М І Гнатюк - Наукові записки - страница 25

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 

Зазначимо, що патріотично-визвольна тема розкривається у контекстах польської та української літератур. Таких прикладів тематичної та сюжетної ідентичності обох літератур існує бага­то. Тема зради, наприклад, є головною у творчості Лесі Українки, І. Я. Франка, Адама Міцкевича. Цікавим може бути тематично-художнє порівняння поеми Ю.Словацького "Срібний сон Сало-меї" та "Гайдамаків" Т. Шевченка.

Підкреслимо, що особливе місце у творчості польських та укра­їнських письменників посідає тема слов'янської єдності. М. Риль­ський у передмові до творів А.Міцкевича зауважував: "Поета по-польськи урочисто зовуть шєБієт., що співзвучне нашому "віщий" і відповідає латинському хаіех - пророк, поет... Радісно подумати, що поети - Прешерн, Коллар, Міцкевич, Пушкін, Челаковський, Шевченко вважали себе членами однієї сім'ї [6; С. 15]. Мається на увазі "слов'янської сім'ї"". Палким прибічником слов'янської єдності був Т.Г.Шевченко. У поемі "Єретик" поет, звертаючись до Шафарика, закликав:

Щоб усі слов 'яни стали Добрими братами [20; С. 212].

А у передмові до "Гайдамаків"(1841) є такі зауваги: "А надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слов'яни. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що бать­ки їх помилялись, нехай братаються знову, з своїми ворогами. Не­хай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов 'янська земля ". У вірші "Полякам" Т.Г. Шевченка читаємо:

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай [20; С. 342].

М.І. Костомаров, автор "Книги буття українського народу", аналізував місію України в процесі об'єднання слов'ян: "...вона (Україна) любила і поляків, і москалів як братів своїх і не хотіла з ними розбрататься, вона хотіла, щоб всі жили вкупі... але сього не второпали ні ляхи, ні москалі"; "Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю слов'янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов'янському. І одізвався він, той голос України, в Польщі... Не пропаде Польща, бо її збудить Україна, котра не пам'ятуєть зла і любить сестру свою... І голос України обізвався в Московщині..." [21; П.100-105].

Не зайвим буде зауважити, що кожен із слов'янських наро­дів намагався визначити свою роль і місце у слов'янському світі. Якщо українці з притаманною їм толерантністю, шаною до інших народів, підкреслювали свою місію як об'єднувачів слов'янськихнародів, то поляки почасти виступали за єдність. Натомість про­пагувалася ідея протиставлення Сходу і Заходу. Так, А.Міцкевич називає слов'ян "народами-побратимами", проте є прихильником вищезазначеної моделі стосунків слов'янських народів (див. вірш "Пам'ятник Петру Великому" - [1; С. 50-51].

Сучасний дослідник метафоричних моделей слов'янської єд­ності, відтворюваних у літературі, О. Тараненко зауважує, що пи­тання єднання слов'ян для поляків було передусім "проблемою усвідомлення місця їх не стільки серед слов'янства, скільки в за­гальному колі європейських народів...В основі цього крила поль­ського романтизму лежала концепція полоцентризму...Польщі при цьому відводилась роль не просто політичного об'єднувача слов'янства (на противагу неслов'янству), а духовного (а потім уже політичного) об'єднувача частини слов'янських народів у боротьбі за свободу (в основному проти Росії) і вихід до захід­ноєвропейської цивілізації. Учений підкреслював, що "у форму­ванні цієї ідеї польського месіанізму...особлива роль належала А. Міцкевичу..., причому поляки усвідомлювалися - "як культурний аванпост Європи на Сході, а на другому Росія (як в етнічному зна­ченні росіян або східних слов'ян, так і в значенні Російської імпе­рії взагалі або ще ширше в значенні Азії). Це була антитеза двох антагоністичних моделей культури і ширше - цивілізації, в якій месіанським державно-об'єднавчим прагненням Росії протистав­лялась культурницько-санаційна місія Польщі" [18; С. 61].

Темою, що об'єднувала усі слов'янські літератури, була та є християнська. У зв'язку із чим поети - слов'яни не оминали своєю увагою мотив гуманного ставлення до гнаних, бідних, гноблених. У О.С. Пушкіна знаходимо:

И долго буду тем любезен я народу, Что чувства добрые я лирой пробуждал... Что в мой жестокий век восславил я свободу И милость к падшим призывал [10; С. 15].

