М І Гнатюк - Наукові записки - страница 23

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

-   К., 1994. - 319 с.

 

10.Мовчан Р. Інтелектуально-психологічна проза Валер'яна Під­могильного // Українська література ХХ ст. - Б.н., 1997. - С. 32-39.

11.Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.,

1999. - 447 с.

12.Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи / Вступ. ст., упо-ряд. і приміт. В.О. Мельника; Ред. тому В.Г. Дончик. - К., 1991. - 800 с.

13.Пізнюк Л. Проблеми відчуження та абсурду в „Місті" В. Під­могильного // Слово і час. - 2000. - № 5. - С. 62-66.

14.Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю: Проза Валер'яна Підмогильного. - К., 2004. - 232 с.

15.Шевчук В. Екзистенціальна проза Валер'яна Підмогильного // Досвід кохання і критика чистого розуму: Підмогильний В.: тексти та конфлікт інтерпретацій/ Упоряд. О.Галета. - К., 2003. - С. 353-367.

16.Шевчук В. У світі прози В.Підмогильного // Підмогильний В. Місто: Роман, оповідання. - К., 1989. - С. 3 - 14.

Шерех Ю. Людина і люди („Місто" Валеріана Підмогильного) // Українська мова та література. - 2000. - № 37. - С. 6-8.БанацькаН.

 

ЯК У КРАПЛИНІ ВОДИ...

(тематична та ментальна ідентичність польської поезії крізь призму вірша В. Шимборської "Здивування")

 

Невеликий за обсягом, він як краплина води в океані поль­ської поезії. Проте саме у ньому зосередились тематичні й ментальні вектори розвитку літератури Польщі, що іденти­фікують її від найдавніших часів і по сьогодні. Пошуки відпо­відей на запитання, котрі поставлені авторкою, у контек­сті національного та загальнолюдського, особливо важливі нині, коли багато країн (в тому числі Україна та Польща) прагнуть побудувати нове суспільство, осмислити минуле, сучасне, зазирнути в майбутнє. Якщо визнати, що поети -посланці Бога на землі, виразники його ідей, то результати дешифрування творчого спадку кожного з них складені до купи дадуть картину не людського задуму, а божественного щодо призначення людини взагалі та будь-якого народу, зо­крема. Класична літературна спадщина разом із творчим надбанням сьогодення виявляють те краще в духовній скарб­ниці народів, яке придатне ушляхетнити подальший розви­ток людства.

Small in size it's like a sea in the ocean of Poland poetry. But it contains information about the development of the thematical and mental ways in Poland literature from the earliest ages till nowadays.

When many countries, including Ukraine and Poland want to create a new society, to understand the past, the present and to look in the future, answers to the authors' questions in the contest of national and overhumand, are very important in today's life.

If poets are ambassadors of God on the Earth, persons who support his ideas, than the gathered results of the identification poetry treasure of every poet will show us not the picture of the human mind, but the reasons of the human and the human being.

Classical literature treasure together with today's poetry achievements shows us the best things of the human development.

 

 

© Банацька Н., 2008Є у творчому спадку лауреата Нобелівської премії Віслави Шимборської незвичайний за формою та змістом вірш "Здивуван­ня". Ось він:

Чом в занадто одній особі?

Що тут роблю? В чиїй подобі?

Чому в будинку, а не в гнізді?

В шкірі не пір'ї? З обличчям не листям?

Чому тільки раз в житті особистим?

Про зірці малій? На землі й при воді?

По неприсутності? Саме тепер?

За всі століття? За стільки ер?

За всі могили і небосхили?

До кості й до крові, що повнить жили?

Сама з собою? Чому саме тут?

Чому не там десь, де інша змора?

Не сто літ тому. Але й не вчора?...

Сиджу й дивлюсь у темний кут —

Як дивиться й те, що сидить під столом

Таке гарчливе і зване псом? [1; С. 198].

