М І Гнатюк - Наукові записки - страница 24

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

Моє серце, мої дні... [1; С. 79].

Віслава Шимборська немовби продовжує цю тему, зауважую­чи, що суспільство, в якому живуть поети, - "пуща". Митці нама­гаються розчистити суспільні хащі за допомогою "сокири поезії", але невдячні співвітчизники винищують своїх рятівників:

Ти поранений? Цей світ пуща, Ти рубав, а сокира злюща Затялась в тебе сама [1; С. 296].

Доля багатьох польських поетів складалась драматично. Поезія Чеслава Мілоша (нар. 1911) довгий час залишалась за сімома пе­чатками не лише у Радянському Союзі, ай у Польщі. Лише 1979 року повернувся поет до рідного "гнізда". Під забороною в кому­ністичній Польщі були також твори Ципріана Норвіда, 3б. Гер­берта, Віслави Шимборської. Поети змушені були шукати інших "гнізд" - тобто місць для свого перебування. Так, Ципріан Норвід довгий час жив в Італії, Німеччині, Бельгії, Англі США. Забутий на батьківщині, він помер далеко від свого "гнізда" -Польщі. Вті­хою для поета у часи скрути був "дім" його самотністі, де ніхто не зазіхав на його почуття:

І легко дихати в цім домі, як на полі

Де гамір не зліта думкам навперестріть [\; С.129].

3б. Герберт свої почуття тримав у "гнізді-будинку" свого серця. У вірші "Зрілість він пише саме про це. Рядки, що по-польськи читаються:

W gmezdzie uplecionym z ciala Zyl ptak

Bit skrzydlame o serse

Nazywalismy go najczesciey: niepokoy

A czasem: milosc

Українською перекладаються так :

В гнізді, що сплетене з тіла Жив птах

В серце крилами бився

Ми його називали найчастіше: неспокій,

А часом: кохання [7; С. 121].

"Будинком", де знаходили перепочинок поети, було також Сло­во Боже. Так, у вірші "Молитовник" 3б. Герберт дякує Богові за все те, що має [7; С. 505].

Нарешті, слово "гніздо" можна тлумачити і як єдність сло­в'янських народів. Попри усі відмінності, слов'яни залишались братами по духу та сповідували однакові ідеалами, шануючи поня­ття "віри, надії, любові" - найбільші християнські чесноти. Від­так прикладів духовної ідентичності слов'ян існує безліч. Отже, на запитання "чому в будинку, а не в гнізді?" могли відповісти усі польські поети, "стосунки" котрих із батьківщиною складались не завжди добре. Через що митці знаходили притулок лише "у гіздах" своїх сердець, які, попри негаразди, віддавали служінню Польщі.4. "В чиїй подобі?" "В шкірі - не пір'ї? З обличчям - не лис­тям" - ці рядки вірша В.Шимборської є глибоко філософськи­ми. Розкриємо семантику поля цього фрагмента вірша за тріадою "слово образ-ідея". "Пір'я" пов'язане із птаством, "листя" - з рос­линами. Значення цих лексем поєднується асоціативно: і пір'я, і листя легко скубати, обдерти... Це щось таке, чого легко позбутися внаслідок його летючості. Використання цих лексем у поетичніих текстах дає можливість створити певний образ або уявити його. Мати пір'я замість шкіри, листя замість обличчя - означає, напев­не, здатність людини до швидкої зміни її поглядів. Проте схильних до мімікріювання з-поміж польських поетів було небагато. Пере­важна більшість їх опікувалася збереженням у собі рис поряднос­ті, ніколи не були "забавкою" в руках царів-тиранів. Прикладом свободи духа, шляхетності є Ада Міцкевич, котрий у тяжкі часи російського царату мав сміливість говорити правду, яка полягала у тому, що свою могутність Росія будувала коштом "крові Литви, сліз України, золота Польщі..." (вірш "Передмістя столиці").