У Ципріана Норвіда є рядки, майже співзвучні з пушкінськими:

Аж поки не збагнуть якогось дня,

Що милосердя головне знання... [ 1; СІ48].Прецікаві паралелі виявляються й у використанні поетичних образів, переважно євангеліївських за своїм походженням. Бог -Отець, Ісус Христос, Божа Матір - постаті, шановані обома на­родами. Окрім зазначених образів акцентованим є образ "сонця західного" та "світання погожого", образ "веселки". Увесь спектр почуттів, шал душі поети передавали за допомогою блиску сонця, що сходить і заходить. Ю. Словацький пише:

Такя заплакать ладен, коли бачу сонце західне. Знаю, настане світання погоже, — Сумно так, боже! [4; С. 90].

А героїня драматичної поеми Лесі Українки "Бояриня" - Окса­на, дивлячись на сонце, що заходить, думає про свою багатостраж­дальну Україну, сумує за нею, шле вітання далекій батьківщині.

Оксана

Ходім...

(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку. Не обходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм).

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

Ти бачиш Україну привітай! [5].

Найкращі українські та польські письменники вірили, що "сон­це" щастя, злагоди, відродження зійде над їхніми країнами, що "веселка" Божого благословення сяятиме над ними. "Веселка" - це біблійний символ єднання небесного із земним. Таке тлумачення підтверджує фрагмент із Книги Буття:

І буде веселка у храмі, і побачу її, Щоб пам 'ятати про вічний заповіт Між Богом і між кожною живою душею, 'в кожному тілі, що воно на землі... [14; СІМ., 9 і 16].

Порівняймо: у Ю. Словацького -

Що між Господом і світом

У майбутнє пролягає,

Цвіт веселчатий палає,

Він повік не буде вбитим [4; СІ24].У Лесі Українки:

Фантазіє, богине легкокрила,

Ти світ злотистих мрій для нас одкрила,

І землю з ним веселкою з 'єднала,

Ти світове з 'єднала з таємничим [15; С. 18].

Зазначимо, що увесь арсенал художніх образів, який використову­ється письменницею в ранній поезії, крім метафоричного (поетич­ного), несе в собі християнсько-символічне значення та у пізніші періоди її творчості трансформується в енергетично сконденсовані словесні формули, котрі безпосередньо торкаються людських сер­дець. Так, образ "веселки" асоціюється з образом Ісуса Христа - си­на Божого, котрий "озвучить" голос Отця, стане посередником між небом і землею. Це посередництво виявилося в тому, що усі народи одержали від Бога однакове спрямування мислення, що є основою менталітету (лат. mentalis, mens, mentis - "напрямок", спрямування інтелекту), який ідентифікує їх у людство. Має рацію український філософ Памфіл Юркевич, говорячи: "Закон для душевної діяльнос­ті не формується лише силою розуму як його витвір, а дається лю­дині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини і людства. Цей закон покладається на серце - найглибше сховище людського духу" [19; С. 69].

Найпершими виразниками ментальних споконвічних настанов є Матері та Поети. Саме вони зберігають у своїх серцях той за­гальнолюдський ідентифікаційний код, не замулений впливом по­літичних, економічних, етнічних, релігійних негараздів, які мають місце в суспільстві. Через що Матері-слов'янки (чи то в Україні, чи то у Сербії, Хорватії, Росії, Польщі) однаково напучують своїх дітей. Так, наприклад, як це робить мати у вірші Ю. Словацького, звертаючись до сина:

Тоді хоч думкою вертайсь на батьківщину, Згадай свою рідню, хатину... Згадай той дім, де ти провів літа дитячі, Здоровий будь! Тяжка, тяжка життя дорога, Іди! Візьми собі на добру поміч Бога... [1; С. 67].

Отже, Бог, батьківщина, родина, честь - найголовніші поняттяв ієрархії духовних цінностей слов'ян. З тим і йдуть діти слов'ян­ських матерів по світу. І якщо збережуть даний їм безцінний дар, то усі кордони відкриються перед ними.