Зауважимо, що твір увійшов до збірки польської поезії "Дзвони зимою" у перекладах Павла Павличка. Певна річ, що ця назва -символічна. У народній свідомості поняття "дзвін" асоціюється із церковними службами, найбільшими християнськими святами, зо­крема, Воскресіння Господнього - Пасхою. Цей дзвін символізує відродження людської душі. Проте сполучення "дзвони зимою" викликають інші асоціації, передусім пов'язані з історією того чи того народу, в якій бувають "весняні" періоди, тобто етапи під­йому, розквіту. Але трапляються "зимові", несприятливі для роз­витку часи. Справжні поети завжди супроводжують свій народ, відтворюючи у поезії радісні та сумні події його життя. Недарма таких поетів називають "дзвонарями". Варто пригадати у цьому сенсі поетичні рядки російського поета М. Ю. Лермонтова:

Твой стих, как божий дух , носился над толпой,

И, отзыв мыслей благородных,

Звучал, как колокол, на башне вечевой

Во дни торжеств и бед народных [2; С. 37].Лексема "дзвін" є твірною основою багатьох інших слів. Префік­сально утворене "передзвін" застосовується на означення поняття "перегук". Запримітимо, що вірш "здивування" входить і до другої збірки поезій під назвою "50 польських поетів" [1]. У передмові до цього видання перекладач Дмитро Павличко зауважує, що "польська поезія багата й різноманітна за духом і стилем" [2; C. 1]. Атрибуція щодо "стильового та тематичного розмаїття" цілком справедлива, проте теза щодо "різнобарв'я" духу творчого спадку польської по­езії викликає якщо не заперечення, то, принаймні, деякі зауваження, адже будь-яка національна література виявляє риси на рівні духу, котрі ідентифікують її. Вірш "Здивування" дає унікальну можли­вість довести духовну однорідність польської поезії. Вірогідно, саме ця обставина викликає здивування авторки. Сконструйований у формі запитань (поетеса називає їх питаннями, що "задані самій собі"), він, насправді адресований багатьом представникам різних генерацій польської поезії та є своєрідним перегуком-дзвоном між ними. Відтак, ці питання не є риторичними. Аналогічні запитання поставали, напевне, перед будь-яким митцем, або ж просто перед смертною ( небайдужою до сенсу свого існування) людиною. У не­буття пішли мільйони людей, тисячі обраних з-поміж них, - поетів. Ясна річ, що ніхто не може достеменно знати потенційні відповіді їх на численні запитання. Проте, залишились вірші - свідки подій, що минули, відтворення почуттів їхніх творців. Це до них, мертвих та живих поетів, звертається Віслава Шимборська:

1. "Чом в занадто одній особі?"

Це запитання з-поміж багатьох постає першим, а отже воно най­більш акцентоване. Чого ж, на думку поетеси, "занадто", іншими словами, "забагато" є в людині та в її житті? Письменниця не дає відповіді на це запитання. Проте, в поезії "Ненависть" , в якій автор­ка закликає всіх до щирості ("не говорім неправди"), несподівано для читача стверджується, що "занадто" в одній особі - ненависті:

Пориває лиш вона, бо добре знає своє, Зрозуміла,здібна, дуже працьовита. Чи треба сказати, скільки пісень уклала. Скільки сторінок історії пронумерувала. Скільки ж то килимів з людей розпростерла На скількох палацах, стадіонах... [1; С. 363].Розберімось, чому саме такий висновок робить поетеса? Чи то насправді вона вважає, що ненависть заполонила світ? Нагадає­мо, що існує не лише буквальне, пряме значення написаного ви­датними майстрами слова, а опосередковане, асоціативне. З цієї причини тлумачення поетичних текстів, а також відтворюваних в них понять, образів може бути найрізноманітнішим. Передусім це стосується такого універсального почуття як "ненависть", адже воно є неоднозначним, межовим, перехідним. Недарма стверджу­ють, що дистанція між ненавистю та любов'ю вимірюється "од­ним кроком". Ненависть, вбираючи у себе весь спектр почуттів людини, може бути витлумачена і як характеристика стосунків між людьми, а може і як вияв ставлення людини до чогось. "Нена­виджу" - означає "не сприймаю", "піддаю осуду", "заперечую.." А ось відповідь на те, що саме не сприймає людина, може бути різ­ною. У підтексті вірша Шимборської прочитується така відповідь: ненавиджу зло, несправедливість, заздрість. А отже, санкціоную полярне ненависті почуття - любов. Прикінцеві рядки вірша зу­мовлюють саме такий висновок:

Вона(ненависть розрядка наша) має очі снайпера І сміливо дивиться в майбутнєВона єдина.