Фразу "в шкірі не пір'ї" можна витлумачити й по-іншому. По­штовхом до переосмислення слугує вірш 36. Герберта "Обранці зірок" [7; С. 17], у якому в алегоричній формі розкривається тема місця та призначення поета в суспільстві. Поет, за визначенням ав­тора, не є "ангелом", а істотою з плоті та крові, "в шкірі". Він не має крил, а лише "оперену праву долоню" (підкреслення наше - Н.Б.), за допомогою котрої поет "злітає на три версти" від землі, але земля залишає його собі, бо він потрібен тут, серед людей, а не у "гнізді зірок". Зазначимо, що твір Герберта висвітлює по-іншому, ніж вище було з'ясовано, семантику слова "гніздо". Посісти місце серед зірок означає бути далеким від земних проблем, їх сторон­нім спостерігачем. Проте там, на небі, є один суддя, здійснювач справедливого вироку - Бог, а Його голосом з-поміж людей є Поет з ''опереною правицею" — провісник істини.

Вирішення дилеми: хто ж такі є Поети - звичайні люди чи ян­голи небесні, спонукає біографів якомога глибше занурюватися в обставини їх життя. Але таке прагнення завдає величезної шкоди людям мистецтва. Іноді їх починають обожнювати, уявляючи істо­тами неземними, справжнісінькими янголами "в пір'ї", а іноді без­принципними, аморальними особами. І в тому чи іншому випадкуна них очікує доля, що спіткала героя Патріка Зюскінда (роман "Запахи..."): "Вони (люди) кинулись на нього, збили з ніг. Кожен хотів доторкнутись до нього, урвати собі бодай шматочок від його, хоч крильце, хоч пір'їнку...Вони позривали з нього одяг, повиди­рали волосся, здерли шкіру з тіла, обскубали його, вп'яли кігті й зуби в його м'ясо, напавши на нього, мов гієни..." [17; С. 825]. Зро­зуміло, що це алегорія, але саме вона, на нашу думку, найвлучніше ілюструє хворобливе зацікавлення деяких фанатів творчості літе­ратурних кумирів. В іншому випадку відтворює ставлення числен­них невдах, заздренників до обдарованих талановитих людей.

Продовжити міркування щодо семантики рядка "в шкірі — не пір'ї" уможливлює наскрізь персоніфікована творчість Марії Павликовської-Ясножевської (1893-1945). Поетеса здатна була відчувати усе, що її оточувало, як живе, сповнене почуттів, ба­жань, сподівань... Письменниця володіла даром перевтілюватися у будь-яку живу істоту: в журавля, метелика, хробачка... , немовби опинитися в їхній "шкірі". Вона відчувала подих моря "предвічно­го", биття серця дуба-самогубця. Мірилом духовної гідності лю­дей для поетеси було ставлення їх до "братів наших менших". Ще більші вимоги висувала поетеса до обранця свого серця. Щоб бути гідним її духовних запитів, він повинен вміти "приглядатись до хробачка", слухати, як "кує зозуля", "дятел б'є дзьобом", "ходить під лісом косуля".

Такі запити свідчать, що жінки-поетеси завжди ушляхетнювали польську націю, польську культуру, як і всі майстри слова, котрі зберігали своє "я", своє людське обличчя.

5. "Чому тільки раз із життям особистим?

При зірці малій? На землі й при воді?"

"Зіркою малою" В. Шимборська називала особисте життя по­етів, яке зазвичай не оминають своєю увагою біографи. Проте, не секрет, що багато хто з людей воліє не дозволяти іншим тор­катися потаємного світу своєї душі. Мав рацію російський поет В.В.Маяковський, зауважуючи щодо цього: "Я - Поет. Цікавий саме цим. Про те й пишу. Про решту - тільки якщо це відстоялось у слові"[11; С.415]. Справді, в поезії відтворені деякі сторони жит­тя авторів, їхні надії, горіння душі. Так, наприклад, у вірші "Золоті жіночі думки" [2; С.198] М. Павликовська-Ясножевська розкриваєсвої найпотаємніші, найкосмічніші мрії щодо людини, котра могла бути удостоєна її кохання. Взірцем для неї був А. Міцкевич. Від­так, обранець поетеси своєю шляхетністю повинен бути подібним саме до нього, мав бути людиною у широкому розумінні значен­ня цього слова. Вона мріяла про любов, яка охопила б увесь світ. Отже, твір відтворює почуття жінки, котра шанує себе і бачить поряд із собою у майбутньому такого чоловіка, який би був гідний її високих духовних поривань.

3б. Герберт також має досить високі уявлення щодо моральних якостей жінки. Проте кохана поета не володіє рисами, які б духо­вно задовольнили поета. Через що письменник розчаровується у ній. Свої почуття він виражає у вірші "Шовк душі". Поет споді­вався, що знайде в душі коханої "віття", "птаха", "дім", а знай­шов "шовкові панчохи", тобто предмет, який "не дотикає / жодним пальцем мрії" [7; С. 145].