Герой вірша Пйотра Целєша "На кордоні" на запитання митни­ка про те, що він везе, відповідає, що "бабусю живу ікону", котра додає йому снаги своєю піснею, "хату горбату", щоб пам'ятати й твердо ходити по землі, "хліб чорний " та "дві обручки". Ось, власне, й усі головні цінності людини. Що ж на це може відповісти митник як не тихе: "Проходь далі" [1; С. 525].

Отже, метафора "темний кут" лише частково може бути засто­сована на визначення характеру соціальних взаємин між Польщею та Україною. Щодо культурологічних зв'язків двох країн, то вона взагалі недоцільна, бо (сподіваюсь на розуміння такої аналогії) "найгарчливіші" політологи чи то літературні аналітики виявляти­муть багато точок дотику в історичному, ментальному, літератур­ному аспектах розвитку польського та українського народів.

А ось порівняння розвитку сучасної поезії із "темним кутом" має всі підстави, адже митці сьогодення намагаються якщо не уникнути, то, принаймні, завуаліювати у своїй творчості теми громадянського змісту: патріотичну, боротьби за утвердження національних та гуманістичних ідеалів, хоч саме така література виражає найкращі національні риси народу. На превеликий жаль, соціально зорієнтовані теми називають "традиційними", що "тягнуть поетів у сферу "банального" [1; С. 642]. Щоб уникнути так званої "банальності", традиційності, сучасні поети, що нази­вається, "перевершують" самих себе у пошуках "нової" тематики, засобів художньої образності (рим, метафор, епітетів). Прикро, але у цих спробах віднайти нове, поети зраджують свою духовну бать­ківщину" [17; С. 643]. Аналіз сучасної польської поезії доводить, що іноді цей шлях асоціюється, наприклад, із ганебним вживанням ненормативної лексики, що, напевне, й близько не сполучається із тими процесами, котрі визначають як "боротьба за відроджен­ня мови". Такий шлях "в нікуди" закінчується "темним кутом". А лексичні "знахідки" новаторів залишають враження до огиди зна­йомого, аж надто "традиційного", що побутує у житті людей та зводить нанівець їх високе призначення.

Сучасні постмодерні поети, немов ангажовані бути носіями, авідтак, розповсюджувачами рис споглядальності, байдужості до тих питань, нехтування котрих завжди призводило суспільство до занепаду, руїни, смерті, передусім, духовної. Деякі поети, не­мовби увіходять до когорти сучасних модних митців. Проте самі вони відчувають неприродність, неетичність такої "осучасненос-ті", а тому порівнюють себе...із "гамбургерами", з яких "стирчить салата", "витікає гірчиця". Але найжахливіше те, що такий "поет-гамбургер" смертельно подібний до інших "гамбургерів" (вірш М. Свєтліцького "МС'ВОКАГОБ"). Це поети-"одноденки", митці, ко­трі усвідомлюють свою далекість від народу. Через що вони самі про себе говорять: "Я - не народ" [2; С. 543].

Апокаліптичні ноти вчуваються й у вірші "Листопад, майже кі­нець світу" того ж автора. Твір відтворює сучасне ставлення поета до дійсності. Письменник говорить, що він "сховався в кав'ярні, / сів спиною до світла" [1; С. 542]. "Сісти спиною" до чогось озна­чає щось не приймати, бути з чимось не згідним. Сучасна поезія є поезією заперечення традиційного. Тож, поети експериментують, шукають оригінальних шляхів у поетиці. Багатьом це вдається, але чомусь не вдається додати людині впевненості у своїх силах, по­збавити її від самотності, відчуженості, ностальгії за минулим. За­перечення "світла" тем громадянського значення, що визначають­ся як "банальні", ні до чого доброго не призводить. Поет не може стояти осторонь сучасності, не виявляти чіткої ідейної позиції.

Можливо, В. Шимборська, дивлячись в "темний кут" сучасної поезії, сумує за часами, коли поети були дзвонарями, справжніми провідниками народу, його натхненниками, цілителями людських душ, а не множили своєю творчістю духовних хвороб людини, її самотності, безнадії, відчаю. У цьому сенсі дозволимо собі ще раз процитувати Ципріана Норвіда, котрий нагадував "братам по ре­меслу" про їх особливу відповідальність перед людьми та Богом:

Спитається тебе,

Немов ява на гробі,

Свободи славний муж:

"Чом ти калічиш дух?" [1; С. 149].