Ризикнемо доповнити цей рядок у такий спосіб: "єдина як та, що поруждує любов". Цей висновок зумовлений також близькістю творчості В. Шимборської до творчості Т. Ружевича, Зб. Герберта, Ч. Мілоша, Ц. Норвіда, породженої почуттями серця та страждан­нями розуму, творчості, основною метою котрої було утверджен­ня любові, як основи взаємин між людьми. Саме такої думки три­мається Ципріан Норвід:

Я вірю: головна повинність пізнавати

Той організм, любов в його життя вливати... [1; С. 127].

Поет має рацію, зауважуючи, що коли народи у своїх стосун­ках керуються ненавистю або будь-якими іншими ницими почут­тями (їх він називає "млявим хтінням"), то "на них вертається з гори важке каміння" - кара Божа. Щоб його не сталося, саме поет мусить виконувати особливу місію - "гоїти рани люті" в душінароду, пропагуючи алгоритми добрих взаємин між людьми, на­гадуючи, що любов - домінанта життя. У випадку забуття своєї особливої місії, поета доведеться звітуватися не перед людськими суддями, а перед Небесним суддею - Богом:

Як волю розіпнуть, розполовинять люди Як замість боротьби повсюди бійка буде, Як заперечиш ти дух поступу в особі, Історії одній даси право на рух, Спитається тебе, немов ява на гробі,

Свободи справжній муж: "чом ти калічиш дух?" [1; С. 149].

Поезія Цепріана Норвіда дає однозначну відповідь на запитан­ня "чого має бути занадто" в особі поета - це почуття відпові­дальності за примноження у світі любові, доброти. Проте, як не прикро констатувати, найбільш гнаними, принижуваними у сус­пільстві бувають саме ті, хто обстоює гуманістичні ідеали. Вони, за визначенням Норвіда, завжди "не в хорі", тобто "не в гурті" тих, хто лицемірить., говорить неправду, запобігає ласки у сильних сві­ту сього. Справжні поети здатні співати, а не підспівувати тим, для котрих критерієм існування є не совість, а власна вигода. Такі особи воліють не пам'ятати во ім'я чого була проллята кров на Хресті. Ті ж, хто усвідомив сутність загибелі Ісуса, вже ніколи не будуть "у хорі".

Співайте ж, благовісні! Я тільки що прийшов. Мій голос не для пісні: Я бачив кров!... [1; С. 142].

Співати "в хорі" чи поза ним - це питання на кшталт шекспірів-ського "бути чи не бути". Воно бентежить й болить Норвідові. А тому поет знову порушує його у вірші "Королівство"":

Воля чи неволя — це питання, Жити як із честю чи з ганьбою, Твій уділ щось більше! панування Над усім на світі й над собою [1; С. 143].

"Жити із честю" для багатьох польських письменників озна­чало неухильно дотримуватися принципу служіння народові, по­ширення гуманістичних ідеалів у світі.

Отже, відповіддю на запитання "чого забагато в особі поета" можуть бути різна варіанти: рис неординарності, елітарності в ха­рактері митців; думок про перебіг подій в історії; відчуття трагізму в світі; гіпервідповідальності майстрів слова перед своєю совістю та народом.

2. "Що тут роблю?" - другий рядок вірша В. Шимборської. І це запитання співвідносне із творчістю багатьох польських поетів. Його можна сформулювати ширше: "Що я роблю тут, на землі, щоб збагнути сенс існування людини, мету її у житті, сутність са­мої людини, її поривань."

Так, Ян Кохановський (1530-1594), представник польського Відродження, поет з "когорти невмирущих", поет-філософ, нова­тор, автор "Тренів" ("Плачів"), драми "Відмова грецьким послам" та інших творів, постійно шукав відповіді на вищевказані запитан­ня. Міркуючи про швидкоплинність людського життя, про духовні первні в ньому поет у вірші "Про людське життя" зауважував:

Зникає все, про що людина дбає.

Краса, могуть, пошана, гроші, слава —

Все йде в ніщо, немов трава трухлява,

На кпини взявши наші суперечки,

Як мотилів, половлять нас в мішечки [1; С. 14].