А ось Міцкевич у вірші-присвяті "До М...", намагаючись від­творити почуття закоханих, вдається до семантико-аксіологічної антитези: сум - радість, сльози - сміх, розпач - віра:

На кожнім кроці, кожною порою,

Де ми ридали, де зазнали втіх,

Я буду біля тебе і з тобою,

Як слід болінь і радостей моїх [1; С. 35].

Тож, життя поетів зігрівала "зірка мала" особистих захоплень. Проте у житті польських поетів вона не була головною. "Зірка ве­лика", на ймення. Поезія посідала найважливіше місце в їх долі. Про неї будь-який з них міг би сказати приблизно так, як висло­вився А. Міцкевич щодо своєї коханої у попередньо процитова­ному вірші: "я буду біля тебе і з тобою..." Справжній Поет ладен був віддати свою "кров і жили" за справу, якій присвятив життя. Вл.Бронєвський, наприклад, говорить про це у вірші "Поезія":

А як пісні слово натхненне

потребують ще й арфи, бери,

повишарпуй ті жили із мене,

будуть струни прекрасні для гри! [1; С. 250].

Зазначимо, що славетна Леся Українка послуговувалась у своїйтворчості метафорою - "арфи, що висять на дереві" для виражен­ня пасивності поетів або байдужого ставлення народу до тієї прав­ди, яку виголошували митці слова.

У вірші "Стихії" Вл. Бронєвський пише:

А потім за рідне роздолля Хай кров проливають із жил Така моя воля -

Задля того співав я й жив [1; С. 254].

Таким чином, служіння "зірці Поезії", в якій відтворювалися високі життєві ідеали, потребувало від поетів не частини життя, а усього життя. У цьому сенсі згадується вірш української поетеси Ліни Костенко "Доля", в якому зазначено, що "за ... поезію треба платити життям..." [22; С. 34].

Служіння "великій зірці Поезії" передбачало зв'язок поетів із сучасністю, минулим та майбутнім. Поети завджи були ланкою сполучення між епохами, своєю творчістю забезпечуючи сув'язь поколінь. Саме про це йдеться у наступній частині вірша В. Шим-борської.

6. "По неприсутності? Саме тепер? За всі століття? За стільки ер? За всі могили й небосхили? До кості й крові, що повнить жили?"

Тема "рідних могил", "небосхилів" зінтерпретована у творчому доробку майже усіх польських поетів. Так Вл. Броневський осо­бливо гостро відчував минуле та сучасне. На питання "що там (у минулому - розрядка Н.Б.) лишилось ", поет відповідав:

...Розбитий дім,

життя звичайне, як сон, як дим, печальний цвинтар, де мамин гріб, земля, що ворог її загріб, земля зелена і найдорожча, благословенна земля Мазовша... [1; С. 254].

Що ж лишається на сьогодні та на день завтрашній? Все те ж саме, але додається найголовніше: ".. .ставити і воювати /за ту могилу, де зморна мати, /за дім розбитий, / за звичні дні, / за рідну землю, повну розпуки...//"Лексеми "цвинтар", "могила" сприймаються як у прямому, так і в переносному сенсі. Асоційовані з поняттями "розбитий дім", "земля, сповнена розпачу", вони, можливо, означають суспільну кризу. Це відповідає моделі романтичного бачення слов'янами своєї історії, де "сучасність характеризується метафорами занепа­ду - "могила", "домовина", "руїна", а минуле подається як "золо­тий вік" [18; С. 61].

Юліан Тувім (вірш "Урок") по-іншому інтерпретує слово "мо­гила":

Вчись по-польськирозмовляти-

То могили біля хати,

Кладовище і могили-

Твій буквар, дитятко миле [1; l.219].

"Могили" - то є історія польського народу. Вона відтворена у мові - концентраті того, що минуло. Молодь саме через мову до­лучається до минувщини. У такий спосіб, на думку поета, збері­гається ідентичність народу та здійснюється медіальна передача духовних цінностей від покоління до покоління.

3б. Герберт пише про те, як розуміє поняття ідентичності його герой:

"Якщо він мав почуття глибокого зв'язку,

то власне з каменем"(вірш "Ідентичність" — [1; С. 408]).