Отже, вірш В.Шимборської "Здивування", дійсно, викликає (да­руйте за свідому тавтологію) подив. Невеликий за обсягом, він, яккраплина води в океані польської поезії. Проте, саме у ньому зосе­редились тематичні й ментальні вектори розвитку літератури Поль­щі, що ідентифікують її від найдавніших часів і по сьогодні. Пошу­ки відповідей на запитання, котрі поставлені авторкою, у контексті національного та загальнолюдського, особливо важливі нині, коли багато країн (в тому числі Україна та Польща) прагнуть побудува­ти нове суспільство, осмислити минуле, сучасне, зазирнути у май­бутнє. Якщо визнати, що поети - посланці Бога на землі, виразники його ідей, то результати дешифрування творчого спадку кожного з них складені докупи, дадуть картину не людського задуму, а боже­ственного щодо призначення людини взагалі та будь-якого народу, зокрема. Класична літературна спадщина разом із творчим надбан­ням сьогодення виявляють те краще в духовній скарбниці народів, яке придатне ушляхетнити подальший розвиток людства. Вірш "Здивування" В.Шимборської доводить, що одиничне завжди під­порядковується загальному, а загальне є наявним в одиничному.

 

Література

1. 50 польських поетів: Антологія польської поезії / Пер., та довід. Про авт. Д. Павличко. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи",2001. -583 с. (Усі цитування в статті здійснюватимуться за цим виданням).

2. Лєрмонтов М. Ю. Стихотворения. Поэмы. - М.: Изд-во Худож. литературы,1969. - 335 с.

3. Прокаєв Ф. І., Кучинський Б. В. Зарубіжна література. - К.,1994.

 

-   400 с.

4. Словацький Ю. Вибрані твори. - В 2-х томах. - Т.І. - Пер. з польської за ред. М. Рильського. - К.: Державне вид-во художньої літератури. - 1959. - 444 с.

5. Українка Леся. Зібрані твори: у 8-ми томах. - К.: "Книгоспілка", 1927. - Т. 1.

6. Рильський М. Адам Міцкевич і його "Пан Тадеуш" // передм.

-   Адам Міцкевич "Пан Тадеуш або останній поїзд на Литві". - К.: "Дніпро", 1989. - 344 с.

7. Герберт Збігнєв. Вибрані поезії. - Львів: "Каменяр", 2001. -

566 с.

Верес Г. Юліуш Словацький. (Літ.-крит. нарис): передм. // Сло­вацький Ю. Вибрані твори. - в 2-х томах. - Т. І. - К.: Держ. в-цтво художньої літератури. - 1959. - 444 с.9.   Гражданская 3. Т. История зарубежной литературы XX ст. - М.:
Госуд. педагог, изд-во, 1963. - 854 с.

10.Пушкин А. С. Избранные сочинения: - В 2-х томах. - Т. 1. -М.: "Худож. литература". - 1978. -750 с.

11.Маяковский В. В. Избранное. 1889-1930-М: "Просвещение",

1970. - 466 с.

12.Див.: С веком наравне. Т.З.: Рассказы о картинах / Сост. И.С. Ненарокомова: Предисл. М. В. Алпатова. - 2-е изд., испр. - М.:

"Мол. гвардия", 1990. - 352 с.

13.Гундорова Т. Духовний простір української ліроепічної прози // Січ. - 1998. - № 2. - С. 58-61.

14.Біблія, або Книга Письма Старого й Нового Заповіту, із мови давньоєврейської та грецької наново перекладена. - М.: Вид-во Мос­ковського Патріархата. - 1988. - 1523 с.

15.Українка Леся. Зібрання творів:У 2 Т. - К.:" Наукова думка",

1979. - Т. 1.

16.Польская новелла ХІХ-ХХ веков: Перекл. с польск. / Сост., вступ, ст. М. Малькова ; Справки об авторах С.Соколова. - Л.: Худож. Лит.,1988. - 568 с.

17.Зарубіжна література / Упоряд.: Безкоровайний Г. Є., Шавур-ська Б. Б. - Тернопіль.: "Богдан", 2002. - 832 с.