Прочитавши твір, неважко дійти висновку, що для поета такі поняття як "краса, багатство, слава" не мають ніякої ваги. Вірш просякнутий скептицизмом і разом з тим почуттям любові до зем­ної грішної людини. Поет-мислитель не дає готових рецептів як жити, що цінувати, проте цілком зрозуміло: для нього важлива людська душа, про яку кожен із смертних повинен дбати. Ян Ко-хановський немовби звертається до сучасного читача, спонукаючи замислитися його про сутність людини, небезпеку самовпевненос­ті в ній. Письменникові прикро, що людина є істотою недолугою, нерозумною, котра мислить себе центром Всесвіту, а Всесвіт -своєю власністю, забуваючи про Творця та про своє призначення на землі пізнати Божу правду:І каже, що вона подібна до Бога,

Тією схожістю пишається якомога;

Вона сама себе возносить в емпіреї

І думає, що світ був створений для неї,

Що завжди на землі була і буде

(Вірш "Людина-Божа забавка"- [1; С. 16].).

Людина, сповнена таких думок, дуже швидко пізнає руку Гос­пода, та усвідомить хто, є "хазяїном" світу.

Не оминула також своєю увагою питання "що тут роблю?" ще одна видатна польська письменниця - Марія Конопницька (1842 - 1910). " Поетеса рідкісного таланту", у віршах писала про народне горе, його злидні та безправ'я [9; С. 717] . Вона ви­словлювала думку щодо призначення людини - шукати стежини у Царство Духу. Глибочінь цих міркувань розкривається у вірші "Три стежки". Твір складається з трьох частин. У першій, реаліс­тично забарвленій, говориться про три стежини, що простяглись від батьківської хати. Одна, за словами поетеси, "веде на ниву", друга - "до корчми", а третя "на цвинтар". У вірші поетеса послу­говується метафорами: стежина перша - це шлях до праці, на ній "грають квіти", "стоїть роса". Дорога до корчми - це завжди до­рога тліну, загибелі. На цьому шляху діти беруть на глум батьків, а самі залишаються "босими", тобто бідними, нездатними досяг­ти чогось вартого уваги у житті. Третю стежину не омине жоден смертний - це стежина до місця поховання, де "береза біла плаче". З яким багажем людина дістанеться до третьої стежини, - зале­жить тільки від неї самої.

Тематичною спрямованістю поезії, своїм життям М. Коноп-ницька доводила, що призначення поетів - бути проводирями лю­дей у Країну Духу, де головними є любов до Бога , людей, бать­ківщини.

На запитання "що тут роблю?" Францішек Карпінський (1741­1825) відповів би аналогічно. Поет стверджує, що людина подібна до Бога. Але втрата віри призводить її до забуття Господа. З цієї причини "міста обернулись в пустині" [!; С. 29]. Щоб навернути відступників до основ духовності, поет закликає їх до молитви як єдиного засобу зв'язкуіз Богом:Як маєте там благодатні Сльози, підносьте благання, Бо тутешні сльози й зітхання Нінащо не здатні. [1; С. 29].

Адам Міцкевич (1798-1855) - зірка першої величини польської поезії, також повсякчас шукав дорогу до Бога, намагаючись позбу­тися гордині, що заполонила його душу. З цієї причини він раз по раз звертався до Господа. Проте це не просто звернення, а скоріше крик душі та серця:

До тебе сонячні звертаю зіниці.

Руками ловлю тебе за дві правиці.

Волаю голосно: відкрий же таємниці! [1; С. 37].

Усіма силами поет намагається збагнути істину людську і світову. Зазначимо, що християнська тематика в творчості А. Міцкевича донедавна оминалася у літературознавстві, на­томість акцентованою виявлялася патріотична тема у зв'язку із національно-визвольною. "Ідеї месіанізму" в творчості письмен­ника називали його "помилками", які він нібито намагався випра­вити [10; С. 260]. Проте , ми впевнені у тому, що якби постало перед поетом запитання "що тут роблю?", він дав би відповідь, що шукає Бога сам та вчить інших як це робити.

