зв'язку, виділив в межах приєднання безсполучникові і сполучникові конструкції.

Найбільшою заслугою С. Є. Крючкова є те, що він вказав на особливе значення приєднання - додаткове повідомлення, проте недоліком стало дуже широке розуміння явища: у його концеп­ції приєднання поєднується з сурядністю, підрядністю, парцеля­цією, сегментацією тощо. Як наслідок, приєднання трактується і як семантико-синтаксичні відношення між компонентами синтак­сичної конструкції, і як особливий вид синтаксичного зв'язку, і як розчленування висловлювань на окремі сегменти (якщо - мати на увазі безсполучникові конструкції - Т. С.). Так, Г. Н. Рибакова, ана­лізуючи приєднувальні конструкції, називає їх "парцеляцією"[18], П. С. Дудик наводить однакові приклади для приєднувальних та парцельованих конструкцій [10], Н.С. Валгіна виділяє парцеляцію як різновид приєднання [5] тощо.

Вироблена на той час у мовознавстві концепція приєднання чітко не визначила межі між ним і суміжними синтаксичними явищами, зокрема парцеляцією. У русистиці на парцеляцію як явище синтаксису вперше звернув увагу Ю. В. Ванников. У своїй кандидатській дисертації вчений дав визначення парцеляції, оха­рактеризував деякі структурні типи парцельованих конструкцій і позначив критерії розмежування парцеляції і приєднання. Повніс­тю заперечуючи існування приєднувального зв'язку, він наголо­шував: "поняття приєднувального зв'язку виведено дослідниками з низки різнорідних ознак, жодна з яких не є достатньо сильною або структурною, а тому повинно бути виключене з синтаксич­ного використання" [6, 82]. Причини стійкого закріплення в син­таксисі поняття приєднувального зв'язку він бачив у тому, що "до приєднання відносили всі ті випадки, які не можна було пояснити поняттями сурядності чи підрядності, і, незалежно від загальної теорії речення, без урахування його формальних ознак, за речен­ня як одиницю синтаксичного аналізу приймали частину тексту, що розміщена між двома розділовими знаками (крапками, знаками питання, окличними знаками, багатокрапкою)" [6, 83]. Окрім того, поняття приєднання було спочатку виведено з семантики сполуч­ників і лише згодом перенесено на безсполучникове речення, протеметодологічного обгрунтування ця думка в роботах із приєднання не знайшла. За Ю. В. Ванниковим, приєднання не відрізняється від всіх інших семантико-синтаксичних відношень сурядності, воно не що інше, як особливість мовного оформлення інваріантної структури, спосіб побудови висловлювань" [6, 92]. Заперечивши приєднувальний зв'язок вчений, таким чином, дав підстави по-новому трактувати деякі аспекти цього питання. Парцеляцією він називає один з видів трансформації речення в мовленні, і саме таке розуміння закріпилося у подальших дослідженнях .

На відмінність між парцеляцією та приєднанням вказує також

B.Л. Рінберг, а головним критерієм розрізнення цих явищ вважає "неможливість приєднаного компонента (на відміну від парцельо­ваного - Т. С.) бути членом речення чи предикативною основою складного речення" [17, 22].

Значний крок у вирішенні дискусійного питання було зроблено в працях, що розрізняли у синтаксисі два аспекти: конструктивний і функціональний.

На розмежування приєднання як явища граматичного рів­ня і парцеляції як явища комунікативного рівня вказала в своїх дослідженнях В. А. Бєлошапкова [3]. Визначення сутності при­єднання в її працях виводиться з розрізнення в синтаксичній структурі двох аспектів: речення як статичної структури і ре­чення як динамічної структури, тобто конструктивного і функ­ціонального аспектів. Автор розрізняє приєднання як явище комунікативно-функціонального плану (по суті парцеляцію - Т.

) і приєднання як явище статичного плану, тобто як "певний тип семантико-синтаксичних відношень - відношення додаван­ня" [3, 27]. Це дозволило віднести приєднання до існуючих типів лексико-граматичних відношень між синтаксичними одиницями, однопорядковими з іншими типами відношень (єднальними, роз­діловими, протиставними, причинно-наслідковими тощо). В. А. Бєлошапкова вказує, що статичне приєднання виражається в мові "відповідним рядом сполучників і поєднанням сполучників. Окрім того, приєднання як явище додавання зовсім не припускає кому­нікативного відокремлення частини статичної структури: Тамань - самый скверный городишко из всех приморских городов России.Я там чуть-чуть не умер с голоду, да еще в добавок меня хотели утопить" [там саме:27].

У наведеному В. Бєлошапковою прикладі між частинами дру­гого речення встановлюються приєднувальні відношення, фор­мально виражені сурядним сполучником, і разом вони складають єдину структурну і комунікативну одиницю.

У динамічному аспекті приєднувальні конструкції є певною єд­ністю в мові, а в мовленні можуть бути (а можуть і не бути) роз­членовані. У такому трактуванні приєднання є не чим іншим, як парцеляцією, тобто розчленуванням статичної структури речення на комунікативні одиниці, що не змінює граматичної природи і функціональної цілісності речення. Пауза, що виникає при цьому, позначається крапкою і визнається специфічним засобом оформ­лення парцельованої конструкції. Враховуючи такий підхід, у дея­ких випадках матимемо поєднання парцеляції і приєднання: Вроде никаких геройских поступков Андрей Болконский не совершает. Да и более того, постоянно страдает, сомневается (газ.).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16