Слово "камінь", поєднане з іншими словами-поняттями, та­кож витлумачується порізному. Наприклад, "камінь віри", тобто зв'язок людини та її вірність релігії. "Камінь мови" - як непоруш­ний принцип шанобливого ставлення до основи основ життя лю­дини - мови. А словосполучення "камінь могили" можна тлумачи­ти як відданість людини якимсь певним духовним ідеалам. Проте, має рацію В.Шимборська, котра говорить, що самі по собі слова не мають сенсу, лише Бог наділяє їх певним значенням, а обрані люди - поети вербалізують ці значення:

Але то тільки наше порівняння, Видумана постать, уявний її поспіх, а звістка нелюдська [1; С. 359].Поетеса продовжує порушувати питання, котрі змушують за­мислитися дослідників, шукати асоціативних відповідей.

7. "Сама з собою? Чом саме тут? Чому не там десь, де інша змора? Не сто літ тому. Але й не вчора..."

Про що йдеться? Можливо, про приреченість поетів на само­тність, якою "розплачувалися" вони за свою неподібність до ін­ших. На превеликий жаль, багато хто з митців слова потерпали від нерозуміння, байдужості, заздрості, навіть жорстокості. Від цього страждав Ю. Словацький та багато інших поетів. Світ був таким, що опиратися йому було майже неможливо. Поети чинили по-своєму: вони ховали свою душу від світу (як не парадоксально це звучить) в "тишу самотності". Так зробив, наприклад, "найтрагіч-ніший поет у європейському мистецтві", "предтеча модернізму" Ципріан Норвід [16; С. 558]:

Немов стражденний раб, що вирвався з неволі, Знов чує до життя в погаслім серці хіть, Так я почав красу мовчання розуміть, Увільнений з тортур докучливої долі [1; С. 129].

Самотність - це звичний стан і для творчості Пйотра Целєша:

Я думав про те, що моя самотність

то така самотність, як місяць або сонце, або поема.

Така самотність,  в якій хтось захоче оселитися... [1;

С. 525].

Зрозуміло, про який будинок говориться: про "будинок духу народного", котрий намагалися зберегти та передати наступним поколінням усі польські поети.

Відповідь на запитання "чом саме тут?" може бути також різ­ною. Один з варіантів такий: люди не обирають, де їм з'явитися на світ та яку місію здійснювати. Поетична справа - це дар Божий. Поет народжується саме тоді і саме у тій країні, якій він найбіль­ше потрібний. Приречені на самотність, поети рятують людей від самотності, від розриву з часом, нагадуванням їм про вічне - Бога - найсправжніше виявлення Свободи, Добра, Любові. "Є життя запоезію краще. / Є любов. І звитяжить вона, "" — пише Вл. Бронев-ський, поезію котрого ми вже частково аналізували. Проте люди за­бувають про основи життя, і лише слово поета нагадує їм про них:

Як змиритись мені зі світом що повільно падає в змрок? Я проходжу й палаю світлом непокірних людських думок [1; С. 251].

Чи не той самий "змрок" у світі бачила В. Шамборська, пишучи:

8. "Сиджу і дивлюся у темний кут -дивиться й те, що сидить під столом, Таке гарчливе і зване псом?"

Спробуймо розібратися у лабіринті апокаліптичної мови обра­зів цього фрагменту вірша поетеси. "Темний кут" - поняття ба­гатозначне. Погляд письменниці, занурений у нього, сповнений безнадії. Але чому і що називає так авторка? Можливо, "темним кутом" видається їй минуле Польщі, в історії котрої було багато складних, проблемних ситуацій, у тому числі, у взаєминах з Укра­їною. Вірогідно, це сучасний (або майбутній) стан розвитку краї­ни, її стосунки з іншими державами, які поетесі привиджуються не у світлих, а у темних барвах. Зазначимо, що метод психологізму кольорів уперше застосували живописці. Ван Гог "використову­вав таємну вібрацію кольорів для відтворення дійсності - основи справжнього мистецтва, почуттів людей" [12; С. 304].

Як Можливо, "темним" здавався поетесі розвиток і рух усього людства, яке опинилося на межі духовної катастрофи, адже у світі так багато зла, ненависті, тобто того "гарчливого", що часто постає між людьми, не об'єднуючи, а роз'єднуючи їх. Як "темну", могла сприймати поетеса сучасну поезію, в тому числі - польську, що не в усіх її виявах сприяє катарсичним тенденціям в суспільстві, іно­ді перешкоджає поширенню добра у світі, санкціонує "гарчливе", "недобре".