18.Тараненко О. Три метафоричні моделі слов'янської єдності // Мовознавство. - 2001. - № 3. - С. 55-61.

19.Юркевич П. Д. Философские произведения / Под ред. Н. А. Чистяковой. - М.: "Правда", 1990. - 669 с.

20.Тарас Шевченко. Кобзар. - К.: "Дніпро", 1984. - 605 с.

21.Костомаров М.І. Закон Божий (Книга буття українського на­роду). - К.: Либідь, 1991. - 40 с.

Ліна Костенко. Вибране. - К.: Вид-во худ. літератури "Дніпро", 1989. - 551 с.УДК 82'01

Білоус О.

 

ЧУДО І ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ ІСТОРИЧНОГО МИСЛЕННЯ У "ПОВІСТІ ВРЕМ'ЯНИХ ЛІТ"

У статті на основі текстуального аналізу доводиться, що літописні оповіді про чудеса відображають не буденну свідомість автора, а зумовлені вищим смислом, який визна­чає спрямованість літописання.

 

The author ofthe article tries to prove the fact that the chronicle narrations about miracles don't reflect the triviality of historical consciousness of the chroniclers of Tales of the Temporary Times. They have an important meaning of life which defines their trend in chronicles.

 

"Повість врем'яних літ" - літопис, який складався понад сотню років, тому цілком закономірно, що він увібрав у себе як елементи міфологічного, так і принципи середньовічного трансцендентного мислення у висвітленні історії. Укладання літопису припало на пе­ріод утвердження на Русі християнської доктрини, відтак це визна­чило його загальне спрямування, власне, мету, хоч, з іншого боку, відобразило у своєму змісті певну світоглядну непослідовність, залишки старих уявлень про простір і час, про емпіричний досвід історії. Це був період, який, на думку німецького філософа Карла Ясперса, уявляється як "боротьба раціональності і раціонально пе­ревіреного досвіду проти міфа (логоса проти міфа), потім бороть­ба за трансценденцію Бога, проти демонів, яких немає, і виклика­на етичним обуренням боротьба проти несправжніх образів Бога. Міф же став матеріалом для мови, яка тепер уже висловлювала не його первісний зміст, а дещо зовсім інше, перетворивши його на символ" [72, c. 33].

За своєю формою і стилем більша частина "Повісті" нагадує "протокол історії", але навряд чи все тут є "історичною правдою",

 

© Білоус О,, 2008хоч заперечувати сумлінність літописця немає підстав. Він старан­но фіксує факти, але не прагне шукати в цьому емпіричному мате­ріалі якийсь зв'язок, визначати певні закономірності. "Система зображення подій у літописця - то наслідок не "особливого мисле­ння", а особливої філософії історії, - писав Д.Лихачов. - Він зоб­ражує весь хід історії, а не співвіднесеність подій. Він описує рух фактів у їхній масі. Прагматичний зв'язок фактів він прагне не по­мічати, оскільки для нього важливіша їх загальна залежність від божественної волі. Факти і події виникають за волею зверху, але не тому, що одні з них викликають інші у "земній" сфері" [37, c. 54].

Руські літописці відображають минулі події, наслідки яких ма­ють незворотний характер. Послідовність подій минулих - схема, яка дозволяє бачити обриси сучасного і майбутнього. Історич­ний міф про "земне життя", отже, існує у свідомості літописця у трьох часових вимірах - така його мисленнєва і водночас художня структура. Кожен елемент цієї структури у літописній творчості має неоднакове значення і функцію. Літописання - це завжди ре­продукція історії, проте відтворений факт літописець ніби зано­во переживає, створює ілюзію його "сьогоднішньої значимості". Уявна теперішність відображеного факту не стільки запліднена майбутнім, скільки обтяжена минулим. Відтак "земне життя" -"текуче і бренне", це "час явищ", а не "сутнісний час", тому він не самостійний. Час - лише зовнішня варіація в основі своїй нерухо­мого світу [18, c. 131].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52 


Похожие статьи

М І Гнатюк - Наукові записки

М І Гнатюк - Наукові записки в 11

М І Гнатюк - Наукові записки в 14

М І Гнатюк - Наукові записки в 15

М І Гнатюк - Наукові записки в 16