Услід за А. Міцкевичем видатний польський романтик Юліуш Словацький (1809-1849) використовує християнську тематику, щоб відтворити свої патріотичні настрої. Поет підтримує усі наро­ди, котрі виборюють своє право бути вільними. У "Гімні" ("Бого­родице, сталося диво") він просить Божу Матір благословити усіх борців небайдужих до визволення Польщі:

О, Маріє!

Пісню вільних від оков

Хай від тебе прийме син... [1; С. 69].

Постає запитання, якої "волі" прагне син польського народу? З огляду на зміст твору поет бажає звільнення свого народу від ро­сійського царату. Ця думка простежується на рівні метафор: "вежі Москви, що здригаються від пісні волі", "двоголовий орел, який тримає у кігтях окови для багатьох народів"... Натомість, поет звер­тається до Богородиці Діви, щоб Вона "народу вільного спів" "за­несла перед Божий трон". Автор стверджує, що соціальна свобода не є звільненням від Бога, до Котрого повсякчас звертається поет:

Пошли нам благословення, Пане, Наші рани тяжкі зціли [1; С. 70].

В іншому "Гімні" ("Сумно так, Боже!") [4; С. 90]. Ю. Словаць­кий виражає впевненість, що "настане світання погоже", тоб­то справи у світі не безнадійні. Але зрушення можуть відбутися лише за умови втручання Бога у людські справи. Проте переважна більшість людей нехтує силою неба та йде "супроти грому" , тоб­то проти сили Бога. Через це поетові боляче й прикро. Звертання "сумно так, Боже", використане поетом у вірші "Гімн", цілком виправдане та зрозуміле.

Поняття "божественне" для багатьох польських поетів асоці­ювалося також із любов'ю до природи. Юліан Тувім пише гімни лісові, визначаючи їх як "народні":

Родичі милі, зелені! Люде величний! З кореням чи у натхненні Гоне превічний! [1; С. 219].

Запримітимо, що поет, майстерно використовуючи народнопі­сенний жанр, ніколи не вдавався до націоналізму чи стилізації.

Усі поети Польщі свідомі були свого унікального призначення, через що в їх творчості спостерігались риси ідентичності, а саме: намагання пізнати сутність людини, розкрити її духовну природу, торувати шляхи до Бога. Цій ідентичності сприяв авторитет Ада­ма Міцкевича, котрий своїх братів-письменників закликав: "Думи зістрільмо в спільне багаття і в спільне багаття - дух" [1; С. 34]. Торуючи шляхи в Країну Духу. польські поети порушували теми філософського звучання, причому християнська символіка, моти­ви та образи сприяли більш глибокому осмисленню їх.

3. "Чому в будинку, а не в гнізді?"

Це запитання асоціюється із долею майже усіх польських пись­менників. Значення слів ""будинок" та ""гніздо" не обмежується загальноприйнятим тлумаченням "дім". Це слова полісемантичні,іноді позитивно конотовані, а іноді - негативно. Так "гніздо" -алегорична, інослівна назва дому. Мало хто з людей народжується та усе своє життя перебуває вдома. Діти покидають свої домівки-гнізда, а доля кожному з них готує різні випробування, дарує не­повторні зустрічі, незабутні події. 3б. Герберт у вірші "Струна" з цього приводу пише:

Птахи залишають

В гніздах свої тіні... [7; С. 67].

"Гніздо" у ширшому розумінні - батьківщина. Для багатьох польських поетів таким "гніздом" була Польща, яка ставала об'єк­том постійного оспівування. Із патріотичною темою безпосередньо пов'язана тема "золотої вольності" (іншимі словами, - шляхет­ської). Проте тяжкі обставини спричинювали довготривалу розлу­ку; поетів зі своїм "гніздом" - Польщею, прирікаючи митців на по­невіряння у чужих краях З цієї причини в поезії найуславленіших поетів Польщі: А. Міцкевича, Ч. Мілоша Ц. Норвіда, звучать моти­ви самотності, туги, суму... Ці почуття зумовлені були також тим що дуже часто поетів не сприймали саме в їхніх країнах, піддавали осуду, переслідуванням. Недарма Ю.Словацький з болем писав:

Але від моєї хати

Люди відійшли земні

І взялися проклинати

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16