Принагідно нагадаємо, що "гарчливим" поетеса називає те, що "сидить під столом" та зветься "псом". Пес - тварина, котра супроводжує людину. Образ "пес, що сидить під столом" може бути витлумачений як образ потенційного історика, критика, ко­трий за умови використання певних методів дослідження може бути "псом-другом" людини, а може стати - недругом. Звісно, такі асоціації здадуться комусь дражливими, парадоксальними та суб'єктивними. Проте ми не претендуємо на імператив тлумачен­ня, пам'ятаючи, що це можливо здійснити лише за умов аналізу віршів в оригіналі, адже "сама мова продукує та випромінює те особливе, що притаманне літературному творові" [13; С. 58].

Кожну із запропонованих версій можна було б дослідити на­різно. Ми зосередимо свою увагу на аспекті "темний кут" вза­ємостосунків Польщі та України, не претендуючи на вичерпність розкриття цього питання. А до метафори "темний кут" долучимо знак питання.

Отже, відомо, що Україна та Польща пов'язані не лише спіль­ністю кордонів, а й певними історичними періодами, нерідко дра­матичними. Українська та польська території були об'єднані у Великому Князівстві Литовському (додамо, що лише західні зем­лі були під владою ВКЛ, а східна частина перебувала під владою Росії). У 1939-1945 рр. землі обох держав були окуповані фашис­тами, і у часи війни були не лише "спотворені", а й перетворені на концтабори та крематорії. Ці періоди, дійсно, можна назвати "тем­ними" на противагу сьогоднішнім. У наш час Польща та Україна - незалежні держави, котрі як і сотні років тому, об'єднані спіль­ним кордоном. Проте розвиток цих країн суттєво відрізняється. У Польщі після проведення "шокової терапії" розвиток суспільства та його інститутів вступив у нову фазу. Сьогодні Польща - повно­правний член Європейського Союзу. А в українському суспільстві спостерігається досить затяжний період від тоталітарного до демо­кратичного устрою, що супроводжується зламом попередніх уста­новок та утвердженням нових. Кожна з країн проводить досить активну політику щодо державної мови. Українці та поляки - різні в релігійних віруваннях, але подібні у прагненні досягти високого рівня розвитку суспільства в цілому та окремих його громадян.

Зближує ці два народи й те, що багато польських письменників народились та проживали на українській землі, зберігали любов до неї впродовж усього свого життя. Так, Францішек Карпінський народився на Покутті, в селі Голоскові. Ярослав Івашкевич (1894­1984) на Вінниччині. Адам Міцкевич певний час перебував в Оде­сі. До речі, у Львові, місті інтернаціональному, діють різні етнічні громади, в тому числі - польські. Тут є пам'ятник великому роман­тику Адаму Міцкевичу. Збігнєв Герберт (1924-1988) побачив світ також у цьому місті. Юліуш Словацький народився у волинському українському містечку Кременці. Поет марив Україною, рідні міс­ця привиджувалися йому навіть уві сні. Своїй другій батьківщині він присвятив вірш, який свідчить про його любов до неї:

Якщо ти будеш у моїй країні,

Де котить Іква хвилі свої сині,

Де гори пнуться у блакить високу,

Де дзвонить місто над сріблом потоку,

Де квітчані конваліями луки

Біжать по схилах до міського бруку,-

Легке повітря, мов цілющу воду,

Тут лив з грудей я рідному народу... [4; С. 121].

Українська тематика простежується в багатьох творах письмен­ника. Варто згадати його "Українську думу" (1826), поему "Змій", "Пісню козацької дівчини" (1829) та ін. Гр. Верес, дослідник твор­чого спадку Ю. Словацького, зауважує стосовно творів поета, в яких висвітлюються українські питання, що в них "поет показує своє всебічне розуміння народної поезії, як протесту проти вся­кого гніту та насильства. В дусі українських історичних пісень він засуджує зруйнування Запорозької Січі як прояв брутальної колоніальної політики царизму щодо України, прославляє мужню вдачу українського народу.. .У знаменитому вірші "Пісня повер­нення" поет підкреслює, що "скоріше Дніпро висохне, ніж стане українецьрабом..." [8; С. 37].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16